Аліса: розмова про час

Діти завжди народжуються мрійниками. Щасливі – залишаються ними навіть у в осінньому смерканні, бо не втрачають здатності розфарбовувати буденність мріями. Льюїс Керролл теж був мрійником. Англійський письменник, математик, філософ, логік, священик (точніше – диякон) та фотограф, він любив малювати. Найстарший син у родині, мав десять братів та сестер. То ж було кому читати казки і з ким бавитися. Гра – його alter-ego. Найбільше любив гру слів. З гри слів створив свій псевдонім. Спочатку своє справжнє ім’я Чарльз Латвідж переклав латиною – вийшло «Карл Людовик», а потім латинські слова знову перекладв англійською. Так у світі літератури з’явилося нове ім’я – Льюїс Керролл, а для своє наукової діяльності залишилось справжнє прізвище Джоджсон. I не втомлювався стверджувати, що ці люди не мають один до одного жодного відношення…

І ось 2 серпня 1865 році у видавництві Макміллана вийшло перше видання книжки Льюїса Керролла «Пригоди Аліси у дивокраї», хоча спочатку казка називалася «Пригоди Аліси під Землею». У головної героїні був цілком реальний прототип – Аліса Лідделл, донька його друзів. Саме їй  Льюїс Керролл розповідав казки, які згодом стали книгою. Алісі автор подарував і рукопис книжки. Популярність цієї книги з роками не зменшується, вона пережила понад п'ятнадцять екранізацій, за нею створені балети і навіть комп’ютерні ігри, безліч музичних ремінісценцій.

Кажуть, щоб зрозуміти цю книгу, треба бути дитиною. Бо тільки в дитинстві ми здатні бігти зі швидкістю вітру, і з такою ж швидкістю мозок може встигати за всіма натяками та зигзагами сюжету. В дитинстві нам зрозумілий сенс мандрівки в гонитві за білим кроликом, не страшно випити невідому речовину з підозрілої склянки і захоплюватись усмішкою кота без… кота. Чому ж вона не дає спокою у дорослому віці, ми шукаємо лише нам зрозумілого сенсу, а науковці досі вивчають кожну несподівану фразу? Вже зорі на небі сяють з іменами героїв цієї праматері фентезі. То ж не дивно, що театр хоче мати у своєму репертуарі такий привабливий твір.

Власне, керівник Першого театру Юрій Мисак шукав режисера, який би взявся за «Алісу». І – знайшов! Ірину Ципіну! За її словами: «Це давній задум. “Аліса” – з мого “режисерського портфеля”. Я дуже давно хотіла її поставити і давно шукала відповідь на питання, чому вона стрибнула в кролячу нору. Цією виставою намагаюся самій собі на нього відповісти. Аліса – це просто моя режисерська мрія». Режисерці вдалося стати переможницею минулорічного конкурсу Taking the Stage від Британської Ради. Так народився спільний проект Першого театру, Британської Ради та харківської режисерки Ірини Ципіної. Для Ципіної «Аліса в дивокраї» – це подорож дівчини у світ власних фантазій в пошуках самої себе. Людина для режисерки важливіша, ніж дивокрай та мандрівка. Тому героїня навіть візуально – не чарівне малятко, а радше підліток, який шукає і хоче пізнати себе. «Це вистава-роздум про нас самих, про наші внутрішні чудовиська, про те, що перешкоджає нам зрозуміти себе справжніх», – зазначила режисерка. Її вистава задекларована як «фантасмагорія з елементами тіньового театру». («Фантасмагорія, французькою fantasmagorie – вид вистави, придуманий у XVIII столітті у Франції, коли з допомогою магічного ліхтаря показували образи привидів, мертвих, різних страховиськ).

Умберто Еко написав: «Автору варто було б померти, завершивши книгу, щоб не ставати на шляху тексту», а Ролен Барт був ще більш категоричним, коли назвав свою книгу «Автор вмер». Дуже чесно Ірина Ципіна залишає в назві постановки тільки слово «Аліса» і декларує свою інтерпретацію як режисер-постановник та автор сценічної редакції. Я б це швидше назвала парафразом на тему Керролла. Як епіграф до вистави зазначено: «Дивовижна подорож у глибини власного Я; чим дивніше, тим видніше». Здається, жінкам найбільше характерно шукати себе і власне «Я». Тож не дивно, що всі, хто творили «Алісу» – жінки. Хоча режисерка стверджує, що ніяких гендерних питань вона собі не задавала, просто так склалося.

Так склалося, бо на нинішній день у Львові немає більш креативного, трудолюбного хореографа, ніж Нінель Зберя. А так як за Керроллом: «Будь-яка історія повинна з чого-небудь початися», – то цього разу вона розпочинається саме з Нінель Збері. Тобто, з танку, де чарівні тендітні акторки вводять себе, і нас – глядачів, в певний темпоритм, який до певної міри має стати основою цієї алісиної історії. Нічого зайвого – лише чорне трико, що дає змогу акторкам легко змінювати спосіб існування на сцені. Блакитною хмаркою серед них Аліса – Наталія Алексеєнко – ловить кожний рух цієї синхронної дії. Весело, з приглушеним шиплячим звуком, що додає загадковості. Одна тендітна, як вуаль завіса, друга більш цупка. Здається, це і всі ознаки декорації. А решта віддано у руки медіа-художнику та тіньовому театру. Ще мить – і Аліса опиниться за цією завісою-хмаркою, поженеться за Кроликом – Ларисою Діденко, який неустанно повторюватиме: «Ой лишенько, ой лишенько, я спізнююсь!». Ось тут наступить час театру тіней. Безліч тіньових дверей, і ключики різні. І Аліса, яка змінюватиметься з великої в маленьку, з маленької у велику – все за сюжетом. Але так, для казковості, захотілося побачити цей золотий ключик, і на мить ностальгічно повернутися до яскравого світу Керролла.

Письменник страждав хронічним безсонням, але намагався використати свої ночі без сну якомога ефективніше. Створив книжкову суперобкладинку, дорожні шахи, триколісний велосипед, електричну ручку, мнемонічну систему для запам’ятовування імен та дат. А ще ніктографію – інструмент для письма в темряві. Бо часто прокидався вночі з думками, які необхідно було негайно записати, а розпалювати світильник в той час доводилося досить довго.

Ірина Ципіна вибрала тінь, як альфа і бету світу Аліси, а отже і світу Керролла. Хоч, вибачте, мова йде про інтерпретацію інтерпретованого. Пошуки власного «Я» у режисерки загнані у світ тіней, а ще у відеоряд, створений Асею Кравчук, яка чітко слідує за вказівками режисерки. Подяка художниці Дарії Зав’яловій, яка таки внесла у цей похмурий світ трохи дивосвіту. Впродовж мінорної зимової реальності хочеться опинитися поруч з її Кроликом – майже іграшковою моделлю людської мрії. Художниця наче насаджує різні світи, як барви в одному костюмі. Тому оце впізнаване: «Я спізнююсь» стає продовженням костюму, а акторка Ліка Діденко приймає цей костюм, як справжнє таїровське означення, як другу шкіру. Власне більшість театральних костюмів рятують, чи, можливо, повертають цю екзистенційну інтерпретацію у дивокрай.

Особливо цікаве вирішення образу Королеви – Мар’яни Кривдик, коли бундючна яскрава володарка сягає своєї величності завдяки… табурету. Ось ці піднімання та опускання з – на табурет – найвеселіша, найточніша мить у виставі. Уява вимальовує маленьку Алісу Ліддел і постать самого Керролла, який на залитій сонцем галявині читає своїм маленькім друзям казку. (Так описує в своїх спогадах цю подію вже доросла Аліса Ліддел, мати трьох дітлахів). Сцена чаювання вибудувана візуально цікаво, але, на жаль, для дорослого глядача. Умовність – означення цього чаювання, по-акторськи вибудувана і зіграна акторками досконало, знову в цьому кропітка праця Нінель Збері, бо над пластикою також працювала вона. Власне вся розмова – про час, минає у пластичному рішенні, а так хочеться почути мовлене устами Капелюшника: «Якби ти знала Час так, як знаю я, ти б не говорила про гайнування його. Час – живий» .

Власне про час – вистава Ірини Ципіною, про його проминання. Час в цій виставі підпорядкований також музиці, яку створила харківська композиторка Олександра Малацковська. Для мене – це нерозривний тандем з Розою Саркісян. (Разом вони співпрацювали у двох дуже цікавих проектах «Так, мій фюрере!» за текстом Б. Швайгер та «Психоз о 4.48» за Сарою Кейн, означеною творцями, як «Десять пісень про мистецтво вмирати». До речі, «Психоз о 4.48»  також став переможцем конкурсу Taking The Stage від Британської Ради в Україні.) Здалося, що Олександра, яка безумовно є одною з найцікавіших  композиторів нової хвилі, тяжіє до драматургії з чітко означеним конфліктом і оголеністю душ. Але в «Алісі» музика, незважаючи на певну ритмічність, не несе в собі конфлікту, бо його немає і в самій виставі. Пасторально-рустикальне завершення, з вокальним акцентом на східні мотиви додало ще більше запитань, ніж відповідей. Як і фінальна сцена, коли у відеоряді оживають паперові кораблики, які щойно в руках тримала Аліса-Наталія Алексєнко та інші актори, як пізнання себе, і які відпливають вдаль… невідомості. Це відречення від себе? Чи відпускання себе у далеке плавання?

І роздягання Аліси також викликає дуже багато запитань. Чи для того, щоб усвідомити означення свого «Я», треба зняти сукню і залишитись в білизні епохи глибокого «срср»? Як і незрозуміле, хоч і піддається поясненню, зняття чудової казкової перуки з голови Аліси. Дисонанс з казковим костюмом, який також хотілося бачити більш досконалим, особливо фартушок. Але вистава, яка творилася в дуже короткий термін, не може бути ідеально довершеною, бо одна особа, якій треба створити не один оригінальний костюм, все-таки зосереджує увагу на більш привабливих образах, серед яких вже згадуваний Кролик і Королева з Капелюшником.

Кораблики поплили в невідому даль. Оплески були бурхливими. Хтось на фейсбуці написав, що зрозумів, як йому тепер жити. Для Ірини Ципіної завершилась її чергова творча пригода, коли, за її словами: «Три тижні ми жили спільним життям. Тепер треба вчитись жити власним». Для Львова це була зустріч зі ще однією харківською режисеркою. Поступово складається враження, що львівські режисери зникли як «роса на сонці». І, радіючи за харківських дівчат, все-таки тривожусь за долю львівських режисерів. Може ми, галичани, таки пасивні люди? Чомусь пригадалося, як пару десятиліть тому чудову виставу в Першому (який тоді ще не був Першим) поставив литовський режисер, художній керівник Каунаського театру пантоміми Кястутіс  Адомайтіс. Здача була вражаюча. А далі – відпустка, прем’єра відбулася у вересні. Вона вже нічого не мала спільною з постановкою Адомайтіса. Сподіваюся, що така доля не спіткає «Алісу», бо Нінель Зберя буде поруч. Але вже зараз треба більш акуратно відноситись до межі акторської дії, якщо вона таки обмежена простором серпанку, бо тоді час втікає у хаос і зустрітись в ньому з собою просто неможливо. Час – визначник дії у виставі Ірини Ципіної, він водночас і ворог, і друг, він і частка костюму, який дуже личить акторці Любові Мовчан. Декоративність – його наймення. Хоч Кролик таки поспішає, але до глибин власного я не добігає. І тут хоч кричи, хоч не кричи: «Я справжня!» Кожен залишиться зі своїми враженнями та відчуттями.

Доганяючи трамвай, подумки вже відкриваю книгу Керролла, щоб, як і сестра Аліси, уявляти собі: «…як оця маленька її сестричка колись стане дорослою жінкою. Як вона буде нести через всі роки щире і ніжне серце свого дитинства. Як вона збиратиме навколо себе малюків і казатиме казки, від яких у них будуть жадібно горіти очі. А може, це буде навіть дивний сон про Країну Чудес. Як вона буде вболівати за їхні маленькі прикрощі і радіти їхніми нехитрими радощами, згадуючи власне дитинство і щасливі літні дні».