Олекса Щупак.

Отворив Щупак Олекса старий сусїчище, став гарбати руками в порохнї, що черваки наточили лїтами, знайшов кусень посторонка: тілько й зістало спадщини по послїдній ліцітації, тілько памятки по дорогих покійниках, бо весь віковий доробок разом з жінчиними коралями забрав до-чиста начальник влосцяньского банку...

Оглядає Щупак Олекса мотуз, натягає, зробив петлю, зацморкнув на руку, далї вложив собі на шию і таки на добре зацморкнув ся, аж мало очи з глубоких ямок не вилїзли, аж щось хрупнуло в гортанцї... Добрий мотуз, нездрухнїлий.. на що би він придав ся? За добрих часів припинали на нїм телята в хатї при столї а нинї що на нїм припяти? що? Добрі то були часи, коли Олекса Щупак малим хлопцем вивертав козли на Святий Вечер по "дїду" разом з телятами... а нинї? Жінка на жидівскім загонї гарує день безконечний за півтора шістки, він прибіг з паньского лану перервати голод, глядить по хатї, — пусто: піч зимна, горщок з киселицї на земли розбитий, вікно з варцабом вивалене, дворовий пес випередив Олексу, зробив собі комашню. Та на чім ту жити і як жити? На тих чотирох морґах жовтїльницї, що коли дощ перепаде, то булькотить в нїй як скисла фасоля в голоднім животї, а коли святе сонїчко озарить єї, то не тілько псянка вигорить, але й той мошище кострубатий по купинах щезає. Та щоби то хоч він сам на тих чотирох морґах, але ту ще й стрик держить з того половину, а стрик має пятнацятьлїтного сина Гриня,— не дочекати ся по старого смерти лїпшої долї! А що буде за кілька лїт, як Гринь оженить ся, як прибудуть дїти і стануть Щупака Олексу щупати на всї боки і гонити з хати? Ах! той Гринь, той Гринь! на що він народив ся і через пятнацять лїт як жарене вуглє пече єго серце, не дає єму навіть у снї спокою! "Не видержу дальше — думає собі Щупак Олекса — нинї конець тому мушу зробити... нехай дїє ся, що хоче! Старий в лїсї, він сам у хатї, сусїди всї в поли... лїпша нагода так скоро не знайде ся..."

І запхав Щупак Олекса мотуз за пазуху, вийшов задними дверми на стрикове подвірє, сїв між околотами під стоділчиною... якось не може набрати відваги, хоть очи закипіли кровю, а в голові наче сто ковалїв ріже молотами. Жде під стодолою, жде, не може крінути собою. Нараз якась невидима діявольска сила поперла єго в стрикову лїпянчище. Дивить ся Олекса, а Гринь за варстатом мече-перемітує човенцем, потовкує лядою, перебирає ножками і співає якоїсь богомільної.

Не може Щупак Олекса забрати ся до катівского дїла, хоть лютости в серцю сто крат більше, нїж у звірі кровожаднім... хоть десь тілько сили в нїм взяло ся, що пальцями подробив би, щоб раз освободити ся від тих мук щоденних... Вкінци кинув ся Олекса з цїлою силою на свою жертву, аж варстат ткацкій розлетїв ся, зацморкнув мотуз на шию Гриневи, повісив єго на кульку до ґраґара... Справа пішла так легко, так спокійно, що парубчак анї не йойкнув, анї не ворухнув ся, завис під стелею, склонив голову наче заснув у колисцї упоєний тужливою піснею покійної своєї матери. Добре, що не боронив ся, тілько як "агнец на заколеніє" віддав ся в катівскі руки стрийного брата, навіть руками не рушав. Нї крови, нї знаку, нема по чім навіть затирати слїдів Каїньскої злоби.

Вхопив Олекса коновку з водою, пігнав д косарям на лан паньскій, косить без утоми, не спочиває.

Кладе Олекса перекоси в колїно, другі не в силї зрівняти ся з ним, так гонить наперед, а як тілько пристане на хвилю косу поострити, зараз чує крик з села, бачить, як старий стрик обіймає зимного трупа і заносить жалобу до Бога. Не може Олекса приглушити тих страшних плачів бренькотом каменя о косу, тягне косою в густій буйній траві, мало не переломить ся в-двоє, косарі на передї утїкають, щоби котрому ноги не підтяв.

Зачепив Олекса косою о якійсь кимак, коса розскочила ся на четверо... Він сам повалив ся на перекос, встромив голову в холодну траву скошену, лїзе десь у пропасть під землю, гидко єму жити на сїм світї.

Піднимають Олексу люде... ба та то не люде — то жандарми з баґнетами... уже прийшли забрати Каїна, братоубійника, а начальство громадске кругом обступило, глядить люто, гидить ся диким звіром в образї чоловічім... А стрик сивий все ще обнимає трупа і глядить на небо, як би з-відтам мала упасти хоть краплиночка лїку на єго роздерте серце, хоть дрібочка потїхи на єго зболїлу відчаяну душу. Нїме горе страдальця-вітця так велике й невисловлене, що здаєсь разом з ним заводить-ридає мертвота, не то людске серце.

Скували жандарми Олексу Щупака, сильно скували ланцухами, аж руки в мит згрубіли, аж нігтї посинїли і лице почорнїло. Увели душегуба до війтової хати і кажуть хатним виносити ся геть... хотять самі розмовляти з вішателем, на свій лад протокол тягнути...

— Нї, панове жандарми! моя хата не катівня! — відзиває ся на се війт. — Ведїть єго, де хочете, але тут я у своїй хатї на таке не позволю...

Надумали ся жандарми, пошептали, повели Олексу в лїс, стискають ланцухами, товчуть грішні кости кольбами, кажуть:

— Признай ся, злодїю! признай ся душегубе! Нїчого тобі не буде, волос тобі з голови не спаде, тілько признай ся!

Олекса мовчить, не признає ся. Наче мертва опока слова не писне, зносить рівнодушно тортури, не признає ся.

— То сам діявол в подобі людскій! — мовлять до себе жандарми. — Лишім тоту роботу, ведїм єго до суду, може той що з него витягне.

Став Щупак Олекса перед судом. Свідків, присяжних судьїв, панів адвокатів, судцїв тьма тьменна... питають на різні способи, пишуть протоколи, а він все одно й тото само:

— Я Гриня не повісив... я о нїчім не знаю... я того дня косив на ланї паньскім.

Скінчив ся процес. Присяжні всї одноголосно сказали: "нї" — він не убив, не повісив брата. Суд виправдав Олексу і пустив на волю. Аж лекше віддихнув. Уже так близько був коло шибеницї, що бачив, як кат до него забирає ся, а тимчасом він на воли... сам суд справедливий орік, що він невинний...

Вертає Олекса до дому, та якось не злегчіло єму на совісти, не втихомирила ся єго душа грішна, хоть присягли узнали, що він не душогуб, хоть суд орік, що він невинний.

Иде дорогою, стрічають ся з ним куми, сусїди, знакомі, а кожде шепче єму до уха:

— Ти вішатель! ти повісив брата, згубив душу невинну! ти вбив свого стрика! в хатї трупа єго застанеш... бідному старцеви серце пукло з горя, не міг пережити смерти своєї дитини, свого єдиного сина.

Підходить жінка д Олексї і кричить:

— Чоловіче, я з тобою не можу жити! ти розбійник! в тебе лихій дух вселив ся! на край світа втїкаю, землю сиру хочу гризти, щоб тілько тебе очи мої не видїли!

Зявляє ся отець і кричить до Олекси:

— Щезай душогубе! вироде поганий, щезай від мене! Не сина вигодував я, а люту змію на сором і горе, а людям на соблазнь і загубу!

Зявляє ся вкінци і мати, кричить до Олекси:

— Сотоно з моєї крови і з-під мого серця! бодай-же ти був заснїтив ся в моїй утробі, не була-б я діждала ся такого поруганя й такої неслави!

— Чого ви хочете від мене? — питає Олекса. — Де маєте докази, що я повісив брата?

— Той шнурок, душогубе! той шнурок, що у покійника знайшли на шиї! — кричать батько й мати.

— Так, так! по тім шнурку ми всї пізнали! — загорлала цїла товпа, — ти душогуб!

— Неправда! — кричить Олекса, — неправду кажете всї... То не шнурок а мотуз від телят...

— А-а-а! маємо єго в руках! — заревіла товпа в лютости. — Сам зрадив ся! Зараз з ним до суду!

— На що до суду? Ха-ха-ха! ще раз до суду? Зараз ось-тут, на сїм стовпі при дорозї... тут... тут єму й амінь! — крикнули присягли, що недавно повіли: "нї", він не душогуб, він не повісив брата. — Проси грішнику прощеня не у Господа а у того сонця, що на тебе тількій час світило! Прости ся з поганим своїм житєм... не богато вже маєш дихати...

Сто рук вхопило Олексу Щупака, привязали горілиць до колоди і радять раду: хто першій має вбити єму цвях у праву руку.

— Занехайте се, людоньки честні! не поганїть своїх рук грішною плїнью! — радив віковий старець-праведник, — здайте ся на Господа!

— Нї, менї єго дайте в руки! я єму догоджу так, що й черваки не погодують ся! — сказав опришок-палїй, що недавно вийшов з вязницї.

— Палїєви! палїєви віддати єго в руки! — заговорила товпа, — нїхто так не покарає злодїя, як другій злодїй...

Палїй, гордий з порученого єму уряду катівского, вхопив за розжарене зелїзо, встромив Олексї Щупакови за пазуху і став приговорювати:

— Найперше слїди мотуза випечи аж до кишок... потому руки, ноги а вкінци очи, уши і язик...

— Боже милостивий будь менї грішному! — застогнав Олекса і... пробудив ся...

Перед ним стояв стрийний брат Гринь з черпаком і скрапляв єму голову зимною водою. Парубчакови аж сльози в очех стояли, лице вкривала смертельна блїдість.

Олекса хотїв в першій хвили кликати людей о поміч, щоби гонили від него духа, але замітивши, що він таки поміж стриковими околотами, а мотуз від телят за пазухою в шкіру вгриз ся, протямив ся... єму стало лекше: то був тілько сон — славити Господа! — але лячний, гидкій сон, бодай нїкому таке не снило ся!

— Що стало ся тобі, Олексо? ти не на роботї? — питав Гринь. — Стогнеш тут під стодолою, аж я до хати зачув... ти мабуть хорий!

— Дай менї спокій! не питай ся! — ледво прошептав Олекса, звів ся на ноги, потягнув до своєї хати, немов по тяжкій довгій недузї.

В хатї вхопив за віко старого сусїчища. Преждевіцька судина стала купою порохна, а за хвилю горіла, тріщала в печи... разом з мотузом від телят, з тою памяткою з давних лїпших часів...

В міру як сусїк догарав і мотуз попелїв, лекшало і Олексї Щупакови на совісти. Погас огонь — погасла з ним і гадка братоубійства... на віки погасла.

Б. 25 сїчня 1894.

[Дѣло, 10.02.1894]