У Західній Європі несподівано з’явилися лінії розколу, які важко було собі уявити ще рік тому. Париж увійшов у конфронтацію з Римом і Берліном. Причини суперечок різні, але в обох випадках Україна вболіває за Францію.
Сьомого лютого французьке Міністерство закордонних справ відкликало свого амбасадора з Італії. З формулюванням «для консультацій». Проте на тлі ескалуючої кризи у відносинах між Парижем і Римом ми можемо впевнено стверджувати про очевидний дипломатичний конфлікт.
Відкликання амбасадора Крістіана Массі (Christian Masset) стало наслідком того, що заступник прем'єр-міністра Італії Луїджі Ді Майо (Luigi Di Maio) у вівторок, п’ятого лютого, самочинно зустрівся у французькому місті Монтаржи з представниками протестного руху «жовтих камізельок», який залишається головною загрозою для президента Емманюеля Макрона.
З італійським політиком розмовляв неофіційний представник «жовтих камізельок» Крістоф Шалансон (Christophe Chalençon). Він здобув собі світову славу, зокрема, заявою у Facebook, опублікованою наприкінці грудня минулого року. У ній Шалансон погрожував громадянською війною і закликав збройні сили вчинити путч і встановити у Франції тимчасовий уряд.
У зустрічі брала участь Інґрід Левавасьор (Ingrid Levavasseur), котра очолює список кандидатів від «жовтих камізельок» на виборах до Європейського парламенту. Також до розмови долучився Алессандро ді Баттіста – один з керівників «Руху п'яти зірок».
Згодом після відкликання римського амбасадора французьке зовнішньополітичне відомство видало патетичну й водночас гнівну заяву, у якій застерегло Ді Майо від спроб втручання у внутрішні справи країни.
«Франція й Італія об'єднані спільною історією, вони поєднали свої долі. Вони будували Європу разом і працювали для досягнення миру. Франція глибоко шанує цю міцну дружбу, яка сприяє співпраці у всіх сферах і близькості між нашими народами. Нині французько-італійська дружба є важливішою, ніж будь-коли для вирішення проблем, з якими ми зіткнулися в 21 столітті.
Проте впродовж кількох місяців Франція, як відомо, була предметом неодноразових звинувачень, безпідставних нападок і обурливих зауважень. Ці нападки є безпрецедентними після закінчення Другої світової війни. Мати розбіжності в поглядах – це одна річ; а от використовувати відносини у виборчих цілях – це щось зовсім інше.
Останні втручання (італійської сторони в наші внутрішні справи – Z) є черговою неакцептабельною провокацією. Вони засвідчують відсутність поваги до демократичного вибору з боку нації, яка є нашим другом і союзником. Вони показують відсутність поваги між демократично і вільно обраними урядами.
Європейська виборча кампанія (вибори до Європейського парламенту – Z) не виправдовує відсутність поваги до будь-якої нації або її демократії. Всі ці дії ведуть до створення тривожної ситуації, яка викликає питання про наміри італійського уряду щодо його відносин із Францією.
У світлі цієї безпрецедентної ситуації уряд Франції вирішив відкликати амбасадора Франції в Італії для консультацій. Франція закликає Італію вжити заходів для відновлення взаємин, заснованих на дружбі та взаємній повазі, що відповідає нашій історії та спільній долі».
Сам же Ді Майо написав після монтаржиської зустрічі з «жовтими камізельками» у Twitter: «Сьогодні разом з Алессандро ді Баттіста ми зробили кидок до Франції і зустрілися з лідером "жовтих камізельок" Крістофом Шалансоном і кандидатами на європейські вибори. Вітер змін перетнув Альпи». І виставив групову знимку учасників зустрічі.
Загалом напруженість у відносинах між Францією й Італією виникла після того, як у червні 2018 року в Італії сформували коаліційний уряд популістський «Рух п'яти зірок» і правопопулістська партія «Ліга». Фактично майже зразу ж після цього було скасовано традиційний французько-італійський саміт.
Далі – більше. Наприклад, у листопаді минулого року італійська сторона вирішила не передавати французам кілька творів Леонардо да Вінчі, хоча було домовлено, що їх включать у виставку в Луврі. Потім спалахнув скандал навколо біженців із Північної Африки, коли Італія відмовилася відкрити свої порти гуманітарним суднам, зокрема Aquarius. Президент Франції Емманюель Макрон виступав із критикою цього рішення і засудив італійських колег за «цинізм і безвідповідальність». Міністр внутрішніх справ і лідер «Ліги» Матео Сальвіні, своєю чергою, звинувачував Макрона в тому, що той керує країною «всупереч інтересам народу».
На початку 2019 року Сальвіні дозволив собі особистий випад на адресу Макрона, сказавши, що у народу Франції незабаром випаде шанс звільнитися від цього жахливого президента. «Шанс з'явиться 26 травня, коли французький народ зможе знову отримати контроль над своїм майбутнім, долею і повернути собі гордість», – написав Сальвіні в Facebook. Трохи дивна заява, враховуючи, що названого дня пройдуть вибори до Європарламенту, які жодним чином не впливають ні на законодавчу, ні на виконавчу владу в самій Франції.
Наприкінці січня тертя між Парижем і Римом виникли через те, що Італія не підтримала позицію Європейської Унії та США щодо Венесуели. Уряд Італії відмовився визнати лідера венесуельської опозиції Хуана Ґуайдо главою латиноамериканської держави. Через це Євроунії не вдалося зробити спільної заяви щодо венесуельської політичної кризи.
І от тепер чергова ескалація напружень, яка балансує на межі розриву дипломатичних взаємин – небезпечного прецеденту, який здавався б неймовірним для двох країн – членів Європейської Унії.
Чому в цій ситуації Україна мала б вболівати за Париж? Вже хоча б тому, що уряд Італії нині як ніколи прокремлівський. Прем’єр-міністр Джузеппе Конте і представники правопопулістського уряду неодноразово висловлювалися за дружбу з Москвою, за зняття антиросійських санкцій, пов’язаних з агресією в Криму й на Донбасі. Про це наше видання вже неодноразово писало. Тож що швидше чинне італійське керівництво (не враховуючи президента Серджо Матарелли, повноваження котрого доволі обмежені) подасть до демісії, то корисніше для України.
Конфлікт між Парижем і Берліном не такий гучний, але може виявитися значно принциповішим. Адже проблема стосується, зокрема, й такого болісного для німців питання, як «Північний потік – 2». Але не тільки.
Наприклад, Емманюель Макрон відмовився від участі в традиційній Мюнхенській конференції з питань безпеки. Відтак не відбудеться вже заповіданий спільний виступ на заході президента Франції разом з бундесканцлеркою Німеччини Анґелою Меркель.
Запланований на 16 лютого спільний виступ Макрона і Меркель мав стати кульмінаційним моментом конференції, на якій збираються політики та експерти в галузі міжнародної безпеки. Він мав засвідчити, що Євроунія стійка й монолітна, попри всі тектонічні процеси, які в ній відбуваються.
Речники Макрона пояснили відмову французького президента внутрішньополітичною ситуацією в країні, передовсім акціями «жовтих камізельок». «Президент має намір присвятити себе підготовці до дебатів, поїздкам Францією, де він зустрічатиметься з місцевими політиками», – заявили в Парижі. Але ця відмовка доволі сумнівна, адже протестні акції відбуваються вже кілька місяців і ще триватимуть невідомо скільки. Досі Макрон не скасовував запланованих заходів, то чому вчинив так саме зараз?
«Несподівана відмова Макрона посилює враження, що в німецько-французьких відносинах повіяло холодом. Ми бачимо чимраз більше символів затяжного відчуження», – зазначив директор розташованого в Берліні Німецько-французького інституту імені Жака Делора Генрік Ендерляйн (Henrik Enderlein). Попри підписаний нещодавно договір про дружбу і співпрацю, Німеччина і Франція не змогли домовитися про подальші реформи єврозони. Берлін, зокрема, блокував проект цифрового податку в ЄУ, який просував Макрон.
Та про значно поважніші суперечності між Парижем і Берліном свідчать різні позиції сторін щодо «Північного потоку – 2». Наше видання вже писало з покликом на німецьку газету Süddeutsche Zeitung про те, що Франція мала намір виступити в піку позиції Німеччині в питанні про долю газового проекту. «Ми не хочемо посилювати залежність від Росії й одночасно з цим завдавати шкоди таким країнам Євроунії, як Польща і Словаччина», – розповів газеті співрозмовник з французького уряду. За його словами, «Північний потік – 2» вже призвів до «численних стратегічних проблем» між Європейською Унією і Москвою.
Йшлося про обговорення державами Європейської Унії змін правил забезпечення конкуренції та прав споживачів на газовому ринку Європи (Третього енергопакету). Обговорення і голосування з цього питання проходило восьме лютого. Позиція Парижа могла призвести фактично до блокування реалізації газпромівського мегапроекту. І це, звісно, було на користь Україні. Адже наша держава може вже до кінця поточного року – щойно «Північний потік – 2» розпочне свою роботу – втратити мільярдні прибутки за транспортування газу до Європи. Бо, попри путінські запевнення, лише дуже наївні люди можуть сподіватися, що Росія пролонґує дію угоди про транзит газу Україною.
Нагадаємо, що суперечки щодо поправок до Газової директиви ЄУ почалися ще восени 2017 року. Тоді Європейська комісія запропонувала поправки до документа. Вони були спрямовані на те, щоби ключові принципи європейського енергетичного законодавства поширилися на всі газопроводи, прокладені територією країн, які входять до Унії. А отже поправки передбачали, що «Газпром» повинен буде відмовитися від функції оператора газопроводу і передати їх незалежній компанії, а також відмовитися від 50% потужностей «Північного потоку – 2».
Розгляд поправок відкладався під час головування в ЄУ Австрії та Болгарії, котрі були прихильними до газпромівського мегапроекту. Але з першого січня цього року в Раді ЄУ головує Румунія, котра в цьому питанні долучилася до табору противників «Північного потоку – 2».
До восьмого лютого сформувалися розклади, які були несприятливими для російсько-німецького газогону. У «газпромівському» таборі, окрім Німеччини, залишалися тільки Нідерланди, Бельгія, Австрія, Болгарія й Угорщина (усі потенційні бенефіціари газового проекту). Загалом ці країни диспонуюють лише 27 відсотками населення ЄУ. А навіть щоби заблокувати рішення, потрібно мати на своєму боці хоча б 35 відсотків громадян ЄУ.
Утім, в останній момент Берлін і Париж зуміли дійти компромісу в цьому питанні. Він передбачає посилення норм Газової директиви ЄУ щодо газогонів із третіх країн. Однак компетенція прийняття рішень про правила транспортування палива передається тій країні, через яку здійснюється введення трубопроводу в транспортну систему ЄУ. У випадку з «Північним потоком – 2» це Німеччина.
Компромісну пропозицію схвалили амбасадори країн Євроунії практично одностайно. Таким чином будівництву «Північного потоку – 2» вже практично ніщо не загрожує.
Тож один із конфліктів між Парижем і Берліном залагоджено. На жаль для України, поступилася Франція. Утім, це не єдиний камінь німецько-французького спотикання.
