(конструкції Володимира Дідушицького, деконструкції Олега Тістола, ну і реконструкції нас, милих галичан)
κόσμον (τόνδε), τὸν αὐτὸν ἁπάντων, οὔτε τις θεῶν, οὔτε ἀνθρώπων ἐποίησεν, ἀλλ᾽ ἦν ἀεὶ καὶ ἔστιν καὶ ἔσται πῦρ ἀείζωον, ἁπτόμενον μέτρα καὶ ἀποσϐεννύμενον μέτρα
(Ἡράκλειτος ὁ Ἐφέσιος, 535-475 до н.е.)
На переломі літа-осені 2025 року у Львові відкриваються три дуже симптоматичні і неперехідні виставки:
Виставка у Merkury Art Center «Тіні Імперіалу» у закинутому будинку з Меркурієм на вул. Січових стрільців, 3 – величезний проєкт на 4 поверхах, 88 кімнатах, 2000 кв.м, де розміщено 300 робіт вже класика українського мистецтва Олега Тістола (1960).
Виставка у Львівському природознавчому музеї НАН України на вул. Театральній, 18, присвячена 200-й річниці з дня народження знакового галицького науковця, природознавця, етнографа, археолога, мецената, засновника Природознавчого музею у Львові Володимира Ксаверія Тадеуша графа Дідушицького (Włodzimierz Ksawery Tadeusz Dzieduszycki, 1825–1899), де представлено його науковий доробок.
Виставка «Володимир Дідушицький. Im memoria» у Палаці Потоцьких на вул. Миколая Коперника,15 Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г.Возницького – не менш грандіозний проєкт, що займає весь палац – чи не вперше в історії Галереї і відтворює атмосферу Львова другої половини ХІХ сторіччя. Основна ідея виставки – саме атмосфера, флюктуація смаків та ідей.
Цей огляд неначе не пов’язаних між собою культурних подій, попри перше враження, не є еклектичним – на мою думку, всі три події дуже симптоматичні і дуже точно відображають ті суспільно-інтелектуальні нурти, якими опанована і Україна, і Галичина.
Отож, почнімо:
Покинуте на сьогодні велетенське приміщення будинку з Меркурієм перед тим, як воно буде приведене новим власником до ладу, було надане у повне розпорядження Олега Тістола, художника і, як на мене, мислителя. Попри те, що приміщення по суті розгромлене, воно все ж зберігає певні сліди колишньої розкоші. Олег Тістол разом з куратором виставки Андрієм Рибкою назвали виставку «Тіні Імперіалу»: трохи прив’язалися до старої інституції, яка тут колись функціонувала – Готелю Імперіал, але не тільки…
Як на мене, то ризикну сказати, що цей проєкт Олега Тістола не є ніякою виставкою картин чи «творчим звітом» про все ним зроблене. Це величезна розгорнута метафора, яка має свою окрему цінність і свої, зовсім відмінні від змісту розміщених у цих просторах полотен, натяки, тіні та штрихи. Це філософема, яка нам про щось говорить. Про що? Спробую запропонувати свою версію. І зовсім не обов’язково, щоб вона стала загальноприйнятною чи хоча б збігалася з наративом автора/авторів.
Отже, йдеться про імперію. Але яку? Саме приміщення є реліктом belle epoque – чудесної епохи Старої Австрії. Принаймні так ця епоха як мітологема бачиться в очах більшості галичан. Отож ідеться про баєчну, як свідчить Йоганн Штраус (Johann Baptist Strauss, 1825–1899), Дунайську імперію Франца-Йосифа (Franz Joseph Karl von Österreich, 1830–1916)? Проєкт цього не підтверджує. Руїна всередині Імперіалу радше є свідком иншої імперії: імперії иншого Йосипа – Іосіфа Віссаріоновіча (Иосиф Виссарионович Сталин, 1878–1953)…
Обидві імперії, як покажу нижче, і що не є таємницею, і досі активно формують наше сьогодення.
З тим розгардіяшем, з яким ми стикаємося на виставці не лише у колишньому приміщенні Фонду державного майна України (о горе!), ми стикаємося по всій нашій незалежній Україні!
Тістол не даремно обрав куратором виставки Андрія Рибку (1979) – «Великого Деструктора», який попри те, що більшу частину свого життя провів у Києві та Львові, все ж не розірвав свого глибинного зв’язку із нашою сьогоднішньою і не тільки сьогоднішньою «територією Катастрофи», територією ледь не генетичних експериментів із виведення нового ґатунку людини – homo sovieticus’а – Донбасом. Можливо, комусь не сподобається те, що зараз напишу, але все тепер стало зовсім очевидним – саме Донбас, український ще у першій третині ХХ сторіччя Донбас, став лабораторією совєтської соціальної інженерії, яка передбачала деконструкцію всього, що було там до совєтів, всього иншого, всього позитивного – в тім і українства. Ми не зауважували, що він у цій деконструкції так і застиг – навіть у складі незалежної України. Його опорою став homo sovieticus – людина, з якою ми сьогодні нащодень стикаємося на лінії фронту. Це людина, яка не набула, а втратила – і Віру, і Надію, ну і Любов, вибачте за таке школярське формулювання. Вона вільна від «застарілої» і «відстійної» моралі, від зобов’язань перед будь-чим і будь-ким – тому бездумно вбиває инших і сама йде на убій…
У ситуації російської агресії проти нас ці «чудесні мерзотні виплоди» розцвіли буйним цвітом по катівнях та концтаборах, просто розлилися по окупованих територіях. І не тільки супроти нас, але й самих себе – деструкція накрила все, куди дібрався чобіт того homo sovieticus'а.
Про те, наскільки люто і з яким садистичним дрожем homo sovieticus перетворює на купу руїн той самий Донбас, здається, нагадувати не потрібно. «Бесы» Достоєвського (Фёдор Михайлович Достоевский, 1821–1881) нарешті вирвалися з інферналій…
Олег Тістол як неймовірно уважний обсерватор сформувався як остаточно зрілий та іронічно печальний мистець на переломі 1980-х та 1990-х.
Саме тоді розпадалася «імперія зла» Іосіфа Віссаріоновіча – принаймні ми в той час так думали…
Саме тоді на її руїнах робилися перші спроби сконструювати щось цілком инше – нову мрію, нову Україну. Однак не виходило – імітації Україна, імітації мрії у виданнях Леоніда Кравчука (1934–2022), Леоніда Кучми (1938), Віктора Януковича (1950) були лишень тимчасовими конструкціями, збудованими з того, що вдалося потягнути з «Великого Бараку» Іосіфа Віссаріоновіча, з його ГУЛАГу…
Звісно, що не лише Тістол, але чи не всі ми бачили всю цю несправжність. По суті, його іронічна творчість є однією з найрадикальніших «критик чистого розуму» (за Кантом (Immanuel Kant, 1724–1804)) еклектичного світу і тогочасної, і сьогоднішньої української дійсності…
Чи він є політичним мислителем? Думаю, ні. У нього є досить мистецьких інструментів, щоб показати весь безлад, всю деструкцію, в якій ми живемо. Тістол не політик, а мистець – що ще більше вивищує його в якійсь ієрархії Творця, якщо він є…
Хтось любить по-модньому називати продукт цієї суспільної і ментальної деструкції постмодернізмом – нехай так. Але тільки тоді, коли зрозуміє і погодиться з тим, що тоді модернізм є конструюванням і позитивом як реальності, так і її сенсів, а не деструкцією і нівеляцією тієї самої реальності та її сенсів.
Для нас важливо, з чим має справу в цьому своєму проєкті Олег Тістол – він і оперативно, і спекулятивно має справу з руїною: руїною палацу, руїною імперії та руїною людини…
Якщо на Донбасі це руїни у прямому сенсі слова, то у решті України ми дуже часто, хоча не завжди, стикаємося з руїнами ментальними. У наших стосунках, попри помітні позитивні зміни, особливо після початку гарячої фази війни, ще величезні завали совковості, яких ми так на загал і не зауважуємо, бо зжилися з ними – як з тим розгардіяшем, з яким ми зустрічаємося у колишньому приміщення Імперіалу чи, точніше, Фонду державного майна. Переконаний, такий самий бардак (вибачте) у першому-ліпшому сусідньому будинку, у першому-ліпшому під’їзді – а це діагноз насамперед нашому способу мислення…
Цікавинкою для мене, в даному випадку стороннього спостерігача, є явні паралелі між процесом створення виставки та сюжетом, на якому базується книга книг модерної европейської культури – філософській трагедії Йоганна Вольфганга Гете (Johann Wolfgang von Goethe, 1749–1832) «Фауст» (Faust. Eine Tragödie, 1774–1831).
Доктор Фауст, у відповідності з кантівською традицією, пробує холодно і раціонально о-смислити світ (перша частина трагедії) і те, що поза ним, трансцендентне (друга частина трагедії). Фауст пробує укласти і світ, і те, що поза ним, у раціональні рамки пізнання – ну геть як Олег Тістол. Це, поза всяким сумнівом, позитивна програма, програма не деструктивна, а конструктивна. І Фауст, і Тістол конструюють світ, пробують його утримати від розпаду і заникання – у цьому сенсі вони безсумнівно мужні в їхній безнадії модерністи. Так само, як модерністами я б назвав і тих, тепер смішних у їхньому ентузіазмі, позитивістів ХІХ сторіччя, які й створили світ міських каналізацій, залізниць та дещо штубацького гуманізму, в якому ми живемо. Фауст і Тістол їхньої крові. Як, сподіваюсь, і я…
Натомість Мефістофель має цілком иншу мету – йому потрібна не лише персональна душа Фауста, який завдяки своєму розуму і пізнанню конструює позитивний світ. Мефістофель прагне знищення основ цього поставання світу, джерела цієї конструктивної роботи по творенню світу. Мефістофель прагне фундаментального знищення самої можливості поставання позитивного світу. Йому потрібно «до основанья, а затем…» Душа Фауста йому потрібна, щоб в зародку задушити позитивну програму поставання світу людей. Мефістофель з солодійськими дрожами нищить все, що було впорядковане чи раціоналізоване доктором Фаустом. Тому Деструкція це і є Мефісто, який ширяє нашими часами!
А головне – не лише все зруйнувати, але й позбавити сенсу, перетворити все на безглузде белькотіння Дональда Трампа (Donald John Trump, 1946), яке занурює весь світ не лише у руїну, що вже очевидно, але й у безсенсовність. Здається, саме про це писав Міхаіл Епштейн (Михаил Эпштейн, 1950), згадавши белькотіння трупака бобка з «Бєсов» Достоєвського.
Звісно, все це лишень метафоричне відображення того творчого діалогу, який матеріалізувався у спільній праці творця Олега Тістола та куратора Андрія Рибки. Однак щось в Олега Тістола і від Канта, і від Фауста таки є… Ну, а в Андрія Рибки самі знаєте від кого – хоч все це жарти…
Але і не до кінця. Імперія Іосіфа Віссаріоновіча і сьогодні нас переслідує. І сьогодні Мефісто спокушає Фауста солодкими дрожами руйнації та вседозволеності. І далі Мефісто силиться позбавити все сенсу і хоч якоїсь раціональності, як от в маразматичному белькотінні Дональда Трампа – бо ж «если бога нет, то все можно». Одне слово – вперед/взад до постмодерну ))).
Друга виставка – це спільна виставка Львівського історичного музею та Природознавчого музею НАН України, присвячена 200-річному ювілею з дня народження відомого галицького науковця, природознавця, мецената Володимира Ксаверія Тадея графа Дідушицького (1825–1899). Її куратором є Андрій Бокотей (1966). Дякуємо директорам Роману Чмелику (1962), Тарасу Яницькому (1969) та Степану Павлюку (1948) за організацію цієї події.
Ідея виставки полягає у тому, щоб показати, як у другій половині ХІХ століття один з батьків міста та краю Володимир Дідушицький у раціональний спосіб пробував реалізувати позитивний, а точніше позитивістський, аспект програми доктора Фауста: через пізнання світу, природи, через навчання і систематизацію знань зробити світ «розумним», «пізнаваним», «впорядкованим» – таким, що мав би надаватися до розумного, розважливого життя людини. Такі були тренди у ту позитивістичну епоху. У Галичині ця епоха реалізовувалася під омофором ледь не вічного правління «нашого коханого цісаря Франца Йосифа». Хоча, звісно, і з ним було по-різному.
Однак тоді здавалося, що якщо ми як орнітологи (а Дідушицький, окрім всього иншого, ще й був видатним орнітологом) впорядкуємо свої орнітологічні колекції, посадимо кожну пташину на її властиве місце, то світ стане більш зрозумілим, більш безпечним, більш людським…
І граф Дідушицький спробував стати великим будівничим цього впорядкованого, раціоналізованого світу.
Виставка в Історичному музеї і показує його саме як цього великого впорядковувача світу – принаймні у його провінційному галицькому сегменті.
Однак кожен доктор Фауст – а граф, поза всяким сумнівом, був однією з його реінкарнацій – має і свого Мефісто. І не завжди він проявляється у своєму пекельному червоному одязі та з ріжками…
Мефістофелем графа Дідушицького, як і всіх позитивістів його епохи, став його раціоналізм. Граф відійшов у кращі світи 1899 року і не спізнав того «тріумфу розуму, техніки і науки», який ощерився спочатку Першою, а потім і Другою світовими війнами, Голодомором, сталінським ГУЛАГом, Голокостом, нацистськими концтаборами смерті і т.д.
А все це виплоди нашого «раціо» – «покращення» й «оптимізації» світу, як дехто гадав…
Тим не менше, ми з повагою ставимося до чину таких людей, як Володимир Дідушицький – під проводом Канта вони пробували творити і творили краще майбутнє, як самі його бачили і розуміли.
Ну і третя виставка – це виставка, теж присвячена 200-літтю Володимира Дідушицького, у Палаці Потоцьких у Львівській національній галереї мистецтв, вул. Миколая Коперника, 15. Автором ідеї скромно призначу себе, а куратором виставки стала док. Аліса Федосєєва.
Ця виставка у дуже зворушливий і теплий спосіб неначе повертає нас назад, у часи, коли ми ще не знали, що нас чекають гекатомби двох світових війн, жахіття безперервних геноцидів, один з яких роззявив пащу на сході України – і це не філософічна метафора, а жахлива реальність.
Виставка має два аспекти – емоційний і філософський.
В емоційному сенсі цілком зрозуміле бажання хоч на мить закрити очі та вуха і не бачити та не чути виття сирен, безконечних картин знищення нас з вами. Однак наразі перед нами тунель без просвіту – й иншого вибору, як продиратися через нього, у нас немає.
Але на виставці відвідувач хоч на якийсь час поринає у «світ-до» – до всіх цих гекатомб, коли розум та щира раціональність ще поправляли його.
Звісно, хтось може побачити у цьому свого роду терапію. Хай так.
Але «світу-до» вже давно немає, він більш ніж сто років тому був розбитий безжальною реальністю.
Проте людина все одно живе після цього всього, можливо трохи в своїх ілюзіях, в уявних світах, у світах, в яких хотілося б жити, а не у тому, що є. Широко розплющивши очі на те, що є, вона може збожеволіти, бо ж немає ради на час, який невпинно спливає, як немає ради й на смерть та небуття, яке на всіх нас очікує. Тому своєрідний флер, пелена не до кінця усвідомлення постійно супроводжує людину. Людина «закутується» у затишність свого помешкання, у погідність своїх стосунків з ближніми. І саме в цю пелену й пропонують творці виставки зануритися втомленим подорожнім у Палаці Потоцьких… Ця виставка показує останні миті ще затишного світу старої Галичини – звісно, і тоді цей світ був затишним ілюзорно, а сьогодні і поготів. Хоча над ним і витав «во небесі» наш галицький Санта Клаус – старенький дідусь Франц Йосиф.
Однак виставка має не лише цей терапевтичний аспект.
Таке «повернення» до джерел розумності, раціоналізму (чи ілюзії розумності та раціоналізму) є свого роду пропозицією повернутися і розпочати спочатку – це пропозиція, можливо і радше всього, «нового старту», «нового початку», ревізії й осмислення того, де ми звернули не туди, коли Мефістофель таки звів нас на манівці – до того пекла, через яке він провів нас у ХХ сторіччі, і в яке ми, українці, потрапили тепер.
Напевно, найкраще цей хибний крок не туди окреслила Ханна Арент (Hannah Arendt, 1906–1975) – особливо у своїй «Айхман у Єрусалимі: Зауваги про банальність зла» (1963). Зло тому й таке успішне, що банальне, бо ж очевидне, а отже і раціональне… Воно закрадається в наше життя, у той милий світ попри все звичайних людей з усіма їхніми дивацтвами та примхами, який і показаний у Палаці Потоцьких – десь тоді воно й закралося в людські душі…
Тому у філософському сенсі виставка у Палаці Потоцьких є попередженням. Але не лише нагадуванням, але й запрошенням – запрошенням для уважних обсерваторів до переосмислення наших підходів до світу і себе самих.
Виставка не лише марення про баєчні часи Франца Йосифа, але і запрошення до будування нового майбутнього, в якому не було б жахів сьогодення – якщо це можливо, звісно…
Бо ж величезна метафора, розгорнута Олегом Тістолом, жорстко повертає нас із мріянь до реальності.
Гете попри те, що писав свого «Фауста» пів століття, так його і не дописав. Чому, запитаєте ви? Тому що став старим і немічним? Ні. Він був на диво вітальним.
Як на мене, то він не дописав вічну історію доктора Фауста та Мефістофеля, Розуму і Перверзії, Конструкції і Деконструкції тому, що не знав, чим зарадити цьому світу, який вічно перебуває у стані поставання та руйнування. Він розумів, що застиглого у своїй даності світу немає. А отже він постійно поставатиме і занепадатиме.
Ми своїми скромними зусиллями пробуємо конструювати світ. Для цього користуємося розумом, розсудком, пробуємо, як доктор Фауст, не лише пізнати його, але й облаштувати, щоб він став хоч трохи «людським».
А Мефісто зводить це облаштовування світу до концтаборів та газових камер – бо ж це теж на думку спокушених ним шаленців «покращення» світу…
Навіть Гете не зміг відмінити того, про що на світанку людства казав ще Геракліт «Цей космос, один і той самий для всього, що існує, не створив ніякий бог і ніяка людина, а завжди він був, є і буде вічно живим вогнем, мірами, що загоряються, і мірами, що потухають».
А три виставки у Львові на переломі літа-осені 2025 року у своєму діалозі на дванадцятому році війни пропонують розважливому обсерватору застановитися над тими величезними метафорами, розгорнутими перед нами їхніми авторами.
1.Михаил Эпштейн. От совка к бобку. Переломный год в истории России.
2.Hannah Arendt, Eichmann in Jerusalem. Ein Bericht von der Banalität des Bösen, 1963
Брошнів-Осада – Париж, 1–14 вересня 2025.
16.09.2025