Від співу до кіно

В цей вечір у львівській катедрі не було де яблуку впасти. Публіка різноманітна: і поважні пані у важких хутрах, і молодь, яка фіксувала все на гаджети. Відомо, що на кожен виступ Польського державного народного ансамблю пісні і танцю «Maзовше» («Mazowsze») привозять тони своєї апаратури. Тож світло на концерті було просто неймовірним! Творило атмосферу, виконувало власні партитури і було чуйним партнером для оркестру та хору у складі 100 осіб. Світлові промені додавали ще більшої величі склепінням головного храму Львівської архідієцезії Римо-Католицької Церкви в Україні. Тож декорація для концерту коляд та різдвяних пісень під керівництвом Яцека Бонєцького вийшла надзвичайно вишукана і пишна.

 

 

Керівник Польського народного театру у Львові Ян Тиссон підтвердив, що приїзд «Мазовше» є особливо важливим для польської громади міста. Адже на колядках цього відомого колективу, який минулого року відзначив своє 70-тиліття, виховалось кілька поколінь. А це – близько семи тисяч концертів у Польщі та за кордоном, і понад два мільйони кілометрів у дорозі. Хоча ідея виникла ще задовго до того, але офіційним днем народження Польського державного народного ансамблю пісні і танцю «Mazowsze» прийнято вважати 8 листопада 1948 року. Це дата декрету Міністерства культури і мистецтв, який рекомендував Тадеушу Сигєтинському організувати народний ансамбль, завданням якого мало бути збереження традицій, народних пісень і танців Мазовецького воєводства.

 

Для видатного композитора Тадеуша Сигєтинського, який трепетно та ніжно відносився до фольклору, це було давньою мрією. Для його дружини – кіноакторки та співачки кабаре Міри Зімінської-Сигєтинської – народна пісня не була настільки близькою, але на руїнах зруйнованої Варшави вона присягла своєму чоловікові, що якщо вони переживуть війну, то створять народний ансамбль. Міра Зімінська покинула акторську кар'єру і зайнялась організаційними питаннями, а Тадеуш Сигєтинський писав музику, надихаючись народними піснями. Обійшли усі сільські хати в пошуках одягу з бабусиних скринь та талановитої молоді. Домівкою ансамблю став маєток початку ХХ століття під Варшавою, який на честь дружини першого власника називався «Кароліна».

 

Сюди, до «Кароліни», наприкінці 1948 року почали з'їжджатися перші групи молодих людей з навколишніх сіл та містечок на проби. Розпочалось навчання та безкінечні репетиції, аби через два роки показати прем'єру в Польському театрі у Варшаві. А вже у 1951 році «Мазовше» вирушив на гастролі. Першою поїздкою був Радянський Союз, а через три роки їх побачили в Парижі, через шість – за океаном. В 1955 році не стало Тадеуша Сигєтинського, що, ніби то, мало означати і завершення історії «Мазовше», але його втримала дружина та вірний друг Міра Зімінська-Сигєтинська.

 

 

 

«Dwa serduszka cztery oczy łojojoj / co płakały we dnie w nocy łojojoj» («два серденька чотири ока ойойой / які плакали і вдень і вночі ойойой»), – слова з однієї з пісень «Mazowsze», яка стала саундтреком до стрічки «Холодна війна» Павла Павліковського, його музичним лейтмотивом, ніжним шепотом, виспіваною історією фільму. Я розуміла, що на концерті колядок її не будуть виконувати, але в якийсь момент зловила себе на тому, що шукаю серед хористок (хоча фільм чорно-білий, а учасниці «Мазовше» вбрані барвисто, а їхні вуста – виклично червоні) тінь Зулі – головної героїні цьогорічного претендента на Оскара в номінації «найкращий фільм іноземною мовою». Здається, що режисер зробив найцінніше, що міг для своєї батьківщини, хоч більшість життя прожив поза її межами. В цьому вишуканому чорно-білому родинному альбомі він тонко, на півтонах зробив так, щоб шукали Зулю і довідались про «Мазовше» ті, хто не виростав на їхніх колядках. І зробив це так рафіновано, не прямолінійно, що не хочеться навіть вибудовувати в голові версії, як це би могло вийти в когось в іншій країні.

 

 

Павліковський продовжує чорно-білу естетику «Іди» (чи вдасться знову взяти Оскара?), хоч стверджує, що не планував, але потім зрозумів, що не хоче сфальшувати з кольорами. Присвячує «Холодну війну» своїм батькам. Якщо ознайомитись з біографією режисера, то можна впізнати їх у героях, але не дослівно. Зрештою, там кожен може прочитати щось своє. Навіть історію про токсичне кохання чи побачити надмірну вихолощеність самого кіно. Але Павел Павліковський вибудував дуже чіткий каркас, ця вишукана тендітна квітка має міцне коріння, яке зовсім без пафосу відчувається в ньому самому, полякові, який в чотирнадцять років з мамою переїхав до Лондона.

 

 

В пам'ять про тисячі розірваних історій кохання на перехрестях історії залишиться тихий щем. Але паралельно пробудиться цікавість довідатись більше про народний ансамбль, історія якого твориться на тлі цієї чорно-білої чуттєвості Віктора (Томаша Кота) та Зулі (Йоанни Куліґ). Для цієї ролі виконавиця головної ролі практично вжилась в колектив «Мазовше»: провела з ними не один місяць перед безпосередньо зйомками, які тривали, як розповідають в інтерв'ю актори, практично цілодобово. В «Холодній війні» ансамбль називається «Мазурек», але історія створення, перших досягнень та болючих компромісів засновників «Mazowsze» прочитується. Тим більше, що в кадрі є учасники сьогоднішнього його колективу. Особливої уваги заслуговує операторська робота, в якій ти знаєш, що одна пара очей на цій чорно-білій світлині – блакитні. Як білий-білий чистий сніг на чорну землю, лягає ця історія на серце, хоч не пригадую, чи був він там у кадрі колись. А в голові тихенько наспівує Зуля про два серденька (вже під джазову музику десь в Парижі), а її підхоплює цілий хор, серед якого одні очі зі сцени шукають поглядом інші у залі. Ніжна, непафосна квітка пам'яті, коріння якої живе. Інтелігентна популяризація свого.

 

Світлини Анастасії Канарської з концерту у Львові

06.02.2019