(«Схід» і «Захід»)
1.
Їдете день, їдете два, їдете тиждень і місяць, — і бачите одне и те саме.
Величезні простори плоского суходолу — чи яловий голодний степ, чи убога мерзла тундра, чи тверді, мов ордами витоптані, солончаки, чи мізерним лісом порослі мочари, чи піщані моря одноманітних пустель...
На цих просторах мурашками ворушаться живі істоти. Чіпляються неплодної землі отари людоподібних істот. Час від часу через них, змітаючи їх вбогі оселі, перемандровують кососкулі кочовники.
На тих плоских топоґрафічно-беззахисних просторах відбуваються тяглі пересунення людських мас, тревають процеси вічної «кольонізації». Без сліду зникають народи з їх тимчасовими «культурами» й місце їх займають нові випадкові народи й нові випадкові культури.
Отари племен під впливом зовнішніх причин — боротьби за існування й стихійних нещасть — механічно облічуються й так само механічно розсипаються, розпорошуються. Навали, пошесті, катаклізми, «міґрації»¹) й «кольонізації» — систематично впоюють у психіку тих народів «покору долі», нірванізм, віру в «долю», в призначення й недовіря до активности, людської волі й людської особистости. Тоді зявляється серед них похмура, особисто маломовна (бо замісць неї говорять жерці), а, головне, безпощадна персоніфікація юрби — деспот. Він завжди — «цар царів», володар світу», «син неба», «земний бог», а в крайньому випадку — «прєдсєдатєль зємнова шара». І тоді безструктуральна, асуспільна людська отара падає ниць перед володарем рабів і, власне кажучи, першим рабом серед рабів, бо там завжди панує «рівність», звичайно примусова.
Деспот веде цю масу рабів на підбиття нових земель, на пошукування теренів, де кочовник міг би зібрати «продподаток» із народів осілих, що продукують, і зорганізувати задля цього серед них «плянову господарку». Він запроваджує часом кольосальні «публичні роботи», будування «китайських мурів», пірамід, часом велетенських каналів чи ірриґацій. Виростають там иноді імперії й культури, але механічні, короткотривалі й — коли не лічити руїн і пірамід — безслідні... Без коріння. Так було в Асирії, Вавілоні, Персії, Єгипті, Китаї, де завжди були нероздільні — комунізм і деспотизм.
А ось — инша картина.
Ріжноманітність і ріжнобарвність терену. Гори й долини, луки й ліси, потоки й струмені, горби й рівнини. Цій диференціованості терену й краєвиду відповідає диференціованість осель і мешканців. Міста й містечка, села й замки, хутори й фарми — і все має свій стиль, своє власне обличчя. Населення складається не з отар, не з механічних мас, а з народів, що кожен із них має свою історію, свій традиційний характер і свої природні, притаманні йому форми побуту. Тут нема ані мас, ані механічних колективів, є — суспільство, орґанічно складне й складене з індивідуальних одиниць. Це суспільство орґанічно (а значить гієрархічню) виформовує з себе владу. Влада виростає: зпосеред суспільства й народу, як їх вицвіт, а не падає несподіваним тягарем ззовні.
Тут панує соціально-конструктивна людська особистість і її право, що з нього випливає, — натуральне право власності на землю, на хату, на машину, на творчу думку й на творчу свободу.
Це — схематичні образи двох типів цивілізації на нашій планеті.
Їх прийнято у нас, звичайно, означати символами «Схід» і «Захід». Але ці символи тільки в окремому випадку прибирають льокально-ґеографічний характер і ґеополітичний зміст. В дійсності символи ці — універсальні й мають, передовсім, значіння фільософічне, отже, стисло кажучи, абстрактне. Цілком розділити існуючі конкретні культури²) за ознаками накреслених вище двох типів неможна.
Ми знаємо процеси культурної дифузії, явища співчинности сусідніх культур, співіснування й перемішування їх, нарешті — і то досить часто — явища культурної псевдоморфози. Але хоч і живемо в добі «релятивізму» й хаотизації понять, — тим більш мусимо посідати сталі критерії й міри для оцінки дійсности. Що вони «абстрактні» чи там «теоретичні», — хай це не лякає нас: без математичних символів неможлива жадна найбільш конкретна, найбільш «технічна» наука, а без альґебричних «абстракцій» — математика завмерлаб у вузькому колі «конкретної» аритметики.
І тому, розважаючи проблеми культури, мусимо тим більш мати перед очима ці яскраві образи культур і послуговуватися цими виразними символами.
2.
В світлі нашої цивілізації, цивілізації європейської — Схід і Захід, як комплекси культурно-політичні, встають із особливою яскравістю й актуальністю.
З одного боку — Елляда й Атени; Рим із його стратеґічними дорогами цивілізації й Цезар; римське право й дисципліна духа; духово-волева скупченість і ґотичний взлет середньовічної людини; лицарство й хрестові походи; культ Мадонни й героїчна поезія; характеристична боротьба церкви з державою й короля з васалями; вікінґи й пошукування нових морських шляхів; анґлійські пуритани й реформація; Колюмб і Кромвель, Ґете й Наполеон.
З другого — єгипетські фараони, перські падишахи, китайські богдихани й московські царі; замісць реліґії і держави — реліґія держави; сатрапи й баскаки, намет кочівника й караван-сарай; примусова рівність і китайський комунізм; фелляги й гіндуси; тужлива пісня степової самоти й гістеричні вигуки екзальтованого шамана.
Це — Атиля і Чінґіс-Хан; Андрій Боголюбський і Батий, Іван Лютий і опричнина, Ленін і че-ка. Це — церква московська, яка поминає в XIV ст. на богослужбах мусульманина — «царя ординського» й яка стає безвільним знаряддям держави й царів. Це — терор, як система адміністрування. Це — інститут «кругової поруки» й «закладників». Це — «плянове господарство» пасожитування, «общіна» й «колхоз», колективізм кріпацтва. Це — російська псевдоморфоза християнства й аморальна, аетична обрядовість побуту. Це — вистріл наґана в потилицю під гуркіт мотору, як «вищий засіб соціяльної оборони».
Це — культура, унята в знану формулу: «там, де ступить мій кінь, — трава не росте», культура, памятником якої може послужити така цитата:
«Так сказав хан Чинґіс — пише хронікар Рашід-уд-ед-дін: «насолода й блаженство людини полягає в тому, щоб здушити спротив, поконати ворога, вирвати його з корінням, змусити голосити його слуг, змусити сльози (sic!) текти по лицях їх і по носі їх, сидіти на їх приємно йдучих тучних конях, зробити живіт і пуп жінок їхніх — ліжком і постелею, милувати зір червоними личками їх, цілувати їх і солодкі уста їх смоктати».
Це записано в початку XIII ст., алеж чи не бачили й не бачимо ми актуальности цієї чиїнґісханівської мудрости подекуди й сьогодні?
Хіба не насуває цілком сучасних анальоґій маршрут походів Чинґіс-Хана: Туркестан, південь Каспія, Грузія, долішній Дніпро, Судак, Херсонес, коли то навіть хан половецький Котян мчить аж до Галича до Мстислава Удалого (так само, як Сарацини до короля французького) з страшною вісткою й проханням помочі. Це було 1221 р. (31. V. 1223 — Калка!). А р. 1239 маршрут Батия: Київ, Галич, Краків, Братислава, Оломоуц, Пешт аж до Відня, де сталося «чудо над Дунаєм»...
А ось іще один фраґмент із епічної хроніки 1220 року, про похід Чинґіс-Хана на місто Нішапур у Туркестані:
«Убивали чотири дні все живе до котів і псів включно... Щоб не врятувалися живі, ховаючися під трупами (як було в Мерві), Тулуй — хан (молодший син Чинґіса) наказав відрубувати трупам голови. В окремих пірамідах складали голови жінок, дітей і чоловіків. За чотирнадцять день міста не існувало більше, й хан наказав заорати його й засіяти на місці його ячмінь. Живими вивели звідтіль лишень 400 комедіянтів»³).
Прочитайте описи епізодів з часів 1918—22 рр. на терені України, прочитайте, що робилося підчас «колективізації», що було в грудні 1932 р. на Кубані, що робиться кожен день у тих частинах С.С.С.Р., де завсіди було римське право власности, а не московська «общіна», — і ви побачите, що в комплексі східньої культури так званий «поступ» єсть річ незнана й неможлива. Транспортування на Соловки населення окремих сел і станиць у цілості з розстрілюванням «відповідного» відсотка на місці й заорюванням спустошених осель для «колективу» — єсть явище щоденне на теренах переважно етноґрафічно-українських С.СС.Р. в тридцятих роках XX століття!⁴)
3.
Ті, що переходили через російську школу, при студіюванні урядової історії мали перед очима псевдо-европейську декорацію лишень одного, петербурзького періоду цієї історії. І крізь цю декорацію та ще крізь незручно дочеплений до неї фраґмент нашої (Київської Русі) історії дивлячись, діставали цілком абстрактне й цілком фальшиве уявлення про історію держави царів і комісарів. Ми бачили німецький кафтан і панчохи Петра І, роброни й пудровані. перуки Катерин та Єлизавет, мундури й ордери Павлів і Олександрів... Металічний вірш Дєржавіна, моцартівська легкість язика у Пушкіна, стрункі, хоч і трохи дивні, будівлі Петербургу — змушували нас вірити, що в Росії — все було, як де-инде, все було comme il faut.
Ми щось чули, що правда, про стрілецькі бунти й «роскол», про якісь анекдотично-дивні посунення Петра І в справах церковних і звичаєвих, про задушення Катериною I власного чоловіка, про забиття офіцерами ґвардії, серед яких, до речі, був і Олександер, пізніше «Благословенний», Павла І, батька цього Олександра. Ми дещо читали про Пугачовщину. Ми читали, але поверхово й легковажно, романи Достоєвського, в яких жах і кров були тут присипані сахариною псевдо-гуманізму до «уніжонних і аскарбльонних» і тонкослізної, але жорстокої «жалости» москаля...
Тим-то, коли прийшов 1917 рік і зпід вивітрілої оболонки петербурзької імперії, як із-під маскарадного убрання, прорвався дійсний зміст Росії, — т. зв. «большевізм» ударив по нас передовсім своєю «несподіванкою». А коли ми побачили й відпокутували всю наївність пояснень, що то, мовляв, «ґрупка узурпаторів», привезених із Німеччини в запльомбованому ваґоні, або що вони «здійснюють соціялізм і економічну теорію Маркса, продовжуючи діло французької революції», — аж тоді лишень, під ударами жорстокої совітської дійсности, почали ми собі щось пригадувати з театрально-задекорованих фраґментів історії. І... з жахом усвідомили собі, що ми не маємо поняття про історію Суздаля й Москви, про добу від XIII до XVII ст. на Московщині. А тож — немалий шматок часу!
І тепер, після праць проф. Платонова, після опублікування недавно знайденого в Гамбурзі щоденника німця Шадена, що був опричником Івана Лютого, після праць де-яких «євразійців» (і такого «азійця», як В. Іванов) відкрилася нам передовсім та елементарна правда, що Москва майже до XV ст. була навіть не провінцією, а лишень під-провінцією (частиною «улусу») держави Чинґіс-Хана! Ось що стоїть у китайській книзі з XIII ст. — «Юань-чао-ґо-ші-ґао»:
«Великий предок юаньської династії (себто Чинґіс), визначаючи улус свому старшому синові Чжу-чі, віддав йому чотири міста: Москву, Кипчак, Хозарське ханство і Кан-лі».
І далі:
«За хана Таб-Темура (1330 р.) в Пекіні (що називався тоді «Ханбалу»), резіденції монґольського цісаря, стояв московський охоронний полк» (ґвардія!).
Отже в цьому періоді «великі князі московські» (а насамперед «собіратєль» — Іван Калита) були звичайними намісниками — de facto й de iure — намісників монґольського володаря, в даному разі — «царя ординського», як звали на Москві начальника західнього улусу, який сидів у Сараї (Астрахань) і якого поминали митрополити московські на службах Божих.
Між иншим цікавий для ґенези «православія» епізод із року 1327. Князь Олександср (Михайлович) Твєрський, «викликаний» в Орду, втік перед нехибною смертю (як тепер «нєвозвращєнци») до Пскова. Іван Калита, в даному випадку аґент Орди, що мала князя замучити, — наказав псковичам видати Олександра. Ті відмовили. Тоді митрополит московський Теоґност прокляв (анатемував) псковичів і відлучив їх від церкви за «укривательство злочинца». Князь Олександер утік на Литву, але р. 1337, «засумувавши на чужині», — повернувся і його, натурально, стяли разом із сином Федором в Орді р. 1338. «Москва тішилася» — додає сучасний хроніст...
Знане з поезії й романсів слово «ямщік» (як безліч инших слів) походить від монґольського «ям», що означає — «стацію». В імперії Чинґіс-Хана при величезних — на дві частини світа — просторах сіть почтових стадій була зорґанізована дуже добре й функціонувала так справно, що були навіть листи експреси (до них додавалося пташине перо). Чи не на теперешній Твєрській-Ямській вул. у Москві містився в віці XIII оконечний «ям» монґольського богдихана?
І коли на терені Руси Батий мусів, перемагаючи чинний, часом, відчайний опір мешканців, руйнувати Київ, копитами витоптувати хліборобську культуру, викорінювати орґанічне життя до тла, а навіть зручно вербувати «татарських людей», отруюючи народ з-середими, — то на Московщині монґоли не зустріли жадного значнішого опору, жадної Калки. На місці Руси — по величезній еміґрації народу на Литву — з квітнучої держави залишається майже пустеля. Москва-ж, цілком, навпаки, під захистом державности Чинґіс-Хана, «сидячи на хребті — як каже В. Іванов — його імперії», виховується й формується, а рукою монґольського ґубернатора — «собіраєт русскую землю».
Отже, бувши в лоні монґольської державности і в сфері монґольської державницької культури, в своєрідних умовах вочовничої адміністрації з її «ярликами на володіння», «натуральними податками», «пляновою господаркою», системою «оприччини» (винахід монґольський!) й терору, браком приватної власности й браком якого-будь етичного (навіть у церкві) ідеалу — Москва спокійнісенько перебувала не роки, не десятиліття, а цілий ряд довгих століть.
І лишень у міру ослаблення монґольської імперії, «расчлєнєнія» її, а тим самим упадання й нарешті остаточного упадку ханської («царської») влади, князь московський, кількома ударами звільнившися від традиції ординської влади, — преємственно (і в цім увесь сенс!) перебирає на себе повноту (самодержавіє!) влади над утриваленим віковою традицією монґольським устроєм своєї держави й сам стає немов «царем ординським». І титул «цар» у відношенні до князя московського дійсно зявляється в половині XV ст. А першою «царицею» робиться еміґрантка зі зруйнованої Візантії, Зїнаїда-Софія Палєольоґ, що приносить із собою герб двоголового орла й численних візантійських інтеліґентів — «ґрекулів». З того часу повстають будівлі Аристотеля Фіоравенті (Успенський собор) та починається наплив чужоземців, що пізніше заснують «Нємєцкую Слободу» — найцікавіше й найменш досліджене явище в історії Москви.
Але ця хвиля чужої культури виявиться — дуже слабою й поверховою. Монґольство занадто було вросло й проросло Московщину, щоб його легко можна було усунути з її культури. Досить пригадати, що монґольські (татарські, калмуцькі і т. д.) роди, ставши шляхтою Москви, пізніш Росії, зазначують свій слід у культурі навіть петербурзької імперії такими іменами, як Дєржавін, «славянофіл» Аксаков, Турґєнєв, нарешті — Лєв Толстой і Володимир Ульянов (Лєнін)...
* * *
На цім обірвемо фраґментарний шкіц, якого завдання — лишень збудити думку до проблеми культури й може справити її в тім напрямку, що його в нас іще досі неґують широкі кола чи то з боязькости думки, чи то з лякливого снобізму й гіпнозу сучасного російського «соціялізму», що грає ролю чергової декорації історичних процесів, які йдуть на Схід він нас.
Не повторяймо нашої помилки, коли то ми за відповідно ухарактеризованим фасадом петербурзької імперії не бачили московської й російської дійсности. І не вбачаймо на теренах, де цю, власне кажучи, монґольську дійсність намагаються прикрити завісою «поступу», «соціялізму», «індустріялізації» й «елєктрифікації», — того, чого там в дійсності нема й не може бути.
Всі механічні зміни, що робляться в сфері цілком окресленої й живучої донині культури, — не можуть змінити чи переробити її природу, її віковічну орґанічну суть.
_________________
¹ Термін, улюблений еміґрантами — «євразійцями» російськими.
² Не поділяємо думки Шпенґлєра про засадничу ріжиицю між «культурою» й «цивілізацією», — обидва поняття по суті синонімічні. Ріжниця лише — формальна. Тут уживаємо слова «цивілізація» в його латинсько-французькому значінні.
³ Цитата, як і попередня з Рашід-уд-еддіна, а також наступні з китайських джерел, взята з книги Вс. Іванова «Ми», Харбін, 1926.
⁴ За сам місяць січень 1933. р. з одного лишень району Полтавщини вивезено в замкнутих вагонах на Соловки біля 20.000; селян.
[Калєндар-альманах «Дніпро» на звичайний рік 1934 (Львів, річник XI), с.82—89]
26.01.2019