«Толстоєвський»

Євген Маланюк

Знищений мусить бути лад загальний (конкуренційний — „сорєвноватєльний") і замінений — комуністичним; знищений має бути лад капіталістичний і замінений соціалістичним; знищений мусить бути сепаратизм вузької національности і замінений космополітизмом і загальним братерством; знищені мусять бути всілякі реліґійні пересуди і замінені розумовою моральною свідомостю...

Л. Толстой (Про істнуючий лад— 1896)

Його безнастанне, повне найглибшого почуття й палкого обурення демаскування капіталізму віддає цілий жах патріярхального селянина, на якого насувається новий, невиданий, незрозумілий ворог, що йде звідкілясь з міста або зза кордону...

В.Лєнін {Лев Толстой)

Толстой проповідував февдальний соціялізм.

А.Сторчаков

(Новый мір IX кн. Москва 1933)

Листопадові числа часописів, особливож словянських, принесли статті, спогади, уривки з творів ну й, звичайно, знайому бородату постать в рубашці під славословними титулами. Значить— „ще живе“, „ще є порох“ в російських „порохівницях“, ще не згасла російська „слава“¹).

Та й якже їй згаснути, коли стільки земляків служило й — що найстрашніше — служить їй поднесь. Чиж маємо забути, що ота славнозвісна смерть 20 XI 1910 на ст. Астапово, смерть, так ретельно театралізована природніми акторами-росіянами, смерть така „фотогенічна“, з „уходом“, з тією „трагедією“, в усій родинній інтимности своїй винесена на вулицю („прі всьом чєстнóм народе“) — натхнула була неабиякого поета — М. Филянського — на патетичний і сильний вірш! А якіж то похоронні плачі заводила Рада і Єфремов! А чиж не тягнулися „с юґа" на „мілий сєвєр“ до Астапова й до розреклямованої Ясної Поляни „сірим шнурком“ землячки?.. Та що там згадувати, коли Року Божого 1935 один з дуже офіціозних донедавна українських діячів навіть до власного життєпису вписав вікопомну подію: „На стації Астапово вмер Л. Н. Толстой". І в сьому відбилася не лише надмірна любов до „великих" імен, як Демян Бєдний і Фльорінській, але, безперечно, й щирий, хоч і „колективістичний" пієтизм.

При перегляді листопадових часописів з святочними статтями пригадався один берлінський анекдот. Як відомо, Німеччина до-гітлерівської доби була систематично затроювана російською й совітською літературою. Доходило до того, що деякі твори зявлялися зпочатку по німецьки, а щойно потім — по російськи. Отож в розгарі такого літературного москвобіснування до книгарні в Берліні входить німець і просить дати йому твори Толстоєвського. В замакітреній реклямою й пропагандою німецькій голові прізвища сих двох чолових репрезентантів російської літератури утворили своєрідну і досить влучну сінтезу.

Справді, немає хіба ліпшого символу для російської літератури й російських духових впливів на заході.

Достоєвський не криється з своєю епілепсією. Насолоджуючися гноєм і смородом своїх, будь-що-будь, ґеніяльно спостережених і до фантастичности реальних постатей бодай, не впевняє нас, що Карамазови, Шіґальов або Єлізавєта Смердящая — вінець творчости і взір для наслідування. Всі його спроби „підвести під підлоту ідеольоґію“ кінчалися на порожній містиці й на іконописній схемі Альоші Карамазова, себто так, як і в його літературного батька — Гоголя з пошукуваннями „позитивних типів“.

Достоєвський відпихає й відстрашує не-росіянина автоматично, з якоюсь не-російською щирістю. Західня людина з живим інстинктом самоохорони залишить книжку Достоєвського вже на перших сторінках. Читатиме далі (мова тут про читача, а не дослідника й вченого) лише той, хто вже має в собі щілини й надщерблености. О. Вайльд згадав про Достоєвського й „достоєвщину“ аж за мурами редінґенської вя- зниці, коли вже був пониженим і ображеним. Недавно померший Редіярд Кіплінґ з властивою собі прямотою й стислістю сказав колись про Достоєвського: „Почав читати й кинув... Гадаю, що то цікавий, ґеніяльний романіст, але цілий його світ настільки для мене дикий, що я не маю бажання перебувати в нім більш, як пів години“.

Не те з Толстим. Він навіть для Кіплінґа був „великий письменник". „Великий письменник російської землі", „тітан", „лев літератури" (вираз Буніна), він — в своїй „удержавленій“ в СССР сорочці — якийсь Ілля Муромець її і, у всякім разі, загально признаний на заході excelle à peindre la vie. Крім того, він — „фільософ-мораліст“, він пошукувач „правди“ христіянства, він „великий мислитель“ і навіть „мученик ідеї“, „апостол“, що потягнув цілі сотки „толстовців“ до вязниць і навіть на заслання.

Толстой — „ґраф“, про що ніколи не забували ані на заході (і про що сам „опрощенець“ також ніколи не забував), ані в Росії. Предки його, безперечно, мавши в собі значний процент монгольської крови, належали до державнотворчої еліти Москви й пізніш Росії, отже пізніш еліти досить і віддавна зевропеїзованої. Еґзотика — еґзотикою, але були й певні „всеевропейські ілюзії“ в тих численних „льокаїв, що волочилися до Ясної Поляни вискавулювати ласки для Бетовена, що вивертали свої запаморочені собачі душі перед герметично з усіх боків закритим ні, як гнівно каже Сер Галягад в своїм глибокім і недооціненім Провідникові для ідіотів по російській літературі*). Пересичені й вияловлені кінцевими десятиліттями XIX століття, прочани з заходу шукали в Ясній Поляні „нового слова“ в хай „опрощеного“, але всеж таки освіченого й вихованого ґрафа, хай росіянина, але, всеж таки, майже „свого“. Тим більш, що яскравість зображення життя в його романах і справді імпозантну (хоч і специфічну) ширину уняття його в них — ніхто заперечити не може.

Пригадалося також одне особисте „толстовське“ переживання з перед 20 літ. У великім будинку московського фабриканта, де прийшлося колись мешкати, в музичній кімнаті стояв величезний ґрамофон і безліч дорогих і рідких плит. Отож одного зимового вечера, коли якось всі поросходилися, нудьгуючи, забрив я до тієї кімнати і, не запалюючи світла, пустив я ґрамофон. З рупору несподівано почув я скрипучо- жовчний, нестерпно-проповідницький і канцелярійно-безапеляційний старечий голос, що виголошував якісь знані, мертві, але одночасно й смертельні для всього живого, сентенції... Не зміст, не сенс, не слова, лише сам звук, тембр, „дух“ того голосу зробили таке вражіння, що невимовний жах наїжив на голові волосся і я вилетів з музичної кімнати, як з темної трупарні, де раптом заговорив труп... Як пізніш виявилося, була се ґрамофонова плита з записаними на ній ,,живими(!) словами Л. Толстого“.

Звичайно, положення моє було досить невеселе, бож дотепи про „офіцера, що настрашився ґрамофона“, я ще довго чув, але пізніш, згадуючи сей макабричний московський епізод, я вже менше картав себе за нервовість і більше зачинав розуміти дивні причини того жаху.

Бувають-бо хвилини, коли одна якась дрібничка раптом зясує все.

Повторюю, що не чув я тоді змісту тих „живих слів“. Здається чи не були то афоризми з т. зв. „Круґа чтенія“, де м. и. було й таке: „Володіти землею, яко власністю, се один з найбільш протиприродніх злочинів“. Я лише назавше запамятав собі той страшний голос. І пригадуючи його собі ще і ще раз, відчуваю й розумію до кінця страшну істоту яснополянського божища, уявляю собі нищительний, спустошуючий вплив його на оточення, зокрема — родину. І тоді встає переді мною жахлива драма нещасної жінки Софії Бере, тієї мучениці, що мусіла на протязі довгого життя Толстого бути йому покірливою коханкою, дружиною, матірю численних дітей, секретаркою, управителькою великого маєтку, панею дому, громозводом всіх бур і примх свого хана, що м. и. одночасно кляв її за те, що „володіла землею“, але й вимагав напр. на Різдво свіжих полуниць і т. д. і т. д. словом тієї людини, яка бувши майже єдиною психічно-нормальною людиною в ясно-полянськім домі божевільних, вже тим самим мала не життя, а таки дійсно — житіє.

Істнує величезна література на сю тему, передовсім — щоденники самої Софії Берс-Толстої і — засліпленої величю батька — укоханої ним доньки Алєксандри, ненавистниці матері. Ті документи мають першорядне психольоґічне значіння і відмальовують постать мужицького ґрафа цілковито.

Полишаючи сю тему аматорам і фахівцям особливо там, де треба булоб бабратися в білизні дієвих осіб, наведу єдино характеристичну цітату з щоденника Софії Берс-Толстої (див. її Днєвнік 1897-1909 Москва 1932): „З Львом Миколаєвичом трапилося якраз те, що передбачала: коли старість припинила (нещодавно) його відношення до дружини, як до коханки, на тім місці зявилося не те, про що я мріяла ціле життя, — тиха лагідна приязнь, а зявилася повна порожнеча (2 XII 1902 рік)“.

Осьде, м. и., треба шукати ґенези його пізного женоненависництва, наскрізь похітливого, слиняво-старечого бунту імпотента проти „діявольської похоти“, ґенези огидної заголености Кройцеревої Сонати, понуро-сексуальної псевдо-аскези Отця Сергія й инших сього типу речей³), де російський аристократ, великий артист і людина освічена, знижується до духового рівня бузувірського сектанта-„хлиста“, до якогось Распутіна навиворіт. Але, може, ніде так яскраво не є Толстой сином свого народу, як власне, в сих, по часу останніх своїх речах. Тут власне спадають з нього остаточно одежі ворожої йому цивілізації. Вона для нього була тільки одежою. І коли він її здійняв, під нею показалася прадавня й універсальна московська „рубашка“ однаково вигідна для ґрафа Льва Толстого, як і для сибірського мужика Григорія Распутіна, двох типових і символічних представників свого народу, що відограли величезну ролю в історії Росії і в своїм моралізаторськім проповідництві заховували, поза деталями, спільність національного стилю.

Толстой був вузловим пунктом історії духа в Росії. Безфоремно-тьмяний і димний, евроазійсько подвійний і істотно-ложний дух той в Толстім обнажився й „переполовинився“ остаточно, детермінуючи долю петербурґської імперії й „очищуючи“ від европейських декорацій місце для зявлення віддавна причаєної стихійної суті — большевизму. В зимну осінню ніч 1910 року з дідичного „дворянського“ маєтку, де на книжкових полицях дрімала віддавна вже завмерла, привозна й зовнішня „европа“, вийшов, гонений передсмертним інстинктом, москаль — відвічний кочовик, підсвідомо ненависний до всілякої оселі, щоб вмерти в подорожі, в „кібітці“...

Дух „евроазії“ шпурнув обридлу за довге життя маску европеїзму і, хоч перед смертю шарпнувся до „азії“. Недарма вдумливий російський політичний письменник Всеволод Іванов в своїй книзі Ми лучить історіософічною лінією дві точки на євразійськім терені: могилу Толстого й могилу Чінґіз-хана.

Коли спробуємо виділити й зформулувати правдиве єство, найостатнійший сенс немалої літературної спадщини по сім великім російськім письменнику (виключаючи з неї занадто варварську, хоч і дуже важливу, сектярсько-„теольоґічну“ писанину), то побачимо, що є ним кепсько замаскована псевдо-гуманістичною любовю, частіш зовсім неприхована — ненависть до складности й богацтва життя, ненависть до всілякої скомплікованости, контрапунктичности, до гієрархії, до вищости і до духовости взагалі. Се не лише хронічний інфантілізм дорослої дитини. Коли дитина ламає механічну ляльку, щоб побачити „що є там в середині“, се натуральна дитяча цікавість. Але коли дорослий письменник і неабиякий майстер літератури — незалежно від своїх симпатій чи антипатій таку, будь-що будь, складну, таку богату й таку цікаву постать, як Наполеон, спрощує, сплощує, деформує й редукує до розмірів провінціяльного актора, що грає Хлестакова, то сі вправи, мусять мати своє психольоґічне підложжя, бо се „божевілля“ має „свою методу“.

Річ ясна, що в сім випадку — говоримо про найважніший, найбільш ідеольоґічно розбудований і наймонументальніший твір— Війна і Мир, сю безперечно, національно-московську Іліяду, Росії — неостанню ролю відограв своєрідний патріотизм (ненависть до заходу) автора, невіддільний, зрештою, від його творчої істоти, але тимже самим стремлінням до спрощення й зниження наповнений — поза ліричними фраґментами — цілий роман. Патос сімпліфікації — се його ляйтмотив. Врешті утвердження вічно сонного череваня Кутузова та вошивого й смородливого Платона Каратаєва над струнким динамізмом Наполєона та гігієнічністю й волею до порядку (Erste Kolonne marschiert... zweite... dritte... як кпить Толстой з австрійського ґенерала) европейця взагалі — се є цілком виразна ідеольоґія роману. Поза описом неба над конаючим по Австерліцу князем Андрієм Волконським — жодного „д'горі"! Цілий роман — безконечна російська рівнина, що по ній пересуваються безфоремні примітивно-біольоґічні орди обожаних „мас“ під монотонну музику євразійського простору.

Все, що виростає понад божественні „маси“, треба стягнути вниз, а коли не дається, — зрізати, зламати, скаструвати. Душу зредукувати до „душевности“, серце до „сердешности“, інтелект до „хитрости“, ерос до sexus’y. І се не лише ідеольоґічне побажання автора, се категоричний імператив, наказ і закон, що нещадно обовязує в його душнім, низькім, твариннім світі, де тільки бруд, піт, екскрименти... Не моральне напруження, не піднебний перелет духа, не духове відродження, — лише важка підневільна, позема повзанина, безкриле і морально мертве виконання мертвого закону — бездушно, механічно. В романі Відродження (Воскрєсєніє), в якім автор хоче цілком дидактично, на згори згадану тему, вказати путь „до спасенна“, молода жінка цілує дірку від носа у пранцюватого. Се має бути зразок морального чину.

Певно, ніодин письменник світу так блюзнірсько не надуживав слова „Бог“, як сей фанатичний ідолопоклонник матерії, цілковита релігійна нездара, опанована понадто всіма найдрібнішими демонами, наївно-незграбно й безнадійно-механічно борюкаючись з ними до кінця життя. Сліпий на правдиву (одуховлену) красу і глухий на божественну музику, що просякає буття і скермовує людину до Бога і вічности, він вірив лише в свій примітивний, обмежено-впертий „розмірок“ із меґальоманією психопата тим „розмірком“, тією „мужицькою аритметикою“, міряв все від Євангелія, Шекспіра й Бетовена до „недільних шкіл для дорослих“ і власноручного похмуро-ображеного шиття чобіт — включно.

Ріжнобарвність і поліфонічність культури він ненавидів і відкидав цілковито зі всією люттю, заздрістю й фанатичністю расового москаля.

Безкритичні аматори й хвалителі „великого Льва“, за світовою реклямою покірливо повторяючи знані й давно стерті суперлятиви, нажаль, не знають, як ставилися до Толстого культурні росіяни. А такі в Росії, всеж таки, були.

Відома є напр. вельми символічна неприязнь між Толстим і пів-европейцем Турґенєвом. І хоч вони потім погодилися, і хоч, саме, Турґенєву належить авторство славного компліменту „великий письменник російської землі“ (компліменту зрештою двозначного і більш подібного до стислої формули), всеж Турґєнєв так писав до поета Фета про Війну і Мир: „Роман Т-го кепський не тому, що повен метикувань („разсудітєльства“)... кепський він тому, що автор нічого не простудіював, нічого не знає“...

Один з досить цікавих представників російської фільософічної думки — Н. Ф. Фьодоров, в розмові з Л. Толстим, почувши від нього якийсь „культуроборчий“ афоризм, сказав йому в очі: „Богато дурнів бачив на світі, але такого — вперше“. Цікавий pendent до сього робить відоме речення В. Розанова: „Толстой був ґеній, але людина нерозумна; а якийби ґеній не був, розум йому всеж таки не зашкодить“. Відома також є епіґрама на один з ранніх творів Толстого Козаки, присвячений „завоюванню“ Кавказу:

Смисл етово разсказа

Ізобразіть би можно так:

То грязний русскій наш кабак (корчма — Е. М.)

Прідвінут к висотам Кавказа.

Убійча епіграма ся належить перу одного з найкультурніших росіян, найвизначнішого й пізно оціненого поета, що правда, продукта німецького романтизму, — Федора Тютчева. Навіть такий досить „русскій“ росіянин, як фільософ Володимир Соловйов і той неґативно ставився до Толстого⁴). Його біольогічний аж якийсь копрофілічний примітивізм, ненависть до духа й особистосте та стихійна воля її знищити, врешті підозріло-некрофілічний смак до смерти — все те занадто кидалось в очі найбільш культурним землякам Толстого. Сучасний російський дослідник (П. Сазановіч) з нагоди толстоївської річниці дуже влучно аналізує: „Він є парадоксальна персоніфікація етнічної безобличности... символ... ще внутрілонного, до-національного буття... Се плоть — інертна, чорна, масивна, не просвітлена, не перетворена Духом... В результаті — „плотське мудрування"... Л. Толстой — реакція темної землі... реакція проти таїнства хрещення і всіх дарів Св. Духа, що одержуємо їх в Церкві... Звідсіль смертопоклонство разом із стихійним, тваринно-панічним жахом перед нею, культ інертности... його „непротивленіє“ — морально-темна пасивність... Л. Толстой, ніби відкидаючи науку, в дійсности повторював абетку найгірших і найбільш відсталих течій раціоналістичного еволюціонізму, стосуючи до всього „простого“ — поняття добра, а до всього „складного“ — поняття зла... Се не фільософія й не наука, лише прихований псевдокульт порожнечі, нічогости, не- буття... Від квітучої складности — через спрощенський нуль — до відємної, трупної (розкладеної — Е. М.) ускладнености. Ціла система, ціле наставлення Т-го є, власне, той нуль, через який має пройти вся система культури, щоби розпастися на неґативні явища народницької спрощености й кепської соціялістичної скомплікованости“⁵).

В Спогадах Бор. Чічєріна (московського професора, див. Воспоминания, що недавно вийшли в Москві) тому довелося звернути увагу на вельми характеристичний фраґмент, що дає ґенезу упрощенсько-аритметичних нахилів Толстого. Замолоду був він, як відомо, офіцером артілєрії і тому дещо знав з математики... Мав приятеля, теж офіцера, кн. С. Урусова, славянофіла, шахматиста й аматора математики, автора історіософічної брошурки, повної, як каже Б. Чічєрін, „нєвєроятной ґаліматьї“. „Толстой (пише Чічєрін) зачерпнув з неї ті свої історичні теорії, що він їх вніс до Війна і Миру. Ті теорії якраз відповідали завданню, яке поставив собі Т-ой: розвінчати всіх великих людей і все поясняти чинністю дрібних безіменних одиниць, кермованих темними інстинктами“ (Б. Чічєрін Восп.). Під впливом отого Урусова, а, почасти, теж словянофіла Поґодіна, Т-ой зачав шукати „діференціяла історії“, про який досить заплутано і нудно розводиться він в томі пятому Війни і Миру: „Уявивши собі безмежно-малу одиницю — діференціял історії, себто однородні стремління людей, і осягнувши можливости їх інтеґрування, ми можемо сподіватися осягнути зрозуміння законів історії“ (В. і М. т. V). Якже не пригадати тут блискучого здогаду Сера Ґалягада про „кавалерійського офіцера, якому нагло забагнулося вставити також і своє слово". Увесь щиро-московський і, певно, старомонґольський патос всемеханізації, що так широко розгорнувся нині в Совітах, — в сім толстоївськім „діференціялі“! „Не тратьте надії — писав до Т-го згаданий кн. С. Урусов (що м. и., не відстаючи від свого достойного приятеля, теж „математично“ виводив Закон смертности царів) — Ви обовязково одкриєте закон історії“ (Б. Чічерін — ibid.).

І Толстой, зрештою поверхово знайомий з математикою, „не тратив надії“. З упертістю освіченого варвара, до кінця свого життя намагався він за допомогою математики, спрощеної до рівня якоїсь мужицької аритметики, розвязувати всі проблеми. А передовсім „розвінчати“ всю незрозумілу, недоступну і ненависну для нього складність, всю органічну таємничість, всю ґеніяльну маґіку живого життя!

На його мові се називалося „шукати правди“, тієї „правди“, що нею так захоплюються західні аматори російської â mе slave і про яку недавно в совітських журналах, з нагоди толстовської річниці, писав живий труп західноевропейської літератури — Ромен Роллян, може, найбільш яскрава жертва Толстоєвського на заході.

На сій мертвій, діференціяльній, аритметичній, розкладовій „правді“ варто зупинитися вже тому, що вона, складаючи головний зміст і сенс „великої“ російської літератури, мала й має найбільш, як побачимо далі, згубний вплив на сучасну літературу заходу.

Не цитуватиму відповідних місць з Толстого, бо — або не сталоб місця на цитати, або булоб дуже трудно вибрати такі, де та „правда“ найбільш тріюмфує: опис „переживань" коня в Холстомєрі, чи породильні муки в Карєніній, чи любашне оповідання про запахи Каратаєва в Війні і Мирі? Треба признати, що ті описи винятково плястичні, майже фотоґрафічно-точні й стереоскопічно-випуклі.

Вони зробилися каноном і для російської і для совітської літератури, каноном, що обовязує завжди. Безсилі схопити внутрішній (духовий!) трепет життя, божественну таємницю істнування людського, нечулі на елєктричність правдивої пристрасти, сліпі на маґічне світло почувань, низькі й примітивні, щоб відчути формотворчу силу Ероса, — російські письменники віддавна пасивно віддавалися плоскій, не вимагаючій фантазії, штуці „описовости“, „репортажування“. Совітські письменники допровадили сю чинність до абсурду. В ніоднім мистецтві світа т. зв. реалізм (термін досить потворний і, властиво, фільософічно безсенсовний!) не був так культивований, як в Росії. Згадати хочби вистави в московськім „Художественнім“ Театрі, де декорації були допроваджені до цілковито абсурдального степеня наслідування й копіювання найвульґарнішої і для мистецтва цілком безвартісної „дійсности“.

Щоб показати який живучий сей канон толстовської „правди" і всеросійського літературного „реалізму“ в російській літературній сучасносте, даю тут два коротенькі зразки, взяті навдалую.

От, напр. наймайстерніший і найталановитіший прозаїк-еміґрант В. Сірін:

Зрідка у того чи иншого коня підносився напружений корінь хвоста, під ним надималася темна куля, витискаючи округлий золотий шматок, другий, третий і потім зморшки темної скіри знов стягалися, хвіст опадав...

(Оповід. Обіда 1931 р.)

А от дуже талановитий, припускаю, навіть аж „контрреволюційний“, совітський учень Толстого — В. Зазубрін:

На подвірю Бєзуглий побачив сірого коня. Сєрко стояв, розчепіривши ноги й піднісши хвіст. Він з громом вергав кал і сечу. Бєзуглий здіймав паса, дивився на могутнє тіло коня, на щедрий, шумливий струмінь (!) і думав:

— Далеко мені до тебе, друже, далеко...

(Роман Ґори 1933 р.)

Приклади взяті з творів ліпших, коли не найліпших, сучасних російських письменників, можливо, гіперболічні, але вистарчить уважно придивитися „фактурі“ російських літературних творів, щоб визнати, що такого рода „досягнення“, являються коли й не головними, то, в кождім разі дуже важливим, часом істотним артистичним складником російського мистецького твору.

І коли поміркуємо над повіню т. зв. репортажової літератури на сучаснім заході, коли спинимося уважно над такими дивними, несподіваними явищами в тій літературі, як романи Селіна, Джойса, почасти Льовренса, вже не кажучи про численних Максів (?) Бродів, Франців (?) Кафків і инших львівських і празьких псевдонімів, — зрозуміємо звідкіль се пішло, як се сталося. І, взагалі, хто спричинився до того процесу смертельної механізації мистецтва, до розкладу його — не бачимо потреби вживати більш мягкого виразу, — який спостерігаємо передовсім в найорґанічнішій і наймонументальнішій літературній формі заходу — романі.

Осьтутто й випливає се символічне прізвище: Толсто— Євський.

Який, порівнюючи, короткий час „контакту“ з Толстоєвським був потрібний, щоб дати такі, нажаль, недвозначно-яскраві наслідки. Аджеж ще яких пятнацять, найбільш — двацять літ тому захід мав про російську літературу дуже імлисте уявлення. І от світова війна, большевізм, спроби інтервенції, російська еміграція, врешті — що найважніше— величезна систематична й нахабна пропаґанда Москви і російської, і комінтернівської, і „міжнародної“ — зробили своє: російська і совітська літератури стали нечувано популярні. Той, кажучи словами автора романсованої біоґрафії Турґенєва — Б. Зайцева, „яд російський“, що його несміливо прищеплював колись в Парижі самотній Турґенєв, від яких пятнадцати літ щепиться масово тисячами земляків і не-земляків Турґенєва.

В результаті трупний яд толстовської „правди“ і психопатольоґічні стрептококи достоєвщини в орґанізм західноевропейської літератури — вже введено. Сі два первні в отруйній мішанині толстоєвщини належить розріжняти, бо, як побачимо, ділають вони ріжно і на ріжні складники роману.

Яд толстовської „правди“ поділав на роман передовсім, як на певну орґанічну цілість, як на певну літературну форму. Він почав її систематично умертвляти. Той роман, що виростав у Бальзака в могутню, закінчену в своїй повноті, живу будівлю, що вражав у Фльобера безпомилковістю адекватної живому буттю міцної композиції, що увесь пульсував потужною й нещадно-прозорою, як середземноморський воздух, пристрастю Стендаля, і що, у всякім разі, був живим організмом, — потихесенько та полегесенько почав тратити лінії, розповзатися, розрихлятися... Спочатку він сплощується в роман-хроніку, але ще затримує свої рямки (Жан Криштоф Ролляна). Потім розрихлений, вже в стані розкладу, зміст його безсило розпливається в роман „без героя", в т. зв. „роман-поток“, roman-fleuve (Ґольсворті, Манн), коли романіст вже не панує над романом, вже перестає бути „креатором“ дієвих осіб і компоністом твору. Врешті роспухає він в слизьку, безфоремну і бездушну потвору Джойсового Улісса де на протязі кількасот сторінок грубого тому нотує автор з мертвою механічністю барографа лише один день істнування свого, вибачайте, героя, вірніш — чинности всіх „діференціялів“ його розкладеного автором на атоми — і тому обездушеного — тіла.

„Атентат хаосу проти форми" (формула Ґалягада) — доконано. Зявляється друга половина Толстоєвського — достоєвщина і доконує решту в области „змісту“.

Перший наслідок сього — Пруст. Хорий на дивну хоробу „страх світла“, напівсліпий, завжди в темній кімнаті, вже не пише, а записує свої спогади і візії, без рямок, без форми, без композіції. Се вже, властиво, монольоґ без кінця, без краю. І колиб не яскравий талант і не якийсь дивний, хоч явно хоробливий чар, яким фосфорізують його твори, можна булоб їх назвати проявами своєрідної ліричної балакливости, ліричного автопсихольогізуючого недержання.

Так входить в зруйнований і розкладений західноевропейський роман мономанія, маніякальвість, авторська загіпнотизованість самим собою, що межує з неплодним безрухом, з яловою прострацією, яку не можна порівняти навіть з напруженою, будь-що-будь, нерухомістю індуського факіра.

Всеж треба ствердити, що Достоєвський, твори якого ще так недавно читали в Америці як детективно-авантурну літературу (факт!), в своїй російській істоті, зрозумілій лише для тих, що знають Росію глибше, — бодай на сьогодні — залишається для західнього европейця у великій мірі неприступним. І се щастя. Heвідомо лише, як довго воно буде тревати.

Найзгубніший одначе вплив дотепер зробив позірно поважніший, „раціональний“ і „здоровий“ — в порівнанні з пристрасним „ірраціональним" епілєптиком Достоєвським — Толстой. Крізь його розважно написані романи з старанно-матеріялістичними описами тварин, природи і людей, крізь його псевдо-гомеричну, в дійсности дуже примітивну позему, без іскри, одуховлености, „мудрість“, крізь те все, що складає його важну, безкрилу й глибоко безбожну „правду“ — західній европеєць не побачить брутального лицемірства яснополянського йоґа, його позірно „благосної“, а в дійсности згубної ідеольоґії, його плоского але аґресивного, замаскованого псевдо-христіянським псевдо-гуманізмом азійського „ординського“ нігілізму. Не відчує він вовкулачого запаху „живого трупа". Не почує того страшного мертвецького голосу...

Натомісць — особливо народи „протестантсько-пуританської“ культури — слухатимуть формально близькі їм моралізування з уст еґзотичного бородача, російського ґрафа і „великого“ письменника, звеличуваного і обожуваного сентиментальними паннами Альбіону, як аматорки Чехова, К. Мансфільд, або В. Вульф. Тож в англійській літературі, як чувати починається щось в роді „школи Толстого“...

Зате з приємністю треба підкреслити, що, власне, у Франції починають лунати голоси протверезіння і остороги (Кассу). Визначний письменник Моріяк, що сам підлягав певному впливові Толстого — і се якраз дуже важно,— відчув і оцінив процес викликаного Толстоєвським обездушування і розкладу літератури. Звернувся він недавно з закликом до французьких письменників — повернути до традицій французького роману і знову „взяти шлюб“ з живим духом життя.

____________________

¹) Дуже цікаво, що „слава“ та на терені СССР, бодай серед совітського доросту, є досить своєрідна. Як подає в московськім часописі Жізнь Школи учителька Наталія Ґольденберґ, підчас відвідин цілою школою знаної Третьяковської Ґалєрії, один з школярів, перед портретом Льва Толстого запитав: „Тіточко, що то за старий хрін в толстовці?“

Як бачимо, в уяві наймолодшого покоління в совітах від самого Толстого залишилась лише „толстовка“, себто сорочка до колін, що до недавна творила стандартизований одяг совітського службовця.

²) Idiotenführer durch die russische Litteratur — Alb. Langen Vlg. München 1926.

³) В новелі Отець Сергій чернець, що його спокушає жінка, яка в ночі впросилася до келії ніби шукаючи захисту й вдаючи хору, для перемоги над гріхом похоти — відтинає сокирою собі палець. Шкода, що тією новелею в свій час не зацікавився Фройд і не збогатив своїх не завше дотепних розумовань ще однією комбінацією з уславленим libido.

⁴) По смерти І. Гончарова писав він до М.Стасюлєвіча (20 IX 1891): „От і передостаннього коріфея російської літератури не стало. Залишився один Лев Толстой, тай той напів дурний".

⁵) Л. Толстой і В. Соловйов — Возрождєніе № 3846. Цитат сей наводимо не для покликування на авторітет, яким п. П. Сазановіч, типовий примірник анаціонального росіянина,можливо ренеґата,—не може бути. Тим більш, що рисований тут образ Толстого зложився у автора сих рядків не від вчора і без допомоги якихбудь авторітетів. Але хай цитат сей, з статті росіянина, „асекуруючи“ нас від знайомих закидів в „шовінізмі“, „хижацькім націоналізмі“ і инших „гріхах“ (до яких тут абсолютно не почуваємося!), змусить хоч трохи задуматись наших до нині закоханих в Толстому (і инших „великих“ росіянах) земляків. Може, завше безконкуренційний для них, авторітет росіянина, коли й не переконає, то, бодай, захитає їх віру в численних Толстоєвських.

Е. М.

[Вісник, 1936, книжка 4, с. 257–268]