Заспів
Діло було в глуху совєтську епоху. Фактично найглухішу в моєму житті – в 1970-ті роки, коли довкола височіла непробивна стіна цензури, стагнації і страху.
Але й тоді буяло бурхливе богемне життя, яке нуртувало спочатку на Погулянці в Грицька Чубая, а потім на Кавалерійській (нині Ґабрієли Запольської) в Миколи Рябчука та на Замарстинові на Перекопській, 9 в мене.
В усіх нас були прізвиська, кожне з яких мало свою історію. Оскільки Грицько був гуру, то він сам собі вигадав псевдо Чубайрон, і я, коли став по його смерті записувати про нього спогади, боячись чергового трусу, зашифрував ці спогади, наче під перекладені з англійської спогади про Байрона. Лишега у мене був Шеллі, Рябчук – Кітсом, я – Блейком, Марія Габлевич – Мері Шеллі і т. д.
Якось Лишега сказав художникові Оресту Яворському:
– Коли я в жартах – генерал, то ти – тільки прапорщик.
З тих пір до них і прилипло: Лишега – Генерал, а Орест – Прапорщик. Згодом Генерал – після того, як сотворив п’єсу «Друже Лі-Бо, брате Ду-Фу», – став не просто Генералом, а китайським Генералом, для якого я вигадав ім’я Лі-Шень-Ґао.
Великим оригіналом був Ігор Гордієнко на прізвисько Кактус, у Морозова навіть пісня була про нього на слова Зені Кубів. Миколу Рябчука прозвали Кроликом через те, що під час п’янок у нього (за легендою, бо я цього не помітив) червоніли очі. Відому перекладачку з англійської Марію Габлевич Кактус з Прапорщиком прозвали Очковою Змією, оскільки вона носила окуляри. Дружину Лишеги поетесу Наталку Мезенєву ця ж парочка прозвала Німецькою Самохідною Гарматою Типу Фердінанд, або просто і дохідливо – Фердінанд. Незважаючи на такі не надто естетичні прізвиська, обидві панни були неабияк привабливі.
Мене Чубай прозвав Чемоданом через те, що у голові моїй напхано всього, як у валізі. Дехто висував версію, ніби це тому, що я возив усюди за собою валізу, повну рукописів. Ця валіза, виплетена з лози, яка належала ще моєму дідові, досі у мене є. Однак саме моя голова-валіза була предметом жартів Грицька, який у тій чи іншій компанії, коли зайшла якась літературна суперечка, кивав на мене: «Ану, Чемодан! Ти ж знаєш!»
Окрім цього, я ще мав прізвисько Вінні, здебільшого мене так пестливо називали панночки.
Кактус написав роман «Вітер косив траву» з епіграфом «Шизуха косить наші ряди». У Рябчука він намалював на стіні панно, на якому зображено було групу людей за столом на зразок святої вечері – самого Рябчука, Яворського, Лишегу, Гайдучка і себе. Цю картину він малював, розпускаючи фарби сечею, як Мікеланджело.
– Якщо ти мене гарно попросиш, – казав мені, – я домалюю і тебе. Місце ще є.
– Я не хочу пахнути твоєю сечею, – віджартовувався я.
Тоді він потішив мене тим, що й так усі, хто дивився на картину, бачили у Гайдучкові мене.
Чубайрон
Мій тато регулярно слухав заокеанське радіо, а коли там звучали літературні передачі, кликав мене. Одного вечора звучала поема «Вертеп», яка мене потрясла, я був дуже здивований, почувши, що автор живе в Україні. Тоді вперше я почув про Грицька Чубая, і то був 1971 рік.
А восени 1972-го мене познайомили з Влодком Ямінським, який жив на Майорівці, час від часу влаштовував у себе літературні вечори й запросив мене, обіцявши, що буде там і Чубай. Я теж мав прочитати свої вірші. Перед тим Ямінський завів мене до театру Заньковецької, де Грицько працював освітлювачем. Саме тоді приїхала до Грицька з Києва пишна діва, майбутня дружина Олега Лишеги – художниця і поетеса Наталка Мезенєва. Діва була симпатична, на голову вища за Грицька, у всьому білому, з довгим волоссям. Для мене ця парочка скидалася на Снігову королеву і Кая. І от ми усі четверо подалися на пиво в «Комарик» у підвалах театру.
А ввечері відбулося читання поезій. Зібралося зо три десятки осіб різного віку. Чубай читав поему «Відшукування причетного» стоячи, спершись обома руками на спинку крісла. Читав так, як ніхто й ніколи на моїй пам’яті ще не читав. Читав з павзами, з особливою інтонацією, і саме ті павзи мені запам’яталися найбільше, бо тоді усі слухачі затамовували подих і чекали наступних слів. Тиша була мертва.
Після того вечора Чубай запросив мене до себе на Погулянку. Наступного дня я скористався цією нагодою. Коли він мене залишив у своєму кабінеті, я, вражений чудовою книгозбірнею, стояв і розглядав книги, раптом з сусідньої кімнати забіг маленький худенький хлопчик з лялькою, він був чимось розгніваний, вдарив мене лялькою по нозі і зник. То був Тарасик.
Потім ми пили вино і розмовляли про літературу. Гриць жодним словом не обмовився про мої вірші. Лише на прощання, бо я ще тоді жив у Станиславові, дав почитати відксереного Томаса Еліота в російському перекладі. Коли став читати, то зрозумів, чому Чубай мені так нічого й не сказав про мої вірші.
Я часто наїжджав до Львова і щоразу провідував Чубая. Перед новим 1973 роком я приїхав до Львова з Іваном Іовом, поетом, який був родом із Запорізької області, але якийсь час жив у Станиславові в своєї сестри. Ми збиралися зустрічати Новий рік на Майорівці. Ми з Іваном були вбрані в гуцульські сердаки і виглядали досить колоритно навіть для Львова, на нас усі зглядалися, коли ми тинялися містом. Завітали ми й до Чубая, він показав нам перший випуск журналу «Скриня» і запропонував підготувати наступний. Ми радо погодились. Спілкувалися ми, лежачи на підлозі на сердаках, в Чубая ми і заночували.
Я тоді ще не знав, що Грицько перебуває в остракізмі, що В’ячеслав Чорновіл оголосив йому бойкот, чимало його друзів відреклися від нього, а наш візит для нього був святом. Згодом ці наші розмови з Чубаєм стануть відомі в КҐБ, бо Іван, сестра якого в поважному віці вийшла заміж за каґебіста, усе чесно своєму швагрові розповів, а КҐБ його взяв за задницю, коли він попався в Кам’янець-Подільському інституті на крадіжці стародруків. Тоді й розкрутили його по повній програмі. В цьому Іван мені сам признався 1985 року, а потім десь у 1999-му, п’яний, немилосердно захриплий, вихудлий, знаючи, що стоїть на порозі смерті з раком горла, просив вибачення за те, що всіх поздавав, а здав він багатьох знайомих.
У березні 1974-го, коли у Франківську почалися політичні процеси, я втік до Львова і жив то в якихось знайомих, то у стрийка, то в гуртожитку прикладного інституту разом з поетом Ярославом Павуляком. Славко і франківський художник Василь Корпанюк, який власне і познайомив мене зі Славком, просвітили мене, що Чубай небезпечний, бо на суді дав погані свідчення про Калинців – але коли зараз перечитати матеріали суду, то свідчення Чубая не видаються такими страшними.
На початку квітня я приїхав додому помогти батькам копати город, а 4 квітня о восьмій ранку зграя каґебістів з понятими увірвалися до хати моїх батьків з обшуком, працювали вони до восьмої вечора, а потім забрали з собою, мама перехрестила мене, і я подумав, що вже не скоро повернуся назад. Мене протримали в КҐБ допізна, але відпустили, серед вилученої у мене літератури не було самвидаву, а тільки довоєнні книги, а в рукописах теж не знайшли особливого компромату. Єдина фраза, яка їх зачепила, звучала так: «фарбовані коти семирічок». Але останнє слово писалося розділено «семи річок» і я боронився тим, що це просто магічне число і мова про ріки, а не роки. Вони вже знали про моє знайомство з Чубаєм, очевидно від Іова, і розпитували, хто нас познайомив, я сказав, що сам його знайшов, а всі наші розмови обмежувалися літературою.
Коли у січні 1972-го у Чубая зробили обшук, перед тим вилучивши у Чорновола примірник «Скрині», Гриць опинився в тюрмі КҐБ. «Хочу заявити, що провівши три дні в слідчому ізоляторі Львівського КДБ, – напише він у протоколі, – я запевняю, що зрозумів всі свої помилки, і надалі в моїх творах не з'явиться нічого подібного до поеми "Вертеп" і до віршів цього періоду, в яких були антирадянські місця, наклепницькі вигадки на радянський державний та суспільний лад. Я запевняю органи державної безпеки, що своєю дальшою поведінкою в суспільному житті буду гідним носити звання громадянина Радянської країни».
Його відпустили, але ніколи не дали спокою, постійно викликали і розпитували то про того, то про того. І йому навіть легше було, коли персонажі тих розповідей зникали з його поля зору.
– Вчора я був там, – не раз казав мені. – Питали про тебе.
Це була звична для нас розмова, побувати в КҐБ для нас було так само буденно, як нині піти до церкви на сповідь.
Після обшуку я вже на стало оселився у Львові і доволі часто провідував Грицька. Були такі періоди, коли ми бачилися ледь не щодня. Восени 1978-го Гриць заманив мене влаштуватися художником-оформлювачем на ізоляторний завод. Ми працювали у сусідніх цехах, робота була не тяжка, досить було прийти двічі на тиждень і щось намалювати чи написати. А потому ми верталися пішки додому і зазвичай влаштовували собі пікнік у лісі, брали вино чи пиво, якусь закуску, сідали на повалених деревах і мололи язиками про усе на світі.
Мені батьки постійно передавали харчі, ми з Грицьком ходили собі до лісу та смажили шашлики, а то якось навіть смажили серед ночі на патичках вареники. Звичайно, ми й випивали, але зовсім небагато. Якщо горілку, то чвертку на двох, а якщо вино, то пляшку. Якось навіть не тягло на більше.
Остракізм його дуже мучив, він не міг змиритися, що деякі колишні друзі так хутко відреклися його, це деколи викликало їдкі репліки про того чи іншого знайомого, при цьому вигадував цілі історії про те, як затягнув їх до літератури, сформував їхню свідомість. Морозов, мовляв, як приїхав до Львова, то ні слова не умів українською і називав галичан бандерівцями. Сам Морозов це заперечив, та, зрештою, я й сам згодом переконався, що це чергова фантазія, коли побував у гостях в мами Морозова у Кременці.
На Кульпаркові
Більшість моїх знайомих відмазалися від армії саме таким чином, що лягли на якийсь час до психдиспансеру. Гриць не був винятком, він теж провів там два місяці, але мав змогу виходити в місто і, коли ми здибалися, розповідав про вар’ятів, що то дуже милі люди. Серед них навіть траплялися поети, вірш одного такого хворого він цитував напам’ять. Пригадую тільки щось про море, а останній рядок звучав так: «Море – це мій ґудзик».
Гриць казав, що у тій лічниці йому дуже добре, має багато вільного часу і може писати. На прохання головного лікаря оформляв стінну газету і публікував вірші хворих. Але ввів цензуру: вірші мусили бути українські. Бідні вар’яти, які писали російською, мусили перекладати свої творіння на українську, в результаті виходили верлібри, бо їм уже ліньки було римувати вдруге.
Якась медсестра симпатизувала йому і час від часу запрошувала до своєї комірки, де вони там пили спирт, розпустивши його чаєм. Медсестра була молода і закохана в поезію. Гриць читав їй вірші, а вона не могла надивуватися, що він тут робить, і поривалася його визволяти, бо про те, що Гриць перебував у лічниці добровільно і по блату, знав тільки головний лікар.
Грицькові фантазії
Він любив усе перебільшувати. Часто відділити правду від його фантазій було неможливо. Легенду про те, як у Львові давав концерт Чеслав Нємен – улюблений його співак – він розповідав геть усім. Родзинкою цієї легенди було те, що серед концерту Нємен раптом гукнув у залу: «Чи єст ту муй пшияцєль Ґжеґож Чубай?» Гриць, ясна річ, підвівся і гукнув: «Є!» А Нємен: «Но то тераз спєвам для Ґжеґожа!»
Я не раз його підмахував, зайшовши до товариства, де був Грицько, запитував: «Чи єст ту муй пшияцєль Ґжеґож Чубай?»
Жарти Чубая
Ми з Чубаєм вирішили провідати одного знайомого науковця, але не застали його вдома. І тут Грицькові спадає на думку вчудити веселу річ: опечатати його квартиру. Він саме купив своєму малому пластилін і, відламавши шматочок червоного, приліпив його на дверях на самий замок, розплескав і поставив «печатку» п’ятикопієчною монетою. Виглядало цілком незле.
Зараз це скидається на невинний жарт, але не в ті часи. Науковець, повернувшись додому і побачивши, що його квартира опечатана, ледь не зомлів. Він відразу помчав до батьків своєї жінки, знаючи, що вона там, і розповів про те, що сталося щось страшне: помешкання опечатане!
Тесть був військовим у відставці і підняв на ноги усіх своїх знайомих, де тільки міг. Ніхто нічого не знав. Врешті увечері тесть, прихопивши міліціонера та понятих, вирушив особисто пересвідчитися, чи так це, як розповів зять.
Прийшовши на місце, вони побачили, що то ніяка не печатка. А науковець у цей час нервово курив і докінчував пляшку горілки у батьків жінки. Він так ніколи й не довідався, чий це жарт. А ми, дізнавшись, який кіпіш зчинився і що він пережив, так і не відважилися йому в цьому признатися.
В Грицькові постійно нуртувало бажання щось вчудити. Інколи те, що ми собі дозволяли, аж ніяк не пасувало дорослим людям. Якось ми провідали мою дівчину, яка мешкала на Маяковського (теперішня Левицького), пообідали, вийшли і чимчикуємо до центру.
Раптом Чубая зацікавила одна з брам, він запропонував піти подивитися, що там за брамою. Ми зайшли, побачили якийсь вітраж, по обидва боки сходової клітки були двері з масивними клямками у вигляді дуг. Ці дуги привернули нашу увагу, і Гриць сказав:
– Запхаймо туди патики.
Ідея полягала в тому, що запхані патики не дозволять відкрити двері зсередини. Ми хутенько знайшли патики і запхали в ті дуги. Та щойно це зробили, як в одних дверях почувся скрегіт ключа, хтось шарпнув двері зсередини і не зміг відкрити. Ми кинулися навтікача. А за спинами уже було чути, як палка впала і хтось лається, а ми біжимо вулицею і відчуваємо неймовірну втіху. Нам було страшенно весело, ми просто захлиналися від щастя, перехожі озиралися на нас, але нам було начхати.
Про те, як я в 1975-му привіз Чубая до Станиславова на Великдень і видав його за Миколу Воробйова, я вже писав.
Ансамбль баняка і унітаза
Що може бути жахливіше за музику у виконанні немузикантів і за спів у виконанні неспівака?
А саме такий концерт відбувся одного разу на Погулянці. Лишега вирішив проспівати свого вірша, Чубай сказав, що до співу мусить бути акомпанемент, і розподілив «інструменти». Я мав грати накривками баняків, Гриць – на губній гармошці, Віктор Морозов – на гребінцю, Галя Чубай імпровізувала шум моря і крики чайок, спускаючи час від часу воду в унітазі, художник Валерій Шаленко шурхотів целофаном, а Лишега співав свого вірша, в якому власне і йшлося про море і чайок. Пронизливий Олегів козлетон, напорюючись на дику какофонію нашого ансамблю, намагався вирватися кудись попід стелю, вилетіти на волю, але вікна були передбачливо замкнені, щоб не стривожити сусідів, які були непричетні до високого мистецтва. При цьому ми немилосердно реготали. Уся ця жахлива композиція була записана на магнітофон і збереглася.
Стадіон
Був, здається, 1978 рік. «Карпати» грали з донецьким «Шахтарем». Я футболом не цікавився і на стадіон не ходив, але Чубай заповзявся мене затягти на той матч.
– Дурний! Ти не знаєш, де справжня Україна! Тільки на стадіоні її відчуєш!
Матч відбувався якраз у великодній понеділок. Грицько прихопив з собою кусень паски, крашанки, ковбасу, я взяв пляшку горілки, і ми поперли на стадіон. Народу було стільки, що у наш час і не снилося. Але що за видовище! У всіх на колінах або поруч на лаві – наїдки, напої, усі щось жують, п'ють, чоломкаються, обнімаються.
Врешті команди на полі. А за добрих півгодини до того публіка посилено причащалася. Можете собі уявити, який гамір там панував. Хтось гукнув: «Бий москалів!» – і його підхоплює цілий хор голосів. Якийсь дзядзьо махає капелюхом:
– Курва маць засрана! Ти, матолку їден! Куди б'єш? Тебе шо – тато пальцем робив чи отвйорткою? Вперед! За Україну!
Гриць мене штурхає:
– Наллєм йому?
– Ясно!
І я наливаю дзядзьові стопочку:
– Слава Україні!
– Слава героям, хлопаки!
Гриць йому подає канапочку, але дзядзьо відволікається лише на хвильочку, бо не може лишити без нагляду стадіон, бо без нього все пропаде, все западеться, і вже з повним писком волає:
– Пасуй Міськови! Міськови давай, ти, хруню зацофаний! Шоб тебе качка брикнула! Шоб тебе рідна жінка не пізнала, а сусідка не дала!
Інший дядько махає півметровим кавалком ковбаси і кричить:
– Габовда! Габовда! Ти шо, нинька не їв? Йди сюди, я ті ковбаси дам!
Крик, галас з усіх сторін, люди обіймаються, братаються, разом п'ють і закусують, запах вуджених ковбас, шинок, горілки витає у повітрі і лоскоче ніздрі. Такого дива я ще не бачив. А по грі, коли наші виграли в донецьких москалів, юрби народу висипали зі стадіону і, побравшись за руки, рушили вулицями вечірнього Львова. Попереду хтось щось кричить, скандує, інші підхоплюють. Ми з Чубаєм крокуємо в шерензі, овіяні цим неймовірним магнетизмом юрби, готові в таку мить на все – на барикади, революцію, смерть.
І я тоді побачив, що Україна таки не вмерла, вона ще живе, і не тільки нам, інтелектуалам, світилася її зоря, але й оцим простим дядькам, школярам і навіть пиякам.
23.01.2019