Зустріч

Майже рік зустрічав її на тому самому місці і в тій самій годині, коли рано поспішав до праці. Спершу я майже не звертав на неї уваги. Хіба мало людей зустрічаєш щодня на вулиці? Поглянеш, і забудеш. Правда, часом приверне твою увагу хід прохожого, погляд його очей, колір обличчя, морщини на чолі, уклад уст — і ти тоді хвилину або й довше подумаєш: хто ця людина, які в неї будні й свята, що вона пережила і яка їй судилася ще доля? Подумаєш, а потім забудеш. Тебе полонюють власні переживання твого мікроскопійного світа і ти, хоч і дивишся навколо себе, то робиш це, як черепаха, що її тіло заховане в шкаралущі. Просто хорониш себе перед світом переживaнь.

Спершу минав її таксамо, як багато інших прохожих, зупинивши на ній лише перелетно свій погляд. Але одного ранку сталося так, що я, минувши її, обернувся назад і поглянув на неї знову. Наші очі зустрілися, вона зробила рух, якби хотіла підійти до мене, несміливо, як мала дитина, простягнула долоню і щось невиразно прошепотіла. Я хвилину задержався на місці, а вона схилила голову і тремтячими руками почала поправляти на собі шалик.

Хто це? Що вона за одна? Чого вона тут? В її очах, що мали вилинялий синій колір, було стільки благальної скорботи, а в укладі її уст і рисах обличчя стільки невимовного, гіркого болю, що я відчув, як мені в грудях холоне. З-під хустки, що обгортала її голову, видно було смужки сивого волосся. Я хотів підійти до неї, але вона вже обернулася і пішла поволі, стиснувши згорблені, старечі плечі. Березневий вітер рвав на ній поли витертого мужеського плаща.

Цілий день стояв переді мною її образ. Я не міг забути її благальних, повних скорботи, вилинялих очей, її обведеного зморшками обличчя й стиснутих болем уст, її тремтячих рук, смужків сивого волосся та згорблених плечей. Хто це був? Що за одна?..

Другого дня я побачив її вже здалека. Вона звертала голову до кожного прохожого і несміливо простягала руку. Я підійшов блишче і, зупинившись, дав їй милостиню. Її уста затремтіли і я почув уриваний шепіт:

— Дякую, пане. Дякую... Я...

А очі! В їх скорботній безодні сліпучо блиснули дві сльози і скотилися по обличчі. Я хотів щось сказати, але не міг, потім швидко обернувся і пішов, чуючи за собою її уриваний шепіт.

Я з нею не розмовляв ніколи, хоч не раз думав запитати її, хто вона, де живе, чи має рідню. Просто я не мав відваги. Це зробив погляд її очей. Так минали дні, тижні, місяці. Кожного ранку я чув її шепіт: "Дякую, пане", кожного ранку вже здалека вона дивилася в мій бік, а коли я був біля неї, її очі наче когось шукали в мені. Відходячи, я завжди відчував, що вона дивиться вслід за мнoю.

Одного ранку я не зустрів вже її. Вона перестала приходити. Невже померла? Довгий час я не міг з цим погодитися, не міг її забути. Але прийшли нові будні, нові турботи. Спогад про стару жінку відходив усе далі й далі...

Минали місяці. Пройшла золота осінь і впав перший сніг. Останнього дня грудня я мав велику радість: припадково зустрів на вулиці свого доброго приятеля, з яким я познайомився, подружив за большевицьких часів. Потім, кілька тижнів перед 22 червня 1939 р., його покликали до війська і по ньому пропав слід. Я думав, що він згинув. А тепер — радість. Він був живий, здоровий та усміхнений. Ми говорили й говорили — і ще багато залишалося невисказаного. Хіба можна за пів години, за годину переповісти переживання майже двох з половиною років — на степах України, в снігах півночі, на соняшному Кавказі, в пралісах Уралу?... Вкінці він сказав: — Зайдіть до мене додому. Добре? Ви ще не одружилися? Ні?... Живете, як і раніше, одинцем? Так, знаєте що? Прийдіть до мене на Свят-Вечір. Добре? Зробите мені велику радість. Бачите, я ще також не одружився, не було коли... Но?...

Я почав відмовлятися, але він навіть не хотів слухати. Вкінці треба було погодитися. Я записав собі його адресу і ми розійшлися.

Коли прийшов Святий Вечір, місто потонуло в темряві, я вибрався до свого приятеля. Хоч ми і дружили, я ні разу не був у нього вдома, я не знав, з ким він живе, чи має батьків, братів, сестер... Він ніколи про це не згадував. Відшукавши число кам'яниці і число дверей, де висіла карточка з його прізвищем, я потиснув дзвінок. Стукнув замок і у відчинених дверях стояв мій приятель:

— Заходьте, заходьте! Ми вже на вас чекаємо. Роздягайтеся. На дворі паде сніг, правда? Просимо в кімнату. У нас скромно, кімната і кухня, але двом особам вистачає. Будь ласка, розгостіться, а я покличу свою маму, вона радується цим Різдвом, як дитина. Ви розумієте, два і пів року одна-однісінька...

Я залишився сам. За хвилину в передсінку пролунали кроки і до кімнати увійшов він і його мати. Я поступив крок уперед і закам'янів. Це ж була вона, ця стара жінка, що я зустрічав її кожного ранку! Я бачив добре, я пізнав її! Мій приятель здивовано дивився то на мене, то на свою матір. А вона поволі, наче у сні, підійшла до мене і, не знаю, як цe сталося, обняла тремтячими руками мою голову, нахилила до свого обличчя і поцілувала.

— Це ви, ви?... Боже, це він.

Вдивлялася в мене своїми глибокими, полинялими очима і я побачив, як у них сліпучо блиснули дві сльози. Але які вони були інакші! В них блистіла радість, тиха вечірня радість. Її син, мій приятель, сильно стиснув мені рамена. Його голос рвався й застрягав у горлі:

— Це ви були той прохожий? Це ти... ти був?..

Але я не міг промовити ні слова. Затиснувши уста, я дивився на стару жінку, на смужки її сивого волосся, і бачив, як на її тремтячі руки падали сльози. Це були мої, від багатьох, багатьох років, мої перші сльози.

[Краківські вісті, Різдво Христове 1944]