Вчителька математики, коли ми були досить малими, завжди казала – а це ви маєте знати як Отче Наш. Ми тішилися з тої її ідіоми, бо ж усі інші вчителі постійно наполягали на тому, що ми не сміємо знати Отченашу, не маємо права навіть наближатися до молитов і церкви. До церкви ми не надто й наближалися, бо якось так щасливо сталося, що майже усі були греко-католиками, хрещені підпільно, а до тої кадебістської легальної ніхто не мав наміру ходити. Вчителі на великі свята даремно мерзли на чергуванні – ні дітей, ні батьків, ні батьків з дітьми підстерегти не вдавалося. Ми навіть наважувалися дискутувати з учителькою математики: кажете – знати як Отче Наш, то значить, що можна не знати, бо ж того знати не можна. Такі дурненькі були діти. Мусили якось захищати себе і свої родини. Мусили бути піонерами і комсомольцями.
Замість молитов і катехизму нам натомість максимально впаковували історії про Лєніна. Мало не нове євангеліє. Я, забувши побіжні уроки світової історії, досі пам'ятаю усі деталі ленініани. Таке то було агресивне для маленьких дитячих голів.
Золотоволосий хлопчик. Вкритий золотою фарбою постамент його-дитини перед міськкомом партії. Всілякі вкрадені сливки, ми підемо іншим шляхом. Потім зелена лямпа, привезена у Шушенське. Лондон, Женева, Цюріх, щось під Краковом. Дуже багато книжечок та історій, з якими доводилося виростати. І про зайців, яких він гаратав веслом, і про лиса, якого чи пропустив, чи не поцілив. І про цукор, який віддавав якимось дітям. Роверики, якими їздив Францією. І всюди написи – Лєнін жил, Лєнін жив, Лєнін завжди буде жити. Тобто, тюркськими мовами, – Лєнін киш, Лєнін миш, Лєнін тахтамиш.
Мені він ніколи не подобався, мені з дитинства були огидні люди, які будь-яку розмову починають із наїзду, претензій і звинувачень. Але я читав більше, ніж мої однокласники, тож читав історії про Лєніна теж. І невдовзі подумав – а пощо мені знати усю цю беліберду.
Потому в УЗЕ вичитав, що він був рідкісний паскуда (про що вже знав), але видатний у тому, що добився свого. І тоді, коли вчителі-шістдесятники дозволяли собі говорити про недоліки радянської влади, про сталінізм і пізнішу деґрадацію-деморалізацію, про повернення до ленінських принципів, я завмирав. Бо вже слухав з ворожих голосів усі ті записки Лєніна про вішати на вонючих вірьовках, про розстріли заручників, про отруйні гази, про маніпуляції з тими частинами імперії, які захотіли бути незалежними. І про те, що він любив макарони, і тижнями не прав шкарпеток, і що мама регулярно пересилала йому у Європу частину батьківської пенсії.
З одного боку мені шкода свого мозку. Дитячого чистого мозку, який замість багатьох інших потрібних речей був поґвалтований морем знань про Ілліча, якого вже й не розпізнають теперішні діти. З іншого боку – не можу заперечити користі від знання сутності беззаперечного ворога.
Ненависть не є найкращим станом людського духу. Але знання може бути запобіжником, який не дозволить вагатися. Бо таке знання – як дуже небагато гріхів – кличе про помсту до неба.
18.09.2025