Батьківщина.

І.

Нашого товариша Опанаса Моримуху прозвали ми ще в ґімназії Батьківщиною — не на честь популярної ґазети „Батьківщини“, яка тодї ще не виходила, а з иньшої причини. Він мав звичай коли говорив про свойого батька, називати його „батьківщиною“; так само матїрь позаочи називав „материзниною“, стрийка „стрийщиною“, і загалом любив жартом перекручувати, або як він говорив, підплїшувати мову. Він степенував: добрий, лїпший і лїпшійший, силкував ся написати цифрами число кільканацять, міцно, обстоював за численєм днїв у зад: нинї, вчора, позавчора, якось, позаякось, боров ся з учителями за ріжницю між словом повітрє, яке вважав рівнозначним з нїмецьким die Pest, чума, і повітє, що мало значити die Luft, — одним словом, був незвичайний майстер від язика. Він один у цїлій нашій ґімназії вмів не тілько говорити, по бойківськи, з бойківськими словами, формами й акцентом, але знав характерні ніянси говору майже кождого села в околицї Дрогобича. Він принїс і пустив у курс такі діялєктольоґічні перли мазурського говору з Рихтич, як „zapiry dźwirze“, що мало значити „запри двері“ і „wyżeni imienie na zagumienie“, що мало значити „вижени худобу на пасовиско“. Він був добрий ученик і добрий товариш, загально люблений задля свойого доброго гумору, дару удаваня ріжних голосів та висловів та незлїченої сили приказок та дрібних оповідань і анекдот, якими в хвилях веселости щедро пересипував свою мову.

Його батько, старий Моримуха, був, як казали, заможний селянин десь із Колодруб, чи з якогось иньшого надднїстрянського села. У нас тамошнїх селян називають „заболотеями", бо вони живуть на рівнинї, яку часто заливає Днїстер, серед багон та болот, а на дорогах, які ведуть через їх села, болото, як кажуть, не висихає нїколи. „У нас болото сьвятеньке, — говорив було Опанас, — як розчинять із одною паскою, то кисне аж до другої“. Заболотеї визначають ся й своїм строєм: не носять гунь анї суконних свит, тілько довгі майже до самої землї полотнянки.

— У нас як котрий сват виросте високий, — говорив було Опанас, — а в станї тонкий, а вдягне таку полотнянку, а в половинї перепереже вузким ремінцем, а зігне ся в двоє витягаючи ноги з болота, то виглядає зовсїм так, як цїп: цїпивно хтось держить у руцї, а билень кінцем загруз у болото.

— А чи правда то, що в вас ті полотнянки перуть як на Панталима, то аж знов на Панталима? — питаємо було жартуючи.

— Не правда! — з комічним обуренєм відповідає Опанас. — У нас нїхто не бачив, щоб полотнянки прали. Носить доти, доки нижнїй конець не обгниє з болота. Тодї на колодку, відмірить пядь тай сокирою цюк-цюк! І полотнянка йде на когось меньшого замісь нової, а більший дістає нову. І так її все направляють, доки з полотнянки не зробить ся лейбик. Сей дістає найстарша бабенція, що сидить за комином і пряде клочє.

Ми бувало рака лазимо регочучись із тих Опанасових вигадок, а Опанас байдуже собі, і не скривить ся, мов щирісїньку правду говорить.

Які були відносини Опанаса до батька й матери, ми якось не могли зміркувати. Правда, він по за очи називав їх жартуючи „батьківщина“ та „материзнина“, але нїколи ми не чули, щоб він справдї кпив із них або нарікав на них. Тілько з боку знали ми, що старий Моримуха був чоловік заможний, але дуже скупий. У нього було ще кількоро дрібних дїтий; Опанас був найстарший і Моримуха дав його до ґімназії тілько наслїдком зусильного намаганя сьвященника та вчителя, але силкував ся надгородити собі ту шкоду не лише тим, що вишукував йому як найдешевшу і найпоганїйшу кватиру, привозив йому скупо сухого хлїба та бульби або ячмінних круп без омасти, але навіть пізнїйше, коли Опанас заробляв собі приватними лєкціями на пару ґульденів у місяць, не соромив ся що понедїлка випрошувати у нього по пару „дудків“ то на тютюн для себе, то на топку соли, то на обарінки для малих дїтий дома. І Опанас давав, а для малих сестричок і братчиків і сам купував то колачі, то цукорки, то дешеві забавки та передавав до дому.

Раз тілько витягли ми в нашого Опанаса невеличке оповіданє про його батька, тай то треба було його від нього, як то кажуть, клїщами витягати. То так було. Одного понедїлка старий Моримуха чомусь не міг приїхати до Дрогобича і передав цїлотижневий провіянт для сина через якогось сусїда, розповівши йому, де й як має шукати синової кватири. Приходить сваток до нас на кватиру з кобелею в руцї тай питає крізь вікно:

— А ци тут Каганцїв Танаско?

Ми поприходили зі школи, а Опанаса ще не було.

— Каганцїв? — перепитуємо. — Тут живе Опанаско, але не Каганець, тілько Моримуха.

— Ну, та той, той, той сам. У нас його називають Каганець.

— Ба та чому? Через що? — питаємо ми зацїкавлені.

— Е, та то би довго повідати, а менї нема коли. От нате, тут йому тато футраш передав. Виберіть із кобелї, бо кобеля моя.

— Та розповіжте бо, чому старого Моримуху називають Каганцем? — налягаємо ми.

Але сусїд уже взяв кобелю, натиснув стару соломяну крисаню на потилицю тай обертаючи ся йти геть каже:

— Питайте Танаска, він вам скаже, а я не маю коли.

Тай пішов. А коли Опанас прийшов зі школи, ми зараз до нього, як пси до дїда на перелазї:

— Чому твого старого називають Каганцем?

— А ви відки се знаєте?

— Та був тут ваш сусїд, принїс тобі футраш, та питав, чи тут Каганцїв Панаско?

— Ну, то було його питати, відки мого тата прозвали Каганцем.

— Ми питали. Він велїв запитати тебе.

— Ей, дайте менї спокій! Я такий голодний, як коли-б у минї дно випало, а вам чорт зна чого захочуєть ся.

— І ми голодні. Та поки обід буде — говори.

— Говоріть ви, я послухаю.

— Нї, зараз кажи, чому твою батьківщину прозвали Каганцем?

— Та чому? — нерадо мовив Опанас. — То колядники збиточники. Прийшли колядувати під наші вікна, а тато не мав дрібних.

— А може не хотїв дати? — втрутив хтось.

— А може й не хотїв, — згодив ся Опанас. — Досить, устає з лави тай стукає до вікна, нїби то не треба. А колядники кричать: „Татусю, таж то Різдво Христове, раз у рік сьвято! Годить ся колядників приймити“. А тато каже: „Вже були трої“.

— А то певно неправда була, — втрутив знов хтось із боку.

— Та може й неправда. Або я знаю! — згодив ся Опанас. — А колядники не хочуть уступити ся. А тато до них: „А будете колядувати за каганець вівса?“ Як почули колядники таку цїну, то з разу в сьміх, потім помуркотїли щось поміж собою, а потім крикнули: Будемо. Тай заколядували.

Опанас урвав, мов нараз похопивши ся, що за далеко забіг у своїм оповіданю.

— Ну, як заколядували? — питаємо.

— Або я знаю, — каже якось несьміло Опанас.

— Знаєш, знаєш! — кричимо. — По носї тобі видно, що брешеш! Зараз говори, як заколядували?

— Але ви будете з мене кпити.

— Нї, слово чести, що не будемо.

— Або з моєї батьківщини.

— Нї, нї. Говори сьміло!

— Та як заколядували? Там між ними був такий цупкий на вигадки, так той затягнув, а всї за ним, та так виразно, мов сокирою рубають:

Бог предвічний народив ся,

Прийшов днесь со небес, —

Моримуха так як пес

Розвередив ся.

Тріє цари ідуть со дари;

Парубки, співаки,

Раз у рік колядники

Колядували.

Тріє цари, де ви йдете?

Тай ідїть далї в сьвіт,

Бо у мене гроший нїт,

Дармо ревете.

Звізда ясна обявила ся..

А я вам хиба дам

За колядку співакам

Каганець вівса.

Слава Богу, вже й піснї конець.

Нам овес, а ти пес,

Тай вже будеш на вік весь

І сам Каганець.

— Ну, але вже колядники не дожидали того вівса. Вибігли до них татуньо з палицею, а вони лиш по за хату злопотїли, як конї. І ще тої самої ночи та нова колядка пішла скрізь по селу, і від тодї татуня прозвали Каганцем. Уже вони до попа і до війта на скаргу ходили, та що з того. Ще їх наганьбили, а того, що їм прилїпили злі язики, вже до смерти нїяка людська сила їм не відійме.

Опанас розговорив ся, та коли скінчив і замовк, ми могли зміркувати, що йому й самому немило було, що так розбалакав ся. Кілька день по тім він був якийсь квасний та незадоволений і на всякі питаня відповідав нерадо, просто кажучи, відбуркував ся. Так і видно було, що сам собі вразив якесь болюче місце і не міг дарувати собі того. Була у нього якась тиха амбіція, що раз ображена огорожувала себе мовчанкою, особливо коли та враза доторкала його улюбленої „батьківщини“.

З часом я переконав ся одначе, що назвою „батьківщина“ він обіймав не так своїх родичів та свояків, як радше щось неособове, хоч не можна сказати, щоб абстрактне. Я мав нагоду раз підчас вакацій загостити до нього до дому. Після мойого рідного Підгіря його рідне село, положене на болотистій Днїстровій долинї, серед лоз та очеретів, видало ся менї страшенно нецїкавим та одноманїтним. Низенькі хати, низенькі плоти, коряві верби, чорні вільхи по над берегами гризьких річок, і рівнина-рівнина, поперетинана бездонними болотами, стругами та охабами, все те якось давило мою душу, навівало сум і нудоту. А мій Опанас бігав по тій сумній околицї оживлений, веселий, щасливий, що я й пізнати не міг того тихого, мало говіркого та задуманого хлопця, яким він був у Дрогобичі. Він весь день тягав мене по вбогім садку довкола своєї батьківської хати, оповідав менї історію кождого дерева, кождого корчика, кождого рівчака і кождої кладки. Він знав кожду стежку по непереглядній надднїстрянській сїножати, кожду баюрку і кождий закрут ріки, знав, у якім очеретї гнїздять ся дикі качки, а де можна знайти достиглі ягоди смородини. Кожду грушку на межи, кождий корч жостелї серед тернини над річкою, кождий китях калинових ягід навислий над водою і кожду темно-багрову „павку“ на очеретї він витав радісними окриками, як старих знайомих. І всюди він умів щось цїкаве оповідати, з кождою дрібницею вязав ся якийсь момент його житя. „Оттут ми тої а тої осени зловили журавля на нічлїзї“. „Оттут моя батьківщина торік чепила величезного щупака — Жид у коршмі не торгуючи ся дав два папірки“. „От туди треба йти навпростець до Луки...“ „От тут менї раз трапило ся те й те“. Він не вгавав весь час мойого побуту, був невтомний бігаючи зо мною скрізь і оповідаючи про все, а все було цїкаве-прецїкаве для нього. Сей мій невеличкий побут у його селї дав менї ключ до розуміня його вдачі, його тихої і глубокої пристрасти, що була, можна сказати, пануючою нотою його житя. Я ще нїколи не бачив хлопця, щоб так горячо любив свій рідний куток, так зжив ся з ним і весь жив у нїм, і мене дивувало тодї лиш одно: як можна було так усею душею привязати ся до такого мізерного, сумного, однотонного та нїчим невизначного місця, як ота його славетна „батьківщина“.

II.

Я пішов на унїверситет двома роками швидше від Опанаса Моримухи, тай потім якось не зійшов ся з ним близше. Я знав лише, що він здав матуру, на жаданє свойого батька записав ся до духовної семінарії, хоч не почував у собі нїякісїнької охоти до духовного стану, та швидко якось виступив із семінарії та переписав ся на фільософію. Якось по роцї я довідав ся припадково, що обоє старі Моримухи померли, поховавши перед тим усїх своїх дїтий, так що Опанас лишив ся одиноким спадкоємцем своєї батьківщини. Швидко потім я зовсїм стратив з очий Опанаса. Він якось щез зі Львова і нїхто з його знайомих, у кого я перепитував за ним, не міг сказати менї нїчого про те, куди він подїв ся. В першій хвилї я подумав було, що він покинув унїверситет, до якого його нїчогісїнько не тягло, і пішов на село на батьківське господарство. Я вже збирав ся на здогад написати йому лист і поздоровити його з улюбленим сїльським житєм, коли одного ранку здибав у Львові кількох селян із того села і почав розпитувати їх про Опанаса. Вони з разу не розуміли, про кого я питаю, а далї один догадливійший гукнув:

— А, се ви про Танаска! Про Каганцьового Танаска! Ого, зійшов наш Панаско на пси!

— Е, нї, куме, — перебив йому другий. — Не ладно так казати. Хто ще знає, що з ним стало ся. Я гадаю, що він подав ся на пана.

— Як же се так? — запитав я. — Один кажете, що зійшов на пси, другий, що подав ся на пана?

— Та то на одно вийде, — мовив перший селянин, очевидно більше жартливої вдачі. — Бачите, скоро вмер старий Каганець, Танаско приїхав, і аби вам слово сказав кому, порадив ся чи що, а він просто до Жида, тай бух, продав йому всю свою батьківщину.

— Тай ще як продав! За пів дармо! Так як би хотїв із рук позбути ся! — з жалем крикнув другий.

— Се правда. Як би був до нас обізвав ся, ми були-б йому дали без торгу десять тисяч. Бо там, пане, маєтки були! А Жид за шість тисяч узяв. А скоро гроші в жменю, наш Танаско сїв на ту саму жидівську тарадайку тай дмухнув із села.

— Наші люди аж тодї довідали ся про його вчинок, як виїздив. У селї крик зчинив ся. Повибігали з хат баби, чоловіки, клинуть Танаска, гукають за ним: „Юда! Юда! Батьківщину продав!“ Далї молодші за грудки, за камінцї, давай шпурляти за ним, та все кричать! „Юда! Юда!“ А стара Безкрилиха вискочила зі свого обійстя, стала серед дороги перед його фірою та кричить: „Тапаску! Їдеш уже? Та чекай, іди на цвинтар, вели відкопати тата та покласти назад по людськи, бо він у гробі перевернув ся!“ Але фірман, Жид, штовхнув стару дишлем у груди, перевернув у снїг, бо то зимою дїяло ся, тай погнав сьвітами. І від тодї вже ми не бачили Танаска і не чули, що стало ся з ним.

— То вже певно, що добра йому не буде! — задумано мовив другий селянин. — Деж би Пан Біг міг благословити такого чоловіка!

Отся відомість була для мене такою несподїванкою, що довго я по просту не міг отямити ся. Як то — думалось менї, — той Опанас, що, бачилось, так усїм серцем і всею душею прилип був до своєї батьківщини, жив у нїй думками і жив нею, він мав би нї з сього нї з того продати її тай ще Жидови! Відомість була неправдоподібна, дика, та про те сумнївати ся про її правдивість не було нїякої можности. Я пробував вдумувати ся в його мотиви, та не міг нїчого придумати. Поступок Опанаса був для мене загадкою, над якої розвязанєм я мучив ся досить довго, та не догадавши ся нїчого покинув думати, хоч у глубинї душі якось не важив ся з повним переконанєм повторити окрику: „Юда! Продав батьківщину“.

III.

Від того часу минуло десять лїт. Доля кидала мене в ріжні боки, водила по ріжних закутках нашого краю і робила зо мною всїлякі експеріменти, чи як кажуть, держала зо мною тверду школу. Одна її лєкція завела мене в один із найглухійших закутків наших гір, до села позбавленого всякої комунїкації, доступного звичайно хиба верхи, або зимою саньми, затесаного між великими лїсами, крутими горами і рвучою гірською рікою. В чудовій, затишній долинї, обставлене темними стїнами лїсів лежало невеличке сельце, радше подібне до пустельницького скита, нїж до новочасної оселї, тим хиба новочасне, що в ньому невилазно гнїздила ся зовсїм не іділлїчна біднота, бруд, убожество та темнота. Сельце з невеличкою церковцею на однім горбику і з просторою та невимовно брудною коршмою в низу при одинокій вулицї, що заразом була ложищем маленького гірського потока, тулило ся як сирота одним своїм кінцем до чорного бору, а другим губило ся в яру над рікою. Від хаток, неотїнених нїякою садовиною крім верб та смерік, вибігали дві три стежки на супротилежну гору, в низу покриту худими вівсяними нивками, а далї обгорілими пеньками недавно спаленої пасїки та корчами ялівцю. Сї стежки, то була одинока комунїкація, що вела з сього сьвітом забутого закутка далї, на Бескид і в Угорщину.

Менї приходило ся їхати з Угорщини і минути те село не зупиняючи ся. Ми їхали верхи з провідником — угроруським парубком із одного пограничного села. Ми поспішали, щоб на вечер добрати ся до найблизшого місточка, та наш плян перемінила ріка. Минулої ночи в горах упав сильний дощ і коли ми доїхали до ріки, ми побачили здоровий, жовто-каламутний вал, що зі скаженим клекотом, пінячи ся, бючись о береги та котячи по свойому днї з глухим гуркотом грубе камінє, гнав ся в низ перериваючи всяку комунїкацію нашого села з дальшим сьвітом.

Коли ми почали з’їздити над сам беріжок ріки, з одної хати вийшов чоловік: побачивши нас почав махати нам обома руками і кричати щось; хоч і як недалеко було від нас до нього, але за ревом та клекотом води ми не могли розібрати анї одного слова.

— Що, що? — закричав із усеї сили мій провідник.

Чоловік перелїз тимчасом два перелази, відчинив лїску і вийшов на вулицю, проти нас.

— Та куди там їдете? — запитав він не здоровкаючи ся з нами.

— Хочемо на другий бік, — мовив провідник.

— Та не видите, що вода велика?

— Та видимо. А не покажете нам, куди тут переїхати?

— Хоба перескочите, — мовив чоловік здвигнувши плечима.

— Як то? — запитали ми оба враз.

— А так, що броду не є.

— А може де міст?

— Моста не є.

— А може добра кладка?

— Кладки не є.

— Ну, а так переїхати не можна?

— Каміня несе. Коням ноги потре.

— Ну, то що-ж нам робити?

— А, перечекати, аж вода впаде.

— А коли впаде?

— Чей завтра.

— Значить, доведеть ся ночувати, — мовив я обертаючи ся до провідника. — Не знаєте, де би тут переночувати? — додав я обертаючи ся до місцевого чоловіка, бачучи, що мій провідник стоїть і в заклопотаню чухає потилицю.

— Та де би? Хоба в коршмі.

Я зирнув питаючим оком на свого провідника. Сей усе ще стояв держачи за поводи наших коний, і одною свобідною рукою чухав ся по потилицї.

— Ну, що, Михайле? — запитав я бачучи, що він не говорить нїчого.

— Та нїчого, прошу пана.

— Підемо ночувати до коршми?

— Як пан знають. Я не піду.

— А то чому?

— Я вже раз ночував там тай закляв ся не ночувати більше.

— А то чому?

— Тут, прошу пана, найкусливійші блощицї на всї гори.

Відповідь була, коротка і переконуюча. Я обернув ся знов до місцевого чоловіка.

— А не можна би просити ся до вашого єґомостя на ніч?

— У нас не є єґомостя. До нас доїжджять що дві недїлї на відправу.

— А може до якого ґазди?

— Та не знау. Може би... Лиш не знау, у кого би.

А потім подумавши хвилину він додав.

— Хоба би у нашого навчителя.

— У вас хиба є навчитель?

— А є.

— То значить, є й школа?

— А є. Вже пять лїт маєме чколу.

— А де-ж той ваш навчитель?

— Та недалеко. Он тут за коршмою.

І він показав нам дорогу. Було справдї не далеко. По дорозї, йдучи стежкою по над потоком, що заступав місце головної сїльської вулицї, і якої дном провідник провадив коний, я встиг розпитати у чоловіка, що їх навчитель молодий іще чоловік, живе сам, нежонатий, не виїжджає майже нїкуди з села, що у нього не буває нїхто чужий і що громада досить задоволена з нього, бо вчить дїтваків пильно, не бє в школї, тай і з людьми людяний, у всьому порадить і не одного й грішми поратує, хоч сам живе бідно. Отак розмовляючи ми дійшли до „чколи“, що стояла на крутому березї над потоком. Заїзду до неї не було нїякого, тілько стежка горі невеличким, пустим огородом. Школа була такаж сїльська хата під соломою, як і иньші, збудована хиба о стільки відмінно від селянських, що складала ся з двох половин передїлених вузкими сїньми. Одна половина з трьома вікнами до огорода, се була шкільна заля, а друга з двома вікнами — помешканє вчителя. Перед сею половиною огород був скопаний, засаджений яриною, з між якої тут і там виростали гарні щепки яблунь та груш; пліт отїнювали густі кущі насадженої малини, порічок та „веприни“ (аґресту). В однім кутї стояла альтанка отїнена густим диким хмелем та обсаджена смерічками. Смерічки засаджені в два ряди перед дверима по пять у кождім рядї заступали місце ґанку. Двері були заперті, але учителя застали ми в альтанї. Пора була лїтня, вакаційна; шкільного занятя не було, він очевидно порав ся в своїм огородї, а тепер відпочивав у альтанї та покріпляв ся квасним молоком і чорним, житнїм хлїбом.

Я війшов до альтани і поздоровив його. Він мотнув головою не відповідаючи нїчого на моє поздоровленє і не встаючи з місця. Я попросив його переночувати мене і мойого провідника. Він видивив ся на мене якимось тупим поглядом і не перестаючи жовати дивив ся досить довго не говорячи анї слова. Я стояв у входї і дивив ся на нього з заклопотанєм, не знаючи, як менї бути. На поміч менї прийшов селянин, що припровадив мене.

— Та вже, пане навчителю, будьте ласкаві! Я би й сам переночував паничя, але знаєте, в мене тїсно. А в коршмі не хочуть, бо там блощицї.

Учитель поклав ложку, встав і не кажучи до мене анї слова вийшов із альтани та пішов до перелаза, за яким стояв мій угроруський провідник із парою коний.

— Ти відки? — запитав він.

— Та з Волівця.

— А богато взяв від паничя?

— Та два ринцькі.

— А заплатили тобі?

— Та заплатили.

— Ну, то сїдай на коня і їдь до дому. Ще маєш час доїхати.

— Та чому нї. До ночи доїду до своєї границї, а там я вже як дома.

— Ну, то добре. На маєш шустку на тютюн. Їдь, а я вже паничя проведу, куди треба буде.

Я з неменьшим як доси зачудуванєм слухав тої розмови і дивував ся, як се так пан учитель, не розвідавши ся гаразд, розпоряджаєть ся моїм провідником. Я наблизив ся до нього і сказав:

— Менї би треба до Турки.

— Добре, добре, най він їде! — відповів якось байдужно пан учитель навіть не обертаючи ся до мене, і мій провідник поїхав. І місцевий селянин поклонивши ся пішов собі до дому. Ми лишили ся самі.

— Позвольте вам представити ся, — сказав я знов наближаючи ся до нього.

Він усьміхнув ся якимось силуваним сьміхом.

— Нїби я вас не знаю! За першим разом пізнав. А ви мене хиба не пізнали?

Я придивив ся йому, та не міг пізнати. Се був чоловік на вид 36-ох лїт, із довгою, чорною бородою, троха згорблений, у лїтній полотняній блюзї і в таких самих штанах, з якимось не то мелянхолїйним, не то заляканим і непритомним видом. Його очи немов уникали вашого погляду, але тодї, коли він не чув на собі вашого погляду, вони спочивали вперті десь у одну точку, в якусь далечінь, немов відти визирали когось. Я глядїв та не міг пізнати його. Він якось скривив ся, далї здвигнув плечима і похилив голову.

— Ну, не диво. Давно ми бачили ся. А ви навіть у мене в хатї були. Моримуха Опанас — тямите?

— Та не може бути! — скрикнув я. — Опанас! Нї, нї за що не пізнав би! Та Господь з вами! Відки ви тут узяли ся? І вчителюєте! І в такім глухім закутку! І стільки лїт не чував про вас... Ну, ходїть, оповіджте, що з вами?...

Я засипав його питанями, та він похилив голову і якось з під лоба дивив ся на мене, немов би або не вірив у щирість мойого зацїкавленя, або міркував над тим, як би викрутити ся від моїх запитань. .

IV.

У вечері при лямпі ми сидїли в кімнатї вчителя і розмовляли. У мене знайшов ся чай та цукор, пан учитель роздув огонь та розігрів окріп і ми згадали старий школярський звичай, попиваючи горячий чай та закусуючи хлїбом та бриндзею. Моримуха їв із апетитом, слухав моїх оповідань, та сам говорив мало. Оповідаючи про спільних знайомих, учителїв та товаришів, я пильно дивив ся на нього, силкуючи ся пізнати давнього Опанаса, та все щось немов перепинювало менї, заслонювало знайомі риси, показувало в привичнім для мене обличі якісь чужі, невідомі менї риси. Я мав таке вражінє, немов би в житю того чоловіка пройшла якась широка та глибока борозна, якою відорано його минуле від теперішнього. Кілька разів менї здавало ся навіть, що в заляканій чи апатичній душі сього нового Опанаса ворушить ся щось, блимає якийсь огник, що рад би осьвітити сю дивну борозну, що якісь питаня, якісь признаня снують ся у нього на язицї, раді зірвати ся та вилити ся, але якась таємна сила зупиняє, прогонює їх назад у глубину його душі. Я постановив собі допомогти тим боязким пташкам зірвати ся і вилетїти, постановив, як то кажуть, легенько потягнути Опанаса за язик.

— А я недавно був у вашім селї, — закинув я несподївано.

— В моїм, — з якоюсь дрожю в голосї відповів Опанас. І сумно всьміхаючи ся додав: — Де там у мене яке село? Хиба те моє, де я тепер.

— У вашім ріднім, — поправив я. — Там, де ваша батьківщина була.

— Минуло ся, забуло ся!

І він махнув рукою і звісив голову.

— Ну, але вас там люди не забули. Хоч нїхто не міг сказати менї, куди ви подїли ся.

— Благословлять мене?

— Не можу сказати, щоб так дуже, — мовив я. — А все таки не можуть вийти з дива, що вам стало ся, що ви так нї сїло нї впало продали свою батьківщину. А особливо я здивував ся. Адже я знав, як ви любили її.

Опанас кинув ся мов ужалений.

— Ви знали? Що ви знали? Ви могли знати лиш частину. А про те — —

Він знов махнув рукою і звісив голову.

— Ну, Опанасе, скажіть по правдї, що се з вами стало ся? Так ви якось нї з сього нї з того щезли з нашого горізонту, так безслїдно пропали... А ще потім та нагла продаж батьківщини — —

— Се не потім було, а дрібку перед тим, — нервово, мов зачіплений за болюче втрутив Опанас.

— Ну, та вже, чи потім чи перед тим, а все таки загадка. Я довідав ся про смерть ваших старих і думав, що ви пішли сїсти на ґрунтї та господарювати. Вже збирав ся писати вам на село, коли якось припадком довідав ся від селян, що ви продали все. —

— Ще до того Жидови! — додав він із гірким усьміхом.

— І вибрали ся кудись. Зрозумієте й самі, що я не знав, що й думати про се.

— І що-ж- ви думали?

— Нїчого не думав. Зупинив ся на тім, що тут якась загадка, якої самою льоґікою не розвяжеш.

— А иньші товариші що?

— Якось не доводило ся нї з ким говорити про вас. Ви в товариствах нїколи не бували.

— Ну, певно. Забули! — мовив Опанас. — І добре так.

— Але скажіть, що таке вам стало ся? Йшли в один бік і раптом звернули з дороги тай гатьта! Немов якась кіценька перебігла вам дорогу.

Опанас аж підкинув ся мов ужалений.

— Кіценька! Ви тямите її?

— Кого?

— Адже ви отсе згадали про неї. Значить, знаєте щось. Догадали ся? Чи може чули що від когось? А може вона сама?...

І він з жахом впер у мене очи.

— Вибачайте, Опанасе, але я бігме не розумію вас. Про кого я згадав? Хто такий вона сама?

— Кіценька.

— Що за кіценька?

— Як то? Ви не тямите Кіценьки? І не знаєте моєї історії?

— Та нїчогісїнько-ж. І про яку се ви кіценьку?

— Не тямите? А, правда, ви не бували у Суберльової.

— Був пару разів.

— Ну, то може пригадаєте. А в тім...

Я пригадав собі каварню Суберльової, що була на розї вулиць Вірменської і Ґродзїцких. Се була нічна каварня з дамською обслугою, свойого часу ославлене місце гулянок золотої молодїжи. Я заходив туди рідко і то лише в день, тому й не диво, що назва „Кіценька“ не сказала менї нїчого.

— Там була одна панна, — мовив якось нехотя Опанас. — Свого часу славна була. Її звали Кіценькою. Брунетка, з роскішним волосєм, з чорними, блискучими очима. Лице — кров з молоком. Зуби чудові. На устах усьміх такий, що аж за серце хапає. Голос — у розмові, не в співі, бо вона не співала — але такого голосу я не чув... нїколи. Тай загалом уся вона, кождий її рух, кожда рисочка, кожде слово, кождий позирк її очий — усе в неї було таке, що я від першої хвилї забув себе, все менї видавало ся невиданим і нечуваним, таким, якому нема пари в сьвітї. Не даром кажуть, що закоханє — слабість, манїя. Коли я побачив її, почув її голос і усьміх, на мене найшла така хороба і то в такім сильнім ступнї, що я навіть здумати не міг того, щоб їй оперти ся. Ви знаєте, що я звичайно не був ласий до жіноцтва анї надто чутливий. Але тодї се наскочило на мене раптом, із такою силою, що я цїлком стратив застанову. Так мов би з лїсової гущавини нараз вийшов на лїсову пожежу. І я станув без власної волї, без сили, без тями. Чув, що судьба заглянула менї в очи і що не втечу від неї.

Опанас зупинив ся. Він аж задихав ся наговоривши стілько одним духом. На його блїдому лицї запалав горючий румянець, мов і справдї випечений пожежою. Він говорив з очима втупленими в землю, немов углубляв ся в своє внутрішнє житє і бояв ся глянути менї в очи, щоб я крізь них не заглянув йому в душу. Помовчавши троха та сьорбнувши чаю він заговорив знов, проти свого звичаю сквапно, уривано, немов ловлячи образи, що несли ся по овидї його душі мов дощеві хмари.

— Я не був частим гостем у Суберльової. Але раз якось засидїв ся до пізного вечера. Сиджу за ґазетою, та коли підвів очи, побачив її. Витріщив очи, мов сам собі не вірив. Зачудуванє, се було перше і найсильнїйше чутє, яке опанувало мою душу. „Невже!“ „Чи справдї?“ — такі запитаня вертїли ся в моїй голові мов сухе листє в осїнному вітрі. Я сидїв і дивив ся на неї. Коли вона проходила поміж столами, мої очи бігали за нею, як вірні собаки за паном. Коли наближала ся до мене, мене кидало в жар, пробігало дрожю. Коли вона щезала, я сидїв мов оглушений і ждав її. Минала година за годиною; у мене навіть не ворушила ся думка в голові, щоб іти кудись. Іти? Куди йти, коли тут був увесь сьвіт, було сонце, було житє. Десь коло одинацятої прийшли деякі товариші, вже добре підпиті, з голосним реготом, веселі, співучі. Вони позасїдали при двох столах, замовили цїлу масу коняків, а побачивши мене притягли мене до себе. Вона війшла несучи замовлені коняки.

— А, Кіценька! — закричали вони і почали тиснути ся до неї. — Servus, Кіцю! Як ся маєш? здорова була! Wie geht’s?

Десятки рук простягали ся до неї, одні брали чарки з коняком, иньші тисли ся до її грудий, рук, плечий, стану, доторкались її, щипали її. Я весь тремтїв, стояв мов обсипаний приском, у мене в голові шуміло, немов мене оглушено довбнею. А вона йшла спокійно, байдужна на всї безсоромні рухи, дотики та окрики. На її лицї грала якась маєстатична усьмішка, немов увесь отой пяний гармідер не досягав до її пят, не міг доторкнути ся до неї, анї тим меньше споганити її.

Я також узяв чарку з її рук і почув при тім, як її очи спочили на менї. Я затремтїв увесь, кров ударила менї до голови, і та чарка коняку полила ся в моє нутро мов огняна течія. Я якось безтямно зажадав іще одної „колїйки“, а далї не тямлю, що дїяло ся зі мною. Знаю лише, що у мене в кишенї було двацять ґульденів, із яких я другого дня не знайшов анї цента, що ми ревли пісень і перекидали ся цинїчними жартами, що вона сидїла у мене на колїнах і торгала мене за вуса, а я плакав, цїлував її руки і безтямно белькотав:

— Кіценько! Житє моє! Кіценько!

Хто, коли й як завів мене до дому, роздяг і поклав до ліжка, я й доси не знаю. Я прокинув ся другого дня аж десь над вечером із тріскучим болем голови. В горлї щось пекло, в вухах шуміло і я не міг отямити ся, де я, що було зо мною. Та коли нарештї я зволїк ся з ліжка і намочив голову в водї, менї почала вертати память прожитої ночи. Я не почував нї сорому, нї жалю, не міркував нї про що, хиба про те, що у мене нема гроший, щоб і сеї ночи бачити її, бути з нею. Та се була не велика ще турбота. Я одним позирком обміркував, що з моєї ґардероби можна продати, щоб добути гроші. Книжки, розумієть ся, без нїякого міркованя пішли зараз „на гебраіку“. Пішов і годинник. О десятій я вже сидїв у каварнї і знов мучив ся і горів і тремтїв дивлячи ся на неї. Вона ходила поміж столами гарна, маєстатична, всьміхнена як усе; анї слїду втоми, перепою, невиспаної ночи не було видно на її непорочно чистім, дитячо невиннім лицї. На мене вона якось не дивила ся, а може тілько робила такий вид, немов не бачить, не пізнає мене. Я просидїв отак мовчки до першої години, пив одну чорну по другій і не осьмілював ся заговорити до неї, тай вона не чіпала мене, хоч тут то там поблизу мене лунав її сріблистий сьміх, коли до неї заговорювали або зачіпали її знайомі паничі. По першій я вийшов із каварнї і пішов до дому.

Почало ся для мене житє від ночи до ночи. Я покинув ходити на унїверситет, покинув думати про себе, про свою будущину, жив тілько тим, що бачив її, ловив вухом її сьміх та її слова, думав про неї. Після тої першої ночи я не пробував заговорити до неї, тай вона бачучи, що я не пю і не сиплю грішми, не цїкавила ся мною і немов і зовсїм не добачувала мене. Та менї було про се байдуже. Я не був заздрісний, коли иньші жартували з нею, обіймали, щипали або цїлували її. Я, бачилось, навіть не любив її так як люблять закохані. Я тілько почував невідхильну потребу що дня бачити її, так як почуваємо потребу сьвітла та повітря.

Ми допили чай, але спати нам не хотїло ся. Менї цїкаво було дослухати до кінця Опанасову драму, в якій для мене виявляла ся чим раз яркійше вся його тиха та глубоко пристрасна натура. А Опанас очевидячки рад був, що може перед кимось висповідати ся, що знайшов слухача, який розуміє його і симпатизує з ним. Він потер долонею чоло, поглядїв на мене якийсь час недовірливо, немов бояв ся мойого осуду, але не бачучи на моїм лицї нїчого такого, що могло-б знеохотити його, відвернув ся знов очима до кута і почав тихим, зрезиґнованим голосом:

— Сказати вам по правдї, все те, що далї стало ся зі мною, се був якийсь такий чортівський танець, що я й доси не приберу йому назви. Інодї менї здаєть ся, що то був сон, що я від тодї й доси сплю і ось-ось прокину ся таким самим студентом, яким був тодї, заким побачив Кіценьку. А иньшим разом я готов вірити в чудо, в призначенє, в чари, в що хочете, так неправдоподібним видаєть ся менї все те, що тодї стало ся зі мною. Зрозумієте, що й оповісти вам усеї сеї історії не зумію докладно. Мабуть не одно важне шмигало поуз мене, а я й не завважував його, і навпаки, моя увага нераз серед того шаленого виру подїй зупиняла ся на маловажних дрібницях, на привидах, із яких потім годї було злїпити щось цїле та природне. Почало ся з того, що я одного дня одержав із дому телєґраму: „Приїжджай зараз. Твій тато“. Щось немов дзоркнуло у мене в душі, коли я прочитав ті слова. Але телєґраму я одержав о девятій годинї вечером, саме коли вибирав ся до каварнї Суберльової, щоб пасти свої очи видом Кіценьки. У мене тремтїли руки. Я кинув телєґраму на стіл не думаючи про неї, натиснув шапку на вуха, бо на дворі ревла та свистїла хуртовина і била в очи снїгом, і побіг вулицями. У мене було ще в кишенї кілька ґульденів одержаних за продаж годинника. За пів години я сидїв уже в звісній каварнї серед клубів диму та пяного гамору, пив чорну каву, читав ґазети, а властиво глипав инодї очима на друковані сторінки, а по правдї ненастанно глядїв на двері, якими мала війти вона. Але минула десята — вона не приходила, минула одинацята її не було, минула дванацята — Кіценьки нї слуху нї духу. Я сидїв мов у горячцї, пив одну чорну за другою, в голові у мене шуміло, перед очима скакали друковані букви з ґазет, які я держав у руках, та думки не клеїли ся в моїй голові. Нарештї по важкій боротьбі з самим собою я зважив ся запитати у одної з тих панночок, які услугували сьогоднї, що стало ся з Кіценькою?

— О, вона вже не прийде сюди! — весело відповіла панна, сїдаючи біля мене і дмухаючи менї дим із своєї папіроски просто в очи.

— А то чому?

— А вам цїкаво знати?

— А вже-ж цїкаво.

— А менї нецїкаво оповідати.

— А чого треба, щоб вас зацїкавити?

— Го, го, богато дечого треба. А поперед усього два келїшки коняку, щоб добре бесїдувало ся.

Я велїв принести два келїшки коняку. Вона стукнула ся зі мною, пригубила свою чарку, а решту вилила на тацку. Я також лише пригубив і не пив.

— Отже що стало ся з Кіценькою?

— Нема її.

— А де-ж вона?

— А на що вам знати?

— Треба.

— А по що треба? Так вам вона сподобала ся?

— Та вже чи сподобала ся, чи нї, а треба.

— Е, нї, я на таке не пишу ся. Кажіть, подобала ся вам, чи нї?

— А вже ж сподобала ся.

— І ви закохані?

— Смертельно.

Мої уста сьміяли ся, а за серце стискало щось мов клїщами

— А, коли смертельно — Але пийте! Чому не пєте?

Я випив.

— Ще два коняки! — гукнула вона кельнерови.

— Пан велять? — запитав мене кельнер не дивлячи ся на неї.

— Так! — сказав я машинально, не зводячи з неї очий. Вона знов дмухнула менї димом із своєї циґаретки просто в очи.

— Смертельно! Бідний хлопчина! І за що властиво? Ну, скажи, за що ти любиш її?

— Або я знаю! Так якось трапило ся. Але де вона?

— Може дома.

— Чому не прийшла сюди?

— Бо її відправлено. А може й сама виступила. Сього не знаю.

— А де вона жиє?

— Тут же на другім поверсї.

Мене мов штовхнуло щось. Я готов був у тій самій хвилї відіпхнути свою розмівницю, зірвати ся з місця і без тями бігти кудись, бігти до неї, щоб лише побачити її, бути на хвилину близько неї. Та все таки я переміг себе, зробив байдужне лице, покликав кельнера, заплатив і вийшов. Опинивши ся на вулицї я мимохітно обтер собі піт із чола і важко відітхнув, мов вирвав ся з під тяжкого тягару. Потім я пішов вулицею навманя, силкуючи ся зміркувати, що властиво стало ся і що значить для мене ся новина? Вона покинула службу в каварнї. Чому? Ну, се байдуже. Але вона без служби. Може в прикрім положеню? Може її прогнано, скривджено при виплатї? Може у неї стара мати, дрібні сестри та брати, яких вона мусить удержувати? Менї набігали на ум ріжні ситуації, де дївчина нїби то пропаща являла ся героїнею, що жертвувала свою дївочу честь для удержаня своєї ріднї. Я постановив собі навідати ся до неї, розпитати у сторожа про її обставини, віддати все, щоб допомогти їй. Я укладав собі ріжні пляни, як доступити до неї, зблизити ся до неї, здобути її довірє, і з тою постановою зайшов до дому, розібрав ся на потемки і ляг спати.

Я спав твердо десь до другої пополудни. Мене збудило сильне стуканє до дверий. Листонос із телєґрамою. Я відчинив, підписав рецепіс, машинально розірвав телєґраму, прочитав. „Приїжджай зараз. Твій тато“ — і здивував ся. Що се таке? Яж уже дістав таку телєґраму. Чи се та сама надана через помилку другий раз? У нас почтар інодї напєть ся та переплутає висилку. А коли нї, то що се значить? Чого два рази те саме телєґрафують? Чого приїжджати, тепер, зимою, в таку фуґу? Зелїзнича стація мала, від неї чотири милї дороги саньми, у мене нема й одежі такої, щоб можна було пускати ся в таку дорогу. Що се може значити? Я тер долонею чоло, мучив ся думками, напив ся води і заснув. А коли прокинув ся десь коло пятої, одинокою моєю думкою була Кіценька. Що з нею? Як добрати ся до неї? Де здибати її? Про телєґрами я й не думав. Зібрав ся, замкнув покій і вибіг на місто Пообідавши я побіг на Вірменську і почав ходити поперед каменицю надїючи ся здибати Кіценьку, коли буде входити або виходити з брами, а тодї вже — що тодї буде, я й не брав ся думати, але чув у своїй душі якусь незломну постанову, якусь непохитну певність, що тодї здобуду ся на якийсь рішучий крок.

Десь коло семої вона вийшла гарно одягнена, в барвистім капелюсї з великим струсячим пером. У мене завмерло серце. Я поклонив ся їй, але підійти до неї, заговорити не було анї думки. Вона злегка кивнула менї головою і пішла гордо випрямлена вулицею. Я йшов за нею в віддаленю яких двацятьох кроків. Я не зводив очий із її капелюха, мов моряк із полярної звізди. Мене потручували, менї ставали на ноги, снїг замітав менї очи, та я не зважав нї на що. А вона озирнула ся раз, озирнула ся другий раз і очевидно все пізнавала мене. Що дїяло ся в моїй душі в ту пору? Страшно подумати. Одинока думка: невже вона така? — ся думка така натуральна в данім положеню, вистарчала для мене за цїле пекло. Я біг за нею весь тремтячи, задиханий, безтямний, а вона, здавало ся, йшла все швидше, віддаляла ся від мене все більше, вибирала самі найлюднїйші вулицї, потім вийшла на ринок, пройшла одним боком, вийшла на Трибунальську. Її капелюх чим раз частїйше тонув у потоцї чужих, темних постатий і нараз щез зовсїм. Я побіг наперед, кинув ся сюди й туди — нема Кіценьки. Мов шалений бігав я по всїх сумежних вулицях, довкола ринку, по Галицькій, по Маріяцькій площи, нїде не було її. Щезла мов парою розвіялась. Снїг лїпив чим раз дужший. Коло десятої почали вулицї пустїти. Я ще якийсь час ходив мов вартовний перед брамою тої каменицї, де жила вона, але даремно ждав, Кіценьки не було анї слїду. Мабуть вернула до дому швидше. А може знайшла де иньший обовязок, що зупиняв її всю ніч? Але де? Нічних каварень таких як Суберльової у Львові більше не було. Я даремно ломав собі голову і по дванацятій, весь розбитий, утомлений, мокрий і зіпрілий вернув до дому. Сторож відчиняючи менї браму набурчав на мене, що раз у раз волочу ся так до пізна, а тут телєґрафний післанець розбиває ся за мною. Що за лихо з тими телєґрамами? — подумав я і махнув рукою, мов обганяючи ся від влазливої мухи. Але вдумувати ся в ситуацію моєї батьківщини я не мав анї часу, анї охоти, анї сили. Я роздяг ся, весь продрог у нетопленій хатї і обвинувши ся ковдрою в ліжку та накинувши ще на ковдру все своє мокре убранє я лежав дзвонячи зубами та трясучи ся мов у пропасницї, поки важкий сон не наляг на мої повіки.

Рано я прокинув ся з сильним болем голови. Я мав таке чутє, що хтось довбнею бє мене по голові. Важко стогнучи я підвів голову і тілько по хвилї розібрав, що хтось сердито стукає до моїх дверий. Я зволік ся з ліжка, босими ногами пішов до дверий і відчинив. У клубах морозної пари, що бухнула до покою, стояв возний від телєґрафу.

— Я вже думав, чи вас не вбито або чи ви не загоріли, — мовив він. — Пів години стукаю до дверий, тай годї вас добудити ся.

І він подав менї дві телєґрами.

— З одною вчора не міг вас дождати ся, — пояснив він. — Надїюсь, що нема там нїчого пильного.

Я підписав оба реценіси, дав возному двацять крейцарів, затулив обі телєґрами в жменю і сїчучи зубами, замкнувши знов двері закопав ся знов під ковдру. Якась невимовна млість опанувала мене. Якесь ослабленє не то тїла, не то волї. Я лежав як колода, грів ся. Ворухнути рукою або ногою видавало ся менї величезною, надсильною працею. З телєґрамами в жменї я швидко заснув, не розгортавши їх.

Що було далї, я не тямлю. Мов крізь сон пригадують ся якісь люті стуканя, якісь голоси, якісь холодні руки, що стискали мене мов клїщами, а далї все заволїкає сїра, непрозора мряка.

VI.

Опанас помовчав хвилю, передихнув, обтер піт, що виступив йому на чоло і зирнувши несьміло менї в очи та переконавши ся, що я не дрімаю, почав оповідати далї.

— Я прокинув ся в шпиталю. Менї сказали, що я пролежав без тями два тижнї. Безтямного спровадили мене сюди: коли сторож почувши стогнаня в моїм покою заалярмував полїцію, ся виважила двері і велїла забрати мене до шпиталю. Обі телєґрами і пару листів, що прийшли були в часї моєї хороби, знайшов я обік себе в шуфлядї нахткастлика. В одній телєґрамі були слова: „Благословлю тебе. Твій тато“, а в другій відомість про смерть мойого тата. В листї наш громадський писарь доносив менї про те, як мій тато, а зараз по нїм і моя мама занедужали на тиф, як обоє бажали конче бачити мене перед смертю, посилали післанця за післанцем до телєґрафу, як тато не діждавши ся мене вмер, а за ним до трьох день умерла й мама. Писарь з порученя начальника громади доносив менї, що мою рідну хату опечатано, що тато при сьвідках полишив для мене все своє добро, що про се вже заявлено до суду, і взивав мене, щоб я як найшвидше зголосив ся обняти в посїданє свою батьківщину.

Я читав ті документи і дивував ся. Менї здавало ся чомусь, що все те менї відоме, що я сам був там, ішов за похороном свойого батька, приняв благословенство від матери, і перебув усе те, що повинен був перебути при такій нагодї. І нїщо тепер не ворушило ся в моїм серцї при тій вісти. Так від разу й вийшло, немов усе те так і мусїло стати ся і власне тепер, у сю пору. Я почув навіть якесь облекшенє, мов на мнї порвали ся якісь пута, що вязали мене, і мов тепер я буду міг свобідно полетїти кудись, розпочати щось таке, про що перед тим навіть не сьмів подумати. Про Кіценьку я неначе зовсїм забув, вона не істнувала для мене; в голові не ворушила ся про неї анї одна думка.

Я пролежав іще кілька день у шпиталї, поки міг вийти на сьвіт. Та скоро тілько я вийшов на вулицю і мене обхопило холодне сїчневе повітрє і в очах замигтїли діяментові відблиски снїгових зірочок розіскрених сонцем, я в тій самій хвилї почув, як думка про Кіценьку, непереможне бажанє летїти до неї, шукати її, кинути їй до ніг усе що маю, віддатись їй увесь, без огляду, опанувала всю мою істоту. Ще нетвердими кроками я поспішив на Вірменську і почав вартувати перед брамою, відки надїяв ся виходу Кіценьки. Пару годин аж до вечера я ждав даремно, перемерз і пустив ся ходити по вулицї, коли нараз на розї наткнув ся на Кіценьку. Вона йшла з ринку. Я з неописаною трівогою поклонив ся їй і став неначе вкопаний. Вона зирнула на мене, всьміхнула ся, зупинила ся, подумала щось, потім приступила до мене і мовила коротко:

— Ходи!

Я жахнув ся, немов би ось тут коло мене вдарив грім. Та про те я машинально пішов за нею. На другім поверсї в отворених дверех вона ждала на мене зі сьвічкою в руцї. Я зупинив ся в нерішучости. Вона взяла мене за руку і потягла за собою, шепнувши знов одно слово:

— Ходи!

Я війшов. Вона замкнула двері і попросила мене зняти пальто і сїсти собі. Її помешканє складало ся з просторого, ясного покою й нижі, де стояло її ліжко. Покій був уряджений як сальоник, обставлений зі смаком, хоч без виставности. На мене дихнуло любе тепло, не знаю, чи від натопленої печи, чи від її особи. Вона скинула з себе пальто і опинила ся передо мною в елєґантній вовняній сукнї, скромно і зі смаком зачесана. На її лицї не видно було анї слїду заклопотаня. Повертала ся свобідно, з тою властивою їй маєстатичною ґрацією, що так хапала мене за серце. Повештавши ся по помешканю, поправивши перед зеркалом волосє і кокарду під шиєю, немов хотячи дати менї хвилю часу отямити ся, вона станула передо мною і вдивляючи ся менї в лице з таємничим усьміхом запитала:

— Любиш мене?

Я не відповів нїчого, тілько вхопив її обі руки і почав покривати їх поцїлуями. Сльози ринули менї з очий і закапали на її руки.

Вона сїла біля мене на кріслї і пригорнула мене до себе, притулила мою голову до своїх грудий. Я тихо хлипав.

— Ну, ну, цить, дурненький! — мовила вона. — Я все знаю. І чого-б було не прийти зараз тогдї, як тобі Наталя казала? Треба було конче простуджувати ся і йти до шпиталю?

Я з жахом поглянув їй у лице.

— Кажу-ж тобі, що все знаю. Про тебе було в ґазетах. І про те, що твої старі померли.

Я тілько в тій хвилї догадав собі, що телєґрами і лист, які я сьогоднї знайшов у шпиталї, були порозпечатувані. І як се я в першій хвилї не доглянув сього? А вона встала, поправила огонь у печи і лямпу на столї і знов станула передо мною.

— Ну, скажи що! Чого тобі треба від мене?

— Нїчого, — відповів я. — Я щасливий тим, що ти дивиш ся на мене.

— Ха, ха, ха! — засьміяла ся вона. — От іще дивачина! Ну, але скажи, що думаєш робити тепер?

— Не знаю. Нїчого не думаю.

— А богато лишили тобі старі?

— Не знаю. Гроший певно нїяких, але господарство, поле...

— Кілько-ж се може бути варте?

— Не знаю. Три, чотири, пять тисяч.

— Гм!

Вона пару разів пройшла ся по покою, немов обмірковуючи щось, а потім знов станула переді мною.

— І що-ж ти думаєш робити з тим?

— Не знаю.

— Може схочеш іти на село і осїсти на ґрунтї? А може й від мене зажадаєш, щоб я йшла з тобою, зробила ся селянкою і годувала гусий та свиний?

Я з переляком видивив ся на неї. Таке жаданє видало ся менї чимось бездонно абсурдним та неможливим.

— Ну, скажи бо! Говори! Думай!

І вона обома руками потермосила мене за плечі.

— Зроблю все, що звелиш, — прошептав я.

— Так? Ну, се гарно. За се люблю тебе. На!

І вона нахилила ся і поцїлувала мене в чоло. Від дотику її уст у мене мов огняні мурашки забігали по під шкірою.

— Слухай же! — мовила вона знов сїдаючи біля мене і пригортаючи мою голову до своєї груди лївою рукою. — Подобаєш ся менї. Хочеш їхати зо мною?

— Куди?

— В сьвіт. Я не думаю сидїти в тім проклятущім Львові. Тут менї не місце. Тут я Кіценька і нїщо більше. А мене тягне до чогось висшого. Чую в собі силу, талант, огонь. Хочеш допомогти менї вирвати ся з сеї проклятої нори?

— Все віддам, щоб допомогти тобі, — скрикнув я з запалом.

Вона скоса, з усьміхом дивила ся на мене.

— А ти навіть гарний, коли не киснеш. Люблю такий запал у молодих хлопцїв. Дай уста!

І вона вхопила обома руками мою голову, прихилила до себе і поцїлувала мене в уста. Я стратив память. Якась невимовна роскіш наповнила моє серце. Думалось, що зомлїю, що мину ся в тій хвилї.

— Слухай же! — мовила вона далї. — Від нинї за тиждень їду геть зі Львова. Мушу. Не видержу довше. Коли хочеш їхати зі мною, будь готов до того часу. Від нинї за тиждень. Вечером. Ось тут. Злїквідуй свої дїла, продай свою спадщину, чим дорожше, тим лїпше. Роби як знаєш. Від нинї за тиждень вечером ось тут жду на тебе. Не прийдеш — від завтра за тиждень уже мене тут не буде і нїхто не знати-ме, де я. Як би не ти, як би не те, що ти подобав ся менї від першого разу і як би не ота пригода з тобою, що попала в ґазети, я була-б уже виїхала перед тижнем. Отже чуєш? Розумієш? На, поцїлуй мене і йди тепер і роби як знаєш. Я не силую тебе, але ждати-му. Хочеш закоштувати щастя зо мною, то приходь. Добраніч.

Я поцїлував її в уста, в руки і вийшов позбавлений до разу власної волї, вийшов її невільником. Моя доля була запечатана і я не міг навіть подумати про те, щоб бороти ся зі своїм призначенєм.

VII.

Опанас замовк. Я підвів очи і глянув на нього. Його лице було смертельно блїде, з очий градом котили ся сльози.

— Опанасе! — скрикнув я. — Годї тобі! Тебе занадто розворушують ті спомини. Ходїмо спати, а то ще занедужаєш.

— Нї, не бій ся! — відповів він. — Не занедужаю. Навпаки. Ти не знаєш, яку полекшу на серцї робить менї те, що можу раз подїлити ся тими споминами з кимось иньшим. Десять лїт я мовчав і носив їх мов камінь на серцї. То вже тепер, коли твоя ласка і коли — — Але ти може втомлений з дороги, спати хочеш?

— Нї, зовсїм нї! — запевнив я. — Тай хиба би чоловік деревом був, щоб твоє оповіданє не прогнало йому сну з очий.

— Но, но, без комплїментів! — осьміхнув ся він, обтер очи і веселїйшим голосом говорив далї.

— Менї зрештою не богато й лишило ся оповідати. Кінець історії не цїкавий, можна й на перед догадати ся його. Я зараз на другий день поїхав у село, оглянув свою батьківщину і заходив ся шукати купця на неї. Певна річ, по тихо. Селяни всї радили менї вертати в село, господарювати, але нїхто не знав, що кипіло в моїй душі. Залагодивши потрібні судові формальности я приняв оферту місцевого арендаря і продав йому всю свою батьківщину за шість тисяч. Лице горіло менї з сорому, серце краяло ся, коли я підписував контракт, але у мене не було вибору, над усїм панував образ Кіценьки. Думка про те, що се її воля, її наказ, що вона жде мене зі своїми палкими обіймами й огнистими поцїлуями, зі своєю ненаглядною красою і ґрацією, — ся думка переважала все. І коли по доконаній продажи я мов злодїй виїжджав із села, я прощав ся з ним без слїз, без жалю; я чув тілько звиток із шістьма тисячоринськовими банкнотами на грудях, а серце було повне Кіценьки. І коли обурені селяни на від’їзднім обкидали мене лайками, проклятями та жменями болота, я кулив ся та хилив ся мов під градом, але не почував нїякого жалю, нїякого гнїву, нїякого сорому. Кіценька заслонювала менї весь сьвіт, замінювала всї почутя, заповнювала всї бажаня. Був остатнїй вечір перед визначеним нею речинцем її від’їзду. З якою душевною мукою біг я на Вірменську! Ануж одурила! Ануж від’їхала без мене! Що тодї? Передо мною рознїмала чорну пащеку якась страшна безодня. Опинивши ся на розї Вірменської я зирнув у горі на її вікна. Ах, вони були осьвітлені! Значить, не виїхала! Як вихор полетїв я горі сходами, застукав до її дверий і не дожидаючи голосу влетїв до покою. Вона сидїла на великім куфрі в подорожнім убраню, з очима оберненими до дверий. Її лице було блїде-блїде, очи горіли.

— Ось я! — скрикнув я переводячи дух. — І ось тут — на!

І я поклав перед нею шість тисячориньскових банкнотів. Вона всьміхнула ся і махнула рукою.

— Сховай се! Я ждала тебе. Бачиш, я готова до дороги. Подзвони на сторожа, щоб покликав фіякра.

Я подзвонив і розпорядив ся, а потім обернув ся до неї.

— А як би я був не приїхав, запізнив ся о пів години, то ти була-б від’їхала без мене?

— Розумієть ся, — сказала вона коротко.

Я взяв її за руку. Вона була холодна як крига.

— Що тобі таке? Ти хора? — запитав я її.

Вона не відповідала.

— Кіценько! Житє моє! — скрикнув я. — Скажи менї! Ти ненавидиш мене? Нерада, що я прийшов? Хотїла їхати сама без мене? Коли так, то на тобі гроші й їдь. Я не маю нїякої претензії.

Я подав їй гроші. Вона легким рухом руки відсторонила їх, потім усьміхнула ся — як менї здавало ся, крізь сльози — і своїм звичаєм узявши мою голову в обі долонї і пригорнувши її до себе поцїлувала мене в чоло і мовила:

— Який ти дурненький! І не вгадав. Знаєш, я вже почала було сумнївати ся, чи ти приїдеш. Думала, що твоя батьківщина переможе в твоїй душі мій образ. Ну, а як би ти не був приїхав, я була-б, розумієть ся, від’їхала, але з одним наміром.

— З яким?

— Се вже мій секрет.

— Скажи менї його.

— По що?

— По що? Щоб я знав.

— Про мене. З наміром — на найблизшій стації або за стацією кинути ся під колеса зелїзницї.

Я з жахом обняв її, немов хтось силкував ся вирвати її у мене.

— Кіценько, а то чому? — скрикнув я.

— Ну, у мене не було иньшого виходу. Так і памятай собі: сьогодня ти своїм прибутєм уратував мене від неминучої — —

Конець сього реченя я заглушив своїми поцїлуями.

Десять мінут пізнїйше ми сїли на фіякра і поїхали до зелїзницї.

— Куди-ж ми їдемо? — запитав я.

__ А тобі що до того? — відповіла вона різко. — їдемо, куди я хочу. Ти тепер мій і я роблю з тобою, що сама захочу, доки — —

— Доки що?

— Доки не кину! Ха, ха, ха! Страшно тобі?

— Нї, не страшно.

— Любиш мене про те?

— Люблю.

— Ну, гляди-ж! У мене тверда школа.

Ми надоспіли як раз на курієрський поїзд до Відня. Вона взяла два білети першої кляси, віткнула щось у руку кондукторови, і коли поїзд рушив, він запер за нами купе. Тодї Кіценька кинула ся менї на шию і цїлуючи мене мовила:

— Ну, тепер починає ся наша шлюбна подорож!

У Віднї ми стали рано. Я був безтямний, ошоломлений, а вона мов і зовсїм нїчого. Покликала пакера, заговорила до нього чистїсїньким віденським діялектом, щоб замовив нам фіякра, і ми заїхали до якогось готелю. Там нам дали дві гарні кімнати і в них я прожив із Кіценькою чотири днї — чотири найщасливійші днї мойого житя. Що я буду тобі описувати те, що пережив тодї! Такі річи не описуєть ся, а хто їх не пережив сам, той не відчує нїякого опису, а головна річ, кождий із тих щасливцїв, яким випадають на долю подібні днї, переживає їх по свойому. Кіценька розсипала передо мною всї чари своєї красоти, свого доброго, справдї золотого серця, свого незвичайного розуму. Кожда хвилина мойого побуту з нею відкривала менї в нїй щось нове, принадне, любе. Анї одна хмариночка, анї одно непорозумінє, анї одна брутальна чи цинїчна рисочка не закаламутила того сьвітлого, чистого образа, який зложив ся в моїй душі в її подобизну. Все і всюди вона була супроти мене така суцїльна, натуральна і, бачилось, непорочна душею, а при тім весь спосіб її поводженя виявляв стільки простоти й делїкатности, що я тілько тодї пізнав, до якої висоти може піднести цівілїзація людину, а спеціально женщину. І я всїм своїм єством поклонив ся тій цівілїзації і покляв ся служити їй усе своє житє, ширити хоч ті слабі її промінчики, які здужав захопити. А дивлячи ся на Кіценьку і любуючи ся нею я в душі запитував себе, відки се і яким правом я, бідний Рутенець, приходжу до того, щоб роскошувати ся такою перлиною людського роду?

Було щось загадкове, таємниче в її поведїнцї, якісь наглі скоки, мов непереможні пориви якоїсь темної сили. Я кілька разів запитував її, благав, щоб відкрила менї свою душу, подїлила ся зо мною всїм тим, що тисне і турбує її. Вона якось милосерно всьміхала ся при тих словах, гладила мене по під бороду та говорила:

— Ну, ну, ти дурненький! Годї тобі.

А потім сяде до фортепяна, вдарить кілька акордів і затягне пісню. Співала і грала чудово — бодай я нї перед тим нї потім не чув нїчого кращого. Особливо любила одну пісеньку — може й сама зложила її...

В день мене любить

Сонце в просторі,

Я-ж покохала

Нічнії зорі.

В день мене сонце

Цїлує в очи,

Серденько-ж прагне

Темної ночи.

Як би я мала

Над сонцем силу,

Я-б його вклала

В темну могилу.

Я б заміняла

Сонце за сьвічку,

Всї днї дала би

За одну нічку.

А проспівавши кинеть ся до мене, цїлує і пестить і приговорює:

— Розумієш се? Розумієш? Знаєш, яка я? Ну, то не допитуй ся далї.

Я не розумів, не хотїв розуміти нїчого по над те, що давала менї хвилина. Одно тільки я прочував, що таких хвилин нїякому чоловікови в сьвітї, а тим меньше менї не могло судити ся богато.

От тим то мене майже зовсїм не здивувало, коли збудивши ся пятого дня я не застав Кіценьки на її ліжку і коли покликана моїм дзвінком Zimmermädchen сказала менї, що „die gnädige Frau ist verreist“. Правда, у мене при тій відомости зробило ся на душі так, немов наді мною раптом погасло сонце, але зараз же потім прийшла рефлєксія і почала шептати менї: „А ти-ж як думав?“ Воно лише для тебе сьвітить? І для тебе сходило? Будь рад, що й стільки бачив його!“

Якийсь час я снував ся по покоях мов неприкаянний, не знаючи, що робити, за що взяти ся. Потім глянувши на її нахткастлик я побачив на ньому лист із написом на ковертї „Fidelio“. Се мене вона називала тим романтичним іменем. Я отворив той лист і прочитав. І раджу тобі також прочитати його. Нехай він сам говорить за себе. Тим більше, що я й тепер не потрафлю висловити тобі й сотої части того вражіня, яке він тодї зробив на мене. Ось на тобі його. Бачиш, я справив собі на нього срібну пушку — одиноку люксусову річ, яка є у мене. Бо се-ж найбільша моя сьвятість, одинока памятка женщини, що раз на все заповнила мою душу. Читай і міркуй сам, що маю судити про неї.

І він із окремої шуфлядки свого столика виняв невеличку, гарно цізельовану пушку, відчинив її і виняв із неї маленький листок у незапечатаній ковертї. Заким подати його менї він притулив його до уст.

— Ще чути запах тої перфуми, яку вживала вона тодї, — мовив Опанас, і по короткій мовчанцї додав: — Знаєш, я не забобонний, але поклав собі в душі таке віруванє: доки від сього листа чути її перфуму, доти я певний, що вона жиє, і значить, доти можу надїяти ся, що вона ще верне ся до мене.

Я розгорнув листок писаний дуже гарним жіночим почерком на моднім перед десятьма роками листовім папері, і прочитав ось що:

„Дорогий мій Fidelio! Пора нам розстати ся. Я їду, куди кличе мене моя доля. Не сердь ся, що від’їжджаю без прощаня. Вір менї, так буде лїпше. І не винувать мене, що користую ся грішми, які ти подарував менї. Беру їх як доказ твоєї любови. Я дала тобі за них те, що могла дати на разї і вважаю себе на далї твоєю довжницею. Надїю ся, що прийде ще час менї поквітувати тебе. Вірю в твою вірність і щирість, що ти не обвинуватиш і не будеш пошукувати мене. Се зрештою й не придалось би нї на що. А тепер слухай моєї ради. Вертай назад до свого рідного краю, кінчи студії, здобувай собі житєве становище. І доки у тебе в душі не вигасне спомин про мене, не забувай хоч раз до року написати менї пару слів на адрес: AZ, 12, Wien, post. rest. Як живеш, чим займаєш ся, чи жонатий — чуєш, се доконче — і яка твоя адреса. Чи дістанеш коли яку відповідь від мене, чи нї, а ти не забудь написати. Се потрібно. А тепер бувай здоров! Ти спиш солодко. Цїлую тебе в чоло. Твоя Кіценька.

Р. S. Наш готелевий рахунок я вирівняла. Тобі на дорогу і на перші потреби лишаю в твоїй валїзцї сто ґульденів. Більше не можу. Ну, па! До побаченя!“

— Ось тобі й уся моя драма, — мовив зітхаючи Опанас, коли я дочитавши лист зложив його і віддав йому, а він знов обережно поцїлував його, сховав до пушки, а пушку до столика.

— Ну, і що-ж ти зробив потім? — запитав я.

— Зробив усе так, як велїла вона. Не шукав за нею, поїхав із Відня, а зрікши ся раз на все всякої думки про карієру пішов зі Львова до Станїславова, скінчив там учительську семінарію, зробив іспит і отсе вже пять лїт учителюю тут у горах, та сїю по трохи зерно цівілїзації в темнім закутку.

— А до неї пишеш?

— Раз на рік. Коротко, без чутливости, подаю лише реляцію зі свого житя, свою адресу і поздоровленє, тай годї.

— А дістав коли відповідь?

— Нїколи. Анї слова.

— І не знаєш, де вона, що з нею?

— Нїчогісїнько не знаю. І байдуже менї. Люблю її, жию споминами про неї, і досить менї. І ті спомини піддержують мене в тяжких злигоднях. А з поза туманів невідомого все мов її біла рука киває до мене її остатнє слово: „До побаченя!“

Опанас замовк, задумав ся. Лямпа почала погасати. Ми полягали спати.

Другого дня ми по снїданю оба вибрали ся в дорогу. Опанас провів мене до місточка, куди було треба. Він був замислений, але спокійний, оповідав про свої шкільні турботи, про свої заходи коло просьвіти селян та їх економічного піддвигненя, про свою ненастанну боротьбу з властями. Про Кіценьку не було анї згадки.

VIII.

Минуло звиш пятнацять лїт від того часу. Я знов стратив з очий Опанаса, тим більше, що на два чи три мої листи до нього не одержав відповіди. Аж лїтом 1904 р. я побачив ся з ним на вічу галицьких і буковинських учителїв. Він значно постарів ся посивів, запустив велику бороду, але все таки держав ся просто, був статний і крепкий, говорив сьміло. Давнього заляканого погляду, мелянхолїйного зітханя не було анї слїду. Се був очевидно чоловік, який знав, що й по що робить, а чуючи за собою совісну і позитивну працю глядить кождому сьміло в очи. Ми привитали ся сердечно, умовили ся, де маємо здибати ся по вічу, а зійшовши ся вечером при склянцї пива розбалакали ся.

— Ну, що там твої гори? — запитав я в Опанаса.

— Го, го, мої гори! — відповів він. — Такі вони мої, як твої. Я вже давно з гір. Від того часу, як ми бачили ся, осьмі мої переносини.

Ми побалакали про ті переносини та ще про дещо, та Опанас видно ждав від мене якогось питаня, на яке у нього готова була відповідь. Та не можучи діждати ся того питаня від мене він нарештї нахилив ся до мене і притишеним голосом запитав:

— Ну, а про неї не питаєш?

— Про кого-б то?

— Ну, а про Кіценьку.

— Що-ж про неї питати? Хиба стало ся щось нового?

— А вже-ж стало ся. Вона вернула до мене. Я вже був у К. недалеко Дрогобича. Одного вечера приїздить до мене фіякер і на ньому дама вся в чорному, закрита чорним серпанком.

— Здоров був, Fidelio, — скрикнула ще з воза. Голос її був глухий, мов переломаний, але я пізнав його від разу. — Ось бачиш, я до тебе!

Я поміг їй злїзти з воза. Властиво я знїс її майже зовсїм на руках. Була легенька як дитина. Коли станула на землї, я почав цїлувати її руки.

— Ну, ну, дай спокій! — мовила вона. — Я приїхала до тебе вмирати.

І при тім вона відкинула заслону зі свойого лиця. Було блїде, з випеченими на щоках румянцями. Уста були блїді, очи горіли. Я взяв ся потїшати її, хоч у самого серце мов клїщами здавило.

— Нї вже, синку, не балакай нїчого! — мовила вона. — Я вже знаю, на що приїхала. Доки була сила, я розсипала її по сьвіту. Доки була краса, я чарувала нею. Доки було здоровлє, я шастала ним. Я жила — що вже казати. А тепер приїжджаю до тебе вмирати. Приймеш? Не бій ся, я довго не потягну.

У мене сльози бризнули з очий.

— Е, ти, бачу, ще не позбув ся сантиментальности. Ну, ну, дай спокій! Встигну ще набриднути тобі. Моя хороба така, як той Чех, що казав: „Ne boj se, ja tě budu pomalenku rizal.“ Я для того й носила її з собою отсе вже три роки, щоб не надто довго докучати тобі. А гарно тут у тебе! Треба буде піти та роздивити ся по кладовищі та винайти собі місце спочинку після свойого смаку.

Вона говорила майже весело, хоча по кождім реченю уривала і дихала. В грудях чуло ся легесеньке харчанє. І кожде її слово, кождий отакий тон із її грудий різав мене по серцї.

Прожила у мене ще вісїм місяцїв. До самого кінця держала ся на ногах, була весела, хоча говорила вже майже лише шептом. На мої намови, щоб узяла шлюб зо мною, відповідала все одним рішучим: нї. Мусїла-б показати менї свою метрику (спалила її давно!), виявити своє дїйсне імя і прозвище, а сього не зробить нї за що. Я називав її Галею і вона полюбила се імя. Хто вона була, відки й якого роду, се лишило ся тайною, яку вона й понесла з собою в могилу. На тихім сїльськім кладовищі в тїни прастарої липи я похоронив її відповідно до її волї в простій деревляній домовинї, в тій одежі, яку сама собі приготовила на смерть. Анї хреста, анї нагробного каменя на своїй могилї не велїла класти. „Житє дало менї все, що могло дати, нехай же й смерть бере все, що може взяти“ — говорила вона.

— Дивне дїло боже отака женщина, — додав Опанас по хвилї задуми. — Глядиш на неї з боку — пропаща. І сама вона не вважає себе нїчим лїпшим. А піди-ж ти, яка сила в нїй! Одним своїм позирком, одним може навіть несьвідомим рухом, одним недбало киненим словом вона може зіпхнути чоловіка в безодню і може підняти його і попхнути до працї, до посьвяченя.

— Не всякого чоловіка, Опанасе, — додав я. — А кілько то було таких, перед ким твоя Кіценька весь свій вік розсипала чари своєї краси та перли своєї ґрації та блиски свого розуму і все таки не попхнула їх нїкуди. Все се було для них, „аки усерязь златъ въ ноздрехъ свиній“; перли сипались перед них лише на те, щоб вони могли топтати по них. На се треба мати також певну здібність, треба мати, що так скажу, в своїй душі свою батьківщину.

Дидьова, 30 серпня 1904 р.