1.
В нашій родині з року в рік, особливо на Покрову – бо празник, переповідалася історія про те, що мама мого діда відвоювала корову у відступаючих німців.
На Покрову збиралися ближчі і дальші. Гості за столом, почувши сотий раз знайому оповідь, всоте дивувалися сміливістю і чеснотами баби Кардиналихи. Тих особливих чеснот в свекрухи її невістка – моя бабця – щоправда, не бачила, але за корову була вдячна.
Отож, квітень 1944. Корову з обори уже вивели. Худобина прибилася до конфіскованого німцями стада.
Дідо з бабцею побралися 1943 року. В квітні 1944-го народилася моя мама. Без корови у воєнне лихоліття виживати важко. Два німецькі вояки вермахту навіть слухати не захотіли: забрали – і все. Тоді, пересиливши себе, бабця біжить до свекрухи. Часу мало: німці готують транспорт на залізничній станції в Джурині. Потрібно встигнути, щоби корову не загнали на платформу. Розмова з німецьким офіцером відбувається в присутності мого діда, якому двадцять вісім, і його двадцятиоднорічної дружини з немовлям на руках. Молоді батьки і дідова мама чекають, поки заклопотаний офіцер зверне на них увагу. У офіцера наказ відступати, у нього ще купа невирішених справ. Старша селянка перегороджує дорогу і німецькою мовою запитує в лоб:
«Пане офіцере, у вас є діти?»
Колишній поштовий урядник, а може, провінційний вчитель розгублено відповідає:
«Троє».
Що наговорила йому стара Кардиналиха – ніхто не знав, бо німецьку знала тільки вона. Ні її син, ані невістка не зрозуміли жодного слова з тої короткої розмови.
«Забирай, котра ваша?» – невдоволено кидає офіцер.
Солдати безжально шмагають череду: швидше, швидше.
Наша корова повернулася до свого жолоба, а через місяць, народивши теля, почала доїтися.
2.
У 1986 році на ім’я моєї бабці Анни Погрібної з німецького міста Білєфельд прийшов лист. Передаючи синій авіаконверт, місцева поштарка попросила розписатися. Нікого в Німеччині у нас не було, і бабця занепокоїлася: чи не помилка бува? Вона відтяла ножицями тонку смужку, витягнула зложений вдвоє аркуш паперу і почала читати. З перших рядків стало зрозуміло, що автор листа – її брат по татові Михайло Погрібний. У їхнього батька, Онуфрія Погрібного, було два шлюби. Неймовірно: сорок років вона замовляла в церкві Службу Божу за померлих, і сорок років в її списку було ім’я загиблого на війні Михайла. Сорок років його поминали разом з іншими померлими членами нашої родини, а він мешкав в Білєфельді, працюючи на фабриці. І протягом такого тривалого часу – жодної вістки, що живий. Михайло Погрібний потрапив до першого мобілізаційного ешелону, який радянська влада проводила серед місцевого населення у 1940 році. Можна припустити, що під час перших боїв влітку 1941 року він потрапив у полон, а згодом опинився в Німеччині. На сторінці документаційного центру Дрездена в матеріалах Об’єднаного саксонського меморіалу в розділі "військовополонені" записано: Погрібний Михайло Онуфрійович, дата народження – 2.10.1911, дата смерті – прочерк. Місце народження – Тернопільська область, Білобожницький район, с. Базар. Пережив якось нелюдські умови, в яких перебували радянські військовополонені, бо тисячі інших – ні. Дідо мого приятеля в одному з таких таборів помер від голоду і виснаження. Наш родич в Україну не приїжджав, але кликав нас відвідати Німеччину. У листах не обмовився жодним словом про свою сорокарічну мовчанку і ніколи не згадував про полон. Через кілька років листування з ним припинилося. Як з’ясувалося – він помер. Цього разу насправді.
3.
«Моніки нині нема», – сказав К., з яким ми підійшли до університету. Дорогою з Франкфуртського книжкового ярмарку він пояснив, що тут продають вживані книжки Марта і Моніка, його давні знайомі. Моніки й справді не було, а Марта, зодягнена в брудну куртку, підперезана шнурком, побачивши К., усміхнулася беззубим ротом. Біля Марти крутився високий потертий життям чоловік. «Марта тепер живе з ним, – сказав К., показуючи на довготелесого. – Її перший чоловік помер три роки тому. Він розумівся на книжках. Я у нього багато чого прикупив, просто за безцінь. Ти знаєш, я радий, що існують такі люди». Ще три дні тому ми ніколи в житті не бачилися з К. Він зустрів мене на франкфуртському летовищі і допровадив до своєї квартири в райончику, заселеному турками і вихідцями з Азії. Я вперше побачив, як квартира заростає книжками. Як книжки перетворюються на столики, крісла, книжкові шафи, вазони на підвіконниках, мило у лазничці та як можна безпомильно орієнтуватися в лабіринтах борхесівських бібліотек.
У нас з К. заплановано читання на стенді книжкового ярмарку, але є ще час, і він пропонує відвідати у Марбурзі знайомого професора і лютеранського священика. Ми вештаємося містом, а тоді потрапляємо на службу. Прихожани – студенти професора-священика. Родом він із Баварії, за якою тужить. Службу, як з’ясувалося, присвячено новому навчальному семестрові. Ми з К. також в кінці літургії причащаємося зі спільної чаші. Після всього – концерт, а тоді спільна вечеря, влаштована студентами. Марбурґ хоч не римується зі словом «Пастернак», але ця незвична рима існує в світовому словнику рим. Запитую юну студентку, чи вона щось чула про поета Пастернака, який колись провчився тут один чи два семестри.
«Ні, – щиро зізнається дівчина. – А хто це?»
«Та… один мій знайомий», – відповідаю.
«Чи вам сподобався наш концерт?»
«О, так, – кажу, – дуже».
Наступного дня в Марбурзі – дощ.
Сидимо з К. в забігалівці й вирішуємо: чи варто в таку негоду їхати до будинку Пастернака. До того ж, ніхто з мешканців не зміг нам пояснити, яким автобусом можна дістатися до Шваналєє, 15.
Ну, просто місто невігласів, вони не знають ні своїх вулиць, ні своїх автобусів!
За сусіднім столиком дівчина-студентка про щось жваво оповідає двом ровесникам.
«А потім з’явилася Ніна» – каже К.
«Що?» – перепитую.
«Оця дівчина сказала, що потім з’явилася Ніна, – пояснює К. й перекладає далі. – Вони живуть вчотирьох, хоча платять за трьох».
15.12.2018