Сегорічна гостина нашого театру у Львові дала нам незатерті докази, що репертуар єго збогатив ся та що гра артистів стала лучшою нїж була давнїйше. Се й признала найлїпше сама публика, що горнулась до театру так численно, як нїколи. Про се висказалась вже й наша праса, бо майже по кождім представленю явилась в наших часописях критика, як штук драматичних так і гри артистів, — розуміюсь, що тут головну ролю грало зрозумінє річи самими критиками а часом може й гумор, від чого нїякій критик принагідний нїколи не буває вільний. Як там і стоїть дїло, все-ж треба сконстатувати великій поступ в грі артистів і значне збогаченє репертуару театрального добрими а навіть знаменитими творами.
Але тим ще далеко не вичерпаний напрям, в якім наш театр повинен поступати в перед. Цїль нашого театру є не лиш подавати образки биту і житя нашого люду, але й поучати публику в напрямі естетичнім і етноґрафічнім. Щоби цїлість представлення відповідала вповнї гадцї автора, щоби єї публика зрозуміла як слїд, треба кромі акції і слів ще й правдивого внїшного представленя житя народного. Чи може — спитаю я — сцена н. пр. з пожитя родинного нашого простолюдина, представитись як слїд у комнатї, котрої стїни прикрашені дивовижними малюнками, які подибуємо в т. зв. "мальованих покоях" суспільности "сурдутової"? А чи не бачили ми в комнатї мужицкій кручених меблїв, столів накритих капами турецкими, туалєт, порцеляни і пр.?
Возьмім хоч-би сцену послїдну з "Катрі Чайківної". Посеред стола, вкритого білою скатеркою, стоїть миска велика [страшно брудна] а поруч єї дві гарні може й правдиві япаньскі філіжанки! Чи се не иронія? Або ліжко в тій сценї! — просто крісла плетені покриті капою турецкою, а верх того величезні нїмецкі подушки! А різнорідні крісла, і плетені і деревяні? Додаймо до того уложенє тих меблївь без всякого знаня [н. пр. ліжко під вікном] і просто без змислу естетичного — чи се могло сцену піднести? Чи може публика, що повинна бачити илюзію правдивої сцени, зрозуміла докладно сю сцену з житя народного?! Або чи не зачудував ся слухач, котрий з самого початку в тій драмі бачить Катрю, що се дочка маґнатки [так була она представлена] коли нараз почує в актї третім з уст матери Катриної ось-які слова: "Я покинула пишні палати та стала жити у тій бідній хатї"? Таж она просто неправду говорить, бо сама сидить у не аби-яких фотелях новомодних сальону париского, котрого стїни вкриті червоними адамашковими тапетами! А батько Катрі Чайківни, як з уст матері виходить, був собі просто чоловік заможнїйшій та такій, що убирав ся в сурдут, бо ґімназію скінчив, але єму ще далеко до того паньства, хоч єго жінка роду справдї паньского. Чи-ж не красше зрозуміє драму той, хто єї лиш прочитає, як той, що єї бачив на сценї, котра єго збаламутила? Або чи у драмі "Мужичка" віддали два улії, що стоять посеред сцени, справдї вид пасїки? Треба було хиба до афіша заглянути, та вичитати з него, що старий дїд — то пасїчник! Про зміну яв нема вже що й говорити. Тут артисти виходять собі на боки, куди попало, не вважаючи навіть на се, що в комнатї сїльскій скрізь на Руси-Українї лиш одні двері!
А костюми? Про них красче би було промовчати! А се найкрасча річ нашої сцени, найбільше притягаюча! Пригадаймо собі драму "Украдене щастє". Люта зима! Дехто з дїєвих лиць закутав ся просто в кожух, а війт ходить у легонькім незанятім сїраку з розщіпканою сорочкою... А що цїкавійше — на вечерницях у велике пущенє [зима] танцює молодиця закутана в кожусї, що здаєсь немов-би хтось яку брилу підкидав з місця на місце, а парубок скинув з себе легоньку сердачину і тне поруч неї присюди у сорочцї! Або чи се не диво, що, чи сцена лїтна чи зимова, всї паробки і мужики ходять у смушевих шапках? Або чи се не диво, що оден стріпує снїг из кожуха, а другій вбігає на сцену без опанчі, та ще до того, мов на глум, розказує про велику студїнь! Ну, або паробок у чоботах, синих шараварах, у сердацї, розумієсь, з шапкою на голові, а комірчик єго сорочки — замість вузкою застяжкою або гарасївкою спятий великою червоною або синього кокардою! Се можна було бачити кождого представленя. А коли покажесь більше люду на сценї, здаєсь, що се пестра збірка різнородного убраня, що се вистава строїв народних. От возьмім хоч-би драму "Украдене щастє". Усе дїє ся в однім селї, а прецїнь оден має білу сукману округа богородчаньского другій чорну городеньского, третій сиву сокальского, а знов иншій натяг киптарик гуцульскій, а знов одна кума синій жупан міщаньскій з Надвірни... а більша часть жінок мала такі убраня, що можна було припускати, що дїло ведесь хиба на Українї. О костюмах наших артисток просто скажу, що се якась чудасія. На их yбpaню побачить усе, мішаєсь оно як горох з капустою, коби лиш богато червоного, а ще більше блискучого, чисто вигаданого самою артисткою, але лиш оріґінальности нема. Одна і та сама артистка носить на собі немов музей одежі і окрас зі всїх закутків України-Руси а все те примащене взором з якогось жіночого журнала, що зденервовану і знеохочену жінку ХІХ-ого столїтя хоче вдоволити бодай чудачною модою. Не дай Господи, щоб наші дїти брали відси взір на свої народні костюми!
Нехай, скаже хто, за остро скартав я ту важну часть наших представлень — форму внїшну комнат і артистів та артисток, тим більше, що сего року бачили ми і в тім напрямі великій поступ! — Признаю се, і власне для того, що новий заряд Народного театру поруч з товариством "Руска Бесїда" мають як найбільшу волю піднести ту вельми важну институцію, — чого доказом сегорічні представленя, — підношу се прилюдно, бо знаю, що справедливість моїх закидів вповнї узнають і невтомимо дїлати будуть до тої цїли, щоби наш театр став институцією першою, аби Русини ним могли повеличатись, а тогдї певно на картах исторії розвою руского народу товариство "Руска Бесїда" буде мати одно з найяснїйших місць. Уже се превелика заслуга заряду театрального, що довів до того, що нинї усї наші артисти і артистки розмовляють між собою по руски, а навіть складають прилюдно докази свого патріотизму. Впрочім, виказуючи хиби, я вказую дорогу, як нам поправити належить в нашій народній сценї, щоб она справдї була приютом сил артистичних і віддавада сцени з житя люду так, як они є. Розумію, що наша провінціональна трупа не може мати складу убрань і пр., але певно може мати або повинна до того стреміти, щоби мала характеристичні убраня 2—3 стреф Руси-України, припустім: гуцульскої, покутскої і україньскої. Прошу лиш представити собі образець з живих осіб, вірно етноґрафічно убраних, в хатї пристроєній на той-же лад — при знаменитих творах, яких уже маємо, і при знаменитій грі, якою сего року наші артисти повеличались, — чи найдесь нашому театрови рівня на всїм світї. А до того нам конче треба стреміти в виду вистави краєвої, на котру збересь чимало Славян з різних закутків світа! Та чи не посунесь тим і справа руска на перед?!
Дѣло
06.12.1893