Шарудить на дворі, а з ринви дощ водограєм бризкає, розливаються в широку калюжу та в цьому дзеркалі відблискається мале світло каганця, що блимає на віконці. Мигтить полумінь і тріщить ґноток у каганці. Але коли шаруда напре на вікна, тоді маліє світло та розприскується дзеркало на подвірі.
Десь і повісма думок тоді розвіваються у Наталчиній голові. Вона, спершись об віконницю, ще й свої очі внурює в долоні, щоб не відати про ніщо та відштовхнути від себе це настирливе думання.
— Серце трісне, як нізвідки не буде розради. Біль такий несамовитий ляже на груди, хоч головою об камінну прислону бий, щоб полегшало.
Наталка сіла під вікном на лаві та свою журбу самотою прогоняла. Одначе живі образи заєдно зерталися перед її очі; від шарудіння на дворі причувалися чиїсь кроки, вона зривалась на рівні ноги, наче сторожка птаха перед небезпекою; то знову підбігала або до дверей, або непорушно стежила — чи на мигне його тінь перед вікном. — Це так уява, але серце відчувало лячну тривогу й сувора дійсність твердо говорила: — Не вернеться вже він ніколи. Адже немає його вже між живими. Чому не хочеш у це повірити? Ти ж сама провела його на вічну дорогу. Навіщо бентежиш його тихого сну?
Від цього питання кольнуло щось матір у серце, сіла Наталка небога зповоротом на лаву та руками серце в грудях придержувала, щоб воно не завмерло від болю.
— Помер, помер, убили його кати... шептав вітер та люто тирмозив у віконця. — Хіба не тямиш, як червоні собаки виволікли його з хати та на межах села прострілили й в болото заволікли?
— Помсти, помсти... свистіла вітряниця та коліном гримала в хатні двері.
Збоялася Наталка цих слів і хотіла десь геть бігти з хати, бо серце ввірветься. Але вона здержалася та припала на коліна перед ікону й високо підняла свої руки — в гарячому проханні: — Боже, Ти всесильний, коли послав Ти на мене матір убогу сирітство, то зішли ще силу видолати в цьому терпінні. Я не нарікаю на Твою волю, я тільки благаю помочі. Ти знаєш, що твориш.
Вона довго тривала навколішках, але потім рівно встала, скінчила ще дрібну свою працю та велику скриню відчинила. І зі скрині на лаву виймала синове весілля.
— Цю його вишивку занесу, та скажу людям — що я мала свого сина, але він мене залишив; то дайте мені другого сина, я його вберу, вдягну, волосся на його голові зачешу та святковим одінням його приберу. Моєму нехай вже буде легше, що він не терпів. Але цьому другому всі його рани моїм серцем вигою, вилікую та стануся його другою рідною матірю.
— А цю, мого сина, книжечку, що він із неї про Україну завжди читав, на-те Вам. Ви його Друзі, учіться з неї — за що Ви терпите та борзенько лікуйте свої рани. Щоб ізцілившись, зповоротом станути за долю Батьківщини. Лікуйте своє горе та скоро видужуйте, аби Ви могли почате діло докінця довести.
Наталка брала зі скрині всяку всячину свого сина і ще одну сорочку, ще теплі рукавиці, теплу шапку та в оберемок завинула. Усе синове придане, прискладане та його працею здобуте.
— Ні, я не буду ждати, щоб аж дехто приходив по мій дарунок для друзів мого сина, що лежать ранені в лічницях чи шпиталях. Я побіжу борзо та сама занесу. Борзенько побіжу, хай радуються мої сини-соколи.
Наталка не зважала, що дощ із вітром хлюпає їй у лице, шаруда хоче вирвати її клуночок із-під пахи; — вона борзо бігла дорогою та зі сином своїм розмовляла:
— Сину мій, я біжу до тебе, несу тобі та твоїм друзям мій гостинець. Вам борці за кращу долю мій серця дар... Від мене й від мого сина, — за Вашу кров, за Ваше терпіння!
Рідна земля
28.11.1943