Балла. Іменем батька / Переклад Олександри Ковальчук. – Київ: Комора, 2018. – 144 с.
У назві статті – алюзія на відомий жарт. Один американський стендап-комік запропонував проект порятунку країни: запровадити юридично аборти на пізній стадії і надати для дії коридор «25-27 років». Так некерована молодь набуде страху божого, поваги до батьків і відповідальності за власні вчинки, а то, знаєте, батьки можуть і абортувати нащадка. Я не відаю, чи чув цей дражливий жарт словацький прозаїк Балла, але мислить він в тому ж напрямку, схоже. Він написав короткий роман «Іменем батька» (V mene otca, 2011), де міркує про природу «обов’язкової любові». І міркування ці не те, щоб невтішні, а пекельно саркастичні. І зрештою, це таки проект порятунку від Балли – самопорятунку насамперед.
Книжки «батьки про дітей» трапляються значно рідше за книжки «діти про батьків», але вони не менш від того невротичні. Діти, які пишуть про своїх батьків, висловлюють пошану, яку мусять відчувати живі нащадки до померлих предків – не фама, але пієтет. Це частіше трапляється у дещо сповідальних творах, написаних авторами-чоловіками. Жінки, які пишуть про своїх батьків (матерів), частіше звинувачують. Їхні розповіді є переліком скарг і провин, це суто психотерапевтична проза.
У цьому сенсі Балла унікальний не лише тому, що пише від імені батька про сина, а й тому, що його роман – таки реєстр взаємних доган.
У французькій мові фраза «в обіймах» і «під тиском» може звучати однаково. «Іменем батька» – отож якийсь дуже французький роман. Той, кому ти начебто завдячуєш своїм життя (буквально і символічно), саме він тобі те життя і псує ущент. Як задихнутися під вагою обов’язкової любові – от про що ця книжка. Історія знайома багатьом, звідти, либонь, і популярність цього тексту Балли, який не вирізняється ані особливою оригінальністю думки, ані складним формальним підходом.
Формально ж «Іменем батька» – монолог саме батька. Під час розмови він в шаленому темпі чергує часові виміри, і не відразу збагнеш: перед нами розгортається розповідь уже дуже літньої людини (не виключено, що уже й мертвої).
Головна подія, до якої ця розмова весь час повертається: крах шлюбу, що руйнується через постійні чоловікові зради, і той докладає зусиль (каже так), щоб врятувати родину.
Життя його ж не те, що подієве чи якесь непересічне: працює дрібним начальником на складі-магазині, зустрів жінку, побралися, зустрів багато інших жінок, народилися два сини, розлучився, одружився вдруге. Юність припала на «червоний» період, старість – на «дикий» капіталізм. Це зрештою і все, що можна відчитати у сюжеті. Але ж не сюжетом одним, на щастя.
Що знаємо про нього насправді? У нього над переніссям зрослися брови. Йому давно за сорок. Він не чистить зуби. Полюбляє длубати у носі. І нього на обличчі хронічний гнійник. Раз на тиждень відвідує церкву. Він мріє про пружні стегна співробітниць. Одружений зі старшою жінкою, яка його більше не приваблює, зате вона приваблює колосальні психіатричні проблеми. Дружину він не любить. Має свій «барліг» – гараж, де переховується від родини. У нього є мама, яку рідні звуть «злобним карликом». Батько – безпомічний інвалід-ампутант, через цукровий діабет. Батьків він не любить. Синів він не любить. У нього був брат. Разом вони збудували будинок-лабіринт. Напівбожевільна його дружина каже, що у тому будинку брати замурували якесь сім’я, що відтак не може прорости через бетон підвалу. Брата давно уже немає (скажуть врешті-решт, що його і не було). Йому ж уже давно за сімдесят. Син хоче продати той будинок, і це стає приводом поновити давно перерване спілкування між ними. А Іґґдрасиль у підвалі все росте крізь бетон.
Несимпатична людина, підсумовуємо коротко. І світ його – і внутрішній, і зовнішній – буквально схибнутий. Він увесь час обґрунтовує своє життя культурними міфами, відчувається у своєму пересічному житті не меншою легендою за біблійних патріархів. От Авраамом, наприклад: «Чому я не мав би вбивати своїх синів? Щоби мої гени збереглись? Яка мені різниця. Навіть Авраам не вагався, підняв ніж на Ісаака. Добре, у нього була ідея».
Жертвопринесення Ісаака читають як перед-звістку про прихід Спасителя, а частіше – як історію саме Ісаака, бо виправдовують тут його покору і смирення. Для Балли ця думка важить: смирення перед незрозумілим. Герой Балли не спромігся побути Авраамом, бо Ісаак негодящий дістався: «Загалом можу лише сказати, що роль батька приголомшила мене надто рано. Або сини не ті. Це неправильні сини? Це так: мої сини не вміють бути синами». На просторі ж світової літератури легенда про жертвопринесення Ісаака тягне за собою не так природну думку про репетицію Розп’яття, як міркування про ситуацію Іова. Той момент, коли наприкінці Бог посилає Іову нових дітей на заміну уже втрачених (як і нових слуг, нову худобу, новий дім і т.д.).
Дітей можна забрати, можна замінити на інших і ніхто того не помітить, так? Тоді ж у чому полягає неправда батьківства? І це уже не моє питання, а питання батька з книжки Балли.
Один із химерних сюжетів «Імені батька» – створення гомункула. Це найцікавіший сюжет в книжці, неочікуваний і переконливий. Початок його сягає візиту до лікаря – нічого дивно на позір. Тільки це дитячий лікар, який досліджує репродуктивну систему дорослого чоловіка. А чоловік, до речі, лікаря відвідав під час відпустки з фронту. І це 1963 рік, здається. Отже, лікар дає пацієнту мудру пораду: «Не плодіться, товаришу! Не плодіться, бо народите хижака. (…) Народиться боягузлива людина. Така, що всередині є хижаком, але зовні це приховує. Не роби такого нікому, хлопче!». Це скидається на сон, можливо, ним і є. Але батько все життя відчуває, що породив хижака-боягуза. (Від міжвидових пар потомство не родиться, так що сам він – не травоїдний герой, либонь). Та потвора таки з’явиться, але не в образі когось із синів.
Одна зі співробітниць батька пропонує йому вигнати проблеми зі шлюбу, втіливши їх у мерзенному створінні, створіння вбити і жити далі родиною щасливо. Магія як вона є, у підвалі складського приміщення у соціалістичній Словаччині. Щось з ритуалом пішло не так, істота залишилася живою та цілком функціональною, тиняється відтоді підвалами і лякає жіночок із пружними стенами.
Завдяки післяслову і приміткам перекладачки стає точно відомим один момент: назва роману – це код. В оригінальній версії він має два значення: «в ім’я отця» і «від імені батька». Книжка Балли написано буквально від імені батька, ба більше: від імені біографічного батька автора.
У того неприємного типа один із дітей, молодший син – письменник, із ним конфлікт точиться найгостріший, і саме він виплескується зрештою на сторінки роману. «Іменем батька» за фактом – таки той традиційний список невротичних звинувачень від дітей до батьків. Список, складений в ім’я отця. Може, навіть так: Отця. Чи навіть так: Одина. Це таємниче Світове дерево у підвалі є скандинавським, воно означує зокрема шлях перетворення. Син має розповісти історію батька на шляху перетворення на батька ж (так, у того малого з книжки теж уже є діти). Нелюбов за нелюбов, образа за образу, невроз за невроз.
«Іменем батька» – історія про сина, сином же розказана. Немає тут інших героїв. Підміна оповідача розповідачем в романі Балли є такою ж ілюзією, як потойбічні насельники цього твору. Десь серед складських коробок повзає матеріалізована в потвору батьківська любов, десь проростає через бетон зламана одкровенням про власне не існування материнська любов. Ілюзії ж завжди гранично логічні. Інакше не буває.
Баллу називають словацьким Кафкою, ясно що називають, мабуть не тим, який «Замок», а тим, який «У виправній колонії».
Батько будує будинок. Батько саджає дерево. Батько ростить сина. Все логічно: виконує своє призначення. Будинок – портал, дерево – шибениця, син – гомункул-хижак. Усе логічно: призначення бувають різними. До речі, батько батька був лісником, особливо полюбляв сидіти мовчки на пеньку. Дерев символічних там, в їхніх божевільній родині – греблю гати, а в густому лісі легше сховати один опалий листок. Молодший син є письменником, це (припущу) – автобіографічний факт у цілому дуже інтимного роману, але вже точно не випадковість.
Малий спостерігає за запійним читанням батька. Мовчки роками дивиться, як той читає. Того ж на книжки присадив старших брат, який у такий спосіб намагався навчити читати знаки апокаліпсису. Як швидко можна зненавидіти те, за чим змушений спостерігати все життя, та ще й свідчити за це? Балла каже: десь років за 10-13 (саме тоді сталося розлучення), але – на все життя. Молодший син написав про батька роман. Його ми, знаєте, і читаємо.
Де зник той брат-будівельник і чого взагалі приходив, до речі? Будинок-лабіринт на Ловецькій вулиці (топонім який показовий!) мав стати сенсом життя обох братів і їхніх родин, буквально. Вони – щось типу Хранителів. У тому будинку замість електрики – живий струм, наприклад. Кажуть, заради економії. Живий струм – функціональний, але неконтрольований. Це чудова метафора для кровної рідності. Разом будуємо те, що має забезпечити наше життя сенсом і змістом, але процес і результат контролю не надається. «Іменем батька» є іронічним, це так, але іронія тут не забезпечує дистанції від (взаємо)підкорення героїв.
Дядько той уявлений (або ні) прикличе за собою нав’язливу думку: у титульного батька (в сенсі назви роману) було двоє синів. Про одного знаємо чимало уже – натяками і еківоками, другий просто зник із простору роману й цієї історії.
Авраамом тут не проти побути кожен, а от Каїном – уже не хочеться. Це насправді не історія про братовбивство.
Брат не просто будує будинок, він ладнає «гніздечко кохання» для молодят, які от-от мають зачати хлопчика-первістка. Того самого, який теж зникне раптом. Тут варто звернути увагу на те, що історично посаду і привілеї, і обов’язки в Словаччині успадковували або син, або брат – при чому на рівних умовах. Те, що в нашій культурі сприймається як спадкоємність генерацій, в їхній може читатися як пряма конкуренція. Два зниклі брати – не копії, а асиметричні віддзеркалення. І от не факт, що хтось із них – таки вигаданий. Бо синів у батька того – усе ж три.
Сильна позиція прози – початок і фінал. Початок «Іменем батька» – візит до лікаря, який я уже згадала. У фіналі знову вирине той сотвореним ним гомункул. Якщо дітей Іова замінити на таких самих, то невже ніхто не помітить підміни? Справді? А як щодо самих цих дітей? Вони теж нічого не помітили?
«Іменем батька» – болісна сповідь от такого «підкидного» сина, який так і не пробачив, бо ніхто не помітив, що його абортували. На сильно пізній стадії, до речі, – ближче до сорока років. Між тим молодшому сину в романі якраз сорок, як і батькові при його першій тут появі. Остання пряма мова в книжці – репліка: «Облиш мене!». Балла, либонь, теж ладнає магічні ритуали і теж без особливого успіху. І тепер уже його потвори бігатимуть підвалами до віку.