«В безумстві − розум світлий»

Уляна Галич. Урбамістика ВСЛ, Львів : 2017. – 183 с.

 

 

Простори, котрі витискають великі,

порожні сльози. Існують ні для кого.

Дебора Фогель

 

Поета від не-поета відрізняє постійна готовність дивуватися цьому світу. Дивуватися навіть там, де колись чутливі відкриті емоції стали безжальною механікою облич і тіл. Тримати цю концентрацію подиву, бути завжди готовим зупинитися на деталі, побачити в ній, немов у фрагменті фракталу величезний захований світ, найважче напевно в місті. Тут життя відпрацьоване до автоматизму, де емоція на-показ стає товаром. Тут, в цьому відпрацьованому до дрібниць просторі, відчувати іншого так, немов ти чуєш його вперше або ж востаннє – вкрай незручно, обтяжливо і ніяково. Це наче бути в піднесеній бадьорості посеред натовпу сонних людей. Поет завжди для таких буде їхнім прокляттям, голосом, що будить з важкого, глибокого, солодкого сну, змушує вилізти з-під теплої ковдри, вийти в холод і йти назустріч своєму сонцю. Можете самі уявити, скільки сновид лишатимуться сновидами і скільки, ризикуючи, вийде у темряву. Ця постійна готовність кликати, відкривати, кричати, вимагає великих внутрішніх ресурсів, психологічних витрат, вміння долати хвилини вичерпаності. Та поети також вміють говорити, неначе до себе, неначе нас усіх, їхніх читачів, немає зовсім. Так, іноді ми їм аж ніяк не потрібні.

 

Минулого року вийшла збірка Уляни Галич «Урбамістика». Ця невеличка книжка є явищем в нашому сучасному поетичному світі, але явищем всуціль чомусь не обговореним. Книжка такого доволі доброго рівня з дивного дива опинилася поза вибраними об’єктами критиків. А говорити про неї потрібно, говорити вголос і говорити багато. Бо це «мовчання довкола» ще Шевченкові труїло серце.

 

Отож почну не з самого цікавого, з впливів та запозичень. В ритміці вірша Уляни Галич часто зустрічаємо цей особливий речитативно-верлібровий темп Сергія Жадана. Цей ритм немов сиплеться тобі камінням на груди, далі і далі придавлюючи образами того, що ти механічно бачиш в своїй кожноденності. Це і тип гарячої пристрасті інтимних стосунків, це навіть маркування вірша словами, що стали репрезентантами поетичного світу Жадана – «теплотраси». Тільки в Уляни Галич біля теплотраси працює художниця – «робить офорти» (вірш «вона»), у що насправді мало віриться; а у автора збірки «Ефіопія» біля теплотраси хлопці зі спальних районів грають у футбол в китайських адідасах, що більш ймовірно. Та ці «перегуки» – явище, яке сигналізує нам, що поетеса шукає форму для опису міста, шукає те, що насправді дуже важко знайти – стільки було подумано, сказано і написано про цей простір розумними людьми. Уляна Галич пробує оговорити в мові своє індивідуальне здивування від людей, від стосунків, від краєвидів, від чуттів та відчуттів. А найголовніше – їй вдається сказати, що в місті, в людях, вирує життя, відбуваються якісь їхні зусилля. «Життя – зусилля в часі» за Марселєм Прустом. Її дивують винятки і закономірності, весь плин людського існування, що від епохи до епохи незмінний, як незмінна і людська природа, що суперечлива сама в собі. Поезія «він»:

 

…можливо…

якби він жив у котрусь із минулих ер

чи бодай у епоху Ренесансу

не грав у покер на гроші

не пиячив і раптово не помер

 а краще за все – прийняв би духовний сан

вивчав би латину теологію осмілів

відмовився від поганих ідей і фальшивих мрій…

його б пам̓ятали довго

в якому-небудь галицькому селі

його б назвали святим

розіп̓явши на підходящій горі…

 

Тут про приховане в кожній людині добро, яке не явило свою силу  ліричному герою, яке зачаїлося на глибині від цього світу. Змовчало, перетворилось у не відбутий потенціал.

 

Окрасою цієї книжки є поезія «вахта». Про цей вірш можна говорити безкінечно довго, як і перечитувати його ще і ще. Всередині від нього все співає через усвідомлення того, що є поети, які мовою творять дивні справжні світи. Такі твори завжди народжуються через потрясіння. А воно лежить в основі подиву як такого. Ледве утримуюсь від розлогої цитати, хіба заакцентую кілька фрагментів, які показують вміння Уляни Галич слухати мову:

 

«старі кораблі відчалюють, уникаючи зайвого галасу

щогли впираються у вицвілу повсть небес»;

або:

«мокрий причал, село – будиночки в стилі фахверк,

і невідома жінка, що вдивляється у туман з-під витягнутої руки»

 

У своїй монолітності цей вірш виступає певною точкою збору зусиль поетеси. З одного боку − відчуття оповідально-виражальної мови, яка стугонить до читача вітром океану і дивовижним сюжетом «Мобі Діка» Германа Мелвілла. В романі вся команда «Пеквода», окрім героя-оповідача, йде під воду, у темні обійми Посейдона; тут також це – «команда мерців і кожен з них має власну гризоту». А фінальний епізод вірша, де невідома жінка вдивляється у туман – ніщо інше, як молода дружина капітана Ахава, яка кожного дня виходить до води, підносить мале дитя на руках, щоби воно вдивлялося в океан, тримало зв’язок з батьком. Отже в цьому вірші лініями зійшлися – мова, настрій, компетенція і контекст. Іспит на вміння тримати напругу в слові Уляна Галич цим віршем безсумнівно пройшла.

 

 

Треба сказати також, що у збірці «Урбамістика» насправді багато творів про інтимні переживання. Іноді вони більш описового характеру, це робить їх трохи поверховими, але треба також розуміти, що магістральна лінія української поезії всуціль заповнена чимось подібним. Зараз мова йде про вірш «потім». Такий ніжненький, маленький, якийсь до болю у цій збірці − ручний. «Фіранки», «кава», «обійми», «жартики», «надщерблене горня» – чуєте ці слова? Вони не для поезії. Принаймні не для тієї, яка спорадично розкидана у цій збірці. Просто для контрасту остання строфа з поезії «лютий»:

 

…і з цього білого – аж пшеничного – тіста

сходить хлібина

просякло теплом і спокоєм її нутро

це народжується земля – космічна й первинна

ключі від неї оберігає святий Петро…

 

Ось тут і є те, про що говорив на самому початку – Уляна Галич вміє бачити в деталі цілий світ, робити через фрагмент макропроекцію на Космос. Це унікальна здатність, вона полягає в умінні бачити мільйони невидимих ліній, що пронизують цей світ, з’єднуючи окремі частини, вони роблять його цільним і таким же величним.

 

 

Попри те, що Уляна Галич іноді збивається у сльозливу драматургію в деяких інтимних віршах, вона може збиратися в один хороший стрибок, може влучати у високі цілі. І доказом тому є екзистенційна «балада про сніг»:

 

там – під сніговою водою – живуть чудовиська.

безіменні рибини з очима, як ліхтарі.

всі найкращі жінки завжди зостаються вдовами,

коли повня стікає воском в календарі.

коли райдужні тіні рядами ідуть із полюсу,

їхня криця міцніша людських молитов і тіл.

а останнього воїна перев’яже шовковим поясом

та, яку він так довго хотів

білим-білим засипле могили прадідів.

чорне-чорне вороння повсідається на гіллі.

жоден з нас не чекав такого, якщо по правді.

до пори ніхто не встане із-під землі.

коли щезнуть сліди і друга, і навіть ворога.

світ навколо зіщулиться, а час уповільнить плин.

тільки жінка щодня виходитиме на гору

виглядати того, котрий ніяк не вибереться із долин

 

Цей вірш є цікавим з кількох ракурсів, але насамперед він змушує зупинитися і подумати над ним як над певною, дуже близькою для цієї авторки формою. Можна навіть сказати – «її формою», у значенні присвійності. Тут подача довжини рядка, розпланування образу в укладанні строфи – все підпорядковане народжуванню думки, перехід її від авторки у вірш. Строфи як полички значень.

 

У збірці є і прохідні речі, такі як «ну, за камелії». Мова поетеси тут ніби без виходу, в якомусь вакуумі, вона не під’єднана до невидимих субстанцій. Є ще кілька подібних речей, наприклад, «ліліт», але вони губляться в загальному звучанні добірної лірики. Буду несправедливим, коли скажу, що інтимна лірика тут лиш мелодраматична, що вона тисне на слізник, а не на серце. Ні, бо в збірці є балада «отака історія». Саме балада, сумна і красива, як спогад кожного.

Візитною карткою збірки «Урбамістика» є вірш «колонізація». Тут поетеса репрезентує своє, дуже своє місто, як вона його бачить. А найголовніше – як вона бачить поета в місті. Поета, який творить своїм безумом містерію міста. Ось невеликий фрагмент:

 

…де навіть ми не сущі поза нами,

а кожен простір сам собі і час.

згорни свої небесні діорами,

ніхто й ніколи не почує нас.

і вся оця заселена планета,

мандруючи поміж космічних стеж,

не відрізнить безумця від поета.

хоча насправді це одне і те ж…

 

Думається, що розмови про книжку Уляни Галич ще триватимуть, де читачі пропонуватимуть один одному свої варіанти розуміння цієї виїмкової талановитої поезії, замкненої у збірку «Урбамістика».

19.11.2018