Такі тепер часи, що в чоловіка клопіт на клопіт іде. От, бачите, мій Миколка файно сі вчив і наш професор порадив ми дати його до міста в ту гімназію.
І давім го. Думаю: най хоч єден Заковика буде або ксєндзом, або професором.
Аж ту читаю, жи тепер буде в нашім краю всього на всього вісім гімназій і жи будут там приймати тільки самих найталантовитіших. То хто знає, ци мій син зможе ходити до гімназії. Говору я про той свій клопіт кумові Семкові, ніби то Загірному, тому, що вже здавна в нас є головою читальні, а він каже:
— А тости си клопіт найшли! Ци ви думаєти, що тілько світла що в вікні? В нас до світової війни, то бувало й інтелігент і міщанин і селянин учили дітей на те, щоб з них були або священики, або професори, ци вридники, а зівсім занедбали ремесло й купецтво. Аж прийшла Польща та й замкнула українцям доступ до урядів, взєласі українська інтелігенція до купецтва та до промислу. Але прийшли большевики і всьо то знищили. І ми тепер мусимо наново відбудовувати і торгівлю і промисл і творити свій купецький і ремісницький стан та так здобувати міста, що досіль були жидівсько-польські.
А я кажу на тоє:
— Та то воно все правда, що ви говорити — нам треба і свого купецтва і своїх ремісників, бо от я минулої середи бувєм у нашім місті та й хотівємсі обстригти, то де пішов — до жида, бо свого українця в цілім місті нема, щоб мав голярню, ци, як то більшовники назвали "пирукарню", а жиди писали "парикмахерская". Але чому мій Миколка, коли вже зачив вчитисі в гімназії, ни має її скінчити?
А кум Семко на тоє:
— Та як кажете, що він добре вчився, то може й приймут го, але не тра вже зараз падькати, коли би так не приймили та й клопотати собі тим голови. Не приймут до гімназії то будут школи торговельні, промислові, ремісницькі та хліборобські — є в чім вибирати. Хто до чого чув в собі вохоту, туди най іде. Ось я свого Іваська посилаю вчитися на палітурника, бо дуже любит оправляти книжки, а Настуня піде вчитися кравецтва, хоч вже скінчила штири гімназійні кляси. Не треба думати, що рільник, ремісник ци купець то щось гірше від уридника. Тра тілько, щоби той рільник, ремісник і купець були добрими в своїм фаху, а не партачили, а фахові школи дадут нам справді добрих рільників, ремісників і купців та свідомих українців.
Ось таке говорив ми кум Сомко і я бачу, що він має правду, що файно говорит, аое все таки воно не зівсім зігнало ми клопіт з голови, бо не знаю, до чого мій Миколка має охоту. Але най сам подумає над тим, він уже не малий, уже був у восьмій клясі за Радянщини — то вже його клопіт. Я йому помочі не відмовлю, тільки най учиться чогось, бо в мене більше дітей, то й про тамтих тра подумати. Я так собі укладаю, що Андрійко має охоту до господарки, то його дам до хліборобської школи, а Марунька піде вчитисі на вчительку, бо дужи хоче нею бути. Менші діти, то вже пізніши побачу, а Миколка най собі сам вибирає. Ая, кум Семко добре порадив. Раз збувємсі клопоту з голови. То вам пишу я, може то ще кому придастсі.
Ваш
Іван Заковика.
Рідна земля
02.11.1941