Хлопці на танках

Артуро Перес-Реверте

Світлини переносять мене назад у часі: весна 1974 р., коли Іспанія дивилась на Португалію, затамувавши подих, нас лихоманило від захвату й надії. Os rapazes dos tanques. Така назва книжки фотографій: хлопці на танках. Прекрасні знимки, обличчя молодих командирів, офіцерів і солдатів, які 25 квітня мовчки і рішуче («Хто хоче йти зі мною, рушаймо в Лісабон і покладімо цьому край», – сказав капітан Фернанду Салгейру Майя) залишили свої казарми, аби скинути диктатуру і, не проливши ані краплі крові, домоглися капітуляції уряду Марселу Каетану. Вчора вранці я купив цю книжку в кварталі Шиаду; а ввечері, за вечерею з Мануелем Валенте в ресторані в Байрру-Алту (старий друг Мануель був моїм першим видавцем в Португалії) ми обговорили її. Яка чудова галерея образів, сказав я, усі ці майже хлоп’ячі обличчя, якими вони були і якими є нині. Який урок патріотизму, гордості і відваги. Мануель погодився зі мною і розповів, що саме він чотири роки тому видав цю книжку. Потім, продовжуючи вечеряти, ми з сумом обговорювали наслідки тієї Революції гвоздик. Усі ті розкуті надії, і як вони потроху розвіялись, коли на сцену вийшли політики, відтіснили убік молодь, яку водили за ніс, і зробилися господарями нової країни, настільки, що дехто з квітневих командирів, як-от Отелу Сарайва де Сарвалью, що був мозком військового перевороту, опинились у в’язниці.

Нині вранці, ще раз обходячи свої улюблені книгарні міста (майже усі вони і далі працюють, що в наш час є просто дивом), я знову думав про тих квітневих юнаків. Про їхні обличчя, їхню молодість і геройські вчинки. Про пісню Grándola vila morena, що прозвучала по радіо тієї ночі як умовлений сигнал до дії, і про солдатів і їхні транспортні засоби, що залишали казармені містечка в розмитому світлі світанку. Про танки капітана Салгейру Майя, що оточили головні казарми, де сховався уряд, про гарнізони з усієї країни, які один за одним приєдналися до революції, про людей, які з настанням дня висипали на вулиці, аби зустріти оплесками і підтримати тих хлопців, що сиділи в танках і стояли на варті на вулицях. Про гарних і спокійних, якими всі вони виглядають на фотографіях. Про офіціантку Селесту Каейру, яка верталася додому з оберемком квітів, що залишились після якоїсь вечері, і, не маючи цигарки, щоб дати її закоцюблому від холоду солдатові у танку, який попросив її про це, дала йому гвоздику. І про того солдата, який, засунувши гвоздику в ствол гвинтівки (цей жест повторили його товариші, і він розійшовся цілим містом), мимохіть створив символ того, що назвуть Революцією гвоздик.

Я думав про все це, гуляючи Лісабоном. І споглядаючи за ордами прибульців, які останнім часом наводнюють це місто, яке зробили модним туристичні оператори, помічаю, що на вулицях нема нічого, що нагадувало би про тих молодих солдатів і те, що вони зробили. Хоча назва «25 квітня» дуже присутня у місті, ніщо не нагадує про її справжніх протагоністів. Наскільки я знаю, є лише один фільм Марії де Медейруш (на мій погляд – посередній) із гарною назвою «Капітани квітня» і пам’ятник, зведений якраз біля казарми в Сантаремі на честь капітана бронетанкових військ Салгейру Майя: скульптура капітана поруч з танком, одним із тих, що виїхали звідти, аби розпочати той похід. Але мені невідомо, аби в Лісабоні було щось вражаюче, що нагадувало би про ті події. Жодного пам’ятника, жодного місця, присвяченого тому дню. Нічого, що можна показати світові із законною гордістю. Абсолютно нічого. І думаючи про це, і про капітана Салгейру Майя, який відмовився займати політичні пости і помер від раку у віці 47 років, хоробрий і чесний, яким і жив, я усвідомлюю, наскільки схожими ми є, іспанці та португальці, в тому, що відсуваємо героїв на марґінес, все зневажаємо і забуваємо. Яка втрачена нагода – у цьому Лісабоні, який тепер оновлюється і прикрашається, аби прийняти щодня тисячі туристів, – відсутність Музею революції чи хоча б площі, присвяченої тим юнакам, яким нині минуло шістдесят. Наче ті хлопці бентежать. Наче португальські політики, нездатні визнати свій борг перед ними, відчувають потребу стерти пам'ять про них. Уявляю, як ними трясе, коли вони уявляють туристів, що фотографуються на фоні пам’ятника з бронемашиною M-47 і написом «І танки можуть принести свободу».