Протягом свого життя Пабло Пікассо жодного разу не відвідав Америки.
Може, йому вистарчало розповідей Гемінґвея в салоні Ґертруди Стайн у 1922 році, коли вони вперше зустрілися в Парижі? Може, не зносив плавби кораблем, а потім – трансатлантичних перельотів? А може, не любив Америки? Хтозна?
Але Америка Пікассо любить. У кожному серйозному американському музеї без полотен Пабло Пікассо годі уявити собі мистецтво двадцятого століття. Звичайно, придбати що-небудь з підписом «Picasso» дозволить собі не кожен музей чи ґалерея. Можуть потужні музеї і можуть банки чи фінансові компанії. Ім’я цього мистця - прекрасна інвестиція на майбутнє, незалежно з якого періоду творчості картина чи рисунок. Хай би, навіть, його кераміка...
З Нью-Йорка до Філадельфії – дві години. При усіх амбіціях Філадельфії – все-таки вона молодша сестра Нью-Йорка. І, як належиться молодшій сестрі, старанно оберігає свій посаг від зазіхань старшого брата. А посаг її коштовний. Ну, от хоча б Філадельфійський мистецький музей, збудований у неогрецькому стилі величавий будинок, який чимось нагадує Акрополь. Взагалі мистецтво й книжки в Америці зберігаються й виставляються у величних будівлях. Очевидно, так повинно бути. У бібліотеках спресовано людський досвід і знання, а візуальна й матеріальна частина того досвіду – зберігається в музеях. Тому, коли заходиш у цей лабіринт книг чи картин, то неодмінно натрапиш на знайомі імена. Інколи це очікувана несподіванка, інколи – неочікуване відкриття.
Перейшовши просторі зали другого і першого поверхів Філадельфійського музею, нарешті потрапляєш на мистецтво двадцятого століття. На стіні, біля проходу до іншої зали, праворуч, вас зустріне Пікассо з «Автопортрета з палітрою» 1906 року, оздоблений у різьблену позолочену раму. Тобто у будь-якому випадку, проходячи мимо, ви зачепитеся поглядом за Пікассо, бодай на мить. У 1906 році Пікассо переживає «рожевий період» – період, коли він залишив Іспанію і замешкав у Парижі. Він зобразив себе у білій сорочці. Проглядається масивна грудна клітка, руки-кувалди, жодного натяку на богему. Якийсь андалузький селянин, трудар з палітрою у лівій руці. А чому в правій немає пензля? – не зрозуміло. У будь-якому випадку, Пікассо з палітрою без пензлика виконує роль своєрідного закликальника до зали мистецтва двадцятого століття.
Цікаво, що в Метрополітальному музеї в Нью-Йорку зберігається портрет Ґертруди Стайн,також датований 1906 роком. І якщо уважно придивитися на обидва портрети, то лице Пікассо з «Автопортрета з палітрою» і Стайн – дуже подібні. Недаремно мистцеві дорікали, що Ґертруда не схожа на себе. Ну, мало чим дорікали. Тепер бабця світового модернізму сприймається саме такою – з жовтим лицем і видовженим носом. З мистецькознавчих джерел можна довідатися, що саме у цей період великий живопивець захоплювався мистецтвом іберійських масок. І виглядає на те, що малюючи і себе і Гертруду, він скопіював структуру маски, намалювавши індивідуальні риси облич без особливої деталізації.
Коли потрапляєш у такий музей, як філадельфійський, тобою керує жага побачити все – просто наситися усім. Однак, можливо, це велика помилка, тому що навіть за день перейшовши усі зали – ти не в змозі осягнути увесь калейдоскоп фарб і конфігурацій. Ось чому справжні поцінувачі, або ж мистецькі сноби – як хочете їх називайте – приходять до музею і вибирають свою «жертву» – одну картину, за якою можна спостерігати, подумки з нею розмовляти і насолоджуватися. Хіба що збоку шваркотітиме рація музейного охоронця.
І ще одне – попри усі високі слова про мистецтво, навколо нього крутяться злодії, шахраї, перекупники, реставратори, копіювальники тощо. Картини викрадають, їх з необережності нищать, ними торгують чи потрапляють до в’язниці. Взагалі кримінальна тема найчастіше пов’язана з живописом і стародруками. Окрім Сотбіс і Крістіз, припускаю, існує ще чорний ринок, на якому залюбки приторговують поцупленими картинами, іконами та іншими мистецькими творами, за які хтось платить чималі гроші.
В одному із залів французького мистецтва Середньовіччя мою увагу привернула картина Нікола Пуссена «Тріумф Нептуна і Амфітріти» (1634). Угорі, на рамі – табличка двома мовами «Poussin/Пуссенъ». Спочатку я подумав, що цю картину загнали філадельфійцям у мутні 1990-ті, але відкинув цю версію, бо тоді жоден серйозний музей не купував би що-небудь сумнівного походження. Картини, як і породисті пси, мають свій родовід: коли намальовано, хто перший власник, коли украдено чи коли знайдено і т. д. А це полотно, виконане на замовлення кардинала Рішельє, і перекуплене імператрицею Катериною ІІ, зберігалося в Ермітажі. Виявляється, що у 1930-тих роках комісари розпродували Ермітаж наліво й направо для потреб своїх п’ятирічок. Ось чому картини й дорогоцінності з російських музеїв (і не тільки) з’явилися тоді на мистецьких ринках й аукціонах Європи. Тодішній директор Музею у Філадельфії й прикупив це полотно.
Присутність Пікассо, по суті, козирна карта для будь-якого музею чи ґалереї, але не всі вони можуть придбати навіть найпростіший рисунок маестро.
Ну, що з того, що він не бував у Америці? Тепер Америка йде до нього.