Будиночок садівника на той час уже давно не був ним, але не перестав бути собою. Малесенька і зґрабна споруда з ледь занадто випнутим, вузьким і вишукано вигнутим фасадом, ніби приставленим пізніше до рустикальної хижки, стояла ще ясна і зрима, незаступлена, доступна для досліджень зору, обсотана ще грубим, голим, шорстким і темним тілом дикого винограду. Сильними стовбурами, які ще не встигли випустити навіть пагіння, не те що листя, для якого вона була тлом. Відібрано від свого первісного призначення, і однак без ознак занепаду стояв будиночок скраю Валів, можливо, при колишньому вході туди від міста. Єдине, що тоді моя увага скерований була не на проникнення, а радше огортала самі освітлені поверхні.
Поверхні й стани, не поверхові, які тоді ще не мали власних назв, непевні стани без окреслень, але з виразних, вирізнених образів. Становища, що сталися вже, склалися у стани. Незмінність між мінливої минущості.
Тоді там жили якісь інші люди, в тому будиночку, від того він був задбаний, та все одно не втратив своєї загадковості, не позбувся враження виокремленості з часу, а навіть вибраності з того місця, своєї винятковості. Задньою частиною він вже вростав у пагорб, у вал Валів, вже зливався з ними. Він несамовито вабив мене при кожному виході з дому в тому напрямі, у бік Валів, відколи я його побачив вперше у ранньому дитинстві. Відтоді я волів не оминати жодної нагоди, аби в благоговійному передчутті бодай не зазирнути крізь заокруглене склепіння з півкруглим півколом ґрат вгорі, через глибокий проріз в’їзної брами кам’яниці, що заступила його від вулиці, взяла в оточення всередину свого внутрішнього подвір’я.
Цей будиночок справляв на мене чар задовго перед тим, як нерозривно злився в уяві з одним і досі не встановленим образом, взятим з недоступного вже ніколи великого альбому німецького малярства. Картина називалася, добре це пам’ятаю, «Відлюдник». Там усміхнений тонкий самітник у самозабутті стояв зі скрипкою коло такого самого будиночка, тільки під стрімкими скелями, серед гущавин загублених пущ. Потім, уже дорослим, я довго шукав за цим зображенням, хотів з’ясувати його тожсамість. Якийсь час мав надію, що вдасться знайти її серед робіт Карла Шпіцвеґа, але то був не він, хтось лагідніший, не такий уїдливий.
В дитинстві, а потім надто довго не іронія бавила мене, а вабила ідилія. Кожен дотеп я радо проміняв би на крихітку блаженства, веселощі – на супокій. Задовго до відкритого зненацька на руїнах, серед давніх мурів, Раю старий будиночок садівника став мені найпершим натяком на саму ідею ідилії.
Вали вже потопали в зимній зелені, встелені внизу, в вузькій долині, холодними хвилями пружних тюльпанів. Квітів, зближених в народженні, збіжних зі мною за часом з’яви. В кожному разі, тюльпани я змалку мав за мою тотемну квітку. Вони стали сталими супутниками і супровідниками кожних пізніших уродин, досконалі й недосяжні квіти в холодному прозорому фляконі на білому обрусі, з усе ранішою появою. Тому весняна прохолода завжди з’являється як благодать, як спроба стримати нестримність часу і весни, стрим в незворотності.
На цій лінії мандрів, крім будиночка садівника на Валах, лежала ще одна велика прогулянкова принада. Крихітна книгаренька коло казарми, по суті, дерев’яний павільйон, тендітна папірня, прозора і пригріта в паперовій своїй самодостатності нестійким квітневим сонцем, що виринало з-поза поривчастих перлистих хмар. Поки Мімі оглядала книжки чи перемовлялася з книгаркою, ми з братом віддавалися одній особливій розвазі, забаві, можливій тільки там.
Двері книгарні мали вікно з товстого старого сецесійного скла, хвилястого, але прозорого. Якраз навпроти стояв величний необароковий будинок зі зрілого і мускулястого дев’ятнадцятого століття, з кутим чавунним порталом і маскароном суворого бороданя з розверстим ротом, якогось сумовитого лісового божества, чи то сатира, чи самого Пана, серед жорсткого дубового листя, що виростало йому з вух чи то з якого проростало його лице, якраз над білою дугою головного входу.
Отож коли було, стоячи всередині книгарні перед тією грубою хвилястою шибою, ледь присідати і потім випрямлятися, чи просто поводити вверх-униз головою, не відводячи погляду від пишного палацу навпроти, кудлатий дідуган вигинав дивні міни, корчив ґримаси, то супився суворо, то зводив у нестримнім здивуванні кущисті брови. То відкривав від подиву глибокий круглий рот, то знов із буйної чуприни виростали йому роги. То хижо витріщався, то розгублено і перелякано вщухав. Не було цій розвазі рівних в своєму роді.
Нас уклала ця постійна, повсюдна, позірно приборкана тим минулим, але присутнім скрізь високим дев’ятнадцятим сторіччям античність, що відживе відтак раптово непогамовною архаїкою у нашому наступному. Ця рослинна, гадано втамована, а потім здичавіла, здиблена античність, ці неодмінні і нестримні віднесення, це безперервне, безперечне, гадано безпечне піднесення тих діб дитячої уяви.
Ці нібито впокорені атланти, вдавано покірні каріатиди, силувано, з усіх останніх сил стримувані маскарони, що маскували за пристійністю розгнузданість і непомірність. Мінливі маски, що вже скоро стануть машкарою.
Добігала кінця пора холодних квітів. Камінний цвіт і ґіпсове пагіння – застигла, причаєна рослинність тулилися до всіх будівель тієї дев’ятнадцятої доби, обплутала її й тримала, ледве стримувала, зв’язувала по руках і ногах, втримувала вкупі, як розкришену руїну, яку тримають в цілості лиш парості чіпкого плюща чи дикого винограду. Тоді в дитинстві то були нерозпізнані ґримаси самого причаєного часу.
26.04.2024