Люблю вживати кличний відмінок. Люблю обстоювати кличний відмінок. Люблю, коли в кличному звертаються до мене. Не лише тому, що це страшенно красиво — граматично правильна форма українського звертання є для мене виявом свободи й нагадуванням про нашу самобутність. Авжеж, мов у світі тисячі, а кличний відмінок мають лише трохи більше десятка з них.
Дітьми в розгублених 90-х ми соромилися його. Особливо кличного відмінка наших імен, що тоді звучав так незвично в ті рідкісні моменти, коли його чули. Він, на кілька поколінь елімінований було з української московськими «лінгвістами в цивільному», мовби штрикав у вухо, ризикуючи пошкодити делікатну барабанну перетинку. Навіть сильніше, аніж вітання “привіт” — багато років поверталося воно в українські вуста. Більшість віталися огидним кацапським “прівєт” навіть у провінційних галицьких школах. Відповідати на привітання не так, як інші, означало бути немодним. Минуло ще чимало років, поки вітальна мода повернулася навспак. Але кличний відмінок досі долає цей шлях.
Одним із правдивих героїв мого дитинства був сусід пан Пеленський. Таким він став для мене саме за кличний відмінок, якого мало чула від інших. Пан Пеленський був учителем мови на пенсії, який завше одягався в костюми й носив капелюха, через що я не запам’ятала його повного імені, навіть подумки величаючи сусіда “паном” — манерами й стилем він здавався зразком інтелігентності. Особливо манерами мовними. Бідою його, як і багатьох інших, був алкоголь. Пан Пеленський нерідко напивався до стану, коли ще спроможний був дістатися до нашого спільного для кількох невеличких, перероблених з колишніх єврейських будиночків на квартири подвір’я, але потрапити до свого помешкання на другому поверсі вже ні. Тож частенько мостився спати на подвір’ї: на лавчині чи й просто на землі. Одного разу такий його пообідній сон виглядав особливо безпробудним, і для перевірки ознак життєдіяльності організму пана Пеленського в бешкетний спосіб хтось із нас кинув на нього кота, що вилежувався неподалік на осонні. Кіт заверещав, із переляку вп’явшись кігтями в лежачого сусіда, чим повернув його на короткий час до тями.
“Ну що ти, коте!” — таким прозвучало дорікання котові, що не своєю волею вирвав учителя з дрімоти захмеління. Навіть крізь сон, навіть до кота пан Пеленський звертався правильно — у кличному відмінку.
Про пана Пеленського я знову згадала під час перегляду кіна “Я і Фелікс” Ірини Цілик за мотивами роману Артема Чеха “Хто ти такий?”. В мене була низка схожих на його сюжетні колізії досвідів дорослішання у тій же безладній і розхристаній атмосфері 90-х — початку 2000-х (фільм, завдяки режисерській прискіпливій увазі до деталей, занурює в неї цілковито), проте не було свого чудернацького Фелікса, так натхненно зіграного Юрієм Іздриком. Натомість у моїй пам’яті витворився збірний образ, хребет якого творять мої сусіди: вуйко Олько (той навіть уже лежачим хворим незадовго до своєї смерті читав мені гуморески Остапа Вишні й вірші Богдана Лепкого напам’ять) і, звісно, пан Пеленський. Вони були моїми “Феліксами”.
“Зовсім він не дивний. Звичайний дідусь. Звичайний добрий дідусь”, — так описала Іздрикового кіногероя моя 7-річна Софійка, коли ділилася враженнями після перегляду. Я ризикнула, попри вікові обмеження й попередження працівників кінотеатру (для глядачів 16+), взяти її з собою на кіносеанс – і то було правильне рішення. Її я теж не одразу й не щоразу почала кликати “Софійко, Софієчко”, попри те, що “доню, донечко/мамо, матусю, матінко” були з нами від початку її мовної мандрівки. А кілька місяців тому на поетичному квартирнику я спитала нового знайомого — поета родом із Донбасу й з харківською освітою — чи не хотів би він звертання “хлопчик” у своєму вірші замінити на “хлопче”. Відповів відмовою, пояснивши, що йому кличний відмінок звучить неприродно в поезії. Так само, як звучав колись у побуті нам, дітям 90-х.
Насправді ж кличний відмінок — це унікальні аудіопестощі, доступні вільним українцям. На душі теплішає від промовлених кимось до мене “Юлю”, “Юльцю”, “Юлечко”, "Юленько", “Юлясю”. Навіть коли дехто зі знайомих щиро зізнаються, що звернулися офіційним “Юліє”, бо не знали, правильно сказати/написати “Юлю” чи “Юле”. “Дівчино”, “панночко”, “панюсю”, “серденько”, “квітонько”, “ластівко”, “коліжанко”. Люблю його лагідне легеньке лоскотання. Цей пристойний, безсоромний і впевнений кличний відмінок свободи.