Осінь. Театр. Фестивалі

Цікаво, чи комусь вдалося хоч галопом побувати на всіх осінніх українських театральних фестивалях? І це щойно лише друга половина жовтня

Вересень

Одеса: XI фестиваль українських театрів, де величезний успіх мала вистава Львівського академічного театру імені Леся Курбаса «Лісова пісня» Лесі Українки у постановці Андрія Приходька. Фестиваль був приурочений 10-літньому ювілею Одеського культурного центру, яким керує унікальна людина, режисер, неймовірно відданий українському театру, Михайло Журавель.

Ужгород: Перший Міжнародний театральний фестиваль «Монологи над Ужем».

Львів: Міжнародний театральний фестиваль «Золотий лев – 2018», Міжнародний театральний фестиваль Традиції ДРЕВО. 

Сєвєродонецьк: Всеукраїнський театральний фестиваль «СвітОгляд».

Тернопіль: ХVI Всеукраїнський фестиваль «Тернопільські театральні вечори. Дебют».

Луцьк: фестиваль театру за межами театру «Мандрівний вішак», до 15-ліття театру «ГаРмИдЕр».

Коломия: Х Всеукраїнський театральний фестиваль «КОЛОМИЙСЬКІ ПРЕДСТАВЛЕННЯ».

Кропивницький: 48 Всеукраїнське свято театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти». 

 

Жовтень 

Київ: ХV Міжнародний театральний фестиваль моновистав «Марія», в Театрі на Подолі – восьмиденний «Театральний марафон», присвячений пам’яті Ігоря Славинського. 

Чернівці: Міжнародний театральний фестиваль комедії «Золоті оплески Буковини».                       

«Монологи над Ужем» 

За сприяння міської влади та двох шалених ентузіастів, театрознавця Олега Зайцева та журналіста Михайла Носи, у місті вперше відбувся Міжнародний театральний фестиваль «Монологи над Ужем». В організаційному плані все було просто ідеально! Мало який фестиваль в Україні дає змогу учасникам, за їхнім бажанням, перебувати на фестивалі протягом всього його тривання.

Матеуш Новак, «Жертва»

Відкрив фестиваль польський актор Матеуш Новак, який представив на Малій сцені Ужгородського музично-драматичного театру імені братів Шегеріїв моновиставу «Жертва». В її основу покладено спогади Петра Возняка «Запльований карлик реакції» в режисурі Станіслава Медзевського. «Жертва» повертає нас до часів сталінських репресій у Польщі. Усю виставу актор існує статично. Перед початком вистави перед глядачами опиняються сфокусовано освітлені… ноги, які здаються просто бутафорією. А потім промінь падає на обличчя, якесь безстатеве: в одну мить в ньому промайне жінка, в іншу – чоловік. Наче хоче нам нагадати, що біль проходить крізь кожного, незважаючи на стать, найважливіше в найстрашніші миті життя залишатися Людиною. І отак глядач поступово опиняється у світі, що вже встиг стати національним міфом, який болем пройшов через кожну польську родину. Актор впускає нас у цей світ і говорить про те, що чинили поляки полякам. Карбованим чітким словом, без екзальтації, звучало, що жертва – це всеспалення кожного, незважаючи, з якого боку він знаходиться. Зал захоплено приймав Матеуша Новака, а в дарунок від організаторів фестивалю актор отримав вишиванку.

Наступного дня фестиваль продовжив свій шлях у приміщенні Закарпатського обласного академічного театру ляльок «Бавка». У цьому театрі у 1920-х роках творив перший у Закарпатті «Руський театр „Просвіта“» під керівництвом Миколи Садовського. Тбіліський державний академічний російський драматичний театр ім. О.С. Грибоєдова, широко відомий в Україні завдяки участі в Міжнародному театральному фестивалі «Золотий Лев», в Ужгороді виступав вперше. Актор Іване Курасбедіані репрезентував виставу «Я – Микола Гумельов». Автором сценічної версії та режисером-постановником став Левон Узунян. Ідея дуже цікава: глядач не побачить Миколу Гумильова, лише його ката і… друга дитячих літ. Вірний друг, вічний суперник, лютий шанувальник і підступний ворог водночас – такий образ довелося творити молодому грузинському актору. Завдання виявилося надто важким. Іване Курасбедіані тонко чуттєво читає, так і хочеться сказати – проживає поезію Гумильова, а в жорстоких реаліях сценічної дії губиться, як між трьома соснами. Властиво, щось не взято до уваги режисером, бо здається, що актор внутрішньо дуже гнучкий.

Петер Чижмар, «Макбет»

Наступного дня на  Малій сцені Ужгородського музично – драматичного театру імені братів Шегеріїв  театр «Kontra» зі словацького міста Спішська Нова Весь показав моновиставу «Макбет». Актор Петер Чижмар  – найбільше мистецьке потрясіння на фестивалі «Монологи над Ужем». Режисерка і художниця-постановниця Клаудіна Розін, полька за походженням, вже давно проживає у Великобританії. З актором Петером Чижмаром її пов’язує багатолітня співпраця. Актор вперше побував в Ужгороді, хоча неодноразово брав участь у Міжнародному театральному фестивалі жіночих монодрам «Марія» (Київ). Ось і на цьому цьогорічному ювілейному фестивалі Петер грав свою нову виставу «Ненавиджу». Але повернемося до шекспірівського «Макбета», який в інтерпретації актора та режисера представ не лише тираном, але й недолюбленою людиною, що від відчаю шаленіє, і шал її стає знаменом жорстокості.

Олена Дудич, «ЕДІТ ПІАФ»

У театрі «Бавка» на глядачів чекала також зустріч з акторкою Оленою Дудич, яка двадцять років пропрацювала у Могильовському драматичному театрі (Білорусія) і повернулася у місто свого дитинства – Дрогобич. Тепер вона –акторка Львівського академічного обласного музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича. Олена Дудич репрезентувала монодраму «ЕДІТ ПІАФ», де вона є також авторкою, постановницею і творцем музичного оформлення. Вистава повстала ще в Могильові, російською мовою, а для Дрогобича Олена зробила переклад українською, майже бездоганною. За словами Олени Дудич, її вистава про те, що ні слава, ні успіх – нічого не дається без болю, і за все потрібно платити. Акторка з надзвичайно позитивною енергетикою намагається бути «адвокатом» французького горобчика, яким ще й досі захоплюється весь світ. Цікаво, що у виставі про Піаф не звучить голос Піаф, лише лейтмотивом: «па-дам, па-дам, па-дам»...

Лідія Данильчук, «Стара пані висиджує»

Театр у кошику» репрезентував свою останню роботу «Стара пані висиджує» за текстом Тадеуша Ружевича. Ця вистава залежить від сценічного простору, вона потребує відчуття публіки на відстані протягненої руки. Я тричі дивилася її: у львівській «Дзизі», на сцені Львівського обласного театру ляльок і на сцені театру «Бавка», і кожного разу вона звучала по-різному. Для мене, найточніше, найтрагічніше – в «Дзизі», бо глядач п’є каву, з насолодою їсть тістечко і… раптом усвідомлює пронизливо, що війна! Ірині Волицькій вдається трансформувати абсурдистські тексти Ружевича у тривожне українське сьогодення. Вишукана сцена «Бавки» трохи ховала в собі цю тривожність і наче «заманювала» у полон гри гротесткової, що не завжди було доречним. Між іншим, Лідію Данильчук можна вважати хрещеною мамою фестивалю «Монологи над Ужем», бо колись вона приїхала до міста на запрошення Михайла Носа з виставою «Річард після Річарда», яка мала шалений успіх. І при зустрічі з мером запропонувала йому організувати фестиваль моновистав.

Наступною на сцені «Бавки» виступала заньківчанка Наталя Лань з моновиставою «Тринадцята жінка».  Автор – Теодозія Зарівна, режисер-постановник – Алла Бабенко, художник – Орест Гелитович. Власне з розповіді про художника хотілось би розпочати розмову про цю виставу. Її я також бачила двічі. Спочатку на Камерній сцені національного українського театру імені Марії Заньковецької, де акторка мала наче б то три території для дії: сама сцена, сходи, і глядацький зал, де можна було діяти між рядами. В Ужгороді сцена набагато більша, все обмежене рампою, тож практично неможливо організувати різні сценічні простори. Тому Орест Гелитович  намалював новий задник, який відповідав розмірам сцени театру «Бавка» і створив сценічний простір такий точний і промовистий, що вистава зазвучала по-новому, а образ Марлен Дітріх набув опуклості і довершеності. Зворушлива історія епістолярного роману двох знаменитостей – кіноакторки та Ернеста Хемінгуея, який називав свої стосунки з Дітріх «несинхронізованою пристрастю», бо в нього прокидалися почуття, коли вона була заміжня, і навпаки. Реально вони зустрічалися разів із десять, не більше. А листування з одкровеннями тривало майже тридцять років! У листах було стільки пристрасті, що навряд чи можна назвати ці відносини просто дружбою... У виставі звучить оригінальний голос Марлен Дітріх, а потім, спочатку речитативом, українській переклад пісні. Знову про війну, знову все сягає українського болю. Марлен Дітріх устами Наталі Лань стає часткою нашої дійсності.

Наталя Лань, «Тринадцята жінка»

Львівські акторки зачарували закарпатського глядача. Найбільше, здається, раділа Тетяна Вашаргелі, журналістка, колишня львів’янка, яка стала опорою Михайла Носа у проведенні фестивалю. Встигала представляти кожний театр, знімати сюжети для Закарпатського телебачення і клопотатися про сотні мізерних речей.

На жаль, не вдалося побачити останньої вистави фестивалю, «Художник плакатів» театру «Ararat» з міста Бая-Маре (Румунія). Актор Клаудіу Пінтікан презентував її як дарунок румунській громаді Закарпаття, тож вхід був лише по запрошеннях.

«Древо»

ДРЕВО-2018 – це вистави, концерти, майстерні, фільми, обговорення. Перша зустріч – з театром ZAR, який вперше у Львові. У Органному залі він представив театралізовану ораторію ANHELLI. ZAR визнаний кращим новим музичним театром у 2009 році за версією журналу «Los Angeles Times»; володар двох найпрестижніших нагород Единбурзького Fringe фестивалю (2012) Total Theatre в категорії «фізичний театр» та Herald Angel. Театральна мова театру, заснованого у 1999 році, ґрунтується на різноманітних музичних традиціях. Міжнародний склад групи був сформований під час циклічних дослідницьких експедицій до Грузії у 1999-2003 роках. Там був зібраний музичний матеріал, квінтесенцією якого є прадавні поліфонічні пісні, що сягають своїм корінням початку нашої ери. Вони ж дали назву самому театру, бо дослівно «зар» – назва похоронних пісень Сванетії. Для цього театру найважливіше – бути почутим, а не побаченим. Ораторія ANHELLI – це розширена та модифікована для формату концерту версія музичної партитури вистави «Ангеллі. Виклик» (режисер Ярослав Фрет). Програма концерту складається з візантійських та сардинських пасхальних гімнів. Це дійсно треба чути, бо словами не передати всю красу багатоголосся, яке наче лине з небес. Його творять: Ніні Юлія Банґ, Давид Бароян, Пшемислав Блащак, Алессандро Курті, Ярослав Фрет, Каміла Клямут, Александра Котецка, Ева Пасіковска, Орест Шарак та Томаш Вежбовський. Є там також львівський голос курбасівця Ореста Шарака.

А далі була зустріч, на яку очікувалося двадцять років. Валерій Більченко – режисер, якого в ‘90-х роках вважали надією українського театру. Учень Михайла Буткевича і Анатолія Васильєва, після закінчення ГІТІСу він ще два роки стажувався в «Школі драматичного мистецтва». І разом з Григорієм Гладієм грав у виставі Анатолія Васильєва «Шість персонажів у пошуках автора» Л. Піранделло. З Україною Більченко попрощався виставою «Постріл в осінньому саду» за п’єсою А. Чехова «Вишневий сад». Її вдалося побачити завдяки чудовому театрознавцю Ларисі Гненній, яка тоді в Спілці театральних діячів опікувалася театрами-студіями і гроном молодих талановитих режисерів.  Взимку 1997 року Більченко виїхав до Німеччини, де на запрошення протестантського аматорського театру поставив театральний диптих «Книга Іова» – «Есфір». Там і залишився. І ось нині Більченко працює в театрі «Слово і голос» над «В очікуванні Годо» С.Беккета. На фестивалі репрезентують першу дію. Перед початком режисер довго переконує, що швидше за все буде нецікаво. Тому покидайте зал, коли заманеться. Звичайно, ніхто не пішов, а тільки жалкували, що все вже завершилося.

«В очікуванні Годо»

Найвідоміша  п’єса Беккета  була написана в жовтні 1948  – січні 1949 року і поставлена у 1953 році в маленькому паризькому театрі актором і режисером Роже Бленом. Трагічна беззмістовність людського існування ставить на перший план проблематику екзистенціалізму. Натомість Більченко наче забуває про «театр абсурду» і ставить імпровізаційну виставу про Вічне (актори: Соломія Кирилова, Марія Кміть, Оля Преображенська, Ігор Шпильовий). Це імпровізація про вічне чекання. Соломія Кирилова – акторка-клоун, акторка-мрія, акторка-туга, домінувала в цей вечір над гуркотом трамваїв та машин. У мінімалістичному просторі – плазма, на якій крутиться якась з прапрем’єр «В очікуванні Годо», тихе звучання голосу когось з гуру буддизму, такий різноманітний світ, доповнений стільцями-складаньцями, лавкою, дерев’яними колодами і віртуозними акторськими тілами, звучанням почуттів... Чорне, біле, червоне. На другій виставі домінував червоний колір, на третій – чорний. Акторський імпровізаційній світ належав Соломії Кириловій. Цікаво, чи знайдуться гроші на майбутній приїзд Більченка до Львова? Головне, щоби не чекати ще двадцять років.

Міжнародний театральний фестиваль Традиції ДРЕВО завершився тихо. «Тихі пісні» звучали у Трамвайному Депо. Це приміщення наче створене для театральних дійств, але, як на мене, не для вишуканої музики Валентина Сильвестрова. «Тихі пісні» – вокальний цикл на вірші поетів-класиків (переважно російських) – композитор написав у 1977 році для баритона і фортепіано. Сам автор сказав, що головним героєм циклу є «поезія серця». Здається, що саме серцем співає Наталка Половинка. Під стать їй і львівський піаніст-віртуоз Йожеф Єрмінь. Коли цей цикл з 24 творів звучав у вишуканій атмосфері залу театру «Голос і Слово», то навіть передзвін трамваїв не вибивав з елегійної пісенної хвилі. В холодному приміщенні Трамвайного депо було незатишно, очі зупинялися на замерзлих пальцях Єрміня в мить, коли він зняв  плащ і рушив до фортепіано. Наталя співала в плащі і, здається, не відчувала холоду, бо вся перетворилася на тихе звучання. А слухача не полишала думка, чому справжні митці не мають змоги працювати у хороших творчих умовах?

Наталія Половинка, «Тихі пісні»

Міжнародний театральний фестиваль «Золотий Лев»

Його марафон розпочався для мене виставою Київського Молодого академічного театру «Однорукий» М. МакДона у постановці Андрія Білоуса. Вразив акторський ансамбль, де і юні Дарія Баріхашвілі та Віктор Стороженко, і майстри української сцени Дмитро Суржиков та Станіслав Баклан, працювали на дуже високому рівні. Дует останніх – справжні лицарі макдонівського абсурду, за яким стоїть дитинне сприйняття світу крізь призму зрілої іронії.

Наступного дня незалежний театр (м.Тімішоара) з Румунії репрезентував  виставу «Міоріта» в постановці Овідія Міхая. Актори, одягнені у величезні маски, спочатку зацікавили своєї пластикою і умінням рухатися з такими об’єктами на голові. А потім ця декларативна історія на захист тваринного світу поступово ставала нудною, і не врятували її навіть гучні музичні супроводи. Декларативність до певної міри – знак цьогорічного «Золотого Лева». Так, театр Кароля Войтили з Варшави (Польща) репрезентував виставу «Іван Павло II. Римський Триптих» в постановці Анджея-Марії Марчевського. З епіграфом «Спочатку було слово, і слово було Богом». На виставу, яка мала агітаційно-просвітницький характер, здається, прийшли всі представники католицької церкви Львова. Дійство умовно ділилося на словесне та танцювальне. Вербальна частина однозначно програвала перед візуальною. Танцівники Івона Ольшовська, Ева Вольф та Павло Коніор врятували це менторське дійство, яке не несло нічого пізнавального, ні, тим паче, не могло навернути хоч когось на шлях праведний. Чомусь пригадалося, як папа Іван Павло ІІ проїжджав повз театр «Воскресіння» і його усмішка зігрівала кожного… Власне, кожний глядач отримав від театру в дарунок маленьку книжечку, де якраз є світлини з осяйною усмішкою Кароля Войтила.

Дунайський театр з Угорщини показав виставу «Тряпчатий м’ячик» Хегедоша Ласла в постановці Ярослава Федоришина зі сценографією Алли Федоришиною. Це не перша постановка режисера в Угорщині. На цей раз було взято матеріал про репресії, які пережив угорський народ у 1956 році. Ще задовго до початку фестивалю на фейсбуці виникли суперечки щодо назви вистави. Ярослав Федоришин зупинився на назві «Тряпчаний м’ячик». Після вистави здалося, що її варто було назвати «клубок», бо навіть у візуальному образі вистави, створеного Аллою Федоришиною, було щось від нитки Аріадни. Згадувались всі вистави театру «Воскресіння», цитати з яких мимоволі прочитувалися у цій постановці Федоришина. Режисер є прихильником візуального театру, а угорській громаді Львова, напевне, хотілося більше слова про ці драматичні події, тож більшість не досиділа кінця.

«Тряпчатий м’ячик»

Театр «Табор» з Австрії репрезентував виставу «Танго метелика» Н.Альдо в постановці Анатолія Глухова. На жаль, вдалося подивитися тільки першу дію, бо організатори фестивалю не потурбувалися про те, щоби вистави не співпадали за часом. На завершення Київський національний театр імені Івана Франка показав «Розбитий глек» в постановці Романа Мархолії. Для Львова це подвійна подія, бо грає Остап Ступка. А режисер Роман Мархоліа розпочинав свою діяльність у Львівському театрі ПрикВО, і в 1996 році отримав гран-прі фестивалю «Золотий Лев». Він вже давно живе у Москві, проводить фестивалі військових оркестрів у Севастополі, де в свій час очолював театр і організовував театральний фестиваль «Херсонеські ігри». Це вже не перша його постановка в театрі імені Івана Франка. У сьогоднішніх стосунках України з Росією в інтерв’ю «Театральному порталу» Роман звинуватив кон'юнктуру, а наголосив, що займається суто театром і мистецтвом. Сама ж вистава франківців дуже потішила. Роман Мархоліа, в кращих традиціях декадансу, культивував красу як найвищу цінність. Багато цікавих пластичних рішень, яким завдячуємо Ользі Семьошкіній. Про кожного з акторів можна писати окреме есе. Хоча вистава ставилася до ювілею Остапа Ступки, все ж неможливо забути Анжеліку Савенко і Тетяну Міхіну, яких в театр свого часу особисто запросив Богдан Ступка.

PS. На жаль, фестиваль завершився без обговорень і навіть традиційних кулуарних посиденьок, минулися часи, коли ще довго «водили козу» і обговорювали вистави...