1
Що залишається після прочитаних книжок? Пам’ять без практичного застосування, імена та дати, історії, якими ніколи станеш, думки, яких більше не зможеш думати сам? Книжки – це нескінченність людських життів, які хочуть, щоби їх пам’ятали. Єдиний можливий спосіб зберегти кожну секунду і кожну особистість в її неймовірному вигляді. І скільки ж сенсу й краси літератури у цьому збиранні всіх людей докупи, щоб не загубилась жодна історія, щоб вони усі змогли далі жити. Знову і знову своїм звиклим життям, затиснуті в одній книжці. І добре, що вони про це не знають, бо хто з нас може бути впевненим, що не є витвором уяви чийогось роману?
2
Я так довго намагалась їх зрозуміти, і ось вони тут, переді мною. Стоять одна при одній такі маленькі й такі гігантські водночас. І вони усі пульсують, кожна своїм серцебиттям, артеріальним тиском, тиском своєї внутрішньої атмосфери. Виблискують кольорами, зливаються одна з одною, розсипаються і пересипаються. Одна продовжується іншою, одна закінчується серединою ще іншої. Бо там, де є одне людське життя, одразу починають жити сотні інших. Не важливо, про що кожна з них. Не важливо, хто автор. Важливі усі дрібненькі літери й слова, в яких дрейфує усе людське існування. Тільки в словах, і більше ні в чому. Адже ми не існуємо, поки хтось не окреслить нас бодай якимсь одним словом; поки нам не дадуть ім’я, ми усі лише ще один вид ссавців. Кожен з нас тільки в словах. Недарма ми ніколи не зможемо побачити себе самого повністю, справжнього. Ми завжди лишень відображення в дзеркалі, екрані, шибці вікна. Ми завжди лише пляма брудних пальців на вмикачі світла. Ми завжди лише відбиток підошви на болоті. Ми завжди лишень звук власної гортані. Ми завжди лишень фотографія якоїсь людини. І є в цьому якась незбагненна інтрига – ніколи не могти побачити самого себе вживу. І література, певно, найбільше відображає нас усіх, найповніше описує. Тільки в ній ми можемо себе намалювати чи знайти саме такими, як нам треба. Література, врешті, дає цей благодатний момент – побачити себе і весь той світ, що не вміщається у наших власних зіницях. Збирає докупи той час, який не потрапляє на циферблат нашого годинника. Бо нам ніколи не вистачить одного життя, аби пізнати усіх людей та увесь світ, аби побачити усі ті можливі розвитки подій, яких ми не обрали. Через літературу ми самі собі пишемо листи, читаємо їх, але так і не відписуємо, ніби ми щоразу відсилаємо собі власне відображення з майбутнього, аби виправити усі помилки, але так і не виправляємо.
3
Ми живемо в книжках і живемо книжками, кожна з яких потребує окремого прочитання, кожен твір потребує окремого типу уваги, темпу, інтонації. Мені (та й не тільки мені) весь час здається, що з читанням сталось щось зовсім не те, що воно втратило свою первинну суть, що ми загубили якусь первісну складову, яка робила цей процес справжнім єднанням з словами та їхнім сенсом. Можливо, це цифрова епоха все змінила, можливо, індустріальна революція, можливо, капіталізм? Чи, може, ми завжди були такими – хорошими й поганими водночас? І тут мені йдеться не про кількість прочитаних книжок, на яку завше нарікають старші люди, коли намагаються окреслити молодше покоління і його тупість. Тут мені йдеться про наші відгуки та рефлексії від прочитаного, яких тепер можна почути значно більше завдяки соцмережам. І в цих рефлексіях ми або показуємо, що наше читання і наші книжки – це фетиш, або, граючись у псевдоінтелектуалів, намагаємось образити й розкритикувати кожну книжку (навіть ту, яка ще не написала). І цей другий тип мене іноді лякає і викликає багато запитань.
4
Ви помітили, як з певним часом читач зі звичайного споживача став тим, хто встановлює правила? Як ми почали вимагати від літератури бути точним продуктом, ніби це синтетичний одяг чи дешеві меблі з ікеа? Коли ми вирішили, що можемо вказувати автору, як писати, що писати і про кого? Чому ми такими стали? Як смерть автора перетворилась на тріумф та зухвалість читача? Чому ми почали сприймати літературу як бізнес? Можливо, гроші зіпсувати цю витончену галузь, як і все, до чого вони торкаються?
Можливо, в мене забагато запитань, але, озираючись навкруги, мені не вистачає пояснень. Тому, щоб не спотворювати власних думок, писатиму їх тільки запитаннями. Чому українці вважають, що сучасна українська література гірша від сучасної американської літератури, якщо не читали і не робили детального порівняльного аналізу обох? Чому читачі вважають, що письменник написав погану книжку, бо він в ній вирішив воскресити героїв попередньої? Чому ми читаємо абзаци, а не книжки повністю (як і довгі статті, зрештою)? Чому ми думаємо про окремий уривок книжки, а не намагаємось віднайти її головну інтенцію? Чому ми більше не говоримо, що саме ця книжка означала для нас? Чому ми боїмося сказати, що новоспечений молодий український автор може справити на нас таке ж потужне враження, як французький класик 19 століття? Чому ми боїмося говорити про книжки патетично? Чому ми так боїмося хвалити авторів? Чому ми стали такими критичними й скептичними? Навіщо ми читаємо книжки, якщо потім кажемо, що вони недостатньо хороші? Чому ми віримо зневажливим думкам про літературу, що лунають з чужих уст? Чому ти не можеш довіритись власному розуму і власним емоціям, коли читаєш книжку? Чому ти обо’язково мусиш врахувати звідки родом автор і якою мовою він пише? Чому ти більше не поважаєш книжки та не сприймаєш її такою, як є? А що, якби в результаті, відповідно до поведінки читачів, автор вирішив, що він сам собі обиратиме аудиторію і заборонятиме продавати свої книжки певному колу читачів? Що би ви відчули, якби автор сказав вам: “Тобі не можна читати моєї книжки, ти її не вартуєш”? Ну що, боляче? Як би ви почувалися, якби письменники почали забороняти вам читати їхні книжки, бо ви недостатньо стильні? Якби вас дискримінували, бо ви читач з України? Уявіть собі, що Стівен Кінг забороняє перекладати свої книжку сербською, бо сербські читачі для нього “придурки і русофіли”? Нормально? Справедливо? То чому ми вважаємо, що можемо так ставитись до письменників і їхніх книжок?
5
І ось приклад, з якого моє розчарування в читачах зросло до нечуваних розмірів. Відбувається подія, на яку читачі чекали дуже довго, – а якщо точніше, то десь з 7 років, – живий класик сучукрліту видає нову книжку. Отож, Юрій Андрухович і його видавець анонсують, що незабаром у світі з’явиться новий твір знаного автора “Коханці Юстиції”. І з цього моменту починаються проблеми, бо сама книжка фактично є збіркою оповідань, але автор її називає параісторичним романом, який, до всього доброго, писався цілих 27 років, і читачі вже мали змогу прочитати деякі його уривки, себто оповідання, раніше. І це все зазначено в коротких анонсах, описах, численних передбаченнях і “відгуках”, на додачу до цього ще, звичайно ж, вказується, що це історії про негідників, яких автор ніби хоче виправдати, але не ясно.
Моєю першою думкою про текст було те, що я не хочу сприймати головних героїв, тематику і взагалі образ книжки таким, як запропонував автор і його видавець, тобто мені цей образ скоріш заважав, тому довелось помедитувати і ввійти в текст окремо від усіх попередніх знань про нього. Тоді мені й відкрилась уся краса цього творіння, бо для мене це не були якісь історичні інтерпретації життів відомих – а може, навіть і культових – злочинців на теренах Галичини упродовж всього її існування і того, як їх було засуджено та позбавлено існування. Для мене це портрет Галичини в найгірших її рисах. Себто міфічна Галичина, край обітований – це, навпаки, місце, де не хочеться жити, від якого хочеться втікати якомога далі. Ці всі плітки, ненависть до іншого, жадоба сенсацій, разом з тим, неспроможність довести справу до кінця, вдаваний героїзм і т.д. Ось хто справжня коханка Юстиції, ось кого завжди боком обходить Справедливість (напевно, через поблажливість, бо вона ж її коханка). І тут вся сексуальність книжки, адже це лесбійське кохання, отже, воно поміж двох жінок, а тільки жінки здатні плести такі інтриги і так мститись чоловікам – бо чомусь серед головних героїв жодної жінки. Так само Галичина тут якимось чином підлаштовується під усеможливі державні устрої, її жителі без вагань засуджують на смерть усіх, хто зазіхає на порушення балансу та екосистеми місця, вона відлизує своїй коханці Юстиції, аби змогти якомога довше існувати в жорстокому світі завжди периферійного та провінційного краю.
Однак “Коханці Юстиції” – це також і світ абсурду, бо Справедливість не може бути однаковою для всіх (і навіть Платон так і не зміг з нею остаточно розібратись). Таким чином головні герої потрапляють в світ абсурду і за замовчуванням стають приреченими, бо жоден арґумент не діє, коли Справедливість уже вирішила, на чиєму вона боці. Питання ж насправді не в тому, хто більший мерзотник – засуджені злочинці чи Справедливість; мерзотник тут не злочинець і не Справедливість, а спостерігачі та свідки цих процесів карання та виправдання. Адже саме глядачі дозволяють Справедливості вбивати, а злочинцям ставати злочинцями; саме глядачі вірять, що ця абсурдна Справедливість є якоюсь вищою волею, що її основні догми не потрібно піддавати сумніву, що вона має божественне начало. Ніхто з них не запитував, чому негідники стали негідниками, чому це лише люди, які живуть не за звичними правилами покірності? І суть цих історій не у виправданні засуджених, а в тому, аби показати дволикість та неоднозначність Справедливості та її фанатів не тільки на якійсь конкретній території чи в певному типі державного устрою. Оця абсурдність і неможливість Справедливості бути справедливою відкриває нам справжню іронію життя, бо що би ти не робив, якщо не підкорюєшся правилам, вирок уже ухвалено.
Ну ось і гарантований оргазм від книжки, але я не побачила жодного читача, який би захотів так покопирсатись в книжці (навіть професійні критики), і напрошується сказати, що найслабшим місцем книжки є ті обставини, в яких вона з’явилась і власне її читачі. Адже коли йдеться про знаного автора, який попередньо довго не публікував нових творів, і піар-кампанію якого провели дуже добре, читачі почали очікувати дива, і коли це диво вийшло в світ, не знали, як його читати. Тобто вони сприйняли як дане те, що їм розповів анонс та або сприйняли його за чисту монету і так і спожили, або не сприйняли і в результаті обісрали, третього варіанту у вигляді власного бачення і нових інтерпретацій виявлено не було. Можливо, це проблема доби цифрових технологій і спотвореного способу читання, тріумфу читача над автором чи нам просто пороблено, але не так прикро за письменників, як за тих читачів, для яких література перестала відкриватись у всій своїй нескінченній кількості альтернативних реальностей. І тут виходить якийсь злий жарт з автором, який писав про Юстицію та її коханців, та в результаті став ще одною її жертвою, бо оцінити книжку справедливо більшість читачів так і не змогла.
6
Мені видається, що це достобіса егоїстично, вимагати від книжки, щоб вона тобі буквально розказувала щось нове і була неповторною, цілком не схожою на всі інші; висувати якісь претензії, бо вона, книжка, цілком справедливо може звинуватити тебе в значно більших погрішностях. Взагалі виходить тоді так, що ти в принципі не відчуваєш ні книжки за її єством, ні літератури, що приписуєш їм риси, якими не володіють, що ти не знаєш і не хочеш заглибитись в них, прийняти їхні мінуси. Бо ж література, як і будь-яке інше явище всесвіту, мусить мати свої мінуси, не може бути досконалою, позаяк є творінням людини на власну подобу. Якби література була досконалою, тоді вона би була богом, а вона такою не є. Тоді виходить, що коли ми нагло відкидаємо те, що вона весь час повторюється, повертається до начал, разом з тим народжує стільки байстрюків, юродливих, покидьків, тиранів та диктаторів, ми любимо і поважаємо не її, а власний витвір уяви, любимо те, що ми собі понапридумували, обожнюємо самих себе. Хоча така поведінка цілком передбачувана для людини, але хіба ж література не заслуговує на те, аби її врешті полюбити такою, як вона є? Полюбити її нездатність пояснити нам наше існування, війни, братовбивство, геноцид, самогубство, смерть, несправедливість світу та й світ сам у своєму єстві. Коли ми не приймаємо цих її сторін, а вона ж є творінням саме нашого виду (як істот), виходить, що ми не приймаємо й самих себе у своїй справжній сутності. Знову. Вкотре.
7
Можливо, вартує нарешті заснувати якийсь рух за захист літератури від поганих читачів і правил читання, нав’язаних нам в закладах освіти? І разом з тим звільнити читання від усяких умовностей, хай кожен читає що хоче, як хоче, де хоче. І хай би в маніфесті цього руху писалось, що ти можеш читати книжку, не знаючи нічого про автора, що ти можеш забути про хронологію і найпопулярніші твори, що нема ніяких обов’язкових для прочитання книжок чи авторів, що ти сам вирішуєш, хто вартує твоєї особистої Нобелівської премії. Нехай би цей рух перевертав полиці “рекомендованих топ-10” у книгарнях, нехай би він навмисне створював хаос у комерціоналізованих гігантських мережах книгарень. Нехай би цей рух зривав уроки та лекції літератури в школах та університетах. Нехай би маніфест цього руху був написаний з граматичними помилками та одруківками. Читати книжки з середніх розділів, читати філософські праці та нон-фікшн без приміток; застосовувати швидкісне читання для Джойсівського “Уліса”; підкреслювати улюблені фрагменти книжки яскравими ручками і маркерами; виривати улюблені сторінки за потреби; тримати книжки на кухні й в туалеті; красти книжки і віддавати просто так; кохатись на книжках і нюхати кокаїн з їхніх палітурок; вдягатись під колір тих палітурок; читати вголос в публічних місцях; дозволяти собі ігнорувати слова інших, коли ти читаєш; бити за те, що хтось відволікає тебе від читання; привселюдно сказати, що тобі подобається Беґбеде і Пауло Коельйо; не соромитись зізнатись письменникам, що ти мастурбуєш під час читання їхніх книжок; зривати круглі столи надокучливих інтелектуалів, котрі кажуть “молодь зараз не читає”; перестати очікувати будь-чого від письменників; підтиратись партійною літературою Радянського Союзу; відстоювати перед лівими право читати літературу правих, а перед правими читати літературу лівих; не належати до жодного політичного руху, окрім як руху за вільне читання. Бо уявіть собі, яким би прекрасним тоді був би світ вільного читання, і хто зна, може ми б нарешті знайшли одну з форм утопії?
8
Скажу відверто, книжки я люблю більше, ніж літературу саму по собі. Адже в моєму житті пройшло стільки кохань і захоплень, а я все ще не тямлю душі від книжок і тільки від них. Не важливо яких, чиїх, звідки, не важливо, чи годна я їх прочитати, чи годна їх зрозуміти і прийняти, бо головне, лиш би вони були десь поруч. Лиш би я знала про їхнє існування. Лиш би могла подекуди торкатись їх та вдихати запах пилюки межи пожовклих сторінок; відчувати тепло щойно надрукованих слів; помічати збій верстатів, що лишають шрами там, де непотрібно; проводити пальцем по краю палітурки; обіймати так міцно, щоб лишився слід на підборідді; різати пальці до гострих сторінок занадто тонких листків, на яких зекономило видавництво; дратуватись від неякісного кеглю; сліпнути від занадто білосніжного паперу; носити у торбі, як ґутенбергівську біблію, непристойних розмірів зверстані книжки; відчувати біль у спині та шиї; тішитись, коли печуть очі та здається, що от-от розсиплються на всі прочитані слова; володіти ними; волочити до своєї кімнати усі ті покинуті книжки букіністичних крамничок, як безпритульних котів; чекати на вихід нових книг, як на пришестя Христа; вриватися в книжкові магазини, точно знаючи, де саме стоятиме моє заповітне чудо; витрачати останні гроші; стоптувати підошви, шовґаючи від одного магазину до іншого, шукаючи щось надрідкісне; відкривати свою атлантиду, коли букіністи показують те, що здавалось вже давно втраченим. І плакати від щастя, бо кохаєш і жити не можеш без кожної з них. І кожній дякуєш за її існування. Хочеш прочитати їх усіх й щодня клянеш час за його невловимість. Починаєш вірити в реінкарнацію, яка таки зможе перемогти той час. Світишся ними, а вони світяться тобою. І більш за все боїшся втратити їх і тільки їх, бо живих людей все одно втратиш, вони все одно підуть, не в змозі перемогти закони фізики, хімії, біології та політики. А книжки... Вони мають жити вічно, як атланти, що тримають небо, як мовчазні свідки наших життів, як нотарі, монахи у келіях, літописці, всевишні, котрі звіддаля запам’ятовують усі наші помилки, посилаючи нам знаки, яких ми ніколи не побачимо. Як наші діти, які ніколи не виростуть і не помруть швидше од нас, як наші гріхи, перемоги, таємниці, про які замовчуємо навіть у хвилини тотальної самотності. Ми приходимо і йдемо, а вони залишаються на варті для наступних поколінь, аби розказати їм про нашу глупість, про наші слабкості та силу, про наші страхи, мрії, щастя і радість, біль і розпач. Ми йдемо, а вони залишаються. Ми одна матерія з різними властивостями. Ми залишаємось в них, а вони в нас. Разом ми безсмертні.
08.10.2018