Під сим заголовком умістив в київській "Робітничій Газетї" з дня 17. вересня с. р. статю В. Винниченко, яку подаємо тут в цїлости, з огляду на її преважний зміст і велике імя автора. В. Винниченко — се найбільший український письменник, провідник українських соціялдемократів, один з головних будівничих Української Держави. Був він першим українським міністром президентом, з його іменем з’вязано відновленнє української державности. Його голос святої трівоги за долю України повинен найти відгомін в кождім неспаскудженім російщиною і псевдоінтернаціоналїзмом українськім серцї і підняти всїх вірних синів України до творчої, реальної й розумної працї над укріпленнєм Української Держави.
Статя Винниченка звучить:
"З кождим днем росте до нас любов наших любих і милих братів — руських. Палка, непереможна, надзвичайна любов! Вони тисячами кидають свій край, свою батьківщину; міняють призвища; з ризиком попасти ся в руки совітських властей перебірають ся через українсько-російський кордон; записують ся навіть в українське підданство, підроблюють пашпорти, все те роблять тільки для того, щоб добрати ся до України.
"Іменно, „добрати ся", допасти ся, всмоктатись, вгризлись в тїло нашої молодої Держави. Цїлі потоки братів-руських, братів-малоросів, братів підроблених, сфальшованих і Українцїв пливуть на нашу землю. Гемороїдальні, випробовані, патентовані знавцї полїцейсько-жандармського режіму; забраковані кандидати в царські мінїстри; недорозстріленї недобитки імператорського двору; зажурені, висхлї від туги з торбосхожими черевами колишнї полїцмейстри, ґубернатори, сенатори; тощі публїцісти всяких рептілій; поети з моноклями, з гнилятинкою; одставні лїдери ріжних воздихающих за реакцією партій; жваві спекулянти з акулячими пащами.
"Як висхлї з голоду, люті, пекучі блощицї, сунуть й обсипають нас сї виборні, квалїфіковані екземпляри найчорнїйшої реакції. Одні, сласно плямкаючи голодними, слинявими, синїми губами, обсїли щедро розкладені перед ними казенні пироги й уминають їх з таким радісним гарчаннєм, що мороз йде по всїй Українї. Другі, розставивши акулячі пащі, весело вирячивши нахабні очі, смачно глитають дурну українську рибку, велику й маленьку. Треті, набравшись сил, піджививши недокровні ноги, прожогом нишпорять по всїх закутках, винюхують революцію та українську свідомість, хапають їх, таскають, гризуть. Четверті, обснувавши по теплих, людних куточках чепурненькі редакційні павутиння, тихо поважно ловлять українських мушок. А лїдери партій тим часом бігають по прийомних, через задні ходи завязують вузлики, протягують ниточки, мотузя, шворки, оплутують, забивають кільки — словом, жваво, заклопотано, з веселою надїєю в серцї роблять підготовчу роботу.
"Правда, вони всї роблять підготовчу роботу. Вони всї так жагуче, так неподїльно люблять Україну, що нї за що не хотять віддїлити її від недєлїмої. І в відповідний час, коли інтернаціональна байда чехо-словаків протопче шлях через трупи Совітської Республїки для обережної галїантно-джентельменської антанти на Україну, вони всї, сї любі брати, всї отсї акули, лїдери, полїцмейстери, журналїсти, мінїстри, всї разом, дружно, з співом "Боже, Царя Храни!" і "Бей Hѣмцевъ!" вхопившись за підготовані лїдерами мотузочки, потягнуть підготовану, оплутану, безсилу, безпомічну Україну в обійми антанто-монархічної, єдиної, неделїмої тюрми. О, як вони жагуче, як нетерпляче, приставивши до чола руку дашком, вдивляють ся на північ і на схід, ждучи своєї Заступницї. Вони, правда, озирають ся й на захід, приємно, улесливо посміхають ся, шопочуть на вушко, топчуть ся під ногами, вимахують хвостами і роблять вигляд цїлком покірних, цїлком відданих звірят. Але се так, на всякий випадок та для одводу очей.
"А вся надїя їхня на антанту. Ах, як міцно здушать вони тодї нас у своїх братнїх обіймах! Як сласно вони гатитимуть підкованими антантою закаблуками оплутане пошматоване біле тїло молодої Рабинї, яка посміла вирватись на волю. Коли вони вже тепер наступають немов навмисне їй на груди, коли тепер показують їй і язика і кулака, коли тепер часом любовно пальчиками натискають на горло, — то щож буде тодї? Що тодї буде, коли за їхньою спиною стоятиме самовдоволений Джон-Буль, напрактикованим з Ірляндцями, Бурами, Індійцями по части "опредѣленія" націй? Про се варта подумати. І подумати добре, без тої апатії, яка налягає останнїми часами на українське громадянство. Нам не можна, небезпечно піддаватись апатії.
"Небезпечно втомленому подорожньому в хуртовину піддаватись бажанню сїсти спочинуть, — замерзне, закоченїє і піде на поживу вовкам, собакам, воронам. А круг нас добра хуртовина. І вовчики-братіки так сласно клацають зубами, чорнї ворони так нетерпляче крякають, кружляють над головами. Нї, нї. Нам ще рано втомлюватись, спочивати, вдаватись в апатію!
"В початку нашого визволення ми йшли дружним, єдиним національним фронтом, цупко, міцно взявшись за руки. Нас пробували "брати-товариші" розєднати, розбити. Вони нас всякими способами шпигали, шарпали за руки, розтягали, сварили, їм треба було прорвати наш фронт. Се це вдалось їм і через те удалась наша справа — національно-державне визволеннє нашого народу. Тепер на поміч "братам-товаришам" шугнули "брати-реакціонери". Збившись у дружну зграю, вони невідступно ідуть за нами, хапають за ноги, виють, наскакують і жадно ждуть слушного часу, коли можна буде накинутись і загризти, заклювати, розшматувати нас. Нї, нї, небезпечно сїдати, розлучатись. Навпаки, ще тїснїйше треба зєднатись, збитись в один непроривний фронт. Коли на початку нашої трудної путї нам се було необхідно, то тепер тим паче мусимо йти разом.
"І ми, соціял-демократи, мусимо, може, більше, нїж хто другий. Для нас національне визволеннє є найреальнїйша потреба. Без сього ми, як партія українського робітництва, істнувати не можемо, а робітництво наше без національного визволення буде духовно покалїченим недоростком, попихачем у старшого брата, нездатним до самостійної акції, до інїціятиви, до дальшого розвитку.
"Ми, соціял-демократи, мусимо так само, як і весь час нашої боротьби за волю, виявляти найбільше енерґії й завзяття. Як в Центральній Радї ми не давали провокаційним рукам розірвати наш фронт і тим знесилити нас, так і тепер мусимо скріпляти, зміцняти, елєктризувати своїм духом втомлені ряди наших національних товаришів. Так само, як тодї, так і тепер, не поступаючись нїчим з своєї програми, зєднавшись на певних умовах в "Національний Союз", ми мусимо дбати про те, щоб нї одне місто, містечко, село, нї один куточок загроженої, оточеної ворогами України не лишив ся не зєднаним в сю всенаціональну орґанїзацію. На нашу державність, на нашу культуру, на нашу мову, на нашу душу й тїло робить ся отвертий замах. Вовки вже настільки "обнаглѣли", що хапають за ноги.
"Але памятаймо, що вовки боять ся вогню і світла. Вогнем у них, проклятих! Побільше вогню і світла, побільше запалу, віданности, бадьорости, веселости духа. Вовки й ворони боять ся людського сміху, енерґії, твердого голосу. Вони — боягузи, вони сміливі тільки з знесиленими, з утїкаючими в темнотї, в пітьмі. Отак, розкласти більше огнищ любови до нашої визволеної Рабинї, треба кидать в них серце своє, мозок, нерви, все, що в кого є, і рятувати Рабиню—Матїр, оточену розлюченою зграєю "братів".
Вістник полїтики, лїтератури й життя
22.09.1918