Сила і Краса

 

І.

 

Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в йому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах, по гаях, по зелених дібровах. А надто тихо в літній, робочий день. Тихо на улицях з плетеними тинами, тихо на головній вулиці з неодмінною поліцією, управою і будинком про арештантів, тихо коло крамниць на базарі, — скрізь тихо. Вийдеш на головну вулицю, що гін на троє тягнеться з одного кінця міста до другого, подивишся праворуч — тихо, пусто і нікого нема; глянеш ліворуч — тин, дереза і нікого нема; куди не глянеш — тихо, пусто, тільки вітер тихенько шелестить та грається листям. Де-коли пройде закутаний в сірий балахон урядник з лошям позаду, зжене горобців, що купалися в м’якому, гарячому по́росі на шляху, проплентається жид на біді, пробіжить який-небудь Сірко з реп’яхами в хвості, скакаючи на трьох ногах і ховаючи голову по затінках, виткне голову з рову свиня, важко зітхне, хрюкне і знов заховається; і знову все стихне, знову засне, тільки налякані горобці позлітають з тинів на гарячий порох та вітрець тихенько шепочеться з листями.

 

Край міста на горі, на самому вигоні, стоїть маленька, старенька хатинка. Біля неї на подвір’ї все пошарпане, поруйноване, — клуня обідрана, хлівець без покрівлі похилився, тин ледве держиться і сама вона теж похилилась, покривилась, облупилась і якось сумно дивиться маленькими віконцями на город. Спитайте кого хочете в Сонгороді, чия то хата, і кожний вам скаже, що то — хата Ілька Чубатого, хоч і молодого, але першого злодія на цілий Сонгород, — злодія, котрого сам батько одцурався, а добрі люде десятою вулицею обминають, з котрим мають діло тільки його приятелі, такі ж як і він злодії: Андрій Голуб, Марко Чумарченко, дочка Марка, Мотря, де-кільки голодрабців і весь той люд, що не має в душі Бога й не боїться ні тучі, ні грому. Кожний вам скаже, що Ілько вже сидів в губернії в тюрмі, що мало, як два рази на тиждень сидить він на етапі, що сход збірається його вислати «на поселення», та Ілько на се не вважає: у ночі грабує — палить, а в день або спить, або гуляє.

 

Сонце стоїть на півдні. Тихо на вулиці. Далеко видніється ціле місто таке невеличке, що скоріще б можна назвать його великим селом. Широко розляглося воно солом’яними покрівлями, зеленими садками, далекими лугами. Тільки по середині в’ється стежка з залізних покрівль — то крамниці та казенні будинки.

 

Схилився Ілько на тин і замер, — ні думок, ні бажань, навіть дихання не почував він в собі, тільки чув, як сонце гріло-пекло в спину, як розливало якісь лінощі по тілі і байдужість до всього. Байдуже дивився він, як піднявся вихор, закрутив соломою, розігнав горобців, попхнув до тину якусь курку, що розіп’яла хвоста, мов віяло; байдуже слухав, як хтось десь за горо́дом гукав: «Явдо́-о-о-хо!.. Явдо́хо-о-о́!!…» Тільки як сонце сховалось за хмару й на вулиці потемнішало, підвівся, зітхнув і пішов до хати. Пройшла ж хмара, виглянуло сонце — Ілько розлігся на широкій призьбі і знов почув його на собі, знов почув лінощі й байдужість.

 

— Драстуй, Ільку! — вмить почув він коло себе. Ілько здрігнувсь, росплющив очі й підвівся.

 

— Тю! злякала, — промовив він, знов лягаючи й закидаючи руки за голову. — Мотря…. думав, хто такий… Драстуй!

 

— Не пізнав? — підхопила Мотря, якось нервово й швидко зриваючи з голови хустку і приглажуючи тремтячою рукою чорне, як сажа, волосся, що висмикувалось на всі боки. — Давно бачились! як в горосі, так і досі!

 

— Аж здрігнувся — позіхаючи, промовив Ілько.

 

— Так злякала? Ха-ха-ха! Хіба й злодії уміють лякаться? От-то!

 

Ілько здивовано подивився на неї.

 

— Чого дивишся? Не пізнав, може, ще й досі? Я — Мотря! Мотря, Мотря! Твоя полюбовниця… ха-ха-ха! Чудно, правда?… Ну й душно!… Та чого дивишся? Не бачив? Може поцілуєш? Ха-ха-ха! А Андрій за це мене ще буде бить.. Він мене тільки що знов бив.. Диви, о… синяк вже набіг… А ти поцілуй! Ти ж теж полюбовник, ха-ха-ха! Один б’є, а другий цілує. Ось він зараз прийде сюди, а я на злість йому прибігла до тебе… Ти, може, думаєш, що я тебе́ люблю? Пхі! Я його люблю, а тебе ні!..

 

— Слухай, — підвівшись, поважно промовив Ілько, — ти, їй-Богу, здуріла.

 

— Ха-ха-ха-ха!!

 

— Може випила?

 

— А вже-ж випила! а то ж як! Полюбовники п’ють, а полюбовниці то й не можна?! Ха-ха-ха! Дурний ти!.. Ну, й душно! Чи й тобі душно?… Та! я й забула, що ти, як кавун, на сонці…

 

Мотря махнула на себе хусткою, сіла на призьбі і задумалась. Ілько, пильно слідкуючи за нею, проти волі задивився на красу її, що тепер ще якось виразніще виявлялась на сірому тлі стіни, — на ту красу, що не б’є в вічі, що на перший погляд ледве примітна, а тільки в неї вдивившися, можна впиться і очами, й серцем, всею істотою. То була краса, що викохується тільки на Україні, але не така, як малюють де-які з наших письменників. Не було у неї ні «губок, як пуп’янок, червоних, як добре намисто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щок, як повная рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка на городі». Чорна, без блиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче марморових щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з котрих, здавалось, дивлячись, наче лився якийсь тихий, мнякий, ласкавий світ, — то була й уся краса цієї дівчини.

 

— Та-а-к… — протягнув Ілько, не зводячи з неї очей і прислухаючись, як у грудях у його щось то захолоне, то зомліє з одного погляду в її очі, в той глибокий, чаруючий погляд.

 

— Га? — мов прокинулась Мотря. — Що ти кажеш?

 

— Нічого… Чого ти така? Та й гарна ж, їй-Богу! — перебив себе Ілько.

 

— Хіба гарна? — підхопила Мотря. — Дуже? Га? Ти б, правда, не вдарив-би, пожалів? Ха-ха-ха! Та куди тобі! Ще б я тебе набила, як би схотіла. Ти тільки жидів і вмієш бить. А здоровий!…

 

— А ну, дай, зацідю, — побачиш, чи вмію!

 

— Ну-да «дай»! А крикни на тебе — то й сховаєш хвоста… Хіба ти посмієш? От Андрій… диви… о!. о!.. ось! — розстібнувши кохточку, не соромлячись, наче поспішаючи куди, показала вона чотирі круглих синяки. — Це так ухопив рукою!

 

— Ого! — засміявся Ілько, — а ну, підожди…, та стій, я подивлюсь.

 

— Ет! одчепись! — одіпхнула вона його руку й закрилась.

 

— Та за віщо ж то? — роблено позіхнув Ілько, — може й йому руку одпихала? За це сто́їть!

 

— Сто́їть? — піднялась Мотря і трохи одкинулась високим тонким станом назад, — стоїть, говориш?

 

— Та чого ж? аби й від мене була у тебе дитина, то й я бив би, як би одпихала. Не задавайся!

 

— Не задавайся? — дивлячись пильно на його, перепитала Мотря.

 

— А то ж! Звязалась і мовчи!

 

— Мовчи?

 

— А мовчи, бо й не те ще буде!

 

— Буде?

 

— Тю! та ти здуріла!.. Та чого так дивишся на мене? Не бачила?

 

Мотря всміхнулась, накинула хустку на голову і, роздивляючись на Ілька, промовила:

 

— Бачила.. пхі! такого добра!… Дивлюсь на тебе, що ти такий дурний і… гарний. Ха-ха-ха!

 

— А хіба поганий? Гидче й за Андрія б то?

 

— За Андрія? О, ні, ні!.. Е як би Андрій такий, як ти! Як би Андрієві ці кучері, ці брови, очі, одним словом, як би він був твоєї краси! А все таки люблю Андрія. Не віриш?.. усміхаєшся?

 

— Ні, чого ж, на здоров’я…

 

— А ну вас к чорту! Ти, краще, знаєш що? — зразу змінила вона тон, — заховай мене де-небудь. Їй-Богу! А то він зараз прийде сюди і побачить… Заховай, Ільку!..

 

— Та хай бачить, хіба це первина, чи що, що ти у мене? — знехотя підвівся Ілько. — Куди ж тебе заховать? — повів він очима навкруги, — нема де… Хіба в хаті?

 

— Ні, в хаті побачить… Та й правда: хіба первина? Не треба! — махнула рукою Мотря і, щось надумавши, побігла до воріт. — Ще нема! — вернувшись, промовила вона, — а буде, зараз буде! О, то — сатана! хитра тварюка!... А що́ він тобі говорить про мене?

 

— Нічого не говорить.

 

— Як «нічого»! Щось же та говорить?

 

— Нічого. Мовчить усе.

 

— О! потаєнний, чорт! Куди тобі!! Плохий ти проти його… Він зараз прийде. Все одно дознався б, що я тут. Ну, та нехай бачить! Дитину вб’є? Хай убиває… Клопіт!.. Меньче мороки!…

 

— Та за віщо ж він сьогодня бив тебе? — позіхнув Ілько, знов сідаючи на призьбі.

 

— За що? — перепитала Мотря, пильно дивлячись на його. — Сказать?.. За те, що була у тебе вчора, за те, що задивляюсь на тебе, за те, що цілую і його, і тебе! За те, що од його біжу до тебе!

 

Ілько всміхнувся.

 

— Правда, гидка я? Як сама послідня?.. От-то! Нехай!..

 

— Та чого він з тобою не одружиться? — поважно промовив Ілько.

 

— Бо я не хочу!

 

— І до мене б тоді не ходила б, і не бив би. Чи ходила б? Га?

 

— Ну, то вже дулю з’їв би! — гордо блиснула очима Мотря. — То вже чорта пухлого!

 

— Хіба?.. Хм…, а мені здається, що ходила б.

 

— Ну, то побачили-б! — кинула вона.

 

— А як би Андрія піймали й засадили в тюрму?

 

— То до тебе, думаєш, побігла-б?… А хіба не бігаю? Ха-ха-ха! Слухай, ти заховай мене, їй-Богу, — він убьє мене… Заховай, голубе, заховай! Він зараз прийде… — і, оглядаючись навкруги, Мотря нервово потягнула Ілька за руку з призьби.

 

— Та не вб’є, одчепись!… Заступлюсь.

 

— Хто? ти? — пустивши його руку, зареготала Мотря: — проти Андрія? Ой, Господи!

 

— То б то не подужаю? — всміхаючись, потягся Ілько і, вирівнявши могутний, рівний, високий стан, глянув на себе з гори. — Не подужаю? Я?

 

— Та… подужаєш, та що з того? Він тебе одними словами… Та ні! ти й руки не смітимеш піднять на його. Він тільки подивиться на тебе, то ти й присядеш.

 

— Я? — знов задоволено всміхаючись, повів Ілько очима від чобіт до грудей. — Я присяду? Хіба буду нижче від його? А подивись!

 

Ілько провів рукою по темних, шовкових вусах, підняв гарну свою голову, трохи прищурив чорні, оксамитні очі, виставив вперед високі, дужі груди і всміхнувся. Мотря знехотя подивилась, зараз же одвернулась і буркнула:

 

— Та тільки й того, що гарний та здоровий!

 

— А мало хіба?

 

— Та… — і не договорила.

 

— А мало хіба? Га? — нахиляючись до неї і, стиха обнімаючи, прошопотів Ілько.

 

— Одчепись, побачять… — безсило одпихаючи, задивляючись в темні, глибокі очі його, ледве вимовила вона.

 

— Правда ж, доволі? правда, не мало? — пригортаючи і щільніще притуляючись, ледве чутно говорив він.

 

— Доволі? — скинула вона очима на його — доволі? Ой, ні, ні!..

 

— А що ж тобі?

 

— Що?… що?… А хто його зна… Ой, не тули так — побачять.

 

— Який чорт! тепер і собаки на улиці нема. А то ходім у хату… Га?

 

— Ні, ні, не треба. Так краще… Ти тепер такий хороший… Стій, я подивлюсь… Знаєш, як я дивлюсь на тебе, мені якось робиться… якось.., ну, як би тобі сказать… весело. Прямо якось весело, як я дивлюсь на тебе!…

 

Ілько мовчав і почував, як молоде, гнучке її тіло тремтіло під його рукою, що лежала на стані, як тепло цього тіла переходило на його; як з кожним обіймом, з кожним поглядом в її очі, що любовали з його, серце його все більш замірало і стукало до болю в грудях…

 

— Підожди я тобі розправлю вуса… стій… от так… Ой, не тули так, — і так душно. Ну тебе, я раз-у-раз тільки роспаскужуюсь коло тебе… Нема того, щоб тихо та любо посидіть… Он який вже! Пусти! Хоч і гарний, а пусти… Чуєш?… Ну, щож мовчиш? Пусти!

 

І важко дихаючи, розчервонівшись, схопилась вона і стала коло Ілька, котрий похмурився і дививсь кудись на улицю. «Чортова дівка, — подумалось йому, — поки не дивишся на неї — липне: сам почнеш липнуть — одлипа».

 

— Та й чудні ви баби! — усміхаючись, вимовив він.

 

— Чого так? — трохи здивувавшись, спитала Мотря.

 

— Та того: поки з вами, як з собакою, поти й хороші, став за панібрата — собакою зробишся…

 

— Хм… А ти женись, то раз-у-раз хороші будуть, — тихо кинула Мотря і вдумливо подивилась на його.

 

Ілько нічого не відповів, тільки подивився на неї й одвернувся.

 

— А справді, слухай, одружився-б ти зо мною? — якось жваво запитала вона і зараз же, поспішаючись додала: — тільки не думай, що я справді хочу, — я тільки питаю.

 

— Про всякий, значиться случай? — усміхнувся Ілько.

 

— Та то… вже…

 

— Чи оженився-б я з тобою? — протягнув він і, пильно удумавшись, подивився на неї. І за сим поглядом, від думки самої про шлюб з нею, він почув, як чогось очі її зробились не такими вже гарними, як груди, коса, стан, губи, ніс стали зразу такими знайомими, самими звичайними, як весь вплив краси її кудись зник і замісць його стала якась ніяковість і навіть нудьга.

 

— Хто його зна… — ніяково всміхнувся він і, удаючи з себе веселого, додав: — А хто ж тоді злодійствувать буде? Вже ж треба тоді покинуть гульню?

 

— Так не оженився-б?

 

— Та на віщо тобі знать?

 

— Ну, я хочу!… Не оженився-б? Ну, говори!

 

— Комедія! Ну…, не оженився-б… Та на віщо тобі виходить заміж? Хіба так погано?

 

— Я так, хотіла тільки довідатись, — сухо кинула Мотря і задумалась. Ілько помовчав і тихо ліг на призьбі.

 

— Тільки ти не думай, що я набиваюсь, або що! — стрепенувшись засміялась Мотря. — Може, не вийшла-б за тебе, як би ти й хотів. — Я так тільки… Стій, стій, — перебила вона себе і стала прислухатись. Улицею, видко, наближався хтось, співаючи.

 

— Їй-Богу, Андрій! — зблідла Мотря і, нервово усміхнулась. — О! хитрий чорт! наче він так собі… Ну, і я заспіваю… Нехай! Пхі!…

 

«Ой, не ходи, козаче, до мене,

 

Буде слава на тебе й на мене»…

 

взяла вона мняким, грудним сопрано, і сумні згуки чуло рознеслись по кутку і обізвались між високими вербами горо́дів. Чоловічий голос зараз же змовк і через де-кілька хвилин коло воріт показався середнього зросту парубок років тридцяти, в клітчатих вузьких, на випуск, штанях, в такім же самім піджаку, в картузі, які носять ляшки-прикащики по економіях, і в черевиках на таких рипах, що їх було чуть ще тоді, як самого хазяїна їх ще й в вічі не видати.

 

— Я-ж казала, що Андрій! — прошепотіла Мотря і, наче не примічаючи його, весело й швидко заговорила до Ілька, котрий підвівся й закриваючи очі від сонця, ласкаво й привітно всміхавсь до Андрія. А Андрій, знявши картуза, витирав червоненькою хусткою білий-білий, високий лоб, обведений сизою смугою від картуза, веснянкувате, з широкими вилицями, лице з червоними плямами там, де у інчих буває смага; протирав від пороху маленькі, сіренькі, з білими віями, очі, які бувають у молодих, білих поросят; протирав руді, короткі, кудлаті вуса, — і роблячи се все повагом, не поспішаючи, й собі весело-привітно посміхався й наближавсь до них.

 

— А! і Андрій сюди! — наче тільки що побачивши його, повернулась Мотря і весело заговорила до його: — А я оце йшла до тітки, та й зайшла, знаєш, сюди…

 

— Драстуй, Ільку, — перебив її Андрій — грієшся все на сонечку? Ах, ти ж, лодарю! А в вечері…

 

І не договорив: порівнявшись з Мотрею, вмить зупинився, блиснув очима, замахнувся кулаком, і Мотря, скрикнувши, захиталась, закрилась руками і звалилась, як сніп. Як дикий звір накинувся він на неї і почав топтать її ногами, бить передками черевиків у боки, в спину, в живіт, шарпаючи за коси, з піною на губах, з якимсь хриплим ревом примовляючи:

 

— А-а-а-е-е!… Смієшся! А! смієшся ще! Е-е! Тікать?… От!… от!… Е!

 

А Мотря, закривши щільно руками лице, зігнувшись якось на бік, тільки здригувалась, посовувалась під ударами і не плакала, не кричала, навіть не застогнала й разу.

 

— Та що ти, Андрію! Тю! Та годі, здурів! — схаменувся сторопілий Ілько. — Уб’єш же! Годі! — і потягнув за руку.

 

— Ільку!! не в своє діло не мішайсь! — прохрипів Андрій, зупинившись і повернувшись до Ілька. — Заступників не треба!

 

Розпатлана, з збитою на бік хусткою, з синіми губами, з темно-червоною плямою на лівій щоці, з пилом і сміттям, що поналипали на другій, розхрістана, важко дихаючи, піднялась Мотря і впилася очима в Ілька.

 

— Та уб’єш!… Хиба ж можна так? — одступив трохи Ілько.

 

— Не твоє діло!!

 

— Та про мене! — здвигнув Ілько плечима, нахиляючи голову на бік і махнувши рукою. — Вб’єш, сам одвічать будеш…

 

— Ха-ха-ха-ха! Заступивсь, заступивсь! — зареготала Мотря і, схопившись, підбігла до Ілька. — Так ось же тобі, тьфу! тьфу! тьфу у саму твою гарну морду! Тьфу на тебе! «Я заступлюсь!» каже. Ха-ха-ха! Ти?! Проти його?! У, паршивий, нікчемний! Тьфу! Ось тобі, о, на́!

 

— Ну, ти… — одхиляючись од її дуль, муркнув Ілько, — бо як дам…

 

— Ха-ха-ха! Ти? даси? А ну, спробуй, а ну, а нуж, ну! Чого ти? На́ ще, на́! Бий же! Тьфу на тебе! Тьфу у самі твої гарні очі!… У, паршивий!.. А ти, сатано руда, не посміхайсь, не задавайсь! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю! Тільки ти не задавайся. Я йому плюю в морду і піду до його і буду ходить, на зло тобі буду ходить, бо він — гарний, а ти — рудий! І ось вам обом, прокляті, ось! — і тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.

 

— Скажена баба, їй-Богу! — ніяково всміхаючись, промовив Ілько, сідаючи на призьбу. Андрій мовчки всміхнувся, підняв з землі соломинку і сів рядом. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіще, тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.

 

— Підеш завтра на ярмарок? — помовчавши трохи, спитав Ілько.

 

— Небезпремінно. А ти? — підвів голову Андрій.

 

— Та хто його зна…

 

— Гайда вдвох!

 

— Чого?

 

— Поможеш мені.

 

— Та у тебе ж Остап є.

 

— Та ну його к бісу — самого Остапа: він або спить, або п’є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?

 

— Та хто його зна.., їй-Богу.., — замнявся Ілько.

 

— «Та хто його зна»! А що ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й «робота» ж яка: підійшов до того, кого покажу, роспитавсь, назвавсь родичем і пішов з ним в пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже і є десятка… Га? А ще розумний хлопець!

 

— Та я розумію; чого-ж? — образившись трохи, промовив Ілько, — що-ж тут не розуміть? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи—и—ить, та говори—и—ить, та піддурювать. По мойому: побачив, взяв та й герехт!… Або як що — в морду, в ухо…

 

— А потім побачили, взяли — і в тюрму. Так?

 

— Ну!…

 

— От то́ то-ж бо й є, що «ну»! А тут, брат, прийшов, побалакав, зробився родичем і йди в пивну і не одвічаєш!

 

— Та воно так, — згодився Ілько, — коли-ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?

 

— Ну, як таки не повірить? Повірить! Мурло дурне, зрадіє…

 

— Ну-да, зрадіє… А як його з їм балакать?

 

— Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…

 

— Та хто його зна… Ні, їй-Богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хиба ж я коли одказував? Чи підпалить жида — палив; чи розбить кого — бив. — А це, приставляться… Не можу!

 

— Скажи, що не хочеш, — усміхнувся Андрій.

 

— Ну, от ще!

 

Змовкли.

 

— Чого-то вчора до тебе батько твій приходив? — трохи згодом промовив Андрій.

 

— Та звісно чого! — засміявся Ілько, — умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.

 

— Ну?

 

— Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і усі багачі.

 

— А він?

 

— «Так вони, каже, не грабують». І я, кажу, не грабую. «Брешеш, каже, ти, каже, тим і живеш!» Ба ні, кажу, як на те пішло, то вони саме й грабують, бо деруть і з слабого, і з бідного: а я з бідного не деру…

 

— Бо чортма чого драть! — хитро підморгнувши, усміхнувся Андрій.

 

— Ну-да! — зареготався Ілько — на чорта́ мороку зачіпать з бідним, як на багатому можна поїхать?…

 

— Хоча бідного все-таки жаль…

 

— Та ну-да жаль! — підхопив Ілько і подивився пильно на Андрія, — звісно, бідний що? зараз заплаче..

 

— Ну, а батько ж що?

 

— Та що? «За це, каже, на тім світі з тебе будуть шкуру драть.» Еге! кажу, до того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?

 

— А він що?

 

— Плюнув та й пішов до-дому.

 

— Ну-да, — почав Андрій — то все, бачиш, так. Коли ж одне… Багачі, бач, як деруть, то хоч не б’ють. А ти ще й б’єш.

 

— Ну, що там! ударю раз, два…

 

— Ого! добре раз, два — засміявся Андрій, — а як тому ковбасникові щелепи звернув?

 

— А чого ліз? — зареготався Ілько — я йому…

 

— Бач, як-би ти робив так як я, — перебив Андрій, — не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було-б, що й ти не грабуєш...

 

— Ну-да, — муркнув Ілько.

 

— А то ти і змалечку усе б’єшся. І тобі достається. Пам’ятаєш, як раз тебе трохи не вбили на базарі? Як-би не я, то й убили-б мабуть.

 

— То коло Хаїмовського?

 

— Еге-ж.

 

— Ну, так їх же було з тридцятеро, а я сам.

 

— Та то все одно, а вбили-б.

 

— А вбили-б, гаспіди! — зареготавсь Ілько, — як-би не підскочив ти, убили-б!

 

— А як хлопцями ще були, — підхопив Андрій — то раз-у-раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся…

 

— Та і в школі…

 

— А як на ставку? Жиденята? Та і в школі… А як з школи з тобою тікали, пам’ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки біля Ривки у бур’ян. А, знаєш, тоді якось веселіще було! — оживився Ілько. — Бувало, пам’ятаєш, цілий день на річці… товариші…

 

— Хм!… — гірко усміхнувся Андрій, — то правда, що тоді тільки й товариші, як самому біда… А тепер як допомогти тому самому товаришові, то й нема… Ех!…

 

— Та чудний ти, їй-Богу, Андрію! — винувато глянув Ілько, — хиба ж я не хочу?

 

— Та ну-да не хочеш! Тут же нічого важкого нема.

 

— То тільки, говориш, підговорити у пивну?

 

— Більше нічого! Там вже я сам з Гришкою.

 

— Та я піду… А десятка-ж буде?

 

— Як удачна робота буде, то й дві дам!

 

— Ну?!

 

— Їй-Богу! Так обіщаєш?

 

— Обіщаю.

 

— Їй-Богу?

 

— Їй-Богу.

 

— Ну, гляди-ж! — встав Андрій.

 

— О! Куди-ж ти? Посидь ще, побалакаєм. Усе згадалось… — Встав і Ілько, кисло витягнувши лице.

 

— Ні, ніколи… Треба ще… Так не обманеш?

 

— Та вже сказав… Та посидь, поговорили-б…

 

— Ну, гляди! Прощай!

 

«А все-таки до Остапа треба зайти, приготовить про всякий случай», — виходячи з двору, — подумав Андрій і тихо пішов улицею, що спускалась у яр, потім ішла на другу гору і пропадала між хатами.

 

На самому дні яру, біля криниці з великим журавлем, обсажена навкруги садком, стояла хата Марка Чумарченка, батька Мотриного, удовця-звощика, гіркого п’яниці, приятеля Ількового і Андрійового. Порівнявшись з хатою, Андрій спинився і глянув через тин. На призьбі сиділа Мотря, склавши руки й дивлячись замислено кудись у бік. Андрій постояв трохи, подумав, криво-ніяково всміхнувся і став перелазить через тин. Почувши шарудіння, Мотря повернула голову, пошукала очима і, забачивши Андрія, похмурилась і одвернулась.

 

— Болить і досі? — тихо спитав Андрій, сідаючи біля неї і беручи за лікоть. Мотря, не повертаючи голови, шарпнула руку і знов склала на коліна.

 

— Дуже болить? — ще тихше спитав Андрій. І в тихому сьому питанні, наче в розбитому голосі було стільки теплої ласки, стільки благання й жалю винуватого, що у Мотрі наче мороз пройшов по тілу, а серце здавилось страшним до му́ки жалем до Андрія, до себе, до своєї щоки, що й досі ще палала, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя. І Андрій почув, як та рука, що перше пручалась, задріжала в його руці, побачив, як великі її очі налилися слізьми, як губи якось по-дитячому скривились і затремтіло підборіддя. Андрій похолов, замер. Сі очі, що налилися слізьми, сі горді губи, що скривились по-дитячому, се уривчасте хлипання, се тремтіння тіла, се тяжке ридання Мотрі, — тої Мотрі, що тільки злістно-весело сміялась раз-у-раз на всі його бійки та гордо всміхалася на всі його скажені речі, у котрої він ніколи не бачив і не думав побачить сих сліз, сих скривавлених губ, — се все було так несподівано, так дивно, так невимовно чудно, пронизало його таким гострим болем жалощів, що спершу він нічого не міг вимовить, тільки якось піднявши брови, зблідши, ніяково скрививши губи в усмішку, силкувався піднять її голову, одтулить од лиця її руки, заспокоїть, потішить. І вже як ридання стали зтихать, а руки перестали давить його шию, він зміг пробурмотать:

 

— От!… хм! Ти диви… От, нещастя… Ну, буде, ну годі… От-то! Та Бог з тобою… От-то! Ну, годі-ж… От-то… Ти диви…

 

І тільки, як Мотря між хлипанням вимовила: «Тільки… не кидай… мене»… заговорив розумно, і з таким запалом невимовної любові, з такою силою чуття, що Мотря зараз же стихла, підняла голову і очами, на яких блищали ще сльози, радістно, з любов’ю дивилась на його. Андрій змовк. Мотря нахилила голову й задумалась.

 

На улиці по малу прокидалось життя: заревла череда, замекали вівці, заляскали батогами пастухи, заторохкотіли потроху вози, заскрипів журавель біля криниці, задимились димарі, почулися пісні.

 

— Андрію! — тихо промовила Мотря, не піднімаючи голови. Андрій одвів свій погляд од червоних останніх проміннів сонця й мовчки повернув до неї голову.

 

— Засилай сторостів, — ще тихіще додала Мотря і ще нижче нахилила голову.

 

— Як! що? — не ймучи своїм ушам віри скрикнув Андрій. — Ти кажеш, щоб я засилав до тебе старостів? А ти ж… Та брешеш!

 

— Їй-Богу. Годі вже…. не можу…

 

Андрій одхилився трохи, підняв її голову і пильно подивився їй у вічі.

 

— Ні, здається, не бреше… Правда?

 

— Правда, Андрію! — усміхнулась Мотря, — їй-Богу, правда. Оця бійка, сварка…. дитина… Годі вже… засилай старостів…

 

— Й Ілька кинеш? — Здержуючись і трохи тихіще запитав він. Мотря криво всміхнулась і, нахилившись, мовчки хитнула головою.

 

— Зовсім? Не підеш ніко́ли?

 

Мотря легше хитнула.

 

— Ніколи не поцілуєш, ніколи не даси йому й руки до тебе простягнуть? Ніколи?

 

Мотря тільки мовчала.

 

— Ілька?.. Подумай: ти і торік це ж саме говорила і на другий же день побігла… Подумай, удумайся… Я ж і тепер скажу: не бить буду, а уб’ю, як побіжиш жінкою!

 

— Знаєш що, Андрію, — ніяково всміхаючись, не дивлячись на його, підняла голову Мотря, — я… ще… подумаю. Я скажу вже потім… Ну, в четвер скажу…

 

— Ага! — з злістю муркнув Андрій, — я так і знав. Ух, ти, хвойда проклята! — з зневагою, з ненавистю кинув він і, одпихнувши її руку, що лежала на коліні у його, насунув картуза і встав.

 

— Підожди! — зблідла Мотря, — куди ж ти? Я ж не сказала, що не піду за тебе…

 

— Так скажеш, все одно. Прощай!..

 

— Ну, ні, підожди… Я ж… ти ж… Ти ж сам говориш «подумай». Я піду за тебе, я подумаю. Ти ж… я ж тобі ніколи нічого не казала, як ти позаторік не хотів брать мене, як я хотіла; я ж мовчала.

 

— Бо не любила!

 

— Як не любила? А як же? — здивувалась Мотря.

 

— Так прямо…

 

— І дитина тільки так? — глухо, нахмурившись, запитала вона.

 

— І дитина…

 

— І в тюрму до тебе бігала що-дня тільки так?

 

Андрій махнув рукою, але не сказав нічого.

 

— І кулаки твої два роки зношу тільки так? Чого ж мовчиш? На якого ж чорта ти мені рудий здався, як я могла кращих знати? Га?.. Ух, ти!!

 

— А хіба не знайшла? А Ілько? Ще задає́ться… Прощай! — ненавистно виговорив він за одним духом і, повернувшись, швидко підійшов до тину, переліз і пішов по улиці.

 

— А в четвер прибіжиш! — навздогінці кинула, сміючись, Мотря.

 

— Не діждеш, гадино!

 

— Ой, прибіжиш!

 

Андрій гидко на всю улицю, не вважаючи на людей, вилаявсь до Мотрі.

 

— Прибіжиш, прибіжиш, бо в четвер всю правду скажу! — почувся ще раз голос Мотрі і за ним якийсь нервовий, голосний її сміх. Андрій ще раз вилаявсь і швидче пішов од хати, від якої наумисне-голосно, якось нервово почулось:

 

 

 

А я слави тої не боюся,

 

З ким люблюся, — не наговорюся.

 

 

 

II.

 

Прокинувся Сонгород. Ярмарок. На улицях стоїть туман пилу; торохкотять вози з прив’язаними до них кіньми, волами, коровами, телятами: літає солома, шерсть; «дядьки», поспускавши з полудрабків ноги, по три, по чотири, а то й цілими купами поспішають до базарю. А на базарі галас, регіт, рев, викрикування, закликання, гукання; ряди возів, ряди перекупок, жидів, кацапів, ряди шатрів з хустками, намистами, кожухами, ряди з рибою, ряди з паляницями, ряди з дьохтем, салом, сілью. І туман пилу по всьому.

 

Тихий, спокійний, навіть флегматичний український ярмарок. Нема в йому ні зайвої турботи, ні зайвого крику, ні зайвої біганини: мирно, спокійно, — і легкий кольор флегми на всьому. Тільки коло жидів, бублейниць та циган і почуєш несамовиті крики, безсоромну брехню, тільки коло них побачиш бійку, іноді кров і раз-у-раз поліцію.

 

— Бублички! Бублички гарячі! на салі, на маслі, на всім продовольстві! П’ять копійок за три пари, сім — десяток! Добірайте, дядьки, молодиці, гарненькі дівчатка!

 

І підійде дядько з батогом в руках, уважно обдивиться бублики, калачі, паляниці, спитає по чому, подумає трохи, поторкає обережно пальцем і мовчки одійде собі.

 

— Куди ж ви, дядечку? Паляниці ж, як сахарь. Десять копійок, дядю! Ну, за дев’ять оддам!

 

— Знаєм ваш сахарь! — бовкне собі під ніс «дядько» і так само піде далі, проштовхуючись, роздивляючись, обмацуючи й одходячи…

 

— Ах, какиї ви стали скупиї? — докірливо хитає головою молодий жидок засмаленій, товстопицій дівці, що роздивлялась на червону з зеленими квітками хустку. — Самая петербурская мате́рія!.. По самой первой моді!.. Ах, скупиї, баришня… Ето не́ хорошо!

 

— Дам трицять п’ять! — підніма голову дівка, не випускаючи хустки.

 

— Меньше, как шезьде́сят, накажи мінє́ Господь не́ можна!. Вам какіх ниток?.. Какиї ви скупиї! Такая багатая і красівая баришня і только трицять п’ять… Здачі? Суре, гіб ім здачі… Нєту?.. Вот я чічас дам здачі, одну минуточку… Єслі ви хотіте купіть етот платок я вам для вас можу́ отдать за 50 копє́йок… По знакомству…

 

Мовчки, довго роздивляючись, стоїть дівка біля хустки і нарешті розв’язує край своєї хусточки, виймає гроші, довго лічить їх, оддає́ жидкові, пильно-обережно склада хустку і одходить тихо, спокійно, задоволено.

 

А ще тихіще, ще спокійніще ярмаркують на воловій та кінній.

 

Веде пару сіреньких, невеличких бичків худенький, маленький, трохи сивенький «дядечко», з одною випущеною штаниною з полотняною латкою на коліні, в брилі, з таким носом, що, здавалося, сей дядечко ще змалечку не цурався чарочки.

 

— Що за бички, синій ніс?

 

Мовчок, тільки суворий погляд з під сивеньких брів і сердите «гей!».

 

— Дядьку! земляк з буряковим дюхачем! Що за бички дам?

 

— Зашмаруй наперед ряботиння! — одмовляє синій ніс, — а тоді й питайсь про бичків, — полякаються! І задоволено всміхаючись, прямує собі далі і так само скрізь розмовляє, задоволено посміхається і ходить доти, поки жінка не одніме волів, не продасть їх кумові і тим самим не одбере у його спроможности ходить, перекидаться гострими словами, тим самим не одбере всю мету його ярмаркування.

 

А сонце пече, розлива по тілі якусь млявість; пахтить кінським гноєм, молодими огірками, житнім хлібом, таранею, дьогтем. В довгій, вузькій вуличці возів затовпленій кіньми, волами, людьми чути регіт, сварку, торгування; на возах, завалених лантухами, сіном, свіжою травою, свитками, голосно перегукуються молодиці, дівчата, невеличкі хлопчики; на вигоні плаца, підгукуючи, підкидаючи ліктями, хлопчики силкуються удать з себе Шмулів, буланих, кацапів то-що: коло річки вибрикуючи, похнюпившись, весело ржучи, товпляться коні, корови, воли.

 

Але торг провадиться повагом, не хапаючись, не передираючись один перед другим; торгуються спокійно, поважно, де-не-де з смішком, з тонкою іронією, з коментаріями до товару; торгуються без видирання очей, без дикого запалу, без хитрощів, але з тонким підходом. Надходить поважний «дядько» в новій свиті, в картузі, з маленькими очима під густими бровами, з тонкими губами і невеликим ряботинням по худому лиці; підступає він до купки, що стоїть, поспіравшись на коней і розмовляючи тихо та мирно. Навкруги, звичайно, коні, люде; всі товпляться, штовхаються, пролазять між кіньми, перегукуються, регочуть. Дядько розводить дві спини коней, просовується і, потягнувши злегка за картуза, промовляє:

 

— Драстуйте! Боже поможи!

 

— Спасибі! — одзиваються де-котрі і, не переміняючи постав, слухають далі якого-небудь оповідача. Дядько те-ж постоїть, послухає, подивиться іноді на конячок і, намітивши яку-небудь вороненьку з худими боками, з витертим чубком і повисмикуваним хвостом, наче знехотя ткне батогом у бік і теж знехотя, ні до кого властиве не звертаючись, бовкне:

 

— А що просить?

 

Конячка крутне хвостом, переступить на другу ногу, зітхне з присвистом і знов похилиться; а хазяїн її, одвернувшись трохи од оповідача і, міцніще упершись ліктем, теж наче знехотя муркне:

 

— Три красні.

 

— …Ну, та й говорю йому, значить тому такі панові, — чується з купки — «змилуйтесь, ваше благородіє, я ж тут хіба як? хіба я що?» А він, чорт його-зна, чи вже таке зроду погане, чи…. як заверещить: «на неделю у тюрму!»…

 

— А дві? — знов торкає пужалном конячинку дядько. Коняка знов крутить хвостом, зітхає і переміняє ногу; хазяїн знов трохи одвертається, знов умощується зручнійш на спині і одповідає:

 

— Двадцять сім дають.

 

— Та мабуть невеличких?

 

— Чого? Хіба не стоїть? Кінь, як кінь.

 

— Та вже-ж! І голова, і вуха є… Дві берете?

 

— Та що ви, земляк! — всміхається хазяїн і повертається вже зовсім до дядька. — Хіба вже я як? у Бога теля з’їв, чи що? Узять дві, як до їх дають ще сім!

 

— Та й беріть!

 

— Та й візьму!

 

— Та й держіть!

 

— Та й вдержу!

 

Дядько одходить трохи, повештається навколо, потикає в боки де-яких конячок і наче зовсім ненавмисне опиниться коло вороненької:

 

— А що держите? — ледве всміхаючись, кидає він до хазяїна конячки.

 

— Держу.

 

— А поснідали добре?

 

— До обіду не далеко.

 

— Ну, то… зверху додам два.

 

— Ні, буде холодно. Коняка добра… молода.

 

Дядько підходить ближче, мовчки підніма голову вороненькій, розтуляє рота й дивиться в зуби.

 

— Та що там? — всміхається хазяїн — хоч дивіться, хоч ні, а більш п’яти не дасте.

 

Дядько, не відповідаючи обходить навкруги, підніма ноги, маца боки, тягне за гриву, б’є по клубах і, наче твердо обміркувавши, рішає:

 

— Ну, то от-так… Держіть руку… Двадцять п’ять і (б’є з повагом) кришка!

 

— Ні, — хова руку хазяїн, — як не три, то й не тратьте, куме, сили.

 

— То так таки й три?

 

— Та так.

 

— Ну, а так, щоб продать?

 

— Щоб продать? — замислюється хазяїн — так, щоб, продать, то от-що: дасте двадцять вісім і беріть. Хай вже…

 

— А як по Божому?

 

— Та що ви, дядьку, торгуєтесь? — вмішується один з купки в широченному брилі, з веселим, лукавим поглядом. — Криця, не лошиця: біжить-дрожить, упаде, — лежить. Сестра її в Київі з гори бігає.

 

В купці посміхаються, дядько поважно обдивляється, хазяїн пильнує його.

 

— Ну, двадцять шість.. Держіть руку!

 

— Двадцять вісім!

 

— Двадцять шість!

 

— Двадцять вісім!

 

— Ще й цибулю на хвіст — додає бриль.

 

— Ну, то щоб не по вашому і не по мойому.

 

— Держіть руку… Держіть. Двадцять сім!

 

— Та давай, Данило, — радить бриль, — бо вороненька вже стелеться.

 

— Ще б полтиника… — чухається Данило.

 

— Е—е… — докірливо хитає головою дядько, виймаючи гроши й одлічуючи 27 карбованців, — ще мало вам… Беріть!

 

— Ну, хай іде.. Давайте.. Хай вам Бог помага, а конячинка, їй-Богу, — добра! — перелічують гроши, ховаючи у кишеню й передаючи оброть дядькові, зітха Данило. — Як би не така скрута… Ех!..

 

— Прощавайте!

 

— Щасливо.

 

— Но!

 

І скоса поглядаючи на вороненьку, посмикуючи часами за оброть, пропихаючись між купами людей і рядами коней, прямує собі дядько до воза. Але, зустрівшись із земляками, спиниться, розбалакається, обіпреться теж на спину вороненькій і, слухаючи якого небудь оповідача, поважно на запити покупців одповідає:

 

— Не продажня.

 

Тільки ж вмішається де жид, або циган, там спокій сей зміняється на крик, на гвалт, сварку, іноді і на бійку. І набіга поліція, збігаються люде, піднімається галас і нарешті троє або четверо дядьків попадають в холодну, тягнучи за собою цигана й жида.

 

На воловій, біля купки людей, в темному піджаку, таких же штанях, в глаженій сорочці й новому картузі, стояв Андрій. Біля його, переминаючись з ноги на ногу, часто поглядаючи через голови людей до крамниць, крутився невеличкий парубок з прищоватими щоками і синенькими, полинялими оченятками.

 

— Та його, Андрій Панасович, не буде, їй-Богу, не буде, — заглядаючи в вічі, вимовив нарешті він. — Він мабуть де-сь уже запив.. Хе-хе-хе!

 

Андрій погано вилаявсь.

 

— Хе-хе-хе! А я ще вчора його питав: — «Будеш, кажу, на ярмарку»? «Буду», — каже.

 

— Ти ось що, — почав Андрій. — Біжи…. того йолопа, правда, все одно не буде, ти біжи зараз до Берка й пошукай там Остапа, — він там повинен буть. Скажи, що я його кличу.

 

— Робота буде, хе-хе-хе!

 

— А як не буде у Берка, біжи до Тартаковського. Знаєш?

 

— Ну, от! Скажу, що є хороша работа…

 

— Цього не кажи! Прямо скажи: Голуб кличе.. Підожди… А сам до мене потім не підходь. Чуєш?

 

— Ну-да, бо, звісно…

 

— Та не перебивай! Не тямиш і мовчи!

 

Прищуватий ніяково всміхнувся і винувато глянув Андрієві в вічі.

 

— До мене не підходь, а як побачиш, що Остап поведе он-тих хлопців до пивної.. Бачиш яких?

 

— Бачу, бачу: один у брилі, а другий без шапки, волики коло їх.

 

— Ет! дурне! кажу, слухай! Дивись: бачиш червону гарбу економичеську? Та куди лупаєш! Он-он-но!

 

— Ага, бачу!

 

— Бачиш-же?

 

— Їй-Богу, бачу. Здорові, сірі воли коло неї… Парубки сидять біля вія.. їдять щось. О! один устав.

 

— Ну, так. Так як побачиш, що вони підуть з Остапом, іди зараз же до гарби, сідай коло неї і… сиди. Сиди та й годі.

 

— Ну-да, розумієця..

 

— А як підійду я з ким-небудь, скинеш шапку й будеш звать мене паном…

 

— Хе-хе-хе! Ну-да, бо панам, сто бісів їх матері, раз-ураз дешевше уступають.

 

— Та ні! Ну й дурний же ти, Гришка, Господь з тобою! — усміхнувся Андрій.

 

— Я не купувать, а продавать ті воли буду. Чуєш, розумієш, капустяна голово?

 

— Ага.

 

— І ти не чужий мені, а мій наймит, з села Лементарівки..

 

— Ну-да, так.. Ми з економії… Ага-а-а!! — прояснів вмить Гришка й зареготався.

 

— Розібрав? Ну, так біжи.. Твої три карбованці і півкварти. Та швидко! Підожди, підожди. А Остапові скажи, щоб теж до мене не підходив, а прямо йшов до хлопців… Той уже зна, куди їх вести. Ну, гайда!

 

Прищуватий весело насунув картуза на лоба, штовхнув якогось дядька, крикнув «а ну, мурло, з дороги!» і пропав серед натовпу.

 

— Нема Ілька, обманув, — майнула в Андрія думка, — Дурень… А!! Може він у Мотрі? Он-що! А я думаю… О, хвойда проклята.! То ж то вона ще хотіла подумать… Та ні, на віщо б говорить, що піде за мене?.. Так он-що! Ну, добре, добре!... Це батька нема, так вона прямо в хаті обнімає.. Як би знав, як би я догадався раніще, я б… Упустю ж таку рибку… Чи може плюнуть? Ні, нехай…, не треба думать…

 

— От як би застать, тихенько підійти й накрить… Чи вони в горниці, чи в кухні? Мабуть в кухні, обідать варить.! Ні, сьогодня неділя.. А може вона пішла до церкви?… Ну-да,. гм… Я думаю, що пішла до церкви.. Гм… от не подумав! Той може тепер десь на роботі, когось уже облапошив, а я казюсь.. Ще прогавлю сього діда. Чи не прогавив?.. Ні ще стоять; давав девяносто один…, карбованців з сотню має.. Ще чого доброго купить воли… А тут ще, чи найде того Остапа.. Ну-да, мабуть до церкви, хм… так я й знав… Ну-да. — неділя… хм…

 

Біля Андрія зупинилась купка людей. По середині, то прискакуючи до молодого парубка, то одскакуючи, шарпаючи за собою малесеньку конячинку, гарячився високий, гарний циган. Парубок, спершись на буланого, молодого, стрункого коника, спокійно, навіть насмішкувато всміхаючись, хитав тільки головою й іноді поривався йти. Між ними в розхрістаній сорочці, без шапки, ледве дивлячись, заточувався якийсь п’яний «земляк».

 

— Бій, бій!! Не хочеш? не хочеш? Жаліть будеш!

 

Парубок всміхнувся і, подивившись на конячку, іронично спитав:

 

— Вона ж хоч вітер повезе?

 

— Ха! — стрибнув циган. — Диви! Вона справиться за трьох таких, як твій. Ти диви, о! і не вгнеться! — і стрибнувши, він вмить опинився на шкапинці, котра, не сподівавшись такого, перелякалась хитнулась і ледве не впала.

 

— Ну й «лошадь»!

 

— Вогонь!

 

— Ти нею ладан вози!

 

— Міняйсь, Сидоре, діти кататимуться!

 

— Та щьо ви смієтесь, щьо ви смієтесь?! — не зважаючи на регіт, підбіг циган до купки. — А давай на щьо, щьо випередить хоч яку! Давай! Ага! боїтесь? Та по їй видно… Ти дивишся, щьо вона мала? Ха-ха-ха! Та це ж киргизка, сама чистокровна киргизка! Що ж би то й була за киргизка, як би вона не мала була… Ну, береш п’ять додачі? Ні? Шість береш? А сім?.. Ну, то йди к чорту! Но!!…

 

Циган швидко повернувся, шарпнув шкапинку, ступив ступнів із пьять і, хутко повернувшись, підбіг до парубка, схопив за руку і, наче пускаючись на-одчай, крикнув:

 

— Ну, чорт його бери! На́ вісім, давай буланого. Хай моє пропада! Бій!

 

— Та я не хочу міняться! Вдесяте кажу!

 

— І вісім не хочеш? Дурний же ти! Будеш жаліть, схочеш вернуть, та пізно буде. Бери, поки дають! Говорю тобі, золото береш, а не коня!

 

— Ні.

 

— Ех! пропадать, так пропадать! Держі руку, держі руку.

 

— Та не хочу!

 

— Держі! Даю дев’ять! Бій!!

 

— Бий, Данило, б-б-бий, — заговорив вмить «земляк», що доти мовчки хитався і слухав ледве поводячи очима.

 

— Та то, дядьку, не Данило.

 

— Ну, то… Іван..

 

— І не Іван.

 

— Ну, то... йди під три чорти! Не з тобою говорю! Свин-ня!.. Ти, Гаврило, б-б-бий.. або знаєш що? не б-б-бий..

 

— Не мішайте, дядьку! — одіпхнув його циган. Дядько замовк, похитнувся, хотів провести рукою по вусах і, мацнувши тільки по мокрих губах, хитнувсь в другий бік і зупинив свій важний, затуманений погляд на циганові.

 

— Держі руку! Держі! Дев’ять!!

 

— Ні.

 

— Ну, чорт же з тобою і з твоїм буланим! З дурнем діло мать!… Но!… Береш дев’ять?

 

— Ні.

 

— Но!!

 

Але одійшовши трохи, вмить повернувся, підійшов до парубка, взяв за руку, подививсь йому в вічі, всміхнувсь і, зітхнувши, поліз у кишеню, промовляючи до купки:

 

— Прийдеться дать, нічого не вдієш… Бачу, десятку хоче..

 

— Та не виймайте, — сказав парубок, — я не помиляюсь… Комедія, їй-Богу!

 

Але циган, наче не чуючи, виняв гаманця й почав лічить.

 

— Та не давайте, не візьму!

 

— Сорок п’ять… До пари мені буланий… шістдесят…

 

— Та я ж вам говорю, що не поміняюсь. Ну, й…

 

— Девяносто п’ять.. Оце вісім… Вісемдесят… десять! На́, бери! — Махнувши рукою, скінчив циган.

 

— Та я ж вам говорю, що не міняюсь.. Но!! Гайда. Микито! Циган спершу мовчки трохи подивився парубкові вслід, потім вилаявсь на всю губу.

 

Уся валка, сміючись, розбрелась на всі боки.

 

— Тьфу, чорт! — схаменувся Андрій, — заслухався чортового цигана і мабуть прогавив діда… Ну-да.. Ні, слава Богу, стоїть… Що ж Гришка?.. Ні, й той вже лежить…

 

Гришка дійсно лежав вже біля гарби й іноді поглядав у той бік, де стояв Андрій.

 

— Ну, пора! — рішив Андрій і, обдивившись на себе, ліниво, наче гуляючи, став наближаться до купки селян, що стояли коло пари здорових, круторогих волів.

 

— Їй-Богу, не можна, чоловіче добрий! От як перед Господом милосердним, сам торік дав девяносто п’ять… Воли, говорю вам, такі, що.. а—а! Тут же і робота, і сила, і подивиться є на що.. Роги, гляньте, які... Христом-Богом завіряю, що сам дав девяносто п’ять.

 

— Та воно та-а-к, — схилив голову на бік і розвів руками пристаркуватий чоловічок з сивенькою, ріденькою борідкою, — коли ж… дорого.

 

— Не дорого, земляк, їй-же Богу, не дорого!

 

— Драстуйте, мужички, — привітно всміхаючись, промовив, підходячи, Андрій. Де-котрі познімали картузи, де-котрі тільки потягнули за козирьки й одказали разом:

 

— Доброго здоров’я.

 

— Торгуєтесь? Хе-хе-хе! Торгуйтесь, торгуйтесь.. Волики хорошиї. Да, дєйстлітельно, волики не плохиї.. Да, да.. Скільки просять?

 

— Не дорого, господін… девяносто п’ять?

 

— Ну-да, оно.. собственно… А дають?

 

— А даю девяносто два, — промовив чоловічок.

 

— Гм… Волики нічево сібє… Толькі, хе-хе-хе, знаєте, усякому своє. Той, значить, любить такоє, а іной уже сякоє.. От, скажем, примєром, за мінє. Люблю волики, їй-Богу, люблю!.. Я сам помєщик, імєю землю… Да… А вот, как повідю волики, так прямо і бірьоть охота… Видєл я толькі што волики. А-а-а, ть-ть! Прямо золото… І от же, преобразіть сібє, не дорого, їй-Богу, не дорого. Так будь деньгі, так і купив би. І немного: девяносто рублей… Толькі ж і волики.. І ето волики хорошиї, но тєї будуть как будто полєпше… Толькі ж оп’ять скажу, хто што любить…

 

От скажем, примєром, етот мужичок. Он по видімості больше любить… не такиї, как ето воли. Так мужичок?

 

— Та, знаєте — усміхнувся «мужичок» — не так любиш, як треба.

 

— Е, ні! — добродушно підхопив Андрій, — не скажіть, не скажіть… То таки, значить, нада — што нада, то нада! — а то таки і… как би вам по простому із’яснить?… і охота, чи што. Охота, знаєте, большоє дєло.

 

— Ну-да, звісно, що охота…

 

— О! о! Хе-хе-хе! Я вже знаю!. Ето і по науках звєсно. Охота, пишеться в книгє, пособниця на работу. Хе-хе-хе-хе!

 

— А вже без охоти за роботу не берись — згодився один з купи, зітхнувши.

 

— Ну, купуйте, купуйте, не буду мішать — наче схаменувшись, промовив Андрій і націлився йти. — Волики хорошиї, купуйте, дядьку… А я пойду посмотрю на тєї волики… Люблю, хе-хе-хе… Прощайте! Ходю сібє, знаєте, та всьо разсматрюю. Натомишся за недєлю в економії, ну — і… хе-хе-хе… дозволіш сібє погулять у воскресеніє. Досвіданіє!

 

— Щасливо… прощавайте… — потягнули дядьки за козирьки, і Андрій зараз же почув:

 

— Так берете девяносто два?

 

— Чоловіче добрий! Як би можна було хіба б я торгувався!

 

— Ну, то як хочете… Піду. Прощавайте.

 

— Куди ж ти, Тарасе?

 

Тарас махнув рукою і, не поспішаючи, став доганяти Андрія, которий ліниво, потихеньку пробирався між людьми. Порівнявшись з ним, Тарас став мовчки йти рядом, похльоскуючи іноді батогом.

 

— О! і ви! — наче тільки що побачивши, трохи згодом промовив Андрій, — не сторгувались?

 

— Дорого; волики-б і нічого, та…

 

— Волики… да… Тільки знаєте, я вам так скажу: лучче купи то, што нравиться, чим то, што не нравиться. От хоч би й я: імєю воли; воли, не скажу, щоб плохиї, но… не нравляться…, прямо не люблю! Я, знаєте, челаєк простой, — мінє не нада там усяких панських вигадок, хоч сам я і, можна сказать, не з про́стих. Ти мінє дай, щоб челаєк бил хароший і… словом, хароший… Мінє все одно, чи ти мужик, чи пан… аби в тібє душа била, аби ти не обиділ ближнього. Сказано «люби ближнього, как самого сібє».

 

— По Євангеллю, значить, живи… А далеко ті волики, що ви говорили?

 

— Да, да! Не обмани і не украдь!… А он-о-но́ і волики тєї. А, волики, золото! От пройдьом от тут між возами, оно вийдьоть ближче… А от ето і мої воли… Що, Гришка, наповав воли?

 

— Наповав, пане! — схопився Гришка і зняв картуза.

 

— Пили добре?

 

— Добре, пане.

 

— Підкинь же сінця… Ну, що, — повернувся Андрій до Тараса, — нічево волики? Толькі куди їм до тих. Ви подивіться на тих… Ви посмотріть… От отцеда лучче видно… Мордочки какиї... Ах, ви ж мої!… Ех! знаєте, єслі б хто дал січас мінє за мої восімдесят, доложил би десять і купил би! Накажи мінє Бог, купил-би… Толькі што-ж? не дадуть за мої восімдесят… А тут з дому не взял… Узял на всякиї покупки, та што-ж? за пятнадцать рублей не купиш їх! Пойдьом, посмотрите…

 

— Та чого ви думаєте, що за ваші не дадуть вісімдесят? — розглядаючи воли, промовив Тарас.

 

— Ха-ха-ха! А, бодай вас! — наче розуміючи жарти, добродушно ударив Андрій по плечу дядька, але зараз-же поважнійш додав: — Хоча, положи́ть, волики нічево сібє… Толькі-ж посмотріть на ті, куди-ж етим!

 

А ці волики були здорові, ситі, круторогі воли, з міцними, здоровими ногами, з дужими, широкими грудями: «золоті» ж воли були здоровенькі, звичайні волики. Тарас подивився на ті, на сі, пильно глянув на добродушну і навіть дурненьку посмішку Андрійову, постьогав трохи замислено батогом по колесах і промовив:

 

— А все-таки, я думаю, що й за ваші можна дать вісімдесят… Підождіть, що ви смієтесь! То воли хороші, вони таки й лучче ціх — що правда, то правда! але-ж і ціна за їх лучча! Що луччі вони, то луччі, що й говорить, але-ж і ці нічого. Ось ви знаєте що? не смійтесь, а оддавайте мені ваші волики… Вам ті прийшлись до душі, а мені ці… Га?

 

— Та що ви?!

 

— А от же їй-Богу!

 

— За мої даєте вісімдесят?!

 

— Даю.

 

— І зараз гроши?!

 

— І зараз гроши!.. «Та й дурні ж ці панки, прости Господи!» — мовив собі в думці Тарас.

 

— Значить, я можу зараз і ті волики купить? — радісно скрикнув Андрій, — Господи! Та ні, ви… шуткуєте.

 

— Ну, от!…

 

— Гришка, чуєш? Зараз купим ті волики. Ну, спасибі вам, спасибі велике, Тарас… Тарас… звиніть, не знаю, как по батюшкі…

 

— Семенович.

 

— Тарас Семенович. Спасибі, їй-Богу, виручили. На радощах вип’ю прямо, хоч вже місяця два як не пив… Зараз-же могорича вам, Тарас Семенович… Гришка, біжи в монопольку і таскай сюди півкварти… Підожди… гроши-ж на… Купиш дві чвертки, — вже пошепки і з виду грізно додав Андрій, — і в одну виллєш з цього слоїка… Чуєш? Не бійсь, це — сонні каплі… На́. Та бери та́к, щоб той не бачив. Та гляди, як будеш наливать нам, не налий мені з тої чвертки… Назначи її як-небудь, надірви бумажку, що наліплена, чи-що… Іди!!.. Та не барись, Гришо! — се вже в голос говорив Андрій. — Купиш там і ковбаски й палянички… Підожди! Принесеш ето всьо туди на берег за очеретом, ми будем під вербою… Знаєте, усьо таки как-тось неприлічно під возом, чи знакомиї какиї помєщики, чи штось такоє… А там нікада нікого не буваєт, не повидять і не так душно, — травичка, ставочок, вербичка, хе-хе-хе!

 

— Ну-да, під вербою, як той казав, і їсться смашніще.

 

А під вербою, що стояла на березі ставка далеко од водопою, за очеретом, справді було краще: травичка, очерет, ставочок, тінь і… ні душі навкруги. Незабаром підоспів і Гришка; налили, закусили і бесіда ще тепліще, ще щиріще полилась між недавніми приятелями. Налили знов, закусили, поговорили; налили по третій, четвертій, п’ятій…

 

— Ви вже той… звиніть, я трошки ляжу… Натомився, ходячи, та щось до сну клонить, — примощуючись, промовив після шостої Тарас і вже п’яненько осміхнувся.

 

— Нічого, нічого… Звісно, наморишся… От хоч би, примєром… От сюди лягайте головою, тут наче горбик… А я вже вам договорю таки за свого дядька. Ну, то й пішов він до тої, виходить, барині, його родички. Входить до неї у комнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька… От преобразіть собі, Тарасе Семеновичу, таку штуку: тут значить…

 

Тарас Семенович трохи росплющив очі, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув і, схиливши голову на лікоть, спокійно й тихо заснув.

 

— Спить вже, — прошопотів Гришка, що весь час слідкував за ним. Андрій, розповідаючи все-таки якусь нісенітницю, вирвав очеретину, облущив її й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не зворухнувся.

 

— Ну, йди стань там і дивись, — повернувся Андрій до Гришки, — як буде хто йти, кашлянеш.

 

Гришка, весело сміхнувшись і поглядаючи назад, пішов і став на поворотці.

 

— Що за чорт! нема! — хапаючись, і поглядаючи на Гришку, шепотів Андрій. — І за пазухою нема… Невже брехав… Уб’ю гада! Ну, повертайсь… Щось в цій кишені,… зав’язано…

 

Розірвавши очкур, Андрій налапав щось тверде, схопив з трави ножика і одрізав всю кишеню. З розгорнутої кишені глянули старі бумажки, п’ятирубльовки, десятки і прості срібні карбованці.

 

— А що, багато? — підбіг Гришка.

 

— Єсть. Ти-ж позакидай ці пляшки, або я й сам це зроблю… Закинь і ковбасу, а то собаки набіжять і ще розбудять… Ну, гайда! У вечері приходь до Естерки — там п’ятьорку получиш… А тепер підожди трохи, не йди за мною.

 

— Андрій Панасович!… — несміливо й ніяково посміхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрієм — як-би зараз… Сьогодня-ж неділя…

 

— Н-ну!! — грізно крикнув Андрій і зупинив сіренькі, гострі свої очі на Гришці, — сказав у вечері… Чого-ж ще!

 

Гришка здвигнув плечима, зігнувся, підождав трохи, подивився на Тараса, усміхнувся й тихо пішов за Андрієм…

 

А через годину отовплений великою валкою людей, розхрістаний, блідий, з синіми губами, Тарас з диким одчаєм і сльозами в очах розсказував все урядникові, котрий поважно й суворо слухав його.

 

— Це Голуб! Це ніхто, як Андрій! Гайда всі до його! — заревли де-котрі з купи. — Ходім до його, однімем! Це-ж розбій!

 

І вся валка, з поважним урядником і зігнутим, блідим Тарасом попереду, гучно посунула по головній улиці.

 

 

 

III.

 

— Куди, Ільку?… Драстуй! Іш! надів нового піджака та й не пізнає вже…

 

Ілько повернувся, — коло тину, трохи перехилившись на улицю, стояла Мотря й граючи очима ласкаво всміхалася.

 

— Не бачив, — підходячи до неї, усміхнувся й Ілько. — Драстуй.

 

— А може ще й досі сердишся?

 

— За що?

 

— А за те, що… тоді…

 

— Ну, от! — знов усміхнувся Ілько, нахиливши голову й розглядаючи чобіт, — хиба-ж це первина?

 

— Ні, а справді не сердишся? Га? — заглядаючи в вічі і якось тепло-ласкаво дивлячись на його, спитала Мотря.

 

— Та й чудна! — підняв голову Ілько, — говорю ні, то й ні… Чого це ти так убралась: кохточка, нова спідниця… ху, ти!

 

— А тебе ждала, ха-ха-ха! Ні, їй-Богу, думала тебе побачить… Та чого стоїш там, перелазь, — та гайда в садок.

 

— Ні, треба йти на ярмарок. Андрій дожидає.

 

— Хіба і ти з ним на «роботу»?

 

— А то-ж!

 

— І підеш таки?

 

— Та піду-ж.

 

— А може не підеш… Га? А я б тобі щось сказала, розсказа-а-ала. Га?

 

— Ні, ні… Андрій сердиться буде. Пропаде «робота». Мені, положим, вона не до душі, але… обіщав. Прощай!

 

— Та підожди! — схопила його за рукав Мотря. — Сам каже, що не до душі і йде… Андрій собі знайде, а ти посидь зо мною. Батька нема, на биржі. А Андрій знайде…

 

— Та хто його зна… — почухався Ілько.

 

— Та перелазь, перелазь! А я щось розскажу хороше-хо-ро-оше. Ти, їй-Богу, Ільку, чудний: самому не до душі, а йдеш. Тебе раз-у-раз уговорить можна, не можеш ти по свойому зробить. А Андрій то — чорт! А я б щось розсказала… Перелазь! Я їй-Богу, скучила за тобою… А цікаве-б розсказала… От побачиш!

 

Ілько подивився на Мотрю; дивно хороша вона була, хороша, як радість, як молоде, тепле чуття, хороша як мрія бажанна. Глянув Ілько у великі очі, зустрівся з глибоким поглядом, котрий обіцяв щось, про щось говорив, чогось прохав. — зітхнув, почухався, ще раз глянув на ласкаву її усмішку і… поставив ногу на тин.

 

— А справді-ж щось скажеш цікаве? — спиняючись, спитав він.

 

— Їй-Богу, їй-Богу розскажу!… От таки-ж піде за мною! — додала вона в думці.

 

— Ну, як так… — не договорив Ілько і став перелазить через тин з таким видом, наче-б хотів сказати: «От-же лізу через те тільки, що треба послухать щось цікаве, а інакше ні за що в світі не поліз-би!»

 

Він переліз, стрибнув і, щоб не впасти, ухопився за Мотрю й, обнявши її, пригорнув до себе.

 

— Гайда на призьбу! — притуляючись до його і одхиляючи віти вишень, промовила вона й тихо пішла вперед.

 

— Ну, що-ж там цікаве?

 

— А тобі дуже хочеться знать?

 

— Як… як оце зараз поцілувать тебе!

 

— Ну? скажи який! Ха-ха-ха!

 

— Та говори!

 

— Ну, слухай, — не повертаючись до його і нахиляючись од вітей, тихо вимовила вона, — виходю заміж за… Андрія.

 

— Та ну?! — спинившись, скрикнув Ілько, — брешеш!

 

— Їй-Богу, правда! — повернулась Мотря і пильно глянула на Ілька, що ніби аж зблід трохи.

 

— І таки не брешеш? — криво всміхнувся він.

 

— В четвер і рушники подам.

 

— Он як… — тихо промовив він і мовчки пішов до призьби.

 

— Правда цікаве? — сміючись, спитала Мотря, сідаючи біля його.

 

Ілько нічого не одказав і мовчки замислено став дивитись кудись через тин. На серці щось страшенно боліло й нудно-нудно стало.

 

— Так он-як! — дивлячись на неї, знов криво усміхнувся він і знов одвернувся.

 

— А так… — теж криво всміхаючись, прошепотіла Мотря й зупинила свій погляд на йому.

 

«Так он-що, заміж за Андрія! — крутилось з сим тяжким щемлінням у Ілька. — Це, значить, прощайся вже з нею, прощайсь з тими тихими, любими вечорами, з тими милими розмовами, прощайсь з рідною, єдиною людиною, з цим струнким, гнучким станом, палкими губами, глибокими очима, з цими гарними дорогими, чудовими очами»… Сі думи не мислив він, не висловлював, не складав їх. — метнулись вони в його з сим щемлінням, с сим якимсь чудно-тяжким чуттям. Він знов глянув на неї, придивився й почув, які стали далекі і дорогі, любі, хороші сі такі знайомі йому брови, губи палкії, очі чудові.

 

А Мотря все дивилась на його і теж прислухалась, як щось давило-щемило на серці. І хотілось їй, дуже хотілось, обнять його, пригорнуться, замерти коло дужої руки його, заглянути в вічі й дивиться-дивиться на чудову красу його, на чорнії брови, у карії очі. І почувала вона, як боляче холонуло у неї у грудях з самої думки, що не прийдеться їй більш цілувать його, цілувать найлюбійше місце, що одтінялось чорним вусом; не прийдеться більш дратувать-розпалять палким поцілунком і любовати, як зачервоніється злегка лице його, як краса його ще виразніш, ще дужче стане перед нею й захвилює, захопить і її…

 

— А ти не виходь заміж, — тихо промовив Ілько, колупаючи паличкою стежку, що йшла по-над призьбою. Мотря одвела свій погляд, зітхнула й хоча чула його слова, але, не встигши визволитись від впливу своїх думок, перепитала:

 

— Що ти сказав?

 

— Я кажу, щоб ти не виходила зовсім заміж.

 

— Не виходить зовсім? — сумно усміхнулась вона. — Не можу Ільку, їй-Богу, не можу. Дитина росте, треба батька… Та й самій… Ну, хіба-ж се добре, що я бігаю до тебе, що він мене б’є раз-у-раз… Ні, рішила, так і буде. А тобі-ж хіба що?

 

— Та так… — нахилився знов Ілько — якось… Чорт його зна… думаю про це… і якось, знаєш, скучно… Буде скучно без тебе.

 

— Та і мені, ось дивлюсь на тебе, теж якось скучно…

 

Замовкли знов. Тихо було в садку. Сонце ледве пробивалось крізь листя і грало на коліні в Ілька; цвірінькали й бились горобці на вишнях, та за тином по улиці йшли люде до церкви.

 

— А за мене пішла-б? — ніяково всміхаючись і старанно перепиняючи червоненькій козявці дорогу, тихо спитав Ілько.

 

— За тебе? — наче сподіваючись сього питання й дивлячись на козявку, котра зашамоталась і полізла вліво, перепитала Мотря. — За тебе? А Андрій же як?

 

— А Андрієві можна дать од коша́.

 

— Та буде так, як учора?

 

— Ну! — підняв голову Ілько і махнув паличкою. Козявка покрутила вусиками, повернула в бік, перелізла стежку і сховалася в траві.

 

— Ну, що-ж «ну!» — усміхнулась Мотря, переводячи очі з козявки на Ілька.

 

— А то «ну», що тепер не дам бить тебе… Вчора то він мав право, а тепер би… вже… Та побачила-б!

 

— Ех, Ільку, Ільку, — захитала головою Мотря, — бачила я вже вчора… Підожди, не перебивай. Я вчора умисне прибігла до тебе, хотілось ще раз спробувати тебе і що-ж побачила? Ти не зміг піти проти Андрія.

 

— Та то-ж, кажу, вчора, а тепер хай-би посунувся!

 

— Ех, не задавайся, Ільку! побачиш Андрія і присядеш знов. Ти, знаєш, такий: ти тільки не сердься; я цілу ніч думала про це й рішила сказать усю правду. Як-би не побачила оце тебе, побігла-б до тебе… Ти, бач, такий: як зо мною говориш, ти мене слухаєш, з ким другим — того слухаєш. Як-то кажуть: «куди вітер віє, туди я хилюся»… Ти-ж не сердься!… Ось тепер Андрієві обіщав помогти, а зо мною сидиш, бо я уговорила. Так і тоді буде, як вийду за тебе: поки будеш зо мною, будеш мій, а вийшов з дому — і вже чийсь. А Андрій вже не те. Андрій той ще сам, кого хочеш, подужає… Та й то взять: ну, от ти сидиш передо мною, я любую з тебе і як «оченаш» знаю тебе. А Андрія то вже й сам чорт не взнає, — сьогодні він такий, завтра такий, тоді он-який… Проти його я прямо не можу йти. Ну, вийшла-б я за тебе, пожила-б і заскучала. А Андрій — той розскаже, і поб’є, і насмішить, і налякає, і розсердить.

 

Ілько мовчав і писав паличкою по запорошеному чоботі.

 

— Ти й добріщий за Андрія. Ти от чи «заробиш» де, чи як там, зараз роздаси, прогуляєш… Хіба ти матимеш коли що? Ні. Ну, я вийду за тебе, чи ти-ж кинеш гулять, будеш годувать мене? Хіба-ж ти зможеш? Правда-ж ні?

 

Ілько тільки колупнув паличкою.

 

— От, бач, мовчиш. А Андрій той і тепер гроши має, за тим я не пропаду. Та й Івасько… Хіба ти його любитимеш, так як Андрій, — не твій син…

 

Ілько мовчав. Замовкла і Мотря, тільки горобці наче ще голосніще цвірінькали між листями.

 

— Коли-ж як подумаю, — тихо знов почала Мотря, — що прийдеться не бачиться з тобою, сумно стає. Привикла до тебе, чи-що? Три роки… Та й до Андрія привикла… Це вже, значить, годі, — не прийду я вже до тебе, не буду любовати з тебе…

 

Ілько підняв голову, хотів щось сказать і… знов похиливсь.

 

— Страшно жалько… — наче думала в голос Мотря. — Подумаю кинуть Андрія — я вже думала багато вчора — так якось совсім і жить не хочеться… І тебе жалько… Як-би можна за двох вийти! — засміялась вона і зараз-же сумно замислилась.

 

— А ти ще подумай, — проговорив тихо Ілько і тихо глянув на неї.

 

— Я сама так думаю.

 

— А коли скажеш?

 

— Коли?… коли?… Їй-Богу, не знаю. Андрієві обіщалась в четвер… скажу тобі в середу… Добре? Ти-ж не сердишся на мене? Га? — ласкаво заглянула вона, в вічі й прихилилась до його.

 

— Чого-ж сердиться? — усміхнувся Ілько і тихо обняв її, притуливши щільно-щільно, до болю, до себе.

 

— Не тули так… — прошепотіла Мотря, зчервонівши трохи.

 

— Чого? — нахилився він до неї, — може-ж більше не прийдеться… Здається, задавив-би тебе!…

 

Мотря зітхнула, одкинула голову, подумала і, палко обнявши, стала цілувать в губи, в очі, щоку, найлюбійше місце над чорним, мняким вусом.

 

— Не підеш за Андрія? — не підеш? — шепотів Ілько.

 

— Не знаю, не знаю! Я не знаю, за кого я піду. Обніми, обніми мене!… Прощай, мій хороший, мій гарний… Обніми…

 

 

 

IV.

 

Гучно було в пивній у Мошка, як увійшов туди Ілько. Долі валялись лушпайки з огірків, кісточки з риби, стояли калюжи пива; круг столів сиділи п’яні, спінілі, червоні лиця: смерділо потом, чобітьми, махоркою.

 

— А! Ілько! — почулось з-за одного столу, занятого якимись парубками в піджаках і червоних сорочках!.. — Іди до нас!

 

Ілько обдививсь навкруги й сів коло якогось дядька, що вже був п’яний і щось співав разом з другим дядьком; той сидів проти його і що-хвилини перепиняв пісню гикавкою. Між ними сиділа якась жінка, твереза, гарно одягнена й сумно, безнадійно поглядала на дядьків.

 

— Мошку! — гукнув Ілько.

 

Від стойки одскочив жвавий, маленький жидок і шльопаючи калошами, підбіг до столу.

 

— Пару пива!

 

— І больше нічево?

 

— Нічого.

 

Через хвилину холодне пиво стояло перед Ільком. Випивши жадібно під-ряд три склянки, Ілько утерся, сумно схилив голову на руку і задумався.

 

«За-а-аблістє-е-ела зорька-а-а-а»… почув він коло себе і повернув голову до дядька.

 

— Семене! та побійся-ж Бога! — благаючи, заговорила жінка — поїдем до-дому… Коні-ж морені стоять… Куме! хоть ви вже згляньтеся!…

 

Кум тільки гикнув, замовк і безсило схилив голову на стіл.

 

— Жінко! — миролюбно заговорив Семен, ловлячи руками пляшку, — і ти… і… я… свині… Випий!…

 

— Та Бог з тобою! Не хочу… Поїдем… коні-ж морені.

 

— Коні? І ко-о-ні постоять… «За-а-блістє-е-е-ла зо-о-рь-ка-а-а…

 

— За-а-…» — гикнув кум і підняв голову.

 

— Ну, що ти в світі Божому будеш робити? — трохи не плачучи, здвигнула плечима жінка.

 

Ілько одвернувся й налив в склянку пива.

 

— Господін! — торкнув його Семен, — как… З недєльою вас!

 

— І вас, — знехотя всміхаючись, відповів Ілько.

 

— Спасибі, спасибі… От спасибі, так спасибі!.. Куме, дай пляшку, вип’ю… от з господіном.

 

Кум мацнув рукою по пляшці, ледве не звалив її та так і застиг.

 

— Семене! — благала жінка, підхоплюючи пляшку.

 

— Дай сюди пиво! — безсило простягнув руку Семен.

 

— Поїдем до-дому.

 

— Дай сюди пиво…

 

— От наказаніє Господнє! — зітхнула жінка і подала пиво. Семен взяв, поважно налив в склянки, підніс, розхлюпуючи, одну Ількові, другу взяв сам і промовив:

 

— Доброго здоров’я…

 

Ілько випив. Семен поставив свою склянку, взяв Ілька за руку, довго дивився йому в вічі, обняв, поцілував і зараз-же випив своє пиво.

 

— Бо… люблю! — повернувся він до жінки, — і не мішайсь… Уторгував, продав воли і буду гулять… Так, господін?

 

— Так, так! — усміхнувся Ілько. — А за багато продали?

 

— За сто та ще й двадцять!… О!… — виняв він червону хустку, помахав якимся вузлом на ній і став пильно запихать знов у кишеню з того боку, де сидів Ілько. Ілько придививсь, одвернувсь і почав покволом пить пиво. Через десять хвилин вони були вже щирими приятелями, обнімались, випивали, цілувались і сміялись з благання жінки.

 

— Мошку, пива! — гукнув Ілько.

 

— Мошку!… жиде!… пива!! — стукнув кулаком Семен і поліз в кишеню за хусткою.

 

— Та не треба, не треба! — затурбовався Ілько, — я сам заплатю, я сам… Нехай.., нехай…

 

— Ні!… Ого! Семен Торба не може пива купить… Фю-фю! Ого!… Де-ж ще гроши?… Ого! Я не можу… Де-ж це?…

 

— Та ти-ж у ту кишеню поклав, — промовила жінка. Семен став шукать і в другій кишені, але й там не було нічого.

 

— Чи не випали? — поблідши, встала жінка і почала дивиться під стіл, під лави. Встав і Семен, мацаючи по кишенях, встав і Ілько, зазираючи теж і під стіл і під лаву; сидів тільки кум, навіть крізь сон погикуючи.

 

— Нема! Ой, Господи! — скрикнула жінка.

 

Де-хто повернувся, коло сусід замовкло, підбіг Мошко.

 

— Та я-ж у цю кишеню поклав, — розумніще трохи промовив Семен і глянув на Ілька, котрий пильно заглядав під стіл, піднімав пляшки на столі і озиравсь навкруги.

 

— Це-ж оцей витягнув у його! — обмацавши, обшукавши всього Семена, крикнула жінка й показала на Ілька. Ілько блиснув очима, встав і взяв з столу картуз.

 

— Ні, господін, підождіть трохи, — схопив його за руку Семен, — я той…

 

— Іди під три чорти, мурло! Не бачив я твоїх грошей.

 

В пивній зтихло і коло Семена поставало вже де-кільки дядьків.

 

— Люде добрі! — скрикнула жінка, — ви-ж бачили, що вони пили вдвох. Там же всі гроши… Тепер і за пиво нема чим росчитаться.

 

— Ви, Ілько, послушайте, — затурбовався Мошко, — може, єжелі ви взялі.. Мінє какоє дєло, нехай мінє за пиво… Я в паліція…

 

— Та якого вам чорта! — повертаючись іти, крикнув Ілько. — Не бачив я ніяких грошей! У його їх і не було.

 

— Брешеш, собачий сину, брешеш! Були! Ти сам бачив їх, цей йолоп тобі ж і показував! — закричала жінка.

 

— Оддай гроши! — тихо, але виразно промовив Семен.

 

Ілько здвигнув плечима, всміхнувся, глянув на дядьків, котрі мовчки і суворо дивились на се, і повернувся.

 

— Нєт, позвольте, — викрикнув Мошко і ухвативсь за Ілька, — так нідзя.. Дай мінє за пиво… Хає бєга́й за паліцейським!

 

— Оддай гроши! — зробивши кілька ступнів до Ілька процідив Семен і сціпив зуби.

 

— А вже-ж оддай… Що ж це! — почулось між дядьками. Ілько сіпнув руку, крутнув Мошком й ступив до дверей.

 

— Оддай гроши!! — заревів Семен і кинувся на Ілька з піднятим кулаком. Ілько повернувсь, одхиливсь, як дикий звір наскочив на Семена й повалив його на стіл, з страшною силою опускаючи кулаки на голову, живіт, груди. Жінка крикнула й кинулась до них, але зараз же одлетіла і впала під стіл, обливаючись кровю; посунулись, було, де-хто з гурту, але теж де-які полетіли на лави, а де-які самі поховались од страху, глянувши тільки на червоного, страшного, з піною на губах, Ілька.

 

— Повбиваю!! — хрипло крикнув він, блискаючи очима й хапаючи рукою з стола пляшку. Але не встиг він й вимовить, як захитався, махнув рукою й гепнув до-долу лицем.

 

— Тепер бийте його!! — крикнув Мошко, вискакуючи з-за Ілька й держучи його за ноги. З криком кинулись усі на Ілька, насіли і… поднялись разом з ним.

 

— Держіте, держіте! я одберу у його деньгі!… вот, вот оні! — вискакуючи з гурту, крикнув Мошко і помахав червоною хусткою. Жінка з обмазаним кровю лицем і синій, побитий Семен зараз же кинулись до його. Ілько скажено заревів, крутнувсь, когось вкусив, когось пацнув, рванувся й, тягнучи за собою всю валку, вискочив на улицю.

 

 

 

V.

 

Сумно в Сонгороді в-осени. Низьке темно-сіре небо: не то ранок, не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер, купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерев’я, тини, коні, плаче навіть картуз звощика, що, закутавшись, схилився на передку. На улицях ні душі, тільки де-не-де перебіжить через дорогу яка-небудь баба, піднявши спідницю на голову, просуне важким ходом жидівська балагура, та звощик розіб’є блискучу, стальову грязюку рівненькою стежкою. Сумно. А ще сумніще в темний, довгий, холодний вечір. Вітер, наче сказиться, — то стогне, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконицях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче й сипне, і сипне дрібненьким дощем. Пусто страшенно, безлюдно, тільки тополі неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як таки можна вилазить на улицю в такую негоду.

 

Ледве блищить лямпочка в камері «слѣдственныхъ» Сонгородського «арестнаго помѣщенія». Тхне потом, парашою, махоркою і кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись іноді до дверей, розмовляючи по-шепки, грають в карти рештанти. Чути: «краля зверху!», «сімка хвалить», «запиши хвальону», «вино-козирь»; іноді по-шепки, але виразно прокочується лайка.

 

По темних кутках сплять.

 

Щось тихо застукало з улиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів «без мене грайте» і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стояла нахиливши голову.

 

— Ти, Мотре? — одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.

 

Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку. І на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.

 

— Я. На́…

 

Андрій простягнув руку крізь ґратки і взяв невеличкий клуночок.

 

— Там десяток пиріжків і курка, — додала Мотря.

 

— Добре… чого вчора не прийшла?

 

— Ти сердишся?

 

— Я питаю, чого вчора не прийшла, — сухо прошепотів Андрій.

 

— Не можна було.

 

— Не бреши!

 

— Ну от «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я оце побігла б до тебе.

 

— Де ж батько був?

 

— На «роботі».

 

— Де?

 

— Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?

 

— Знаю. Багато?

 

— Рублів на п’ятдесят, казали. Ілько насилу вніс лантух.

 

— А! он-що! Хм… — злістно всміхнувся Андрій. — Там були Ілья Іванович! Ну, тепер я знаю…

 

Мотря мовчки нахилила голову.

 

— Може не пускали Ілья Іванович? Вони ж теж на линії солом’яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?.. Чого ж мовчиш, суко! — грізно прошепотів Андрій, — похвались же!

 

Мотря мовчала.

 

— Говори ж!.. Може вже рушники подавала?

 

— Ну, от-ще! — підняла голову Мотря і знов нахилилась.

 

— Гляди, гадино! — сціпив зуби Андрій, — обманула, обіщалась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, уб’ю. Чуєш? уб’ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!

 

Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистів, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.

 

— Не змерзла? — помовчавши, буркнув Андрій.

 

— Ні.

 

— Що? Та підніми голову, чого нахилилась?

 

— Не змерзла, — промовила Мотря й несміло подивилась йому в вічі. Замовкли. Чуть було ляпання заялозяних карт, «вино світить» і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.

 

— Не бачила Никодима?

 

— Бачила.

 

— Що, не говорив нічого?

 

— Про тебе?

 

— Ну-да.

 

— Лається… На що ти його так?.. Бідує страшно.

 

— А так паршивому й треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! — з злістю прошепотів Андрій.

 

— Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.

 

— Бреше гад! Ти знаєш, як все це було?

 

— Та говорив він щось… Розскажи ти… Знаю, що через тебе…

 

— От-то нехай не задається і знає, кого зачіпає!

 

— Як же це вийшло?

 

— Так він каже, що й не лаяв?

 

— І не думав каже.

 

— Гм… Іш, мурло прокляте!

 

— А лаяв?

 

— Та того мало, а ще захотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І от-то раз причепився до мене, щоб у ка́мору йшов. «Ще рано, кажу, не піду!» «Ну, не розсказувать!» Я й вилаяв його… Він зо всієї сили трах! у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: «гляди, Никодиме, це даром не минеться тобі. Знай, кого бить!» «Плювать, каже, я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах — тьху!» Ну, добре, нехай так. — побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельски, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А от-то в той понеділок кажу йому: «попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню. — мене тут пускають, — поставлю, кажу, півкварти». Попросив він; пішли. Прийшли до Васьки — знаєш? Я тому зараз морг! Той туди, сюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п’яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться… Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: «Так і так, ваше благородіє, надзиратель Никодим, которий мінє воділ у цилюрню, напілся п’яний і не спольняєт своєй служби. Я мог би утікти»… Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодимом — і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш.

 

— І ти не втік? — похопилась Мотря. — от-то! чого ж ти?

 

— Тікать не треба.

 

— Як?

 

— А так: як би я втік, його не вигнали б з служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи як-небудь… А так — я сам прийшов без його, тут уже оправдання нема… Нехай тепер без заробітку поскаче…

 

— Діти ж маленьки у його… жінка…

 

— А друге те, що мені нема для чого й тікать: все одно оправдають. Це, що я не втік, буде ще одне доказательство, що я не винен. Аби то я виманив гроши у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хіба б я не втік, коли такий случай підійшов? Га?

 

— Ну-да, але-ж…

 

— «Але-ж!» — перебив Андрій. — У суді, аби щось представив такого, як се, то й оправдають.

 

— А як засудять?

 

— Плювать я на їх хочу! Хто докаже, що то я був? Мало, що такий і такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним і гроши брав. А може хто схожий зо мною?.. А ще ж ти будеш говорить, що я у тебе був тоді та й герехт.

 

— А як Ілько покаже, що тебе не було… Він тепер ненавидить тебе, то може…

 

— Хм… як зробився женихом, так і ненавидить став, — саркастично всміхнувся Андрій. — Ну, так я ж його не боюсь.

 

— Як? А як він скаже, що він був у мене весь час і не бачив тебе.. А його у мене бачила Хведора, — нахиливши голову, тихіще додала Мотря.

 

— Хм… милувались… І все таки плювать! Аби ти показала. А хіба я повинен перед ним сидіть? Скажеш, що п’яний спав цілий день у повітці. От і все… Та його й питать не будуть, а сам напроситься — побоїться мене… Він тоді саме, як моє діло буде розбираться, буде сидіть тут. Перекажеш йому, що через тиждень він уже буде тут. Той подав на його… буде одвічать за «буйство і покушеніє на грабіж». Смотритель казав…

 

— Через тиждень? — перепитала Мотря.

 

— А що, тобі жаль? Так чого ж — просю-ж тебе — украдь хоч у цієї Хведори курку, піймайся нарочито, полайся — і посадять… І не будеш розлучаться з ним… А то ж жаль!..

 

Мотря промовчала.

 

— …Та що похилилась?… Говори ж щось, — якого ж чорта прийшла!

 

— Скучила! — піднявши голову, привітно дивлячись на його, прошопотіла Мотря.

 

— І за Ільком скучиш?

 

Мотря почала кутаться.

 

— А ще довго до суда тобі?

 

— Та ти зуби не заговорюй, — мимо волі всміхнувся Андрій, — а говори те, що питають.

 

— Та я не чула зовсім, що ти говорив.

 

— Ех! не чула…

 

— Холодно, Андрію, уся змокла… Я вже піду…

 

— Убірайсь к чорту, чого ж стоїш!

 

— Ну, то я зостанусь, — ти сердишся…

 

— Іди, йди…

 

— Ні, ти сердишся… Скажи, що не сердишся…

 

— Та йди, простудишся. Прощай.

 

— Прощай. А завтра прийти?

 

— Як хочеш, — зачиняючи вікно, сухо відповів Андрій і, наче зачепившись, возивсь коло защіпки.

 

— Я прийду.

 

— Приходь, — байдуже муркнув він і защіпнув вікно. Мотря ще трохи постояла, подивилась на вікно, зітхнула і, щільніще закутавшись, тихо пішла в темний, глухий переулок.

 

І дійсно, через тиждень Ілько вже сидів в камері «срочних» між штундарями, посадовленими за збірки, дрібними злодіями і «буянами». Зараз же він звелів всім поділиться грішми, побив одного, що хотів з ним змагаться, посидів три дні в карцері, але вернувшись, повитягав у ночі гаманці у багатих, поділив рівно на всіх і напоїв усю камеру квартою «монопольки», яку невідомо де роздобув. Дозорці, та й сам смотритель навіть, наче нічого не бачили, не бажаючи через який час мати собі страшного ворога на волі.

 

А ще через тиждень вводили в ворота Мотрю, закутану, з дитиною на руках, трохи бліду, але через се ще кращу. В той саме час Андрій сидів на призьбі. Побачивши її, він спершу зблід, потім почервонів, знов зблід і, не міняючи пози з ненавистю буркнув, як вона порівнялася з ним, весело посміхаючись до його:

 

— У! паскудо!.. мовчала! Прибігла таки за Ільком!!

 

— Ба за тобою! — радісно дивлячись на його й, наче чекаючи сього питання, жваво відповіла Мотря. Але Андрій вилаявся, сціпив зуби, одвернувсь, пішов у камеру й п’ять день не показувавсь. А як і виходив на хвилину — до Мотрі не заговорював; коли вона винувато благаючи його зачіпала, він тільки лаявся зневажливо й наче не добачав її. Мотря зблідла, схудла, благала його через сторожів, простоювала цілими вечорами під вікном його камери, а з Ільком і не говорила, навіть раз вирвалась і плюнула, як той хотів обнять її. Андрій змилувався — і звеселіла Мотря: заспівала, засміялась, обцілувала Іваська і на другий день вже жартувала і сміялась до Ілька. Знов змінивсь Андрій, але вже не ховавсь в камері, не тікав од розмов з Мотрею, тільки говорив з нею так холодно, так якось по чужому, дививсь на неї так чудно, що Мотрі з ним було і важко, й ніяково, а на самоті якось пусто, нудно і сумно, до смерті сумно. Знов почались благання, знов Ілько остогид, знов осміхнувсь «по рідному» Андрій — і знов звеселіла Мотря, тільки вже при Андрієві розмовляла з Ільком без сміху, без жартів, — без Андрія ж пильнувала, щоб все знали тільки вона та Ілько. Ілько ж хоча і всміхавсь до Андрія і сам заговорював до його, — при Мотрі махав кулаками і… щиро задавався.

 

Видався теплий, ясний день, один з тих днів, коли літо наче виривається з мокрих, холодних обіймів осені, спішить попрощаться з людьми, всміхнуться тепло-ласкаво в-останнє й покориться долі. Сонце гріло-пекло, грало в калюжах, що займали трохи не пів двора, жваво цвірінькали горобці, тріпались кури, лазила по дворі свиня з поросятами, тільки деревья оголені якось сумно виставляли з саду голі свої віти та тужливо хитали вершечками. З камер повисипа́ли рештанти, порозсідались біля дверей, повиносили койки з тоненькими сінниками, порозвішували мокрі спідниці, сорочки, онучі; де-хто зтиха заводив пісні, де-хто борюкався, а де-хто прямо сидів, грівся і смаковито хмуривсь на сонце. Навіть Степан, старший дозорець, — «соціялист», як звав товариш його Гаврило за те, що той не постив у Петрівку, їв в неділю до звону, не хотів читать а-ні букви з Библії і не любив багато балакать, — навіть Степан виліз з темної сторожки, сів на коридорі, надів окуляри і став читать «Путешествіе по рѣкѣ Оранжевой и ея притокамъ», що вже років зо три, як він його почав читать. Біля тину, проти сонця, на койці сидів старий Дем’ян, ватажок штундарів, з сімпатичним лицем і добрими очима, дідочок. Поруч сиділи «брати» його, се-б то одної з ним віри дядьки, — один рудий, бородатий, огрядний; другий носатий, чорний і худий. Проти їх, на другій койці, сидів Гаврило, «челаєк з понятієм» — високий, худий і тонкий, схожий, як сам про себе не без гордощів казав, на святого Антонія, чудотворця Печерського. Гаврило не пропускав ні одной церковной служби, харчувався самою цибулею й житнім хлібом і в розмові закидав «по вченому». Біля Гаврила, примостившись на цеглинах, писав на койці листа худенький чоловік, старанно виводячи букви, поводячи за рукою кінчиком висунутого язика, і через кожні три хвилини повертаючись до Гаврила за порадою. Далі, ступнів на три, на голоблях тачки сиділа Мотря, а на самій тачці, пацаючи ногами і вставляючи іноді й своє до балачки, прибраний і веселий Ілько.

 

Зайшла релігійна суперечка. Дем’ян говорив спокійно, навіть весело, Гаврило іронично всміхався, худий де-коли додавав свого гострого і «з перцем» слова; рудий, добродушно ростягнувши рота в усмішку, однаково пильно слухав і Дем’яна й Гаврила і однаково, як видно було, не розумів ні того, ні другого, але самий процесс суперечки, очевидячки, йому страшенно подобався. Серед двору, махаючи шапкою, посвистуючи, ганяв смотрительських голубів Андрій, похмуро часами поглядаючи на Ілька й Мотрю.

 

— Ха-ха-ха! — зареготався Гаврило, одкинувшись назад. — Так по вашому виходить, що церкви не нада?! Єто — факт!.. Ха-ха-ха!. Ну, а де-ж, примєром сказать, должни нахадиться усякиї богослужебниї вещі, ну сказать, чи чаші усякиї, чи… ну хоча б і чаша? Де по вашому?

 

— Будлі-де, — усміхнувся Дем’ян, — можна і в скриню покласти.

 

— Єто, значить, там, де штани, сорочки. Ха-ха-ха! Там і воші, і блохи…

 

— Воші теж од Бога.

 

— Ну!..

 

— Хоча чаші перед службою миються перед всіма, так, щоб всі бачили. А що роблять ваші попи, ви не знаєте. От-що!

 

— Хто ж то миє? Піп ваш?

 

— У нас попів нема, а миє той, хто у той раз службу служить.

 

— Ну, так! Підождіть, — ухопився Гаврило, — ви говорите, що «той, хто службу служить». А він же має право?

 

— Має.

 

— Хто ж йому його дав?

 

— Ми.

 

— Єто факт! А ви ж маєте право давать право?

 

— Таке ж саме, як ваш архиєрей, або синод.

 

— Ха-ха-ха! Іван, Степан, Денис — синод! Ха-ха-ха! Славная пропорція!..

 

— От, Гаврило Петрович, — перебив чоловічок, протягуючи листа, — чи так? Бо, той…

 

Гаврило поважно взяв і став читать:

 

— «Писмо пущено Мною Маркомъ Гаврыловычомъ къ жини Своій Параскы Мыхайловны прошу тебе». Ну, єто я вже читав… «що Марко будь тобы Масло»… єто вже… Ага, отцеда: «Я Марко Гаврыловычъ Прошу вашой мылосты вы выказуете шо я вамъ масло прынисъ а я никакого масла ны выдилъ и ны знаю и ны бачывъ и ны чувъ А вы якъ находыте на сибе прытенцію то дасте 5 рублей и будете одвичать сыльно строго якъ ны бачылы острога то побачыте»…

 

— А я так говорю, — почав тихо Дем’ян, як чоловічок знов висунув язика, нахилив голову на бік і став виводить букви, — бідному чоловікові й копійка багато значить. Ви візьміть те: чи в тебе родиться, чи помре, чи свято яке, чи штось такоє, — уже плати! Плати попові, бо — гріх.

 

— А в Писанії що сказано? — поважно й навіть строго перебив Гаврило: — «шедше убо научать усі язики, крестяще їх во імня Отца і Сина і Св. Духа, амінь». — Га? То какой факт? То, значить, що сам Ісус Христос постановив, щоб були священики. А ви ж тільки Євангеллю вірите, — це ж по Євангеллю…

 

— Та не сказано, щоб за те вони і з живого і з мертвого шкуру дерли, — вставив худий, не зводячи очей з Гаврила. Рудий добродушно засміявся.

 

— Вони й не деруть, в беруть те, що дають.

 

— Та ви Гаврила хлібом не корміть, а попів не чіпайте! — крикнув, сміючись Ілько. Гаврило хитнув головою і зневажливо, але так, щоб не бачив і не чув Ілько, скрививши губи, пробубонів:

 

— Дурний піп, дурна його й молитва!

 

Помовчали.

 

— Не даром кажуть, — почав, зітхнувши Дем’ян, — «чиї ворота минеш, а попових не минеш»… Деруть вони з вас, як самі хотять.

 

— А ну, Гаврило Петрович, прочитайте далі, — протягнув знов листа чоловічок. Гаврило хотів щось сказать Дем’янові, але тільки махнув рукою і взяв листа.

 

— … і… то побачите… — промимрив він, шукаючи нового — Ага!.. «И прошу вашой мылосты ны радийте моему гору»… «Какъ господь дасть мини благодать то якось воно буде. Мини господь поможыть нещасному то якось воно буде А Я Марко Гаврыловычъ и такъ никогда слёзы ны высыхають у мине и прошу вашой мылосты ны оставте моий прозьбы изъ тымъ досвыдание остаюсь жывъ толькы здоровя у мене плохо потому што досадую Ну все байдуже якось воно буде Писмо пысавъ Марко Гаврыловычъ звыните»…

 

— Вони усе, значить, мені маслом дорікають, — пояснив чоловік, — а я того масла, так от не гріх заприсягнуться, і не бачив, яке воно на вид…

 

Андрій вилаявся на весь двір. Всі повернулись, — жовторябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андріїв свист, ляскання в долоні, ніяк не хотів, підніматься вгору до гурту і все перелітав то з хліва на льох, то з льоху на хлів.

 

— Підожди ж! — злістно просичав Андрій, підкрадаючись до льоху, де сів жовторябий, — політаєш у мене!

 

— Параска каже: «признайсь, тобі легше буде». А в чому я буду признаваться? Я того масла…

 

— От ви говорите, — перебив чоловіка Дем’ян, — гріх окони палить… А я на се можу сказать…

 

Жовторябий, нічого не гадаючи повернувся хвостом до краю і став чепуриться. Мотря й Ілько пильно слідкували за Андрієм, котрий, то присідаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось він уже біля дверей, ось загляда на голуба, ось… піймав!

 

— Та не бий!! — крикнула Мотря.

 

Андрій навіть не підняв голови і став злорадно бить по ногах, по крилах, по голові переляканого жовторябого.

 

— Та пусти, не муч! — крикнув Ілько.

 

Наміряючись вже пустить, Андрій по сих словах мовчки злістно глянув на Ілька, усміхнувся й, схопивши ніжку жовторябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затріпався, — Андрій зламав йому ніжку. Сей хруск, розкритий вмить рот жовторябого, безсиле його тріпання, — все се наче морозом пройняло Ількові тіло.

 

— Пусти!! — рявкнув він і кинувсь до Андрія. Мотря зблідла, схопилась і побігла до них. Штунда і Гаврило змовкли і, не знаючи в чому річ, стали дивитись в їх бік.

 

— Пусти, не муч!.. — глухо прохрипів червоний, з піною на губах, важко дихаючи, Ілько.

 

— А тобі яке діло?! — блідий, аж жовтий, з синіми губами глянув на його ненавистно Андрій, не випускаючи голуба.

 

— Та чого ти присікався до його? — сухо промовила Мотря, — випустить!.. Який сердобольний!..

 

— А! так ти за Андрія!! — блиснув на неї очима Ілько і ступив до Андрія: — Пусти, говорю!

 

Андрій мовчки, дріжачою рукою став щось шукать у кишені.

 

— Плювать мені на твій ніж! Не пустиш?!!

 

Андрій важко дихав, з призирством усміхався і мовчки копався в кишені, не випускаючи голуба.

 

— Так от же!! — розмахнувся Ілько і, не сподіваючись сього, не вспівши пригнуться, Андрій спіткнувся, зачепивсь і впав, випустивши голуба.

 

— Ах, ти ж!! — тільки скрикнула Мотря і, як вовчиця, впилась зубами Ількові в руку; але зараз же почула, як щось важке ударило її в перенісся; в голові страшенно зашуміло, мигнув в очах жовтий тин і, хитаючись, вона впала до-долу.

 

— Стережись, Ілько!!! — вмить пронеслось по дворі з десяток несамовитих, переляканих голосів. Ілько здрігнувсь, хотів повернуться до Андрія і, крикнувши якось «у-е!» скрививсь, схиливсь і, скоцюбившись, упав рядом з Мотрею. Кров виразною червоною стежкою полилась з розпоротого живота, полилась по колінах, по чоботях, і стала всмоктуваться в білий, сухий пісок.

 

 

 

*   *   *

 

Пройшов рік. Ілько хутко після того видужав, одбув строк, вийшов з буцигарні, ще гірше запив, загуляв, піймавсь на «роботі» й попав у губернію в тюрму, звідкіль вже не вертавсь. А Мотря з батьком, з сином, з старою матір’ю Андрія, спродавши свою й Андрієву хати й ґрунт, зараз же, як повезли Андрія в тюрму, поїхала за ним, повінчалась, і всі виїхали «на поселення», куди присудили Андрія за «покушеніе на убійство».

 

 

 

==============================================================

 

Деякі зауваги до відтворення Винниченкової ярижки зразка 1902 р. засобами сучасного правопису:

 

Російські букви замінюємо на відповідні українські, зокрема: ё — йо, и/і — і, ы — и, э — е, буквосполучення кг — на ґ. Єр (ъ) у кінцевій позиції усуваємо повністю, а всередині слова на позначення роздільної вимови замінюємо апострофом. Ять (ѣ) у власне російських словах, мовлених з українським акцентом чи без, відтворюємо буквою є, крім обумовлених нижче випадків.

 

Пишемо послідовно й беззастережно букву ї замість і у позиції на початку слова та після голосних («їй-Богу», а не «ій-Богу», «стоїть», а не «стоіть», «неї», а не «неі» тощо), також — знак м’якшення в суфіксах, «-ськ», «-ться».

 

Апостроф, переважно, вживаємо згідно із сучасною орфографічною нормою, оскільки в першодруках «Кіевской Старины» на цій позиції знак м’якшення і єр використані непослідовно і часто взаємозамінно, напр., «пьять» і «пъять».

 

Зберігаємо дзвінкість/глухість приголосних на стику префікса і кореня відповідно до першодруку, а не відповідно до сучасних вимог.

 

Написання складних слів (з розділкою чи без), а також часток із повнозначними словами зберігаємо первинне.

 

Слова з різною орфографією пишемо однаково, водноподібнюючи їх правопис та усуваючи очевидні друкарські помилки (останні в тексті виділено червоним). Виняток — рівновживані форми, як-от «шопотіти» і «шепотіти», «хибá» і «хібá» тощо, які не можна вважати друкарськими помилками, радше — паралельними формами.

 

Текст, що є писаним, згідно з фабулою повісті, лишаємо ярижкою (власне, російською дореформеною орфографією).

 

У складних моментах звіряємося з найближчими за часом виданнями українським письмом 1906 і 1919 рр. та російським автоперекладом 1913 р.

 

 

З оригіналом можна познайомитися ось тут. Підшивка за відповідник рік у повному обсязі тут.

Історія написання і публікацій – в статті Богдана Стасюка «Про Винниченків літературний дебют»

 

==============================================================

 

Примітки

 

…урядник з лошям позаду…

«Урядник — сільський поліцай» — із приміток до тексту, опублікованого діаспорним кооперативним видавництвом «Заграва» (Британська окупаційна зона в Німеччині, 1946/48). Крім слова «урядник», далі по тексту читачам діаспори було пояснено, що таке койка («ліжко»), лавка («крамниця»), смотритель («наглядач»), і перекладено російські слова «слѣдственный», «помѣщеніе» та «покушеніе».

 

…проплентається жид на біді…

Біда — тут: двоколісний однокінний візок на одну або дві особи; бідарка (із п. bida, bidka, biga, bieda із тим самим значенням). Тільки з 1930 р., тобто другого перевидання творів у 23 томах харківським кооперативним видавництвом «Рух» (і паралельно харківською ж «Книгоспілкою») — «єврей на біді».

У пізніших підрадянських виданнях Винниченка відбувалися щоразу систематичніші заміни слова «жид» і його похідних на «єврей» і, відповідно, спільнокореневі: «Найімовірніше, ці зміни не належали авторові, а були привнесені в твір існуючою практикою подібної стилістичної заміни, що провадилася в той час редакторами та коректорами радянських видавництв. Хоча з огляду на відомі погляди самого В. Винниченка на це питання (негативне ставлення до єврейських погромів, засудження антисемітських поглядів, приписуваних Петлюрі, родинні стосунки — дружина В. Винниченка за походженням була єврейкою), а також відсутність зауважень з цього приводу в листуванні та щоденникових записах, можна припустити ймовірність позитивного вирішення даної проблеми. Однак питання художньої значимості цих правок [мова про вилучення цілих епізодів замість редагування лексики — Б. С.] є досить проблематичним, оскільки ця заміна привела до усунення з тексту частини колоритних уривків, деякі місця стилістично збідніли, уневиразнились» (Тетяна Маслянчук. Проза Володимира Винниченка: проблеми текстології / Т. В. Маслянчук. — К.: ВД «Стилос», 2008. — С. 70.)

 

…Марко Чумарченко, дочка Марка, Мотря…

Незафіксоване в писемних джерелах прізвище. У публікаціях після 1928 р. (тобто першого перевидання творів у 23 томах) — «Чумаренко».

 

…два рази на тиждень сидить він на етапі…

Тут: у пункті для ночівлі арештантів.

 

…сход збірається його вислати «на поселення»…

Мова про різновид покарання — безстрокове або обмежене певним терміном заслання на поселення у якнайвіддаленіші (отдалённейшие) або менш віддалені (менее отдалённые) землі Російської імперії для їх освоєння. Селянські громади мали юридичне право застосовувати його до осіб за «порочну поведінку» і таких, що вже відбули покарання, але не прийняті громадою назад. Імператорським указом від 12 липня 1900 р. про припинення загальнокримінального заслання поселення як міру покарання було скасовано за винятком осіб, які вчинили злочини релігійного або державного характеру. (Див. напр., Хламова А. М. Уголовная ссылка в Сибирь в представлениях власти и общества Российской империи второй половины XIX в.: дис. … канд. ист. наук. Омск, 2010.)

 

То була краса, що викохується тільки на Україні, але не така, як малюють де-які з наших письменників. Не було у неї ні «губок, як пуп’янок, червоних, як добре намисто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щок, як повная рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка на городі».

«…[Н]авіть Винниченко — нехай і негативним способом, а мусів оддати данину його [Івана Нечуя-Левицького — Б. С.] впливові. Початок першого друкованого твору Винниченкового, „Краса і сила“, дуже нагадує манеру старого нашого письменника, хоча тут-же таки письменник-дебютант в описі героїні й пробує не то з-під цього впливу вибитись, а навіть в ним полемізувати. […] Натяк був занадто прозорий. У Левицького знайдемо буквально ті порівняння, що одкидає тут зручним маневром молодий письменник: „Підборідочок у неї був невеличкий, кругленький, як волоський горішок“, губи „червоніли, як добре червоне намисто“, „на смуглявих щоках грав рум’янець, немов тая весняная рожа“ [із повісті «Дві московки», 1868 — Б. С.], „пишні, повні та чималі губи виступали вперед, як рожевий пуп’янок“ [із повісті «Бурлачка», 1880 — Б. С.]. І вже сама оця оригінальна полеміка показує, як сильно держався в нашому письменстві вплив Левицького ще на початку XX віку…» (Акад. С. Єфремов. Іван Левицький-Нечуй. — К.: Слово, 1924).

Порівняння «маківка на городі» ще зустрічається в баладі Тараса Шевченка «Утоплена» (1843): «Катувала, мордувала, // Та не помогало; // Як маківка на городі, // Ганна розцвітала; // Як калина при долині // Вранці під росою, // Так Ганнуся червоніла, // Милася сльозою».

 

«Ой, не ходи, козаче, до мене,

Буде слава на тебе й на мене»…

Тут і нижче слова народної пісні «Ой, у полі три доріжки різно… / Ходить козак до дівчини пізно…», записаної в с. Петроострів Єлисаветградського п. Херсонської губ. (зараз — Новомиргородської міської громади Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл.). Варіант також наявний в обробках українських народних пісень Миколи Лисенка — Вип. V, Пісні про жіноче горе, любощі, зраду, 29—II (Київ, 1892).

(Украинськи письни зъ нотамы. Друга сотня ; Зибравъ Андрій Конощенко. — Одесса: Выдано коштом друкарни Е. И. Фесенко, 1909. — С. 69—70.)

 

По мойому: побачив, взяв та й герехт!…

Герехт (ґерехт у пізніших виданнях) — גערעכט, «правий» (їдиш). У російському (авто)перекладі (Московское книгоиздательство, 1913) Винниченко ставить до слова примітку — «конец». Крім цього, російському читачеві було також пояснено слова бѣда («двухколёсная повозка»), клуня («рига»), мурло («презрительное „мужикъ“»), бублейницы («торговки баранками (бубликами)»), брыль («соломенная шляпа»), вія («дышло у воловыхъ возовъ») та витлумачено фразеологізм подавать рушныкы (полотенца) — «обручаться»

 

Подумай, удумайся…

Цікаво, що в пізніших публікаціях, починаючи з 1919 р., цю репліку подано як «Подумай, одумайся», що докорінно міняє її значення.

 

Суре, гіб ім здачі.

«Саро, дай їм здачі» (рос.-їд. мішанка).

 

…земляк з буряковим дюхачем!

В останніх прижиттєвих виданнях (Х., К.: Рух/Книгоспілка, 1930, 1931) — «нюхачем». У повісті російського прозаїка-краєзнавця Ніколая Мінха «Братья Феврали» (1964) про побут дореволюційного Поволжя читаємо: «У нюхающих [тютюн — Б. С.] был и свой лексикон. Они не говорили, например, нюхнуть, а — „дюхнуть“. Не нюхач, а „дюхач“…» (Минх Н. А. Братья Феврали / Н. А. Минх. — М.: «Советский писатель», 1980. — С. 12). У російському (авто)перекладі вжито саме «дюхач», яке так і пояснено — «носъ».

 

Три красні.

Тобто три кредитні білети номіналом по десять карбованців (рублів) кожен, що традиційно мали червоний колір або його відтінок.

 

…передаючи оброть дядькові…

В останній авторській редакції 1931 р. — «передаючи недоуздка дядькові». Слова — абсолютні синоніми зі значенням «вуздечка без вудил [для прив’язування коня]».

 

…четверо дядьків попадають в холодну…

Холодна — в’язниця (заст.).

 

…мій наймит, з села Лементарівки

Лементарівка, також Рейментарівка — село Оситнязької волості Чигиринського п. Київської губ. Зараз — с. Дібрівка Новомиргородської міської громади Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл. (Варіант назви «Лементарівка» зафіксовано, напр., в архівно-кримінальній справі П. Я. Нюпи, хлібороба, жителя с. Защита Ново-Миргородського р-ну Одеської обл.; ГДА СБУ, ф. 75307-фп.)

 

Чи вони в горниці, чи в кухні? Мабуть в кухні — обідать варить!.. Ні, сьогодні неділя…

Слова «Мабуть в кухні» остаточно зникають з усіх версій повісті ще 1906 р.

 

…когось уже облапошив, а я казюсь…

Облапошити — ошукати, обдурити, пошити у дурні (росіянізм).

 

— Бій, бій!! Не хочеш? не хочеш? Жаліть будеш! […] Хай моє пропада! Бій!

Імовірно викривлено від «бити», тобто вдаряти по руках (на знак згоди).

 

Що ж би то й була за киргизка, якби вона не мала була…

Висота коней аборигенної киргизької породи (Середня Азія) і справді не більше 1,5 м в холці.

 

Знаєте, усьо таки как-тось неприлічно під возом…

Цікаво, що в рос. (авто)перекладі в цьому місці Андрій «на радостях, снисходя в благодушии к Тарасу, […] даже оставил свой „панскорусский“ язык и заговорил по-украински».

 

Батька нема, на биржі.

Биржа, біржа — тут: місце стоянки візників, фурманів у містах (заст.); очевидно запозичення з рос. мови.

 

Ну, слухай, — не повертаючись до його […] тихо вимовила вона…

Від 2-го видання творів у 23 тт. (Х.: Рух, 1928) із речення зникла частка не і Мотря стала в цей момент повертатися до Ілька.

 

…просуне важким ходом жидівська балагура…

Балагура, балагула — критий дорожній віз; балагура (заст.) (із їд. בעל־עגלה, «візник»).

 

Чути: «краля зверху!», «сімка хвалить», «запиши хвальону», «вино-козирь»…

У деяких різновидах карткової гри в козла «хвалитися» — першим починати ходити в партії, завдяки розташуванню зліва від того, хто здає карти. Зокрема, той, хто «хвалиться» може визначати спосіб, у який буде роздана колода в процесі гри.

 

Розбили лавку старого Хаїма.

Розбити — тут: пограбувати.

 

Вони ж теж на линії солом’яного жениха. Чи в проходку з ними ходили?

Тобто «несправжнього, тимчасового» нареченого. Фразеологізм, найімовірніше, походить із нім. Strohwitwe, «солом’яна вдова».

 

…буде одвічать за «буйство і покушеніє на грабіж».

Ількові могли інкримінувати «ссоры, драки, кулачный бой, или другаго рода буйство въ публичныхъ мѣстахъ» (ст. 38 чинного на момент подій Статуту про покарання, які накладають мирові судді, від 1885 р.), що передбачало арешт до семи діб або грошове стягнення до 25 карбованців, та «открытое похищеніе чужаго движимаго имущества» (ст. 1643 Уложення про покарання кримінальні та виправні від 1845 р.), що передбачало заслання на поселення в Сибір або арешт від 2,5 до 3 років.

 

…сидів в камері «срочних»…

Тобто вже засуджених на ув’язнення.

 

…між штундарями, посадовленими за збірки…

Збірки — тут: зібрання. Мова про представників якоїсь із течій євангельських християн, що стали стихійно виникати в 2-й пол. XIX ст. у селянському середовищі, зокрема на території України в межах Київської, Катеринославської та Херсонської губерній. Зазнавали спершу несистемних переслідувань з ініціативи Найсвятішого Синоду, які посилилися в останній третині XIX ст., але в переважній більшості залежали від дій місцевої влади.

 

…не постив у Петрівку, їв в неділю до звону…

Петрівка — Петрів піст триває від тижня по Трійці до Дня апостолів Петра і Павла 12 липня і вважається менш строгим від Великого посту перед Великоднем.

 

…і став читать «Путешествіе по рѣкѣ Оранжевой и ея притокамъ»…

Такої книги не відомо, але російською мовою видавали подорожні нотатки Девіда і Чарльза Лівінгстонів «Narrative of an Expedition to the Zambesi and its Tributaries» (1865) — «Путешествіе по Замбези и ея притокамъ» (СПб., М.: Изданіе Маврикія Осиповича Вольфа, 1867).

 

…схожий, як сам про себе не без гордощів казав, на святого Антонія, чудотворця Печерського.

Преподобний Антоній Печерський (п. 1076 р.) — засновник Києво-Печерського монастиря і разом із тим — усього давньоруського чернецтва.

 

«шедше убо научать усі язики, крестяще їх во імня Отца і Сина і Св. Духа, амінь»

Ц.-слов. «…шедше убо научите вся языки, крестяще их во имя Отца и Сына и святаго Духа» (Мт. 28:19). Сучасною українською мовою ця цитата звучить так: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (пер. Івана Огієнка, 1962).

 

От ви говорите, […] гріх окони палить…

Окони — викривлене «ікони».

 

05.09.2022