I.
Півдня. Сонце пече, наче підрядилось зробить за сьогодня з землі перепічку. Де не станеш, здається круг тебе і згори, і знизу пала́ якась велетенська піч і шугає без перестанку пекельним полум’ям. Дихати важко.
У полі пусто вже. Не веселять очей густі, довгі ряди кіп, не луна у яру дзвін коси: голо і сумно; подихає осінью.
По шляхах і по межах подекуди суне поважно гарба з снопами. На ній, задравши догори голову, лежить собі який-небудь засмалений з білими плямами хлопець і хльоска іноді згори батіжком. Йому сонце не вадить. Часом, підвівшись, він крикне ліниво «гей», плюне через губу і знов розляжеться і тягне безкраю пісню свою.
Гін на троє від села Цурупалок йде машина пана Скшембжховського. Тут вже чисте пекло. Попадеш сюди і з початку нічого не розумієш: стук, гряк, гвалт, якийсь рев, якийсь свист, чогось кричать, десь сміються, порох, полова, дим… Крізь туман, що стоїть навкруги, видно щось велике й червоне, чути, як сердито гуде і грюкоче воно. Тільки оговтавшись трохи, починаєш розуміть сю просту картину. Стоїть собі добросердна ненажерлива звірюка, гуде, грюкотить, а люде пхають їй в пащу і не вспівають нагодувати її. З радісним ревом хапає вона сніп за снопом, трощить його залізними зубами своїми і знов голодно й жалібно реве та гуде. Не вспіють п’ятнадцятеро засмалених, запорошених, живих істот вигребти з під неї, як треба знов пхати їй в пащу, бо сердито гуде вже і клаца порожнім барабаном. Не вспіють всунути снопа, як вже летить полова, і солома піднімається горою під соломотрясом. І п’ятнадцятеро прислужників, гукаючи, поспішаючи, одкидають, розмазують на-швидку піт по лиці і знов підхоплюють з під неї і знов одкидають до хлопчиків. А сі теж не дрімають: зачепивши купу волоком, тягнуть до великих, жовтих ожередів, на яких видно тільки брилі дядьків та довгі вила. Робота кипить.
А машина гуде і наче аж ревне радісно, як попадає зразу добрий шматок. В таких випадках машиніста Арсентій Трохимович звичайно сердиться і щось кричить до барабанщиків; але ті ніби не дочувають. І цілісенький день її годують і підбирають з під неї. Віз під’їзжає за возом, гарба за гарбою. Вже позвозили з Розкопаного яру, вже почали з Чортової пасіки, а звірюка все реве і голодно клаца своїми колесами, пасами, соломотрясами.
А сонце пече. Піт вже не витирають і він вільними шляхами розходиться по запорошених лицях, вибіраючи де меньше пороху.
Молодий економ, пан Гудзинський, або, як звуть його селяне, Гудзик, ходить злий і темний, як хмара. Він то підійде до паровика, байдуже ніби подивиться на дорогу, що йде до села, то знов вертається назад злий і похмурий. На йому черкасиновий, стальової масти піджачок, високі комірчики з червоним галстучком, і риженькі штанці в чоботи. На голові ярусний, синій картуз з ремінцем, на руці довгий, зложений удвоє, нагай.
Всі люде коло машини непримітно, але пильно слідкують за ним. Всі бачать, як гостреньке, засмалене личко його що разу робиться гостріше, губи тоньчають і вся невеличка постать ще більше зменьшується. Він се знає і се піднімає у його тупу, глуху ненависть до них. Він знає, що їм усім до одного відомо, кого він виглядає так пильно і чого так виглядає. Він знає, що їм навіть відомо, коли він буде вінчатись з Гликерею Парменовною; відомо, скільки дає йому батько її монопольщик викупного за надзвичайно великі зуби, за косі очі, за 28 год своєї дочки, «модиски». Відомо їм і те, що він кожного дня приймає її біля машини, привча до хазяйства (бо вона була в городі «модискою»); відомо, що він з великою охотою замісць сього запхнув би її в піч паровика, як би дала вперед гроші; відомо, що він ненавидить її так, як ненавидить зараз всіх, що біля машини.
А по дорозі, що йде до села, а ні лялечки. Гудзик корчить байдуже лице, повертається і злістно накидається на першого, хто попадається під руку. Лається гостро, єхидно і з ненавистю.
— Ач, яка з неї робота! — з призирством тикає він нагаєм під машину. — То по твойому робота? То робота, питаю, кукла ти американська?!
— Як граблі короткі… — почина дівчина і змовкає: пан Гудзик зараз же вихоплює у неї граблі, засовує далеко під машину і вигортає купу полови.
— Кукла! — шипить він, кидаючи на неї граблищем. Дівчина винувато ухиляється і ловить граблі.
— Тобі до машини ставати? Дітей няньчить у жидів, жидівська помийниця ти!… Ач, яка красуля!… Куди-и-и ж сунеш, герге-е-по! — знов хапа він граблі і поверта в другий бік. Дівчина покірно посовується за граблями.
— Кукла єгипетська! — злістно кида він і одходить.
На-а-а моди-и-сці сарахв-а-ан…
Біля неї Гудзик пан…
чується десь за соломотрясами і на всіх лицях з’являється весела у́смішка.
Добре, добре! — думає Гудзик, ідучи до паровика. Заспіваєте ви у мене не так! Я вам заспіваю. Що то ви заспіваєте, як за грішми прийдете!..
І він виразно собі уявляє, як в суботу прийдуть «вони» за росчотом, а він нахилить голову на бік і, ніби жалкуючи дуже, сумно одповість їм: «Біда, хлопці! Не прислав пан грошей, візьмете вже мабуть в ту суботу»…
І хоча вони добре знають, що се правдива брехня, хоча знають, що він віддає їм же їхні ж гроші за проценти, що навіть зараз у його в кишені є гроші, постоять, погомонять, почухаються і підуть собі з Богом до другої суботи. Бо не їхня тут сила, а його, бо не він у їхніх руках, а вони у його. І знає він, що ненавидять вони його, що покірливість ся до часу до години, знає, що погано буде йому, як і він попадеться, але від сього ще більша ненависть закипає до них.
По дорозі ні душі. Гудзик знов робить байдуже лице і повагом іде до машини. Пісня ще дужчою хвилею несеться з-за соломотрясу і жене кров Гудзикові у голову. Настрій накипає. Хочеться когось ударить, пригнітить, хочеться чим-небудь виявить накипіле почуття.
— Карпо! — гукає він до присадкуватого, широкоплечого парубка в синіх пукатих окулярах, які носять звичайно ті, що стоять біля соломотрясу. — Ти на гулянку прийшов сюди? Забірайся на місце!..
Карпо повертає до його запорошене лице з широким носом і товстими губами і зараз же знов нахиляється до парубка, що вигортав полову з-під машини.
— А як не схоче сьогодня заплатить усім, кидати зараз же всім роботу… До о́дного! — бурмоче він. — А як буде хто… теє… значить, не приставать до нас, під ребра і амінь…
— Карпо!!..
— І не заціпить ідолу! — усміхається Карпо, не дивлячись на Гудзика. — Гудзя проклята!.. Дак ти ж гляди: як з’явиться модиска, зараз же катай до мене…
Парубок підводиться, виправля спину і витера піт.
— О, Гудзя вже біжить сюди! — тихо промовля він до Карпа і знов нахиляється під машину.
— Хай біжить! — байдуже, крізь зуби, цідить Карпо і тихо йде собі до соломотрясу.
На модисці-і-і сарахва-а-н
— голосно заводить він, проходячи повз Гудзика, що вже наблизився до його, і заклада руки за спину.
Коло неї Гудзя пан…
— Карпо!! — визвіряється Гудзик, — ти на проходку прийшов сюди? Мурляка чортова!
Гей, модиска моя, ти любезная моя!..
Біля машини прокочується регіт і Карпо важно проходить до соломотрясу, голосно виспівуючи.
— Н-ну! — дивлячись йому вслід, промовля Гудзик і стиснувши губи, йде за паровик, — це тобі не минеться так!
Ненависть давить йому груди до болю. Кожне засмалене лице, кожний хриплий голос робітника дратує його і виклика бажання помститись, придавити, показати, що сила його, а не їхня.
— Знов солому розкидав, вахляяко! — зупиняється він біля паровика і пильно дивиться прямо в лице качагарові. — Знов тобі говорити це, бодай з тобою лихо говорило, чорта дурного шматок!
Качагар, високий, млявий Данило, одводить погляд від печі, мовчки, понуро обдивляється навкруги і знов задумливо дивиться в червоне полум’я.
— Та до кого ж я говорю!? — вмить скажено виривається у Гудзика фистулою. — Солому мені!
Данило мовчки повертається і почина підкидати солому ногами.
— Ач, дурне бидло чим підгортає. — Граблі, йолопе, візьми граблі!..
Данило іде кудись за граблями.
— А ти ж куди? куди біжиш? — накидається Гудзик на дівчину, що витираючись фартухом, наближалась до діжки з водою.
— А вже ж не виглядати когось! — насмішкувато кида та і підставля рота під чіп. Гудзику хочеться кинутись на неї, здавити за горло, загризти її, але… дивиться тільки, як вода тонесенькою цівкою збігає з-під чопа у витянуті губи дівчини і почуває, як злість наче грудкою важкою проходить по його грудях.
— Ху, — напившись, втирається дівчина і ніби до себе додає з дивуванням: — І чого її так довго немає? Кумедно! — І, зареготавшись, хутко біжить до машини.
II.
А модиски нема. Сонце, немов утомившись, стало сідати і з поля повіяло свіжим повітрям. Здавалось, робота повинна б йти жвавіще, а тим часом біля машини коїлось щось чудне. Починаючи з барабанщика Андрона і кінчаючи погоничом Михалком, всіма опанувала якась млявість і неохота. Біля ожередів стояли навезені й не викидані копиці, коло соломотрясів іноді набіралось стільки соломи, що треба було спиняти машину, щоб дати їй ход; полова підпірала машину і спиняла колеса, що черкались по ній; навіть жидки біля віялок чимсь були заклопотані і не звертали уваги на роботу. Гудзик не вспівав лаятись. Кине одного, треба бігти до другого; розігнав одну купку, що палко про щось говорила, в другому кутку вже держить якусь промову Карпо. На барабані сміх, регіт, під барабаном палкі балачки, всіма опанував якийсь інтерес. Машина все частіш і частіш голодно гуде й гуркає, возії все частіще чогось баряться, а всі навіть на се й не звертають уваги.
Гудзик почина догадуватись, почина розуміть сей настрій і страх холодить йому серце. З ненавистю дивиться він, як настрій обхоплює навіть качагара Данила, примушуючи того жвавіще сунуть солому і повертать здоровенною коцюбою.
«Нічого, нічого, я вам покажу, підождіть ви, мурляки прокляті!» — думає він і ще енергійніще біга й лається.
— Чого ж став? Чого став? Під’їзжай, під’їзжай!! — накидається він на возія-парубка, що, балакаючи з дівчатами, підбірав віжки і збирався під’їзжать до машини. Парубок здригнувся і, поспішаючи, шарпнув й зацмокав на коней.
— Куди ж ти? куди? Куди вернеш гаспиде? В ма-а-шину, про́клятий, в машину, іроде, в’їдеш, бодай ти на могилки виїхав! Соб держи! Соб, тобі говорю!! — скажено, несамовито верещить Гудзик і підбігає до коней. Схопивши за віжки, він круто повертає, віз раптом перехиляється і в купі з парубком, під акомпанімент криків й сміху, тихо, поважно лягає на землю. Земля навкруги вкривається снопами.
— Ну, от!.. — похмуро буркає парубок, встаючи з під снопів і сердито починає шукать картуза. Гудзикові і ніяково, і досадно за сю ніяківість, і злість аж кипить до «мурляків», що прикладуючи і глузуючи, регочуться з його.
— Бач, що наробив! бач, кукла американська, що наробив! — шипить він до парубка. — Покорчило б тобі, анафема!
— А чого ж шарпали… — не дивлячись на його і витрусюючи картуза, кидає «анафема»! — Тепер піднімай…
— «Підніма-а-й»! — перекривляє Гудзик, — за печінки б тебе підняло, іроде… Піднімай же, чого ж стоїш, дубом би тебе поставило!..
— А що я сам його буду піднімати? — вмить визвіряється парубок і люто пхає ногою сніп. — Та хай воно тобі сказиться!.. Сам шарпнув, перекинув, ще й лається… Гроші дай, он що!..
Він скінчив поганою лайкою і нервово одійшов до коней. У Гудзика аж серце замерло від «тобі», «сам», «дай» і гидкої лайки. Що ж це? Коли це було? Коли це було, щоб який-небудь хлоп насмілився сказать йому, панові економові, «ти»? Коли було, щоб вони до того забули своє становище, що висловлювали голосно своє незадоволення? Було ж навіть, що робили йому мало не задурно і то не казали «гроші давай». Бувало не тиждень, а місяці не бачили зароблених грошей, а все ж не кричали; мовчали, чекали і може і лаялись, та все це нишком. А тепер?… І Гудзик пильно, з страхом обдивляється навкруги і… трохи заспокоюється. Лиця хоча і похмурі, сердиті, але чого-небудь нового не видно. Щоб заховать своє ніякове мовчання після парубкових слів, він так само мовчки одходить.
Парубок же, постоявши біля коней, повозившись там, підійшов знов до воза і суворо гукнувши возіїв на допомогу, став підсовувать плече під драбину. Возії позлізали з возів і теж стали ходить і вишукувать місця, де б зручніще підмостити спину. Почалось піднімання з лайкою, сміхом, з одпочинками й балачками. А тим часом машина голодно ревла, лящала пасом і наче сердилась, що барабанщики стоять собі і весело балакають, подивляючись на обидва боки у низ. І з другого боку, теж щось трапилось, бо ніхто й не гадав подавати снопів. Всі спочивали і з цікавістю слідкували за підійманням воза. За скиртами лаявся Гудзик.
— Ей, чорнява!.. Чорнява на три пальці під носом бодай ти виросла! — Чується вмить з барабана і під машину загляда запорошене з пукатими, синіми окулярами на носі лице барабанщика Андрона. І крім сих окулярів, чорних яких-сь купок на місці вусів і носа нічого за порохом не видко. Губи зложені зовсім серьйозно, тільки куточки здригуються посмішкою.
Дуже висока, зовсім білява дівчина, до котрої гука він, навіть не поворухнеться, задивившись на воза.
— Ей, ти! Чорнява!.. Біла хустина!.. Тю! Федоська!
Федоська здригується, повертається і починає шукати очима.
— Сюди! сюди лупни!
Федоська підніма голову і, забачивши Андрона, усміхається.
— Іди сюди… — киває той головою. Дівчата круг його весело посміхаються і наперед почувають задоволення.
— Чого?
— Та йди, дурна!.. Іди, — я тебе спонаравив… Іди, моє серце…
Дівчата сміються, а з ними й Федоська.
— Та йди, не бійсь: я мнякий…, як віск на морозі. Ну?.. Води принесеш… — додає він, підіймаючи відро.
Дівка неймовірно дивиться на дівчат, на відро й рушає. Через хвилину голова її з’являється на барабані.
— Ти вирости хочеш? — вмить серьйозно повертається до неї Андрон і пильно дивиться в лице.
Дівчата, що дивились на його, і собі поробили серьйозні обличчя, вмить пирскають зо сміху і чекають одповіді від сторопилої Федоськи.
— Ну, видно, що хоче, — не посміхаючись навіть, провадить далі Андрон і бере Федоську за кінець хустки.
— Так коли на це вже йде діло, — говорить він, — то ти зроби от що… Та стій дурна! Чого ж тут соромиться? Хочеш вирости, то рости, Бог з тобою… Що ж тут? Так, значить, зробиш так…
— А, та ну вас! Сміються!.. Пустіть… — виривається Федоська і хоче злазити вниз.
— Стоп, стоп! Підожди… Я маю справді сказати тобі де-що. Чекай-но!.. Карпо говорив там у вас, щоб завтра не йти на роботу?..
— Говорив… І про модиску…
— Усім?
— А я знаю? Чула, як казав…
— Дак от що: піди зараз найди Карпа і скажи йому так: коли буде вже усе гаразд, хай прийде на барабан. Треба, щоб починалось у нас… Розумієш? — нахилився він до Федоськи і несподівано зробив їй по губах «тпруньки». Федоська аж одкинулась назад й плюнула, коли тим часом дівчата весело реготались.
— Скажеш же?
— Та скажу…. А як модиска прийде?
— Тоді все буде… Ну, рушай… Висока рости!
— Ет! — соромливо махнула Федоська рукою й зникла. Але не встигла ще зовсім сховатись її хустка, як зараз же зачувся голос Гудзика:
— Чого… треба… Лазила?…
— О, Гудзя вже! — ненавистно муркнула одна з дівчат і стала готуватись, щоб приймати снопи від парубка, що вилазив уже на поставлений віз.
— А ти, Андроне, замісць того, щоб згребти та подати в барабан сміття, регіт з ними заводиш? — почувся через пів хвилини незадоволений, але здержаний голос Гудзика і на барабані з’явилась його голова. — Так робити не можна!
— А якого ж біса не дають снопів? — похмуро кинув Андрон, дивлячись кудись у бік. — Пальці ж свої не посуну. Я те-ж не каторжний… Хоч би ще знав, що гроші матиму й за таку роботу, а то робиш за панське спасибі…
Гудзик ніби не дочув і зліз з барабана, нічого не одповідаючи. Він зна, що з барабанщиком поводитись, як з простим робітником, не можна. «В барабан давати, — не в соломі спати», кожний скаже і кожний барабанщика поважає.
— Та й з сміттям для тебе возитись не буду, — додає Андрон, дивлячись Гудзикові вслід. — Хіба цей сніп укинуть? Ух! — вмить повертається він і робить руками, ніби згортає сніп і хапає тим часом одну з дівчат за ноги. Та злякано одскакує і, регочучись за всіма, підхоплює снопи, що як груші сипляться від сердитого парубка. Машина реве, дзижчить і вкривається з гори до низу туманом пороху й полови. І всі за нею, хоч і мляво, ніби оживають. Дівчата, перегукуючись і іноді лаючись, тягають лантухи з зерном з-під машини до великого вороху. Хлопчики, похльоскуючи з затурбованими і поважними пичками, не вспівають тягати купу за купою жовтої, побитої соломи. Соломотряси, половотряси з стуком, з гряком, без перестану викидають солому й полову і сірим шаром пороху вкривають лиця робітників, що, як комашня, обсіли навкруги машину. Навіть Андрон затих. Міцно насунувши на лоб картуза, розставивши лікті, він з запалом якимсь хапає сніп за снопом і майстерно розістлавши його, суне в залізную пащу машини. Раз за разом чується дзижчання й ревіння машини-звірюки, котру все більше і більше роспалює Данило. До сього прилучається жалістна пісня жидків-млинщиків біля вороха зерна і стукотіння віялок і решет. На рядах лантухів, що в три поверха наложені біля них, сидять замурзані жиденятка, з лушпайками із дині в руках і традиційними хвостиками з-заду.
Один тільки Карпо не бере участі в сьому концерті. Не вважаючи Гудзика, він похожає собі між робітниками, зупиняється, балакає і пробірається далі. Після його, розмови стають живіщі, а робота більше млявою.
— Плачеш? — протискуючись поміж граблями, що ними дівчата одгортали полову, ніби байдуже кидає він до дівчини в чорній хустці і зупиняється. Та швидко підводиться й дивиться на його.
— Еге! драстуйте, Химо! — іронично уклоняється він. — Ніби не розуміє… Через місяць Гудзине весілля ж…
— Ну, то що?
Карпо трохи одходить на-бік від купи полови, що суне якась жіноча постать і націляється говорити.
— Ну та що, що жениться?
— Байдуже́?
— Пхі! — хита з призирством головою Хима і знов нахиляється, але зараз же підвівшися, додає: — не бачила твого Гудзі!.. От-то! пхі! Він мені потрібний!..
Але Карпо по очах, по занадто байдужому голосі бачить, що їй не зовсім вже так байдуже, як би їй бажалось вдати. І ревнисть ущипливо пронизує груди і кривить товсті його губи злою посмішкою. Він скида сині окуляри й почина для чого сь мняти їх в руках. Маленькі сірі очі його якось чудно біліють своїми чистими віками серед запорошених щок і пильно розглядають шнурок з окуляр.
— То б то тобі аж ніц-нічогісінько? — яко мога байдуже і навіть насмішкувато знов кидає він.
Хима не одповидає і старанно вигорта з-під машини полову.
— І вчора може, скажеш, того до мене не вийшла, що знов батько не пустив?
— А вже ж…
— Хм… А кого ж то вчора Сидір бачив біля економової кухні?
— І-і-і! — сплеснувши руками, підвелась зразу Хима і так подивилась розкритими очима на Карпа, що кожний, глянувши на неї, зразу сказав би, що її і здивувала, і образила така брехня. Але Карпо по оцьому саме й побачив, що вона тільки вживає дуже знайомого йому засобу брехні.
— То б то та́к не було?
— От нехай мене Господь поб’є, коли я вчора бачила ту кухню і того економа, хай він сказиться! Він мені потрібний, як сироті трясця… Ото причепився! Не бачила якогось економа… Яке счастя, пхі!
— А де ж у тебе взялася з китицями хустка?
— О!.. Хустка… Тітка приїзжала й купила…
— А Гудзя казав, що купив і ще сам показував Сидорові…
— О!.. Сидорові?.. Так… — змішалась Хима і скоріще нагнулась до полови.
— Ага, піймалась!..
— Пхі! піймалась… Ніякої я хустки від його не брала. Ти раз-у-раз чіпляєшся… Як батько не пускали, то чим я винна?.. Потрібний він мені… Мале, погане…
І, похмуривши лице, Карпо одійшов до соломотрясу.
— Знов з Карпом? — пропустивши з суворим поглядом повз себе Карпа і зупиняючись біля Хими, промовив Гудзик.
— О! «З Карпом!» Він мені потрібний!.. То він граблі мені набив, бо усе чогось спадають… «З Карпом»!
І ображена Хима енергично засунула граблі під машину.
— Що ж він тобі тут говорив таке, що ти так руками плескала?
— «Що говорив»… Говорив, що… А ви на що усім розсказуєте, що подарували мені хустку… Усі парубки вже знають… Гарно як!
— Хто розсказував? — здивувався Гудзик.
— Ум… ще й ніби не знають!
— Та йди к чорту! Що я дурний розсказувать?
— Ну-да… А Карпо казав, що ви казали Сидору…
— Бреше! То він випитать у тебе хотів… А ти й перелякалась свого коханого та й плетеш чорт-зна-що…
— Еге, «коханого»! Так… Потрібний він мені… Пхі!..
— Брешеш!
— О! «Брешеш»!..
— А вже ж брешеш, бо Мошко сам тебе бачив з ним за старим млином…
— І-і-і! — сплеснула руками Хима і широко-росплющеними очима подивилась на Гудзика. Але той подививсь їй в вічі, плюнув і одійшов! Хима з призирством подивилась йому вслід, хитнула головою і знов нахилилась під машину.
— Ні, цей Карпо щось таки затіває, — думав Гудзик, ідучи повагом до свого доглядного пункта, — тут щось… Хм… Нехай, нехай… Он навіть і цей щось коверзує… Ач… про́кляті мурляки!
— Чого ж рота роззявив? Поганяй! — накинувсь він на хлопчика в картузі по самі вуха, що стирчали, як у миши, і білих штанцях, на одній шлейці.
— Та волок одчепи, мацапуро!… Повилазило?
Хлопчик перелякано сьорбнув носом, спинив конячинку, що вів за недоуздок, і став возитись біля канату.
— У-у, кукли! — муркнув з невимовною злістю Гудзик і, одійшовши трохи, став дивитись на шлях. Біля самого села по дорозі ворушилось щось чорне. Через хвилину воно було вже більше, через дві — ще більше, видко, що наближалося дуже хутко.
Ніби верхи, ніби пішки… — дивувався Гудзик, приставивши руку до козирка з ремінцем. — Біжить швидко.. А-а-а! Пан Ян на велосіпеді!
І Гудзик з досадою згадав, що він на сьогодня обіцяв пану Яну послать до двору гарненьку дівчину від машини. Не послать не можна, тим паче тепер, коли він гадає відходить і поживиться на шлюб у старого Скшембжховського; послать же нема кого, бо тепер, мабуть, ні одна не піде. І дивлячись, як чорне все побільшувалось, він хутко став перебирати в думці всіх дівчат, що були біля машини.
— Ага!.. Хима!.. Послухаєм, що тепе́р Карпо заспіває… Хм…
І навіть дуже задоволений, він став нетерпляче чекати Скшембжxовського. Через хвилину вже можна було розібрати гарненьке, біленьке личко пана Яна з блакитними, невинними, великими очима й свіжими, пухкими, рум’яними губками, над котрими ледве примітно чорніли маленькі вуса; можна було навіть побачить на сьому дитячому лиці якусь тупість, сухість і надзвичайну чваньковитість.
Зстрибнувши з велосіпеда, він обережно спер його на лантухи з зерном і недбало тикнув Гудзикові руку. Той, звичайно, удав дуже задоволеного з сього.
— Proszę pana, сьогодня зовсім мало гарненьких. Але я пану покажу, proszę pana… — підморгнув він на-пів по-приятельски, на-пів по-рабськи, але з тим кольором, що буває у кімнатних рабів. — Дівчинка… Але пан сам зобачить…
Але пан тільки холодно дивився своїми ясними, дитячими очима і, прямуючи до машини, силкувався пронизати оком туман полови і навіть хустки, котрими дівчата й молодиці захищали свої лиця від пороху й сонця. Біля машини замовкло. Парубки ще більше нахмурились і люто махали граблями і вилами, мов уявляючи на них що інше замісць полови та соломи. Навіть і дівчата не проясніли, що бувало раз-у-раз, як з’являвся «панич». Тільки де-які, не втерпівши, бігали ніби за ділом до Гудзика і кидали в «Янека» гострим, метким, як блискавка, поглядом. З барабана чувся веселий сміх і голос Андрона.
Карпо стежив за Химою і злість все більше розливалась йому по грудях.
— Ач! ач! — думав він, дивлячись, як та то зазирала під машину, то забігала на другий бік і весь час мала такий вигляд, ніби бігала за ділом і не знала навіть, що прийшов «панек-Янек».
Слідкував він і за Гудзиком, слідкував за його злорадною, злою усмішкою, з якою він, ніби жартуючи, хльоскав дівчат нагайом, показував їх Скшембжховському; слідкував за його поглядами, які кидав той на всіх, ніби бажаючи сказати: «от же вам! от же вам»!
Але до смаку «Янека» не знаходилось. Та занадто тонка була, та висока, та великі зуби мала. «Янек» тільки мовчки одвертався і рушав далі. Всі мовчки дивились просто перед себе і коли-не-коли перекидався де́-хто словом.
— А ну, ти!.. Повернись! — хльоснув Гудзик нагайом товсту дівчину в білій сорочці і з червоними, товстими литками, що аж «вилискувались» з під короткої спідниці. — Ти з Цурупалок?
Дівка повернулась і, соромлячись, засміялась.
— Ну?
— Ба ні…
— А звідки ж?
— Хі-хі-хі!…
«Янек» рушив.
— Це погана, proszę pana… — йдучи позаду з ніяковістю промовив Гудзик — Ось… Горпино, Горпино!
Висока, чорнява дівчина поважно повернулась і зирнула у їх бік.
— Іди сюди!..
— Чого ще там?
— Та йди… Треба…
Дівка знехотя сперла граблі на машину і не поспішаючи стала наближатись до них. Гарні її очі дивились спокійно і холодно.
— Ти там… е… е… Ти одгортаєш полову?
— А-то-ж…
— Ну, так… той… А чи не багато там дівчат? Може… е… е… зайва котра?..
— А я знаю?
— Ну-да… але… Ти от що… Передаси комусь граблі і підеш до двору… Там панич передадуть тобою квитки… Бо мені сьогодня на вокзал треба…
Дівчина подивилась на його і з призирством, і з насмішкою і мовчки пішла назад.
— Coż to? — здивовано підняв брівки пан Ян і подивився непорозуміло на Гудзика.
— Не хоче, хлопка! — злістно кинув Гудзик і рушив далі. «Панек-Янек» ще раз озирнувся на високу, поважну постать Горпини й пішов за Гудзиком. Перейшли на другий бік машини. Гудзик ще отвертіще став показувать Янкові всі вдачі дівчат, ще злорадніще повертав їх на всі боки перед ним і наумисне хльоскав нагайом, як коров на базарі.
— Прошу пана, можна мені граблі набити, бо чисто злазять, — підбігла вмить до них Хима і кинула гострим, палким поглядом на «Янека». Гарненьке її личико було витерте від пороху і приваблювало здоровим і свіжим рум’янцем.
— Граблі? — спитав Гудзик і подивився на Янека, котрий зараз же в’ївся в Химу очима, озираючи її з ніг до голови.
— А ся піде? — спитав він по-лядськи у Гудзика.
— Піде, піде, proszę pana… З тобою там хто одгортає?
— Федоська, Килина Галасенкова…
— Ну то от-що: кидай граблі, хай там хтось за тебе одгортає, підеш у двір…
— Зараз?
— А вже ж!..
— Чого?
— Там панич дадуть тобі квитки…
Хима замаялась.
— Ну?
— Не хочу…
— Що? Що ж тебе прохати, чи що? Не базікай же, забірайсь!… Ні́чого…
— Я до двору не піду! — твердо промовила Хима і повернулась іти.
— Як не підеш? — скрикнув Гудзик — значить…
— Хіба я такий страшний — перебив його Ян холодно усміхаючись до Хими. — Я не кусаюсь…
Хима кинула на його поглядом, трохи подержала його в невинних та ясних очах його і повернулась до Гудзика:
— Ну-да, щоб вигадали що-небудь…
— Дурна! — ніхто нічого не вигадає…
— Еге, не вигадає… Ось і тепер усі дивляться сюди…
— Та хай дивляться, може повилазить… А панич дадуть тобі там заразом і росчот за той тиждень… Тобі ж грошей треба?
— А-то-ж…
— Ну, от… Proszę pana, їй за тиждень руб вісімдесят.
Янек хитнув головою, глянув ще раз на Химу і рушив до велосіпеду.
— Вона піде, proszę pana, тільки так… гедзькається… Піде…
Янек ткнув йому руку, стрибнув на велосіпеда і торкнувшись злегка до кругленького картузика, хутко задріботів ступирями. Гудзик ще трохи постояв, подивився на дорогу, чи не видко часом «модиски» і тихо пішов назад.
— Ху! От нема чогось модиски!! — крикнув Карпо, кидаючи вила і дивлячись на Гудзика, що проходив біля його. — Пошила б мені пальчатки… А я б їй зуби вставив з оцих вилок… Однак ріжки випадають!..
У модиски кінські зуби
На модисці гарні шуби,
Гей, модиска моя, розлюбезная моя! —
— на весь голос узяв він і цілий гурт зараз же підхопив твір Карпа, що співавсь на голос «Барині».
Гудзик, ніби не чуючи нічого, але укусивши трохи губи, пройшов трохи і зараз же гукнув:
— Химо! Кидай граблі, йди до двору!
— Я не піду-у-у! — почувся голос Хими і з-за машини виступила її постать з граблями.
— Гаврило! А ти знаєш, скільки ряботиння у модиски? — гукнув Карпо до високого, тонкого парубка, що стояв недалеко від Гудзика біля воза з снопами.
— А я кому кажу йти?! Зараз же мені ступай… Візьмеш квитки і квитанцию на вокзал… Чуєш?
— Ну-да-а-а! — плаксиво крикнула Хима. — Я не хо-о-чу, нехай хтось другий піде…
— Так не знаєш? Милійон та ще й двадцять та під носом вісімнадцять. А приданого знаєш скільки?.. П’ятьсот!
— Карпо!! — ледве здержуючись, скрикнув Гудзик. — Як хочеш робити, так роби, а не хочеш, так забірайсь к чортовій матері!
— Хе? — насмішкувато скривив губи Карпо. — Скажіть, які вони сердиті… Не люблять…
Він підняв вила і, схопивши ними навильник соломи, далеко шпурнув її від себе.
— Химко! — вмить заревів Гудзик, — довго ти там будеш копатись, закопало б тебе в сиру землю, кукла американська! Що я жартую з тобою, чи якого чорта! Ступай мені зараз!!
— Ну-да-а, як дале-е-ко… — знов плаксиво скривила губи Хима.
— Ет! — рішучо підбіг до неї Гудзик і, схопивши граблі, далеко шпурнув до лантухів з пшеницею. — Забірайсь!
Хима хмикнула ще раз, накинула краще хустку й тихо пішла від машини. Де-хто гукнув їй вслід погану лайку, де-хто мовчки вткнувся в роботу, а Карпо тільки сціпив зуби і навіть не подивився на неї.
Замовкло коло машини, як замовкає, бува, серед бурі й негоди.
Робили тихо, не співаючи, без сміху й жартів, немов чекаючи чого. Навіть Гудзик не ходив за паровик, а понуро й суворо сидів на лантухах, з-під лоба позираючи іноді по робітниках.
Чути було тільки ревіння й гудіння машини, вигуки хлопчиків-погоничів та тарахкотіння млинків.
Пройшов ще де-який час. З-за паровика, трохи задихавшись, з’явилася рум’яна, здорова Хима. Пошукавши очима й забачивши економа, вона з діловитим, відважним виглядом підійшла до його.
— Казали панич, щоб ви ввечері зайшли до них, щось мають казать вам, — вимовила вона, подаючи якийсь пакуночок, загорнутий в папір.
— Не казав про що? — не дивлячись на неї, спитав Гудзик, беручи пакуночок і ховаючи його в кишеню.
— Ні; казали тільки, щоб зайшли.
— Добре.
Хима повернулась і так саме діловито почала шукать своїх грабель.
— Ось! — хитнула головою Федоська на землю біля себе, де лежали Химчині граблі. Хима підняла й заняла своє місце, маючи все таки такий вигляд, ніби нічого не трапилось і все йде, як і слід йому йти. Дівчата мовчали.
Карпо зразу-ж побачив по її лиці, по знайомому йому дуже виразі в очах і в куточках губів, навіть по тому, як вона ступала, що не дурно «Янек» приїздив…
Він ще міцніще стулив губи, нахмурився і ще з більшим запалом замахав вилами. Солома далеко летіла через голови товаришів, котрі іноді поглядали на його, те-ж похмурі й суворі.
— Кидайте за мене! — вмить зупинився він і, кинувши вила, пішов повз машину до діжки з водою. Напившись, він утерся, підняв окуляри на лоба й тихо пішов побіля дівчат, іноді зупиняючись коло де-кого з них. Гудзик пильно слідкував за ним, не встаючи з лантухів і похльоскуючи нагайом себе по чоботі. Всі скоса поглядали на них крізь порох і полову. Машина ревла.
— Федосько! — гукнув Карпо, зупиняючись між Федоською і Химою і скоса подивився на Химу. Та теж кинула, в його поглядом і зараз же одвернулась. Федоська підвелась і озирнулась на його.
— Тобі Гудзя не дарував хусток?
— Ні… А що?
— А от нашій Химі не накупиться ніяк…
Хима, зачувши своє ім’я, озирнулась до них, але не розібравши за галасом, незрозуміло подивилась на Карпа і Федоську. Карпо, ніби ухиляючись від воза, що саме під’їзжав до машини, підійшов зовсім близько до неї.
— Бідна Химка вже й не знає, куди їх ховати. То має хустку за Гудзю, то за паника-Яника, то за панича Станика…. Клопіт!
Федоська засміялась і посунула полову до волока.
— Бреши-и-и! — з призирством кинула Хима, засовуючи граблі під машину.
— А що́ дав паник-Яник, чи сережки, чи хустку?
— І сережки, і хустку! Ну, то що? боюся тебе, чи що? — повернулась вона раптом до його і прямо подивилася в вічі. — Пхі! злякалася!…
Карпо трохи змішався, не чекавши сього, але злість зараз же ще дужче закипіла і здавила йому груди.
— А вже ж! Поганому виду не буває стиду!
— Увва! Ти хороший!… Знаємо!
— Що ж ти знаєш?
— Нічого… Знаємо…
— Що ж ти знаєш?… У-у-у, паршива! — злістно штовхнув він її ногою і повернувся йти.
— Ну, ти! халамидро́!.. Чого б’єшся? — скрикнула Хима, — бо зараз скажу панові, як ти підмовляєш…
Карпо мовчки повернувся і, не давши навіть скінчить, знов ще дужче пацнув її ногою.
— Па-а-а-не! — жалібно закричала Хима, одсовуючись від його. — Халамидро́!
— Ой, Химко, гляди! — ледве здержуючись, проскрипів зубами Карпо, ненавистно дивлячись на неї, — бо і твойому панові буде, і тоби перепаде…
— А чого ж б’єшся?.. Я тебе зачіпала?
— Ти чого чіпляєшся до дівки? — вмить почувся за ними голос Гудзика. — Іди на місце!
— Я не подивлюсь ні на твого батька, ні на паршивого Гудзика, а так дам, що знатимеш! — не вважаючи на Гудзика і не повертаючись, промовив Карпо. — Я тобі покажу, який я халамидро, лядська помийниця!
— Карпо, ступай до соломотрясу! — І між Химою і Карпом з’явилась постать Гудзика. Всі покинули роботу і, то посхилявшись, то виступивши з-за машини, пильно дивились до них. Тільки машина ревла і торохкотіла порожнім барабаном.
Карпо мовчки подивився на Гудзика і, повертаючись іти, кинув до Хими:
— Я тобі покажу, паскудо, підожди!
— Сам ти паскуда… Халамидро́!
Карпо вмить скажено сіпнувся і кинувся до Хими.
— Па-ане! — заверещала та перелякано і, як опечена, зірвалася з місця.
— Карпо! — погрозливо крикнув Гудзик, перепиняючи йому дорогу. — Не смій її бити!
— А тобі яке діло? — раптом спиняючись, люто повернувся до його Карпо. — Ти якого біса лізеш? Тобі яке діло? Га?
— Я тут хазяїн!
— Плювать я на тебе хотів!
— Я тебе плюну!
— Ти? — зміряв його з призирством з ніг до голови Карпо і зареготався. — А ну, попробуй!
— Попробуєш!
— А ну-ж, ну, попробуй! — насуваючись на його, підставляв йому бік Карпо. — Ну, бий же, бий!..
— Забірайсь к чорту, мурло!… Чого лізеш?..
— Та чого ти дивишся на його, Карпо? — почулось десь із купи робітників, що почали збігатись звідусюди. — Бий його, жироїда проклятого!.. Гроші хай дає... Бий його!..
Гудзик зблід і, як, буває, маленький, завзятий цуцик, що попав на чужу улицю між чужих псів, озирнувся на всі боки. І побачив — в той саме час, манірно підтримуючи поділ ситцьової, білої сукні, жахливо мов по багнюці ступаючи по розкиданій полові, з-за паровика наближалась «модиска».
— Гу-у-у! гу-у-у! го-о-о! тю-у-у! тю-ю! Моди-и-с-с-ка, мо-ди-и-с-с-ска! — вмить заревли, зашипіли, засичали в валці — Тю-у-у! тю! Учга-а! тю!
«Модиска» здивовано-перелякано зупинилась і незрозуміло стала дивитись в їх бік. З-за скирд, від возів, од волоків, зачувши крик і галас, збігались дівчата, хлопці і поважні навіть дядьки.
— Ну, чого ж ти не б’єш? Ну, ти! Бий же, бий! Он і модиска твоя прийшла… Та бий же! — ще ближче насунувся Карпо.
Гудзик блідий весь — тільки одсувався потроху і, сціпивши губи, важко сопів носом.
— Та вдарь же хоч раз… Он же і гарапник маєш! — хитнув головою Карпо і, раптом зігнувшись, схопивсь за нагай. Гудзик перелякано сіпнувся назад і, шарпнувши рукою, вперіщив Карпа нагайом.
— А-а, так он як! — заревів несамовито Карпо і увсім тілом кинувся на Гудзика. Той побачив тільки, як біла ситцьова сукня вмить повернулась назад і замиготіла за паровиком, почув як його зімняла якась сила і не вспів оглянутись, як опинився на землі. Потім щось дуже гостро вдарило по зубах, по носі, в роті зробилось солоно-солоно, потім почувся якийсь крик, його чого-сь возили по землі і нарешті він опинився на ногах. По лиці й по грудях текла кров і в ухах гу́кало так, ніби туди уставлено паровика. Карпо червоний, з розбитими окулярами на грудях, стояв серед купи робітників і палко говорив щось, повертаючись до всіх. Де-хто теж кричав щось, де-хто похмуро слухав, а де-хто і сміявся. Машина вже не гуділа, стояла, так що чуть було все.
— Та плювать я на його хотів! — кричав Карпо. — Хай гроші віддасть за роботу! Що? Та я й на суді це саме скажу… Проценти з нас дере за наші ж гроші, а ми мовчи?.. Ого!.. У його нема грошей? Ну-ну! Та зараз обшукайте його та й знайдете… Гроші давай!! — вмить скажено сіпнувся він до Гудзика, що обтирався мокрою хусткою, яку намочив йому машинист. Карпа здержали.
— Я тобі покажу гроші, підожди! — промовив понуро Гудзик, держучи хустку коло носа. — Ти у мене ще побачиш, як людей убивати…
Він устав і пішов до діжки з водою. Постоявши трохи біля неї, він мовчки вмивсь і тихо вернувся до купи. Ніс йому розпух, почервонів і блищав, як намазаний салом. Під лівим оком світив синяк.
— Пускайте машину! — повернувся він до машиниста, що балакав з Андроном. — А ви ідіть по місцях!.. — кинув він до робітників, не дивлячись на них.
[Але ніхто й не рухнувся, тільки Карпо знов шарпнувся до його і щось закричав, але його знов спинили. Гудзик подивився з-під лоба на всіх і знов, одвертаючись, тихіше промовив:
— Ідіть же до роботи… нема чого…
— Зробіть виплату! — гукнув хтось із валки.
— Яку виплату? — ніби не розуміючи, подивився Гудзик у той бік, де зачувся голос.
— Не знаєте? — тихо й серйозно обізвався Андрон, що підійшов ближче.
— Не знаю.
— Ну, то можна вам сказати. Давайте нам зараз ті гроші, що ми заробили у вас. О!… Давайте зараз… Ось так виймайте з кишені та й давайте…
Гудзик мовчки подивився на його злим і похмурим поглядом.
— Чого дивитесь так, наче поцілувати мене хочете? Хочете, щоб пішла машина — робіть виплату… Хочете, щоб стояла… то не давайте…
— Та нема в мене зараз грошей…
— А ви пошукайте…
— Та бреше він! У кишені… — закричав Карпо, але Андрон озирнувся до його, зробив рукою, щоб мовчав, і знов повернувся до Гудзика.
— Немає, кажете?
— Нема… в] суботу розсчот буде…
[— Ну, то прощавайте… Гайда до-дому!… Пошукайте краще!
Гудзик тільки стиснув плечима й пильно подивився на похмурі, рішучі лиця робітників, що почали вже рухатись і відходити.
— Почекайте! — бовкнув він. Андрон зараз же зупинився.
— Я дам тепер половину, а в суботу…
— Слухайте, пане економе, — перебив його сердито Андрон, — коли хочете говорити, то говоріть діло, а не крутіть! Не думайте, що ми такі вже дурні, як ви собі справді гадаєте. Що морочить голову? Нема у вас грошей? А давайте на що́, що зараз знайду у вас в два рази стільки, скільки нам треба? Що ж ви думаєте, що ми не знаємо, які ви гроші даєте нам на проценти? Наші ж, наші! Ті самі гроші, що ми заробляємо у вас. Годі!… Тепер инший час настає! Думаєте, що й до віку мужик дурний буде? Чекайте трохи! Он у полтавській губернії задали вам перцю, буде й на вас всіх… Ироди! Мироїди! Ще дурить голову!
Невеличкі запорошені очі Андрона гнівно засвітилися, і голос мов подужчав і задзвенів.
— Ей, Андроне, гляди. За такі слова знаєш що буває? — з погрозою буркнув Гудзик, але Андрона наче ще більше підігріло се.
— Що буде? Що? У тюрму посадять? Військо покличеш? Чорт вас бери! Кличте, бийте!… Пропадаємо все одно з панської ласки. Гроші наші давай! Давай хоч те, що даєте! Думаєте, не бачимо, на кого робимо? Не бачимо, що той, хто наших дівчат за п’ятака соромить на все село, живе з нашої праці! Не знаємо, що ми оцими руками заробили ті п’ятаки, що він нам кидає!! Годі! Чорта з два тепер! Давай гроші, що заробили. А потім давай по 80 копійок у день, то й робитимем. А не хочеш, шукай собі других дурнів… А ми вже порозумнішали…
— По 80? — скрикнув Ґудзик.
— По 80, по 80.
— Та ти не здурів часом?
— Дурій сам!.. А ми вже були дурні, що робили по 30 копійок у день, та ще й позичали в тебе свої гроші…
— Та які гроші? — перебив Гудзик. — Які гроші? Чого ви до мене чіпляєтесь? Чим я винен, що пан не дає грошей вам? Що я, свої даватиму вам?
— Брехня! Пан давав, та ти ховав тільки. Знаємо!… Та яке нам діло до пана? Всі ви одні чорти! Ти наймав нас, ти й давай! Даєш?
— Ні!
— Ні?!
— Ні.
— Хлопці! До-дому! Всі до-дому! — палко закричав Андрон до всіх. — Хто зостанеться, тому сам розіб’ю пику. Хай шукає собі…
— Чекайте! — знов бовкнув Гудзик, але Андрон уже не зупинився. Махнувши тільки рукою, повернувся злегка і крикнув:
— Нема чого чекати!
— Чекайте, я… Дам по 60!
— По 80!
Зачувши «60», де-які почали зупинятись і нерішуче мнятись. Але Андрон, Карпо і ще дехто зараз же накинулись на тих і рушили таки.
— Глядіть! — закричав раптом Гудзик. — Це вам так не минеться!… Начальство про це сьогодня ж узнає!
— Плювать хотіли ми й на тебе і на твоє начальство! Що, ти нас можеш примусить, щоб ми у тебе робили? Га? — зразу ж озирнувся і навіть ступив до його декілька кроків Андрон. — Можеш? Ого!… Побачимо!
— Побачите!
— Побачимо! А от чи пустиш ти свою машину, то ми теж побачимо! Хлопці!… Беріть паса!… Таскайте до-дому!… Хай кличе своє начальство… Даси наші гроші та по 80 у день, тоді вернемо! Беріть паса!
Гудзик перелякано здрігнувся й хотів щось сказати, але тільки розкрив рота і мовчки смішно якось став дивитись, як декільки хлопців в один мент згорнули пас, з реготом понесли його кудись і сховались у валці.]
Всіх ніби щось підпалило. Піднявся галас, крики, замахали руками, загомоніли, забалакали навіть ті, що перше ховались за других, кожний хотів вилить те, що накипіло за день. Гудзик пригніченний ходив від паровика до машини, заговорював то до одного, то до другого, але, почувши гидку лайку, або сміх, одходив і з жахом дивився, як всі до одного збирали свитки, торби і всї свої манатки. Йому не вірилось, що вони покинуть роботу і лишать його тут самого з машинистою; йому не вірилось, що машина стане і він не встигне на післязавтра доставить на вокзал уже продану пшеницю. Йому не хотілось вірити, що вони повстали проти його і вже більше не послухають його.
А робітники вже рушали від машини, дівчата навіть і пісні затягнули. І ніякої надії не лишалося Гудзику. Лиця були серьйозні, з твердим і рішучим виразом, в очах просвічувала зненависть до його.
— Андроне! — гукнув Гудзик.
Всі разом зупинились, і з купи вийшов Андрон.
— Я дам зараз всім розсчот! — похмуро кинув Гудзик і став виймать з бокової кишені якусь невеличку книжечку. Почався розсчот.
Коли через який-сь час до машини, засапавшись, прибігла «модиска» з своїм батьком і який-сь ще синенький ляшок. Гудзик, сидячи на лантухах, вже долічував останнім робітникам гроші. Ніс йому рознесло, одне око заплило і обвелося синьою смугою, а на губах ще лишилася суха, запекла кров.
Машина вже ревла, гуділа, вкривала порохом усе навкруги і ніби аккомпонувала гучній пісні дівчат.
Скінчівши розсчот, Гудзик, «модиска», її батько і синенький ляшок почали радитись…
Примітки
Деякі зауваги до відтворення Винниченкової ярижки зразка 1902 р. засобами сучасного правопису:
Російські букви замінюємо на відповідні українські, зокрема: е на початку слова* (інколи також йе) та після голосного — є, ё — йо, и/і — і, йи — ї, ы — и, э — е, буквосполучення кг — на ґ. (У ранній творчості Винниченко непослідовно вживав проривний звук ґ: напр., «кграткы», «кгрунт», але «гвалтъ», «Гудзыкъ». Цю непослідовність ми зберігаємо.) Єр (ъ) у кінцевій позиції усуваємо повністю, а всередині слова на позначення роздільної вимови замінюємо апострофом. Ять (ѣ) у власне російських словах, мовлених з українським акцентом чи без, відтворюємо буквою є, крім обумовлених нижче випадків.
Пишемо послідовно й беззастережно букву ї замість і у позиції на початку слова, коли вона позначає неогублений передній голосний високого підняття, та після голосних («їй-Богу», а не «ій-Богу», «стоїть», а не «стоіть», «неї», а не «неі» тощо), також — знак м’якшення в суфіксах, «-ськ», «-ться».
Апостроф, переважно, вживаємо згідно із сучасною орфографічною нормою, оскільки в першодруках «Кіевской Старины» на цій позиції знак м’якшення і єр використані непослідовно і часто взаємозамінно, напр., «пьять» і «пъять».
Зберігаємо дзвінкість/глухість приголосних на стику префікса і кореня відповідно до першодруку, а не відповідно до сучасних вимог.
Написання складних слів (з розділкою чи без), а також часток із повнозначними словами зберігаємо первинне.
Слова з різною орфографією пишемо однаково, водноподібнюючи їх правопис та усуваючи очевидні друкарські помилки (останні в тексті виділено зеленим). Виняток — рівновживані форми, як-от «шопотіти» і «шепотіти», «хибá» і «хібá» тощо, які не можна вважати друкарськими помилками, радше — паралельними формами.
У складних моментах звіряємося з найближчими за часом виданнями українським письмом 1906 і 1919 рр. та російським (авто)перекладом 1913 р.
* * *
Гін на троє від села Цурупалок йде машина пана Скшембжховського…
В оповіданні йдеться про механічний сільськогосподарський комплекс: парову молотарку з пересувним паровим двигуном — паровиком/локомобілем. Скажімо, добре відомий Винниченкові завод братів Роберта й Томаса Ельворті в м. Єлисавет [зараз — Кропивницький] офіційно постачав у Росію саме таку продукцію від англійських виробників Clayton & Shuttleworth, Lincoln.
Гона — народна міра довжини. Первісно означала довжину зораного поля. Розрізняли великі («добрі») гони — 120 сажень (≈ 255 м), середні гони — 80 сажень (≈ 170 м), малі гони — 60 сажень (≈ 130 м).
На йому черкасиновий, стальової масти піджачок… На голові ярусний, синій картуз…
Пор. у рос. (авто)перекладі — «альпаговый пиджачок» і «ярусами синий картуз». Попри те, що етимологічно «альпаговый» пов’язаний із дорогою шерстю альпак, тут, найпевніше, вжито вже в пізнішому переносному значенні «схожий на альпагу», зокрема «люстриновий».
А по дорозі, що йде до села, а ні лялечки.
У рос. (авто)перекладі — «ни души».
Дітей няньчить у жидів…
У пізніших підрадянських виданнях Винниченка відбувалися щоразу систематичніші заміни слова «жид» і його похідних на «єврей» і, відповідно, спільнокореневі: «Найімовірніше, ці зміни не належали авторові, а були привнесені в твір існуючою практикою подібної стилістичної заміни, що провадилася в той час редакторами та коректорами радянських видавництв. Хоча з огляду на відомі погляди самого В. Винниченка на це питання (негативне ставлення до єврейських погромів, засудження антисемітських поглядів, приписуваних Петлюрі, родинні стосунки — дружина В. Винниченка за походженням була єврейкою), а також відсутність зауважень з цього приводу в листуванні та щоденникових записах, можна припустити ймовірність позитивного вирішення даної проблеми. Однак питання художньої значимості цих правок [мова про вилучення цілих епізодів замість редагування лексики — Б. С.] є досить проблематичним, оскільки ця заміна привела до усунення з тексту частини колоритних уривків, деякі місця стилістично збідніли, уневиразнились» (Тетяна Маслянчук).**
Із кінця 1920-х рр., у пізніших редакціях оповідання «Біля машини» слово «жид» із похідними зберігається тільки в репліках економа Ґудзінського.
Знов солому розкидав, вахляяко!
Вахля́ка — неповоротка малотямуща людина; вахлак, вахлай (слово неясного походження).
…скажено виривається у Гудзика фистулою.
Фистула́, фістула́ — тут: фальцет (лат. fistula, «труба, трубка»).
Proszę pana…
«Прошу, пане… вибачте, пане…» (пол.).
Còż to?
«Чого це?» (пол.).
Вона піде, proszę pana, тільки так… гедзькається… Піде…
У першому перевиданні творів у 23-х тт. (Х.: Рух, 1928) і далі стало менш логічне «одказується».
…твір Карпа, що співавсь на голос «Барині».
«Бариня» (Барыня) — російська за походженням жартівлива танцювальна пісня.
…вона з діловитим, відважним виглядом підійшла до його.
Так тільки в найпершій публікації, згодом — тільки з «поважним виглядом».
Карпо зразу-ж побачив по її лиці, по знайомім йому дуже виразі в очах і в куточках губів, навіть по тому, як вона ступала, що не дурно «Янек» приїздив…
Пор. цікавий фрагмент зі спогадів лікаря і педагога Натана Ширмана (1869—1944), записаний за матеріалами його перебування в с. Семенасте Єлисаветградського п. Херсонської губ. [зараз — Рівнянської сільської громади Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл.]: «Тут же, у Келеповских, меня поразило одно обстоятельство, которое надолго осталось в памяти. Мне было лет 17—18, я был юношей вполне целомудренным и женщин еще совершенно не знал. Васе — ученику моему — было 12—13 лет; он быстро развивался, вырос и в этом возрасте стал интересоваться женщинами. Они были ему вполне доступны, так как в поле работали десятки крестьянских девушек, которые смотрели на него, как на барчука, ласки и подарки которого они очень ценили. Я ничего не знал и не подозревал, но меня удивляло, что он пользовался каждой оказией, чтоб съездить в город. Как я потом узнал, он в городе покупал разные подарки (ленты, бусы, платки и др.), которыми привлекал этих крестьянских девушек; парни за это на него сердились и обещали при случае побить. Узнал я обо всем этом совершенно случайно. Придя в столовую, я заметил, что Надежда Осиповна заплакана. Она в чем-то уговаривала и убеждала Васю, который сидел тут же смущенный и красный. Из ее слов я понял, что Вася совсем не ночует дома и все ночи напролет проводит в поле возле девушек, что он одаривает подарками за их ласки». (Воспоминания врача Натана Ширмана [Текст] / [сост. А. В. Чуднов]. — [Изд. 2-е]. — Кировоград: Имэкс-ЛТД, 2011. — С. 158—159.)
Ну, ти! халамидро́!..
Халамидро́ — лайка; бешкетник, пустун, босяк, голодранець; халамидник. Цікаво, що за даними українських лінгвістичних корпусів, слово «халамидро» більше не зустрічаємо в жодного іншого автора. Натомість у російських текстах вживане іншим уродженцем Єлисавета — поетом-сатириком та мемуаристом Дон-Амінадо (1888—1957), зокрема в збірці оповідань «Наша маленькая жизнь» (Париж, 1927). У рос. (авто)перекладі — «жулик».
А ви ідіть по місцях…
Звідси і аж по слова «з реготом понесли його кудись і сховались у валці» першодрук 1902 р. мав фактично суцільне цензурне вилучення. У першій окремій публікації (К.: Дзвін, 1912), як і російському (авто)перекладі, викреслено тільки згадку про заворушення у Полтавській губернії, що зберігало в цілому фабулу конфлікту. Вилучені фрагменти наводимо в квадратних дужках за публікацією в збірнику «Краса і Сила та инші оповідання» (Київ, 1906) як такою, що зберігає найбільшу правописну та еволюційну подібність із першодруком.
Он у полтавській губернії задали вам перцю, буде й на всіх вас…
Мова про стихійні, масові, жорстко придушені військами селянські заворушення в Костянтиноградському п. Полтавської губ. [зараз — Харківщина] навесні 1902 р., у яких брали участь мешканці 336 сіл, що в ході протестів розграбували понад сто господарств. У подальшому судового переслідування та покарання зазнало більше 800 осіб.
Богдан Стасюк
_____________________________
* За рідкими винятками іншомовних запозичень, які відтворюємо в усталеній для відповідного періоду формі. Напр., економъ — економ, енергійнище — енергійніще.
** Маслянчук Т. В. Проза Володимира Винниченка: проблеми текстології / Т. В. Маслянчук. — К.: ВД «Стилос», 2008. — С. 70.
10.03.2023