«Оповідання Ваше буде поміщено в августовській книжці».
Із цих слів видатного українського мецената Євгена Чикаленка, які він написав у листі до Володимира Винниченка від 06[19].VII.1902 р., розпочалася літературна кар’єра чи не найупізнаванішого в Україні та за її межами письменника, драматурга, публіциста (й епізодично навіть поета) першої третини минулого століття. А отже, цього гарячого воєнного літа маємо 120-річчя від Винниченкового дебюту. А 5 вересня цього ж року було дано цензурний дозвіл на публікацію окремого відбитка з повістю.
Попри те, що постаті автора в сучасній Україні присвячено мало не сотні досліджень, вітчизняному винниченкознавству однозначно бракує джерелознавчої складової, що без неї дуже тяжко відстежувати еволюціонування десятків хрестоматійних текстів. Видавані в різних редакціях у різних країнах і щонайменше чотирьох різних правописних системах вибрані твори (!) Винниченка займали 23 томи, а далеко не повна, попри те, що єдина в своєму роді бібліографія, укладена Вадимом Стельмашенком¹, на момент смерті письменника 5 березня 1951 р. зафіксувала понад 550 позицій. Іще за життя автора та й далеко після нього різні редакції одних і тих самих творів стали плутатися одна з одною, що не тільки ускладнило сучасним читачам і дослідникам розуміння того, який же врешті-решт був остаточний задум автора, а й навіть негативно вплинуло на подальші переклади Винниченкової спадщини, заплутуючи та вводячи в оману перекладачів.
А тому сьогодні, згадуючи про літературний дебют Винниченка, хочемо представити увазі читачів найпершу редакцію його найпершого твору – хрестоматійної повісті «Краса й сила», або ж як вона звалася первинно – «Сила і Краса».
Найперше опублікована не означає перша написана. До цього Винниченко встиг скласти оповідання «Народний діяч» (спроби опублікувати яке з надзвичайно складною логістикою, коли рукопис ішов із провінційної Знам’янки нинішньої Кіровоградської області до швейцарського Цюриха, а вже звідти – до Львова в «Лїтературно-Науковий Вістник», автор робив іще в березні 1901 р.) та поему, віршовану повість гімназичних часів «Софія», вона же «Повія» (що її він подавав у той же самий «ЛНВ» десь у грудні 1899-го – лютому 1900 р.). Цікаву згадку про це маємо в листі до львівського критика й літератора Михайла Рудницького: «Перше оповідання, яке я написав прозою, було написане в 1901 році, а ще раніше, в 1894 році, поема про Січ Запорозьку (назви не пам’ятаю), за яку я дістав перше політичне ув’язнення в гімназії (тиждень темного карцеру)» (27.VII.1936)².
Початок поеми Софія. Автограф
«Силу і Красу» ймовірно було задумано й написано в котрійсь із перших редакцій протягом весни–літа 1900 р. під час перебування Винниченка в м. Златопіль [зараз – у складі м. Новомиргород Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл.], де він мешкав у родичів, готуючись складати екстерном іспити на зрілість у місцевій гімназії. Любов Винниченко (у дівоцтві – Павленко), племінниця автора, згадувала, що її батько, брат Володимира Винниченка по матері, Андрій Павленко³, працював охоронцем у Златопільській в’язниці. Цілком можливо, що спогади про нього, а також особистий досвід письменника під час перебування в Лук’янівській в’язниці із 22 лютого по 10 травня⁴ 1902 року служили додатковим джерелом натхнення та образів у повісті. Юрій Тищенко (1880–1953), видавничий і політичний однодумець Винниченка та колега по урядовій роботі періоду Центральної Ради, автор біографічного нарису про голову уряду УНР, у 1917 р. зазначав, очевидно, зі слів самого прем’єр-міністра, що «Краса і сила» (у брошурі подано таку назву, хоча відомо, що журнальна публікація мала заголовок «Сила і Краса») – перше оповідання початківця, написане у Златополі 1901 р. (Тищенко Ю. Хто такий В. Винниченко, 1917). Однак інші відомості суперечать такій атрибуції. Сучасні дослідники доводять, що юнак переїхав до Києва у 1900 р.
Зі спогадів тодішнього редактора «Кіевской Старины»⁵ Володимира Науменка (1852–1919) відомо, що «студент університету В. Винниченко ще раніше приносив до журналу якесь оповідання російською мовою, відразу ж відхилене редакцією через його художню невправність». Узгодити ці відомості можна, лише припустивши, що в нарисі Тищенка йдеться про якийсь ранній варіант повісті. Сам же Винниченко в авторизованому 12-томнику, який розпочало випускати, але, на жаль, не встигло завершити харківське кооперативне видавництво «Рух» у 1931 р., зазначив 1901 р.
Студент правничого факультету Імператорського університету св. Володимира (Київ) у 1900 р., Винниченко почав заходити на «суботи» та «понеділки» до Євгена Чикаленка, який мешкав у гостинному будинку по вул. Маріїнсько-Благовіщенській, 56 (тепер – Панаса Саксаганського, будинок не зберігся), де збиралися відомі українські письменники, актори, громадські діячі. В українських колах заможний Є. Чикаленко вже тоді здобув славу як меценат, що турбувався про розвиток національної літератури. Зокрема, він сприяв тому, щоб у провідних журналах «Лїтературно-Науковий Вістник» і «Кіевская Старина», де завідував відділом белетристики, друкувалися художні твори молодих авторів. Сприяння виявлялося, зокрема, в тому, що меценат негласно, від імені редакції, сплачував авторам пристойний гонорар.
Зі «Спогадів» Євгена Чикаленка:
«До Степаненка⁶ часто приносили молоді автори свої перші твори, особливо селяни; українських редакцій тоді ще не було, а до редакції “Київської Старини” вони не так сміливо йшли, як до книгарні. Він раз-у-раз скаржився, що не має супокою від тих початкуючих письменників і не має часу перечитувати всю оту макулатуру. Певне, під таким вражінням, він, як дяк-хиромантик Шевченка, висміяв і В. Винниченка, коли той приніс йому своє перше оповідання. Але Винниченко рішив ще раз попробувати щастя і поніс те оповідання до редакції “Київської Старини”, а що з того вийшло, розказую нижче […]
Якось літом, їдучи з Кононівки в Перешори, я спинився на день в Київі і зайшов до редакції “Київської Старини”, що містилася тоді по Маріїнсько-Благовіщенській вул. в домі ч. 60, де застав тільки секретаря редакції, обов’язки якого, замість В. М. Доманицького, виконував на канікулах Ф. П. Матушевський, тоді студент дерптського університету […]
Прийшовши в редакцію, я зробив запитання, з яким раз-у-раз звертався до секретаря чи до редактора, коли довго там не був:
– Ну, чи ще не з’явився часом геніяльний письменник?
Я раз-у-раз з розпукою казав, що коли ми не матимем своєї преси, школи або хоч такого геніяльного брехуна, як Сенкевич, щоб розбудив у широких колах національну свідомість, то станемо провансальцями.
На моє запитання Матушевський відповів серйозно:
– Геній, не геній, а новий талановитий письменник є! Я, каже, “на сон грядущий”, взяв читати оповідання якогось невідомого Винниченка – “Красу і Силу”, думав швидше заснути, але з перших же рядків захопився і почав голосно читати Єфремову⁷, а як скінчив, то довго не могли ми заснути, розмовляючи про нього. Дійсно талановито написане оповідання, але Науменко не хоче друкувати цієї, як він каже, “горьковщини”, бо жінка його каже, що тоді в порядних родинах не можна буде держати на столі “Київської Старини”.
Я взяв рукопис і тут же, не встаючи, прочитав те оповідання з великим інтересом, тим паче, що автора я знав раніше, бо він разів зо два був у мене разом з иншими студентами, моїми земляками-херсонцями, М. Михалевичем та Р[остиславом]. Лащенком⁸. Я так захопився тим оповіданням, що зараз же пішов до Науменка, який тоді приїхав з хутора, і, хоч з великим напруженням, а таки умовив його надрукувати»⁹.
З уже згаданого вище листа Чикаленка до Винниченка 06[19].VII.1902 р.:
«Високоповажний Добродію!
Вчора я у Київі перечитав Ваше оповідання і спішу поділитись з Вами своїм вражіннєм.
На мою думку, оповідання написано вельми талановито, читається з інтересом, навіть захоплює, очевидячки, з Вас може виробитись неабиякий письменник, але Вам треба багато, багато працювать. Ті місця оповідання, де ведуться розмови, написані надзвичайно гарно, а все, що говориться од автора – значно гірше. Видно, що автор не володіє мовою, не звик нею писати, а через те не виразно описана психологія героїв; правда, дієві люде майже всі добре себе виявляють з своїх розмов, але бажалося б, щоб автор вільніше володів пером.
Все оце, очевидячки, швидко виправиться, се ж перший твір, перша проба, але проба дуже гарна! Побачим, що буде далі. Коли й наперед у Вас краще будуть виходити розмови, ніж описанія, то може з Вас колись виробиться кращий драматург, ніж повістяр. Але тепер ще треба пробуваться на повістях, бо область драматургії значно тяжча і рідко вдається письменникам на перших ступнях їх діяльности.
На мою думку, Вам треба працювать та й працювать, а талант у Вас безперечно є, тільки його треба розробить. Ваша ярмарка, розмови Мотрі з Ільком, з Андрієм і досі вчуваються мені, я їх ніяк не можу забуть, а се свідчить, що вони виконані вельми талановито. Дай же Боже, щоб Ви захопились працею широкою над собою, над розвиттєм взагалі, над виучуванням мови, над своїм стилем, бо у Вас він зовсім необроблений, шаршавий, не гладенький і не гармонійний.
Ну, тепер ще Вам треба сказать, що Ваша повість ледві, ледві пройшла в ред[акційному] комітеті. Всі кажуть – написана талановито, але зміст дуже трудний, очевидне подражаніє Горькому. Довелось багато місць повикидать, погладить, бо інакше її не хотіли печатать, кажучи, що сієї повісті не можна голосно читати в сімейному колі.
В сему є багато правди.
Ваш Є. Чикал[енко]
Оповідання Ваше буде поміщено в августовській книжці».
(ЦДАВО України. – Ф. 1823. –Оп. 1. – Спр. 26. – Арк. 123–124-зв.)
Цікаво, що на думку Надії Миронець, передостанній абзац стосується іншого, невстановленого твору. Важко сказати, наскільки це відповідає дійсності, бо того року Винниченко написав усього три інші твори – «Антрепренер Гаркун-Задунайський», «Біля машини» та «Заручини», усі менші (!) за обсягом від «оповідання» «Сила і Краса».
Та коли власне дебют відбувся, Винниченко уже радикально змінив життя. Якщо початок року він зустрічав студентом-другокурсником, то вже влітку мандрував Україною в статусі політичного активіста. Адже за агітацію інших студентів до страйку 01.ІІ.1902 був виключений із числа студентів рішенням правління Університету св. Володимира від 4[17] лютого. 9[22] лютого Винниченка взято під варту. Щонайменше місяць перебував у Лук’янівській в’язниці. У березні 1902 р. циркуляром по Департаменту поліції йому заборонили жити в Києві та інших університетських містах. (За В. Солдатенком, перебував в ув’язненні аж до 10 травня¹⁰, де допитувався в справі «про злочинну діяльність у 1901–1902 рр. підпільних студентських організацій в університеті та політехнічному інституті.)
Улітку спершу перебував «із партійним завданням» на Полтавщині. Згодом – на Поділлі, що доводить лист Є. Чикаленка від 04.VI.1902, у якому автор говорить, що чекав від нього листа з Пирятина, але планує ще зустрітися з ним на станції м. Кодима Балтського повіту Подільської губернії (зараз – Подільського р-ну Одеської обл.). Там Винниченко, перебуваючи під негласним наглядом поліції, жив у сім’ї чи не найбагатшого місцевого землевласника Костянтина Івановича Хоментовського і навчав грамоті його дітей, перебував там до 24 серпня 1902 р. При цьому «не полишав і політичної роботи, входив у контакт з робітниками й селянами, організовував зібрання, вів роз’яснювальну, пропагандистську роботу» (за В. Солдатенком). За іншими джерелами, в службовій записці на ім’я начальника Могильов-Подільського жандармського управління вказано, що В. Винниченко «знайомств не заводить, а життя веде замкнуте і одиноке»¹¹.
Ставши літературним дебютантом, Винниченко одразу мусив призватися до армії, бо втратив право вступу до вишів російського Міністерства народної просвіти. У вересні 1902 р. Винниченко став рядовим 1-ої роти 5-го саперного батальйону 3-ої Саперної бригади Київського військового округу, розквартированому в Києві. Служив «вільноозначеним» (вольноопределяющимся) другого розряду, статус якого мали нижчі чини з відповідним освітнім цензом – повною середньою освітою (зокрема, шістьма класами гімназії або реального училища). Користуючись «охотним станом», вечорами перевдягався в цивільне і покидав казарму, займався РУПівською агітацією.
У грудні 1902 р., коли Революційна українська партія стала набувати революційно-соціалістичного характеру, взяв участь у роботі її I з’їзду, на якому обрався до її керівних структур¹², очолив київську громаду¹³ і/або тоді ж ввійшов до партійного Закордонного комітету (Львів). Разом із більшістю членів РУП на чолі з Миколою Поршем, Дмитром Антоновичем, Симоном Петлюрою вважав, що партія має бути національною політичною організацією, до якої входили б виключно українці і, яка поєднувала б націоналізм із соціалізмом, відстоював політично-організаційну самостійність¹⁴.
Про Винниченків дебют у літературі не забували і його однопартійці, зокрема Марія Лівицька (1879–1971):
«Одного разу прийшов Винниченко до нас [Вільної Громади РУП, що гуртувалася в помешканні Лівицьких на Бульварно-Кудрявській вул.] на засідання в дуже веселому настрої.
– Що сталося? – спитав його Андрій [Лівицький, чоловік Марії Лівицької, майбутній член Центральної Ради та голова уряду УНР в екзилі]. – Може закохався?
– Ліпше! – відповів, сміючись, Винниченко, – я несподівано заробив 80 рублів¹⁵. От прийшла мені в голову думка написати якусь єрунду. Дав заголовок „Сила і Краса” і поніс до книгарні „Кієвская Старина”. Дав прочитати Степаненкові. Він прочитав і забракував. Я вже не хотів її й брати і залишив у Степаненка. Але випадково натрапив на цей рукопис Євген Чикаленко. Він захопився і дав рукопис на оцінку Леонтовича¹⁶. І от, як бачите, маю 80 рублів, а “Сила і Краса” вже в друку.
Коли книжка вийшла в світ, усі сердечно вітали Винниченка і раділи разом з ним, а ми з Андрієм [Лівицьким] одержали від нього один примірник у подарунку» (Марія Лівицька. Винниченкова шинеля // Альманах УНС на рік 1963).
Цікаво, що далеко не одному читачу дебютного твору молодого автора здалися очевидними впливи модного тоді Максима Горького: повість порівнювали, зокрема, з його новелами «Челкаш» (1891)¹⁷ і «Мальва» (1897)¹⁸. Сучасний літературознавець Олександр Брайко додає ще один гіпотетичний вплив – роман Льва Толстого «Воскресіння» (1899)¹⁹. Щоправда, ці розмови самого Винниченка дратували: «Одного разу трохи образився він на мене за те, що я порівняла його оповідання “Краса і сила” яке започаткувало його літературну славу, з оповіданням Горького “Мальва”» (М. Лівицька. На грані двох епох, 1972).
Місце подій в повісті – містечко Сонгород – ототожнюють із Златополем (зараз – у складі м. Новомиргород Новоукраїнського району Кіровоградської області). В. Панченко вважав, що перші версії повісті написані саме тут. Учитель-краєзнавець М. П. Сухов у переказі Миколи Смоленчука²⁰ розповідав: «Мені відомо, що Винниченко бував у Ново-Миргороді, виступав перед городянами в архієрейському саду (зараз на тому місці пустка, жодного дерева). В повісті Винниченка «Краса і сила» події розгортаються на Білій Глині (це куток Новомиргорода [точніше – місцевість на лівому березі Великої Висі, що раніше входила до складу с. Софіївка, півд.-сх. околиця Новомиргорода]) у містечку Сонгород. Описи містечка точні, я, наприклад, ходив зі Златополя в Новомиргород, дивився на місто і впізнавав його в описах Сонгорода, зіставляючи бачене з написаним».
У 1903–1906 рр. оповідання перебувало під цензурною забороною на території Російської імперії.
Повість видана в, найімовірніше, автоперекладі²¹ російською мовою (Москва, 1913) та перекладі англійською мовою Роми Франко (Торонто, 2008). Фрагмент повісті в англійському перекладі також публікував Юрій Ткач (2013).
Автографи не відомі.
Про редагування тексту повісті йдеться в щоденниковому записі від 01.VIII.1930 р. в контексті підготовки тексту для планованого 12-томника видавництва «Рух» (Харків, 1931–1932): «Чи маю я, власне, право виправляти що-небудь у тому, що написано 30 років назад? Так, я не мав би права, коли б старий текст не лишився в старих виданнях. А так, – нехай буде робота майбутнім досліджувачам зрівнювати й знаходити, що саме я вважав за невдале в своїх працях. Але того, що половину з їх охоче знищив би, вони не знатимуть». У першому ж із двох опублікованих томів цього зібрання, що містили коротку прозу початкового творчого періоду, зазначено і рік написання – 1901.
За життя повість було друковано різними правописними системами, від «ярижки» та «желехівки» до «скрипниківки». Остання прижиттєва редакція (1931) зазнала і найбільше змін у порівнянні з минулими публікаціями: із тексту були усунуті «нефункціональні деталі», зокрема традиційні тропи, позичені з народнопісенної творчості, та певна «розлогість». (Докладніше про текстологію «Краси й сили» див. Маслянчук Т. В. Проза Володимира Винниченка: проблеми текстології / Т. В. Маслянчук. – К.: ВД «Стилос», 2008. – С. 42–45, 69–70.)
Повість Винниченка з часом породила власні інтертексти. Так, на думку Світлани Ленської, її «інтертекстуальні асоціативні зв’язки» вчуваються в оповіданні Василя Еллана-Блакитного «Наші дні» (Література, Наука, Мистецтво, 1923, № 2), а в наш час стислий зміст повісті та її нонконформістська епатажна критика потрапляють у навкололітературознавчий проєкт Михайла Бриниха «Шидеври вкраїнської літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том I» (2013).
* * * * *
Бібліографія видань «Краси й сили»
Усі прижиттєві видання:
Сыла и краса (Оповидання) / В. Винниченко // Кіевская Старина. – 1902. – VII–VIII (Іюль–Августъ), т. 78, кн. 1–2. – С. 227–281.
Сыла и краса. Оповидання. – К.: Типографія Императорскаго университета св. Владиміра Акц[ионер.] О-ва Н. Т. Корчак-Новицкаго, 1902. – 57 с.
Відбиток із журналу «Кіевская Старина» (Київ).
Сила і краса // Повісти й оповідання / В. Винниченко і В. Деде [псевд.]. – [Львів]: Накладом Українсько-Руської Видавничої Спілки [Друкарня Наукового Товариства імені Шевченка. Під зарядом К. Беднарського], 1903. – С. 192–259. – (Лїтературно-Наукова Біблїотека Українсько-Руської Видавничої Спілки. Сер. 1; Ч[исло] 55).
Краса і Сила // Краса і Сила та инші оповідання. – У Київі: [Видавництво «Вік»] З Друкарні С. А. Борисова, 1906. – С. 3–64.
Сила і краса. Повість // Винниченко В. Сила і краса ; Як баба Горбулиха зробила страйк. Оповіданє Андрія Граб-ка. – Winnipeg, Man.: Накладом Руської Книгарнї, 1915. – С. 3–53.
Сонгород. Ярмарок у Сонгороді / В. Винниченко // Наше слово: Українська читанка. Ч. 2: Для 3-го і 4-го класів середньої та вищої початкової школи / Уложив В. Дога; [Передмова В. Д. [В. Дога]]. Малюнки І. Їжакевича, О. Судомори. – Київ: Видання Товариства «Час». Друкарня Товариства «Час», 1918. – 408 с.: портр.
Краса і Сила // Твори : [в 11 т.]. Том перший. Краса і Сила та инші оповідання. – 3-тє вид. / [Передм. вид-ва] ; Обкл. Г. Нарбута. – Київ; [Відень]: «Дзвін» [Друк. Ігн. Штайнмана], 1919. – С. 7–65.
Краса і сила [Оповідання]. – Одеса: Видавництво кооперативного товариства «Українська Книжка», 1919. – 64 с.
Бібліографічна рідкість.
Краса і сила // Твори : оповідання : [в 8 т.]. Том I, кн. 1. Краса і сила. Заручини. Контрасти. Антрепреньор Гаркун-Задунайський. – Харків; Київ: Кооперативне видавництво «Рух», 1923. – С. 5–67.
Краса і сила // Вибрані твори. Кн. ІІ ; за ред. і з передм. А. Ніковського. – К.: Видавниче Товариство «ЧАС», 1926. – С. 3–64. – (Бібліотека «ЧАС»).
Краса і сила // Твори. Том І, кн. 1 : Оповідання / В. Винниченко ; до друку зібрав Т. Черкаський. – К.: Книгоспілка, 1926. – С. 7–68.
Краса і сила // Твори : [у 23 т.] Том І, кн. 1. / зібрав Т. Черкаський. – Харків: Кооперативне видавництво «Рух», 1926. – С. 7–68.
Краса і сила. – К.: Кооперативне видавництво «Рух», 1927. – 62 с.
Краса і сила // Твори : [у 23 т.] Том І. Оповідання; 2-ге вид. – К.: Книгоспілка, 1928. – С. 7–64.
Краса і сила // Твори : [у 23 т.] Том І. Оповідання; 3-тє вид. – К.: Книгоспілка, 1930. – С. 7–64.
Краса й сила // Твори : [у 12 т.] Т. 1. Оповідання. Видання до друку підготовив автор. Обкл. М. Глущенка. – [Харків]: Видавництво «Рух», 1931. – С. 30–67.
Видання, що максимально повно відображає фінальну авторську волю.
Краса і сила // Краса і сила ; Редактор В. Славко [псевд. В. Давиденка]. – [Ауґсбурґ]: Кооперативне видавництво «Заграва», [1946/1948]. – С. 3–48.
Не відомо, чи до цього видання був причетний сам автор. Тексти наведено за «першодруками», що́ би це не означало (Т. Маслянчук).
Найважливіші посмертні видання:
Краса і сила // Оповідання. – Братіслава, Пряшів: Словацьке педагогічне товариство ; Відділ української літератури, 1968. – С. 17–58.
Краса і сила // Краса і сила. (Упоряд., авт. приміт. Федченко П., авт. передмови І. Дзеверін). – К.: Дніпро, 1989. – С. 21–66.
Краса і сила // Краса і сила. Оповідання / Володимир Винниченко ; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка Нац. акад. наук України, Українська Вільна Академія Наук у США. – К.: «Сакцент плюс», 2015. – 797 с. : портр. – (Програма «Українська книга»).
Краса і сила // Проза ; Оповідання / Володимир Винниченко ; [упоряд., прим. та комент. С. Гальченка, Т. Маслянчук] ; Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка, НАН України, Укр. Вільна Акад. Наук у США. – К.: Сакцент Плюс, 2016. – 775 с.
Краса і сила // Намисто. Мала проза / Володимир Винниченко. НАН України, Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка ; упоряд. С. Гальченка. – К.: Наукова думка, 2016. – С. 301–351.
Переклади:
Красота и сила // Собраніе сочиненій. Переводъ с украинскаго. – М.: Московское книгоиздательство, 1913.
Т. III. Разсказы. Переводъ с украинскаго. – М.: Московское кн-во, 1913. – С. 33–144.
Перевидано 1916 року.
Vynnychenko, Volodymyr. Beauty and Strength // Down Country Lanes: Selected Prose Fiction. Trans. by Roma Franko. – Toronto: Language Lanterns Publications, 2008. – PP. 346–399.
Vynnychenko, Volodymyr. Beauty and Strength [Fragment] Tr. by Yuri Tkacz // Facebook, 29 Jan 2013.
____________________________
¹ Володимир Винниченко. Анотована бібліографія / Упоряд., вст. ст. В. Стельмашенка. – Едмонтон, Альберта, 1989. – 760 с.
Вадим Стельмашенко – псевдонім діаспорного бібліотекознавця, журналіста й письменника, члена-кореспондента УВАН у США Романа Маланчука (1912–1988), який він прибрав на честь персонажа дилогії Винниченка «По-свій» (1913) та «Божки» (1914).
² Цит. за: Панченко В. Є. Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості: Книга розвідок та мандрівок / Худож. оформ. Д. В. Мазуренка. – К.: Твім інтер, 2004. – С. 20.
³ Цікаво, що іншого зведеного брата Винниченка і рідного брата Андрія Павленка звали Ілько.
⁴ Солдатенко В. Ф. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби. – К.: Світогляд, 2007. – С. 55. Інші джерела обмежують перше перебування Винниченка в тюрмі лише березнем місяцем, коли було видано циркуляр по Департаменту поліції, що забороняв йому мешкання в університетських містах.
⁵ Про непересічні роль і значення «Кіевской Старины» і становленні та збереженні української ідентичності найдокладніше тут: Палієнко М. Г. «Кіевская старина» у громадському та науковому житті України (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – К, 2005. – 304 с.; Палієнко М. Г. «Кіевская старина» (1882–1906): систематичний покажчик змісту журналу. – К., 2005. – 606 с.; Палієнко М. Г. «Кіевская старина» (1882–1906): хронологічний покажчик змісту журналу. – К., 2005. – 480 с.
⁶ Степаненко Василь Пилипович (1855 – поч. 1930-х років) – громадський діяч, популяризатор української книги і приятель Є. Чикаленка. Протягом 20 років (з 1898 р.) завідував книгарнею «Кіевской Старины». Відомий організатор учительських курсів, підтримував постійні зв’язки зі студентською молоддю, часто ставав першим оцінювачем творів письменників-початківців.
⁷ Той самий Сергій Олександрович Єфремов (1876–1939) – видатний громадсько-політичний діяч, літературознавець і публіцист.
⁸ Певно, мова про котрогось із синів громадського діяча та етнографа Опанаса Івановича Михалевича (1848–1925). Ростислав Митрофанович Лащенко (1878–1929) у майбутньому – правознавець, історик права, громадський і політичний діяч. Усіх їх зв’язує перебування та навчання в Єлисаветі, сучасному Кропивницькому.
⁹ Чикаленко Є. X. Зібрання творів. В 7 т. Т. 1. Спогади. Уривки з моїх споминів за 1917 р. Коментарі авторські. – К.: ТОВ компанія «РАДА», 2003. – С. 252–254.
¹⁰ Солдатенко В. Ф. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби. – К.: Світогляд, 2007. – С. 55.
¹¹ Лозинська Л. О. Громадсько-політична діяльність В. К. Винниченка в дореволюційний період. – К., 1999. – С. 5.
¹² Любовець О. Володимир Винниченко – лідер Української соціал-демократичної робітничої партії / О. Любовець. Громадсько-політична діяльність Володимира Винниченка [Текст] : (до 125-річчя від дня народження) : збірник статей / НАН України, Ін-т політ. і етнонац. дослідж. – К.: ІПіЕНД, 2006. – С. 138
¹³ Солдатенко В., Кривошея В. Революційна українська партія // Віче. – 1998. – № 1. – С. 128–140.
¹⁴ Тимошенко О. Еволюція РУП: від автономії до самостійності / О. Тимошенко // Проблеми гуманітарних наук. Серія : Історія. – 2016. – Вип. 38. – С. 65.
¹⁵ За ці гроші в той час можна було замовити й пошити парадний мундир або тричі відвідати театр із місцями в ложі.
¹⁶ Леонтович, Володимир Миколайович (1866–1933) – громадський та політичний діяч, міністр земельних справ Української Держави (1918), письменник і меценат, за фахом правник, видавець.
¹⁷ Горкий М. Челкаш : оповіданє / М. Горкий ; пер. В. Гнатюк // Лїтературно-Науковий Вістник. – Львів : НТШ ім. Т. Шевченка, 1900. – Р. ІІІ, т. 11. – С. 212–247. Горький, Максим. Челкаш. Переклад з російської. – Харків-Київ: Радянська література, 1934. – 39 с. Горький, Максим. Челкаш. Переклад з російської О. Сорока. – Харків-Київ: Держлітвидав, 1935. – 67 с. Горький, Максим. Челкаш // Вибрані оповідання. Переклад з російської: Антін Хуторян; редактор: І. Маісренко. – К.: Держлітвидав, 1946. – 174 с.
¹⁸ Ґорький, Максим. Мальва й иньші оповідання / В перекладах В. Гнатюка, С. Гуменюка та М. Лозинського; [Передм. С. Гуменюка]. – Львів: Накладом Укр.-Руської Видавн. Спілки [Друк. Наук. Т-ва ім. Шевченка. Під зарядом К. Беднарського], 1904. – 174 с. – (Літ.-Наук. Б-ка Укр.-Руської Видавн. Спілки. Сер. 1; Ч[исло] 59). Горький, Максим. Мальва; Переклад з російської: Максим Рильський. – Х.: Держлітвидав, 1935. – 86 с. – (Бібліотека читача-початкiвця).
¹⁹ Толстой, Лев Н., Ґраф. Відродженє. Роман у трьох частях ; Переклав Василь Сімович. – Львів: Накладом Укр.-Руської Видавн. Спілки. Друк. Наук. Т-ва ім. Шевченка, 1901. – ТТ. 1–3. – (Белєтристична Б-ка). Толстой, Л. М. Воскресіння [Текст] / Л. М. Толстой ; [пер. з рос. А. Хуторяна ; худож. Л. С. Пастернак]. – К. : Худож. л-ра, 1952. – 391 с.
²⁰ Смоленчук Микола. Помилки у жандармському циркулярі / Микола Смоленчук // Кіровоградська правда. – 1988. – 3 червня. – С. 3: фото, іл.; Кіровоградська правда. – 1988. – 4 червня. – С. 3: фото, іл.;. Київ. – 1990. – № 7. – С. 106–113 ; Діалог. – 1990. – № 23
²¹ Певно цього не знаємо. Деякі російські переклади Винниченкових творів також виконувала дружина Розалія Ліфшиц(ь), деякі – знайома автора Олександра (Алла) Пігулович (Пігулова).
05.09.2022