В справі української правописи

 

Справа правописи й літературної мови має у кождого народа важне значіннє, тому присвячується їм багато уваги. І в нас вони мають уже свою історію та переходили ріжні зміни. Через те одначе, що до недавня на великих просторах української землі не було ні наукових інетітуцій, ні шкіл, в яких опрацьовуються і виясняються такі питання, не можна було дійти до одностайности на всім етноґрафічнім просторі в обидвох справах, хоч як вона бажана. Та її й не молена осягнути ні указом із гори, ні односторонним порішеннєм якогось гуртка, тілько обєктивним розслідом, публичною дискусією і переконуваннєм та вияснюваннєм, що завершилибися ухвалою компетентного збору, зложеного з представників наукових інстітуцій, школи й письменства. Се буде можливе одначе аж тоді, коли настануть нормальні зносини Київа зі Львовом та иншими культурними центрами українського життя. До того часу можна тілько підготовляти ґрунт. Кермуючись сим мотивом, бажаємо подати осьтут ряд статейок перше на ріжні правописні, а опісля язикові теми, при чім головну увагу звернемо на чужі впливи, яких треба нам позбутися.

 

1. Вкраїна, чи Україна?

 

В нашій правописи принято здавна, що всі імена власні, до яких належать назви частий світа, країв, островів, гір, морей, рік, озер, міст, сіл, народів і осіб, пишуться великими початковими буквами, щоби відріжнити їх від инших імеників. Москалі, в яких правописи є багато неконсеквенцій, пишуть імена власні також великими буквами, з виїмкою імен народів, як: турки, поляки, русскіе... За ними йдуть деякі придніпрянські письменники. Та ми не маємо причини наслідувати Москалів і повинні писати: Німець, Мадяр, Швед, Москаль, Українець і т. д.

 

Між іменами власними є багато таких, що зачинаються від самозвука: Африка, Австралія, Атлянтик, Альпи, Арґентина, Андалюзія, Амазонка, Анкона, Атени. Японія, Ямайка, Яйла, Ярослав.

Европа, Еспанія, Ельба, Ебро, Ерітрея. Єгипет, Єльостон (озеро), Єрусалим, Єнкі.

Індія, Іматра, Інка, Іква, Ірі (озеро). Йордан, Йорк.

Ондурас. Огейо, Олімп, Ока, Одеса.

Угорщина, Ураґвай, Ураль, Умань. Юкн (ріка), Юкатан (півостров).

 

Пишучи всі отсі й инші ще назви, нікому не приходить на думку скорочувати їх, або передавати в иншім вигляді. Виїмок робиться тілько для своєї власної назви і пишеться раз: Україна, Українець, український, — другий раз: Вкраїна, Вкраїнець, вкраїнський. Раз роблять се деякі поети для задержання розміру вірша, до якого часто не підходить чотироскладове слово, другий раз ті письменники, що фальшиво розуміють закон евфонії (про неї буде пізнійше), а за ними тупцюють инші вже несвідомо.

 

Поминаючи, що такою зміною назви баламутимо чужинців, які не знають, як властиво нас звати, до якого абсурду дійшли б ми, коли б почали скорочувати так йшні назви й писати: Вгорщина, Враґвай, Враль, Вмань, Впсаля... Пишім отже тілько: Україна, Українець, український і не зміняймо в сих словах ніколи початкову букву у на в.

 

2. Змішуванне самозвука о з а.

 

В українській мові є кілька слів, в яких під впливом анальоґії асимілюється самозвук о до самозвука а в сусіднім складі і пишеться: багато (але й: богато), гаразд (зам. горазд), калатати (зам. колатати), качан (зам. кочан), чабан (зам. чобан). Такий спосіб писання принятой уже здавна в літературній мові. В деяких околицях Великої України розтягають сю асиміляцію на цілий ряд инших слів, а придніпрянські фільольоґи втягають їх у підручники і поручаютъ уживати загально в літературній мові, вважаючи, що такі фонеми причиняються до демократизації мови! Що се фальшивий погляд і не має нічого спільного з демократизмом, не треба аж доказувати.

 

Ось які слова найчастійше »демократизують« деякі Придніпрянці: Багадільня, багаслов, багатий, багацтво, багатир, бамага (папір), вакзаль (дворецъ), варган (орґан), галанці, галанський (голяндський), ганчар, гарячий, гарячка, кажан, каляска, калач, каманда, канастас (іконостас), канати (конати), каравай, катаржний, манастир, манах, нагавиці, паганець, паганий, параход, патрет (портрет), пахва (похва), Саламон, салдат, салдацький, салтан, сапоги, хазяїн, хазяйка, хазяйство, халява. Підчеркнені слова пробує уживати вже, дехто так само і в Галичині, хоч на те нема ніякої потреби.

 

Належить зазначити, що всі ті фонеми з самозвуком а замість о звучать дуже вульґарно, тому трудно зрозуміти, як вони можуть комусь подобатися.

 

3. Змішуванне самозвука и з і.

 

В московській мові самозвук и читається як українське і, при чім ті попередні співзвуки, що можуть мягчитися, змягчуються (зазначуємо мягченнє уживаним від давна знаком ї), на приклад: люди (людї), одинокій (адїнокий), липа (лїпа), іероглифъ (ієроґлїф), сила (сїла), синій (сїнїй), христіанинъ (хрістїянїн), миръ (мір), милость (мілость) і т. д. Під впливом отсеї московської вимови пишуть дуже часто придніпрянські письменники і в таких українських словах, де повинно стояти и як ось: вибірати, добірати, збірати,1) пробірати; вітати,2) привітати; вмірати,3) вмірання; горіще, грімати; запірати, опіратися, спіратися; зацвісти, розцвіло; захіщати; зіма, зімний4; (але побіч того: озимина, назимок); історічний, міжі, містецьки, ненавісти, обіжати,5) на обліччю, опочівальня, піднімати,6) підтрімати, пільніще: пісьмо,7) пісьменник, пісьменство; піха, проклінати, розбішаки, розбішацтво, світати, сновіґати, тім, тіп, трівати, трівожити, убівцем, цвісти, чі, чістий, щіро. Підчеркнені слова пишуть так само вже й ті Галичани, що йдуть за модою, не знаючи московської мови і московських впливів. Та як не пишемо і в префіксі ви- при дієсловах, хоч такий виговір чуємо в деяких околицях, прим. вібрати, війти, віпустити, вірвати й инші і хоч сей виговір є наш питомий, так само не можемо писати і в наведених словах і в подібних, де воно зовсім неоправдане і являється тілько чужим впливом.

 

Московському впливови належить приписати також спосіб писання імен двох визначних українських міст: Чернігов і Вінниця, замість Чернигів (пор. село в Галичині: Чернихів) і Винниця. Дехто виводить навіть назву Винниці від віна, а не від вина, щоби тілько держатися московської вимови, забуваючи, що назва міста від віна мусіла б інакше звучати, прим. Вінівка, та що в нас є ще місточко Винники, село Виноград і родини Винницьких, що безперечно стоять у звязи зі словом вино, а не віно. Се й не диво. Адже в давних часах, коли в нас підсоннє було лагіднійше, лінія управи винограду сягала багато дальше на схід і північ, як нині, і загортала нинішну Винницю. Сліди сеї епохи переховалися в колядках, що належать до найстарших українських народніх пісень. В одній колядці дівчина:

Раненько встала, сад підмітала.

Сад підмітала, грядки копала.

Грядки копала, вино садила,

Вино садила, слово мовила:

Ой рости, вино, тонко, високо,

Тонко, високо, корня глибоко.

А тав вино сино зацвило...

 

У другій колядці дівчина вже стереже винограду:

Зажурилися гори, долижи.

Гори, долини, всі полонини,

Що не зродили жито, пшеницю,

Але зродили зелене вино.

Зелене вино д горі ся вило,

Д горі ся вило, сино зацвило,

Сино зацвило, сильно зродило.

Стерегла ж вго ґречная панна...

 

Між напитками, які вичисляються в колядках, подибуємо мід, пиво й вино. Всі вони стоять на рівні, значить, усі були однаково знані й однаково популярні. Нема отже нічого дивного, що від вина пішла назва місцевостий і роду.

 

_______________________________

¹) Моск. собирать; ²) моск. витать; ³) моск. умирать; ⁴) моск. зима, зимній; 5) моск. обижать: 6) моск. поднимать; 7) моск. писать.

 

[ЛНВ, 1922, кн.II (червень), с.173—176]

 

 

Волод. Гнатюк.

В справі української правописи.

 

4. Чи треба нам двох знаків на звук і?1)

 

Самозвук і відограе в українській мові дуже важну ролю і надав їй навіть окрему закраску так само, як у московській мові самозвук а, або в італійській самозвук о. Первістне і не заховалося одначе, тілько секундарне, яке витворювалося на протязі століть трояким способом: 1) Із старинного о. 2) Із старинного е. 3) Із старинного ѣ. Тому, що воно витворювалося з ріжних звуків, воно ріжно вимовляється і ту вимову віддають лінґвісти ріжними знаками. У правопись для широкого загалу не можна вводити всіх тих знаків, але не можна також із важних причин звести всі знаки до одного.

 

І зі старинного о.

 

Переміна старинного о в і належить до найважнійших прикмет української мови, якою вона відріжняється від усіх славянських. Ся переміна відбувається тілько тоді, коли те о чисте, не походить із давного ъ, та коли воно стоїть у закритім складі, закінченім на співзвук;²) коли склад відкриється, кінчиться на самозвук, о являється назад на давнім місци. Возьмім приклади: Закритий склад. Відкритий склад. Закритий склад. Відкритий склад. біб бо-бу ніс но-са бій бо-ю обрік об-ро-ку віз во-за піст по-сту вісь (в)о-си. ріст ро-сту гній гно-ю сік со-ку Діл до-лу тік то-ку зір зо-ру убір у-бо-ру кіл ко-ла хвіст хво-ста лій ло-ю чіп чо-па міст мо-ста явір я-во-ра Отсе і, що повстало з о, не мягчить ніколи попередного співзвука. В письмі віддаємо його все »твердим« і (з одною точкою). Наскілько важний сей закон переміни о в і і які наслідки дає його незнаннє, бачимо наглядно, вичитуючи у придніпрянських виданнях ось які цвітки: Гоміну, спокію, великі вартісти, розвію, поріга (добре, що не порігу!), Сидіра, настрію і настрієм, з хвістом, Мамонтіва, під Проскурівом, розуміють невигіду такого ладу, Росія переживає зараз (= тепер) нечувані білі, (біль-болю = Schmerz, біль-біля = порода гриба) і т. д. Належить завважити, що хто говорить змалку, від дитини, по українськи, той ніколи не зробить похибки проти закона переміни о в і. Не зробить її ніколи й селянин, а може зробити тілько чужинець, або такий інтеліґент, що говорив усе чужою (московською) мовою і ще не обізнався з усіми законами української мови.

 

І зі старинного е.

 

Переміна старинного е в і відбувається під такими самими умовами, як переміна о в і (в закритім складі е переміняється в і, у відкритім вертає назад на давне місце). Закритий склад. Відкритий склад. Закритий склад. Відкритий склад. ле-бідь ле-бе-ді піч пе-чі вів ве-ла ко-рінь ко-ре-ня лїд ле-ду о-сїнь о-се-ни мід ме-ду по-стїль по-сте-лі нїс не-сла шість ше-стий Як бачимо, се і відріжняється від попередного не тілько походженнєм, але і природою: Воно має ту прикмету, що мягчить ті попередні співзвуки, які можна мягчити, себ то зубні: д, т, з, с, л, н, ц та дз. Те мягченнє можна ріжно зазначувати; одні зазначували тим, що пробували давати окремі значки на і, то замість точки колісце, то дашок, то радили ставити точку або колісце в долині, замість у горі; инші радили зазначувати мягченнє на тих співзвуках, що мягчаться і додавати до них знак мягчення ь, або апостроф ’; ще инші радили инші способи. Евген Желехівський, автор першого українсько-німецького словаря, завів у нім перший на означенне і, що може мягчити попередні співзвуки, знак ї (і з двома точками) і перевів його всюди консеквентно. Сей знак не новий, бо знаний з церковно-славянської азбуки. Відновили його видавці етноґрафічних матеріялів у Київі по заложеню відділу Ґеоґрафічного Товариства, уживши його на означеннє йотованого і, як: мої, їм (= мойі, йім). Е. Желехівський, виходячи зі становища, що йотовані букви: я, є, ю мають подвійну функцію: 1) означають йотоване: а, е, у (мойа, мойе, майу); 2) мягчать попередний співзвук: вольа, житье, тьурма, — надав знакови і, що означував йотацію (мойі), таку саму функцію мягчення попередного співзвука: дїло, тїло, зїлє, весїлє, цїль, нїби, лїс, бриндзї (= дьіло, тьіло, зьілье, весьілье, цьіль, ньіби, льіс, бриндзьі). З бігом часу показалося. що сей самозвук ї віддає йотацію і мягченнє попередних співзвуків найкоротше і найпрактичнійше з усіх инших способів, тому хоч від часу видання словаря минуло 35 літ і хоч за той час роблено в Галичині кілька разів зміни в правописи, трактовано все рівнорядно йотовані я, є, у, ю і оставлювано їх без зміни. Останній раз раджено докладно над зміною правописи на численних засіданнях язикової комісії Наук. Тов. ім. Шевченка 1907 — 1908 р. і по основних рефератах та дискусії принято ту правопись, що обовязує до нині³) в виданих Наук. Тов. ім. Шевченка у Львові та яку також приняло було Українське Наукове Товариство в Київі у своїх виданнях. До 1918 р. уживано сеї правописи з деякими невеликими відмінами також у галицькій українській пресі і виданнях. Від 1918 р. преса почала уживати придніпрянської правописи, а за нею пішли й инші видавництва. Сього не можна одначе вважати кроком уперед у нашім правописнім питанню, а швидше кроком назад і скорше, чи пізнійше мусить прийти до реформи сеї придніпрянської правописи — непрактичної і повної ріжних неконсеквенцій.

 

Як незнаннє закона про переміну о в і відбивається фатально на писаннях деяких придніпрянських письменників, так само й переміна е в і. Ми подибуємо в тих писаннях ось які форми: попілу, лежить на постілі, виробництво папіру, поета Щоголіва, прийшли до Бердичіва, Шевченкова могила біля Каніва, командант Могиліва, коло Почаїва, ячміню і т. д. Не потрібую додавати, що всюди, де підчеркнене і, повино стояти е або є (Почаєва). Все инше, що сказано про чужинців при переміні о в і, відноситься й сюди.

 

І зі старинного ѣ.

 

Переміну звука ѣ на і подибуємо вже в найстарших наших літературних памятках. В Изборнику Святослава з 1073 р. читаємо: Аште ихъ въпрашає кто, ними суть (150): нимая та клятва (142); въ разуминиє (264); исцили неплодьныя (162); камень пламение зѣло (153 б); на Коупри (153): ниции же да не въходять (5) і т. д. Звук і відданий тут усюди знаком и, що стоїть на місци первістного ѣ. В пізнійших памятках повно таких форм. Ся переміна ѣ в і відбувалася довший час і не рівночасно на всім просторі етноґрафічнім, тілько в однім місци вчаснійше, в другім пізнійше. Відбувалася вона при помочи діфтонґа іе, при чім е ослаблялося і в кінци відпадало. В деяких говорах переховався сей діфтонґ іе до нині.

 

Ce і з ѣ відзначається тим від попередних, що не зміняється в цілій деклінації, чи конюґації слова. З другим, що повстало з е, має те спільне, що може також мягчити попередний співзвук, коли він дає себе змягчувати. Пишемо тому: біда, вітер, місяць, пісня, оріх, — але: дїд, зївати, лїк, нїмий. сїно, тїсто, цїлий.

 

Крім сих трьох родів і, є ще одно, що повстало зі стягнення прикметників у множині. Чорні, руді, синї — повстало з: чорн-иї, руд-иї, син-її. Се і або не мягчить попередного співзвука, коли прикметник кінчиться на ий, а, е і тоді пишемо: босий-босі, гарний-гарні, сизий-сизі, куций-куці, білий-білі, твердий-тверді, — та вимовляємо твердо; або мягчить попередний співзвук, коли прикметник кінчиться на їй, я, є і тоді пишемо: останнїй-останнї, песїй-песї, — та вимовляємо мягко.

 

Про инші роди і, менше важні, і діялектичні, не згадуємо. Винаходити для них усіх окремі знаки, тяжко, бо се значно утруднило би теперішну правопись; зводити ж усе до одного і, як роблять Придніпрянці, також не можна. Значить, найліпший ще вихід — признати спосіб писання двох і за Е. Желехівським, та уживати знака ї не тільро для зазначування йотації, але й мягчення попередного співзвука. З придніпрянських граматиків заявився за сим способом тілько один проф. А. Кримський у своїй граматиці, всі инші пишуть тілько одно і.

 

Ті придніпрянські письменники, що виступали публіцистично проти двох знаків на і, уживали найріжнороднійших арґументів, щоби удержати свій погляд. То разило їх багато точок, що все повторяються; то підносили ненауковість такої ґрафіки; то знов, що і всюди однакове ⁴) (я показав, яке воно не однакове), а тілько співзвуки перед ним неоднакові, раз тверді, раз мягкі, тому на них треба твердість і мягкість зазначувати; то закидали, що дітям трудно буде з двома і навчитися читати й писати тай через те буде гальмуватися справа народньої просвіти;⁵) що учителям і школярам буде тяжше навчитися правописи, а через те наука початкова й дальша не булаб така легка і продуктивна, якою могла би бути з иншою правописею; в кінци, що в деяких говорах не роблять ріжниці в вимові твердих і мягких співзвуків, тому не треба там дітий змушувати вчитися сеї ріжниці.

 

Як бачимо, всі ті закиди зовсім дитинні. Ніяка правопись не укладається тілько для найлекшого виучування дітий та анальфабетів читати й писати, як рівнож не вишукується умисно труднощів для гальмовання просвіти. Правопись укладають учені люди на основі законів мови, яких вони не диктують нікому, тілько відкривають і укладають у цілість для потреб школи, письменства і загалом життя. Укладають свої люди для своїх людий і для самих себе. Сільський школяр і малограмотний чоловік може не знати сих законів у цілости, тілько їх елементарні основи, але від інтеліґента треба вимагати їх повного і докладного знання. Належить отже вимагати й знання ріжниці між вимовою твердих і мягких співзвуків перед і та не затирати її, бо вона належить до дуже характеристичних прикмет нашої мови. Затираннє сеї ріжниці відбирає правописи признаку науковости. Сього не повинна робити ні літературна мова, ні школа тим більше, що ся ріжниця заховалася на дуже великім просторі не тілько в Галичині, але й на Придніпрянщині, особливо на правобережу.

 

Правда, є й придніпрянські інтеліґенти, які не можуть схопити ріжниці у вимові таких слів: діл, долу дїл, дїлу сіль, соли сїл, села Поділ, Подолу придїл, придїлу с/к, соку сїк, сїкла зір, зору зїлє, зела т/к, току тїк, текла лім, лому лїд, леду пот/к, потока тїло ліз, лози лїз, лїзла куцг заяцї ніс, носа нїс, несла цивільні купцї ніж, ножа нїж Є се наслідки довгого уживання московської мови, в якій и (= нашому і) мягчить усе попередний співзвук. Та московська мова не знає зовсім перезвуку о в і, тому й не знає таких випадків, де треба би задержувати твердість співзвуків, як українська мова.

 

5. Як читати німецьке ü та французьке u?

 

Хто говорив із Німцями і чув, як вони вимовляють знак ü, той знає, що він не звучить так, як чисте українське і у словах: діл, мід, кін, та всеж він стоїть близше до українського і, як до у, (ю), тому й треба передавати його через і. Коли отже Німець говорить: Müller, München, Dünaburg, Nürnberg, Würzburg, то по українськи належить писати сі слова так: Мілєр, Мінхен, Дінабурґ, Нірнберґ, Вірцбурґ. Тимчасом придніпрянські письменники, йдучи за московською правописю, в якій німецьке ü передається знаком ю (йотоване у), пишуть і собі так само, не зважаючи навіть, що через те грішать проти укра- їнської звучні: Мюллер, Мюнхен, Дюнабурґ, Нюрнберґ, Вюрцбурґ. Що більше, коли перед тим ю приходять такі співзвуки, що можуть мягчптпся, вони мягчать їх і виголошують: Ньурнберґ, зьудбан (замість твердого н і з: Нірнберґ, зідбан). За придніпрянськими письменниками починають іти й галицькі та писати вже »Мюнхен« і т. д. Таке писаннє, як чуже і нічим неоправдане, належить закинути раз на все.

 

Французьке и вимовляється подібно як німецьке ü, тому в українській мові належить віддавати його тілько знаком і, як: Гіґо (Hugo), а не Гюґо, або навіть Ґюґо.

 

6. Як читати німецьке ö і французьке еи?

 

Німецький звук ö виголошується посередно поміж нашим е та u: Börne, Grönland. Köln, Schönberg, Schönerer. В українській літературній мові віддається се ö самозвуком е, отже: Берне, Ґренландія, Кельн, Шенберґ, Шенерер.

 

Подібно як німецьке ö вимовляється французьке еи, тому Галичане віддають його зовсім поправно, пишучи; інженєр (ingénieur) або інжінєр (де в другім складі е зукраїнщилося вже на і), ґувернер (gouverneur), мебель (meuble,), Пастер (Pasteur), і т. д. Придніпрянці і в сім випадку не йдуть за оріґіналом, але за московським взірцем. Москалі, як відомо, віддавали французьке еи знаком ё, а опісля самим е (без точок) і в обох разах читали й читають його як йо або ьо. прим. актёръ або актеръ (читай: актьо́р). Та се слово дісталося на Україну не з французькою, тілько з латинською мовою, якої учили в нас уже в ХVІ та XVII ст. По латинськи се слово пишеться: асtor, і читається: актор, тому й так належить його писати. Так само з латинської мови перебрали ми слова: autor, doctor, inspector, professor, visitator і инші, тому пишемо їх через о, а не через е (або йо, ьо): автор, доктор, інспектор, професор, візітатор. Натомість слова, переняті з французької мови з двозвуком еи, пишемо: антрепренер, вольтижер, лїкер, монтер, режісер, репортер, суфлєр. Придніпрянці пишуть сі самі слова українською правописю, але вимовляють із московська: антрепреньор (прим, заборонено ніким більш, як антрепреньором), вольтижор, лікьор, монтьор, режісьор, репортьор, суфльор, актьор, а навіть фантазьор (замість: фантаст). Мабуть не треба тратити багато слів на доказ, що не можна так калічити чужого звука та що французьке еи належить передавати все через наше е, а не йо, ьо.

 

7. Чужі двозвуки.

 

Чужі двозвуки належить передавати в українській мові так, як їх чути в ориґіналі або приблизно і такими знаками, які є в українській правописи. Не потрібуємо йти ні слідами Москалів, ні Поляків. Ми повинні «писати проте: Бернштайн, Гайне, Гавер, Гавптман. Майнц, Найдорф, Райн, Волькенштайн, Шайдеман, кльовн, автограф, а не так, як пишуть деякі Придніпрянці, наслідуючи Москалів: Бернштейн, казки Бехштейна, Гейне (або навіть: Ґейне). Гауфф, Гауптман, Нейдорф (Neudorf), Рейн (Rhein), Волькенштейн, Шейдеман, кльоун і т. д. Таких перекручень не належить допускати в літературній мові.

 

8. Змішуваннє співзвуків г і ґ.

 

Українська мова в давнині знала тілько співзвук г. який чуємо й тепер у словах: гора, гай, гей, довгий, гіля, гук. Через те коли давна Русь приняла христіянство, а з ним і церковно-славянську мову як літературну, віддавано співзвук ґ що прийшов до нас тоді з грецькими та єврейськими словами, через г: Георгій, ангел, архистратиг, Галилея, Єгипет, Голгофта. Опісля ся вимова удомашнилася, стала загальною, слова зукраїнізувалися і нині вимовляємо їх як українські зі звуком г, а не ґ. Та швидко почали передіставатися до української мови нові слова з чужих мов зі співзвуком якого не можна було ідентіфікувати з українським г, і ось письменники починають уже від XIV ст. уживати на співзвук ґ знаків кг, пишучи: Кгирдивидь. Швитрикгайло, Олькгердъ. Жикгмонт, село Кгдень, кгмахъ. Венкгринъ, кгвалтъ, кгонтомъ і т. д. Так передавав знак ґ іще в XIX ст. П. Куліш у перекладах У. Шекспіра, пишучи: Родрикго, Якго і т. д. Та вже при кінци XVI ст. появився на означеннє сього співзвука знак узятий з грецької азбуки, бо тоді писали так грецьке γ. М. Смотрицький приняв сей знак на означенно ґ до своєї граматики (1619 р.), спопуляризував його і так він став власністю української азбуки, а більше як 300-літній вік його дає йому право горожанства і в теперішній нашій літературній мові. Треба сказати, що в Галичині його уживаннє не представляє ніякої трудности і ніхто не мішає його зі знаком г, пишучи правильно: ґвінт, ґрафіка, ґеоґрафія, ґенерал, ідеольоґія, ґеольоґ, ґрунт, румиґати, ґанок і т. д. Рівночасно віддають Галичане співзвук г (латин. h) у чужих словах зовсім правильно знаком г: Гектор, герой, Гайнріх Гайне, Геґель, гіґроскоп, Гіґо, Гіїманс, Гаґа. Гамбурґ, Гесія, гіпокрит і т. д. Не те у Придніпрянців і то ось чому.

 

В московській мові нема співзвука г, є тілько співзвук ґ, який Москалі віддають знаком г. Коли проте вони напишуть: педагогъ, географъ, легенда, пропаганда, Германія — то сей спосіб писання зовсім добрий, бо ті слова читаються: педаґоґ, ґеоґраф, леґенда, пропаґанда, Ґерманїя. Та коли напишуть: Гегель, Гагенъ, Гейне, Гете, Гауферъ, Копенгага — то сей спосіб писання вже аіий тому, то ті слова Москалі читають: Ґеґель, Ґаґен, Ґейне, Ґйотє, Ґауф, Копенґаґа, — а їх треба читати: Геґель, Гаґен, Гайне, Ґете, Гавф, Копенгаґа.

 

Придніпрянці, перейшовши московську школу, наслідують зовсім непотрібно Москалів і пишуть: Гете, Гаген, Гергарт, Гауптман, негативно, педагогика, гегемонія, гімназія, легенда, мітінговий оратор, орігинали, геній. Инші побіч г уживають також ґ, але не там, де треба, бо пишуть: ґлузувати, ґеральдика, ґербовники, ґербарі, ґармонія, Ґейне, іґумен, ґіпотеза, анґел, єґипетський. Отсе баламуцтво походить звідси, що Придніпрянці оглядаються занадто в правописи на Москалів і не можуть станути на самостійнім становищи. А тимчасом правило, де писати г і ґ, зовсім просте: В чужих словах пишеться г там, де в оріґіналі чути г, а ґ там, де в оріґіналі чути ґ. Виїмок творять тілько давно приняті і давно зукраїнщені слова, в яких пишеться навіть тоді, коли в оріґіналі чути ґ.

 

Вправді дехто може відповісти, як уже відповідав на давнійші мої правописні замітки, що се правило непридатне для сільських школярів і для селян. Та я сим не журюся. Ні сільським школярам, ні селянам не сором не знати докладно літературної мови і наукової правописи і вони на всім світі мають такий привилей, що пишуть по свойому; та сором не знати їх — інтеліґентови з середною або висшою освітою, тому повинен опанувати їх цілковито, особливо коли хоче писати для инших.

____________________________

¹) Пор. кн. II, ст. 173 — 176.

2) Звук й уважається за співзвук.

³) 1921 року радила язикова комісія на ново над зміною шкільної правописи. Результат сих нарад оповістив референт др. О. Макарушка у двох числах „Укр. Вістника“ (ч. 35—36). З початком 1922 р. продовжувано наради. Реферат із них виладив др. І. Зілинський і надрукував його. В рефераті принято придніпрянський спосіб писання „і“ й „ї“ (тілько для йотації). На мій погляд ся зміна переходова і вона довго не потреває. (Сі статі писані ще 1920 р. В. Г.)

⁴) Коли і всюди однакове, то чому однакові букви вимовляються перед ним неоднаково, лиш раз твердо, раз мягко?

⁵) В инших випадках сього арґументу не висувається, особливо коли ходить про теперішню придніпрянську правопись. Як, приміром, навчити дітий, що не знають московської мови й правописи, коли належить двоїти співзвуки так, щоб діти не робили похибок? Або коли писати тверде л, коли середнє і коли мягке?

 

[ЛНВ, 1922 (річник XXI) Т. LXXVIII, кн. VIII (за падолист), ст. 164-171]

 

 

Волод. Гнатюк.

В справі української правописи.

 

9. Буква л у чужих словах1).

 

В українських говорах можна розріжнити три роди букви л:

 

1) Тверде л, яке чуємо в словах: лава, ловити, липа, луб, лій, ледар. 2) Мягке л, яке відзначуємо в письмі тим, що пишемо по нім ь або йотовані самозвуки: більше, теля, льожа, любчик, лїд, лєчний (діял. = лячний). 3) Середнє л, яке в літературній мові не віддається окремим знаком, а лінґвісти зазначують його або латинським l з якимось окремим значком, або грецьким λ. Отcе середнє л причинюе багато клопоту придніпрянським граматикарям та письменникам і стоїть на перешкоді уодностайненню правописи. Вони, бачите, думають, що в Галичині нема в говорах середного л, Галичане не знають його, не вміють вимовляти і тому в їх правописи нема хаосу при передачі букви л. Вишукуючи правила для появи середного л, вони намічують ті ґрупи, в яких се л виступає. В українських словах воно виступає у ґрупах: іл, ил, ел та в ал, ол, ул, як: білше, силний, смертелний; в сій ґрупі середнє л чути дуже різко і близько до твердого л. В другій ґрупі: загалний, зволна, намулний, се л звучить мягше і зближається до мягкого ль. Супроти того вони полишають волю письменникам писати в літературній мові: білше і більше, силний і сильний, смертелний і смертельний, загалний і загальний і т. д. — На думку инших тверде л виступає на початку й кінци слова або складу, та перед буквами а, і, о, у (перед і воно вагається і зближується до середного л); середнє л буває перед буквами е й и: мягке ль може приходити у всяких комбінаціях.

 

Отсе втяганнє середного л у літературну мову відограє окрему ролю у правописи слів чужомовного походження. Коли деякі Придніпрянці схиляються навіть писати Золя, лямпа, Вольтер, то инші покликаючись на середнє л, пишуть Зола, лампа, Лабуле, і говорять, що ті слова Французи вимовляють із таким самим середним л, як вони, тому їх правопись зовсім поправна. Слово але вимовляється точнісінько як французьке aller, а Валер як Valère. Галичанам здається буцімто, що як л не змягчиться перед е, то остатнє слово треба читати в польській транскрипції Wałer тому, що в Поляків, як і в Галичан, тілько два л, тверде і мягке.

 

До сього можна завважати ось що: 1) Не можна втягати до літературної мови ні звуків, ні форм, ні слів, ні фраз із поодиноких говорів без розбору й без особливої потреби, бо тоді треба би дуже значно побільшити теперішні азбучні знаки і зрезиґнувати раз на все з думки про одностайність літературної мови. Коли можнаб було погодити з літературною мовою гуцульський або бойківський говір, то як погодити поліський, лемківський та закарпатські? Не можна ставати також на тій точці, що тілько один говір має упривілейоване становище і все, що в нім подибується, входить у літературну мову, а всі инші говори належить здалека тримати від неї в ролі якихось »холопів«. Усі говори рівнорядні супроти себе і всі в відповіднім проценті причиняються до богацтва й краси літературної мови. Правда, в кождій літературній мові має перевагу один головний, основний говір, але в кождій він мусить резиґнувати з тих своїх прикмет, чи засобів, що в инших говорах красші. Се мусить бути і в нас.

 

2) Не тілько в Галичині, але й на Буковині та на закарпатській Україні є в поодиноких говорах середнє л. Звичайно буває так, що в говорі виступає рівнорядно тверде л і мягке ль, або середнє л (яке тоді заступає тверде) і мягке ль, а не всі три нараз. Те середнє л звучить вправді відмінно від твердого, та в кождім разі воно близше до твердого, як до мягкого і не покривається зовсім ні з німецьким, ні з італійським, ні з французьким l. Тому меншу похибку зробимо, коли французькі слова Zola, Loubet напишемо по українськи Золя, Любе, ніж коли написалиб Зола, Лубе (вимовляючи як українські слова зола, луб). Таким способом писання уникнемо також тої правописної анархії, яка дісталася із московської мови до правописи Придніпрянців при передачі букви л у чужих словах.

 

Москалі ось як передають чужі слова з л: алкоголь, балконъ, балъ, галстукъ, віолончель, а рівночасно пишуть: альбомъ, альбуминъ, альковъ, амальгама, апельсинъ, бальзамъ; пишуть: балансъ, балластъ, белладона, гладіяторъ, гондола і рівночасно: аляповатый, апелляція, астролябія, вентиляторъ, глянцовать; пишутъ: аналогія, антилопа, аплодисменты, баллотировка, блокада, блондинъ і рівночасно: брульонъ, бульонъ, балюстрада, галлюцинація, а навіть: билліардъ та горельефъ.

 

Дословно таку саму непослідовність ²) бачимо у правописи Придніпрянців. Вони пишутъ: план, плантація, макулатура, декларація, самореклама, Роксолана, плакат, скала вартостів (зам. скаля) і рівночасно: парцеляція, спекуляція, популярний і популяризатор, регулярне видання, малярська штука; пишуть: апломб, нелояльний, фольклор і фразеольогія; пишуть: клуб і рівночасно: революція, плюс, малюнки; пишуть: лектор, елементарний, лексичний, проблематичний, Лейпціг і рівночасно: комплекс і т. д.

 

Сю непослідовність і московський вплив можпа усунути тілько одним способом: писати у всіх чужих словах, зачерпнених недавно з чужих мов, де тілько приходить л, мягко, отже: новеля, акварелї, резолюція, телєфон, фільольоґія, металь. Загалом же треба памятати при перейманню чужих слів, а особливо імен власних, щоби вимовляти їх і писати так, як вони звучать в оріґіналі, на скілько се не противиться законам нашої мови. У словах, що прийшли до нас давно і то не просто, але через чуже посередництво, особливо по заведенню христіянства через церкву і Візантію, та зукраїнізувалися давно, або утворилися на їх лад, належить полишити їх давний вигляд: ангел, фелон, крилошанин, алилуя, Кирило, Панталеймон, Лаврентій.

 

10. Співзвук ф.

 

Співзвук ф дістався до української мови з чужими словами; в українських словах він не був знаний. На значній, особливо західній теріторії, приймився він без труду і в простонародній і в літературній мові. Всі говорять тут і пишуть: фасоля, тиф, фебра, фіра, форма, фуси, футро, фіґа, флет, фльота, фабрика, факт, фальшивий, фанатик, филя, фірма, флянеля, фонд, фортуна, фотоґраф, фрак, Француз, фуксія, фундамент, фунт і т. д. Не те на східній нашій теріторії. Там у ріжних говорах почали ріжно передавати його. А саме:

 

В однім говорі передають співзвук ф через п: картопля, грап, трапити, пляшка, штрап, телеграп, шкапи (=шафи); сюди належать також зукраїнщені імена: Пилип, Панас і Опанас і инші, які належить уже лишати незміненими задля їх старинности.

 

У другім говорі передають співзвук ф через хв: охвицер, хвальш, хвабрика, хворма, хвилосоп, охвіційний, хвартух, хвершал, хвонд, маніхвест.

 

У третім говорі передають співзвук ф через х: хура, хурман, хунт, діхтерит, хуґа, Хивря, Хранцуз і ин., а часом навіть через кв, як ось: квасоля, — хоч що правда остання фонема не подибується часто.

 

Всі отсі способи передавання співзвука ф подибуємо також у літературній мові Придніпрянців. Та їх належить рішучо позбутися, бо вони надають чужим словам дуже перекручений вигляд, роблять ті слова вульґарними, а про тих, що уживають їх, кажуть здогадуватися, що мають таку малу освіту, при якій тяжко їм дорозумітися первістного походження тих слів. Повинно тілько лишитися одно правило: Передавати співзвук ф в українській літературній мові тілько знаком ф у тих чужих словах, в яких воно чується в чужих мовах.

 

Буває ще один рід співзвука ф у писаннях деяких Придніпрянців. Вони пишуть і говорять; Афіни, Феофан, Феокрит, міф, кафедра, аріфметика (або арихметика), Феби і т. д. Як бачимо, се ф приходить у тих грецьких словах, де в оріґіналі стояв співзвук ϑ (тета), який в церковно-словянській і московській мові передається знаком ѳ. а читається як ф або фт. Сей грецький знак ϑ передавали вже Римляни знаком th, а за ними пішли й инші західно-європейські народи. Галичане пристали також до них і передають сей знак буквою т, пишучи: Атени, Теофан, Теокрит, міт, катедра, аритметика, Теби, Тракія, театр, католик і т. д. Придніпрянці пишучи ф замість т знов ідуть невільничо за московською вимовою, хоч не мають длятого ніякої потреби. Тілько фонеми зі знаком т, а не ф належить проте уважати за поправні.

 

11. Губні співзвуки б, в, м, п, ф.

 

Губні співзвуки б, в, м, п, ф в московській мові мягкі. В староукраїнській мові вони були мабуть також мягкі, але вчасно почали тверднути і вже в перших літературних памятках XI ст. маємо докази такого тверднення, а до XV ст. вони зовсім ствердли. Тепер вони також усі тверді і жаден Українець, що не знає московської мови, не годен вимовити їх так мягко, як вимовляє Москаль. Знаючи се, Галичане пишуть по них йотовані самозвуки просто без ніяких додатків: пяниця пє, в бюрі бють, вюн вється, вїзд сїмї в Київ, понесла фяско, бо їй фю-фю було в голові. Адже наведені слова Українець із фізіольоґічних причин вимовить не інакше, як: пйаницьа пйе, у бйурі бйуть, вйун вйеться, ўйізд сьімйі у Кийіў, понесла фйаско, бо йій фйу-фйу було у голові. Та Придніпрянці, що вчилися в московській школі і привикли мягчити ті співзвуки, думають, що кождий читач буде наведені слова читати з московська (пье, бьуть, вьун, фьаско, симьи), тому ось як пишуть їх: 1) Кладуть перед йотований самозвук ъ для зазначення твердости губного співзвука: пъяниця, пъять, въюн, бъе. 2) Кладуть перед нього ь: пьяниця, девьять, мьясо, бьє, зазначуючи чомусь твердість мягким знаком ³). 3) Кладуть перед нього апостроф і сей спосіб писання найбільше тепер розширений: п'ять, вюн, б'є, м'ясо. 4) Розвязують йотований самозвук і пишуть: пйать, вйун, бйе, мйасо. Та коли Москалі укладали свою правопиеь, не дивилися зовсім на те, як будуть читати московські слова Українці або инші народи, лиш як їм вигідно. Отак і Українці повинні приспособляти свою правопиеь до своїх потреб, отрястися з московських впливів і не зважати, чи чужинці будуть вимовляти українські слова поправно, чи по свойому. Українцям треба все памятати, що я, є, ю, ї можна читати: 1) По твердих співзвуках (отже по б, в, м, п, ф) як йотовані: йа, йе, йу, йі і ніколи інакше. 2) По співзвуках, що підлягають змягченню (т, д, з, с, ц, л, н), як ьа, ье, ьу, ьі і ніколи інакше. По співзвуку р можна вимовляти їх обома способами, але не нараз, тілько відповідно до того, чи бесідник уважає р мягким, чи твердим. Тому то слово: царя один бесідник виголисить як: царьа, другий як: царйа.

 

12. Двоеннє співзвуків у чужих словах.

 

Є цілий ряд чужих слів, принятих до української мови, що в оріґіналі пишуться з двома співзвуками, а в українській літературній мові з одним. Се має своє оправданнє; в чужих мовах попередний самозвук вимовляється коротко, в українській мові сього нема, тому всюди пишемо один співзвук: адреса, віля, граматика, група, ілюмінація, ілюстрація, інтеліґент, каса, кляса, комісія, коректа, маса, Мілєр, місія, програма, проґрес, процес, професор, субота, сума, суфікс, телеґрама, теріторія, Шілєр, Цімерман.

 

В московській мові діється відмінно, в ній полишаються подвоєні співзвуки і пишеться: апеллировать, артиллерія, аппаратъ, аппетитъ, ассимилировать, ассоціяція, вассалъ, вилла, выбаллотировать, выдрессировать, галлюцинація, грамматика, группа, дистилляція, каллиграфія, касса, классъ, коллегія, коммиссія, миссія, Ницца, пассивъ, прогрессъ, труппа.

 

Придніпрянські письменники йдуть переважно за московським взірцем і пишуть звичайно: вілла, грамматика, группа, інтеллігент, касса, класс, комміссія, Мюллєр, профессор, сумма, суффікс, терріторія, Шіллер. Ба що більше, вони уживають таких фонем, яких ніякий Українець не годен вимовити голосно, як ось: булл, вілл, сумм, программ, колонн, групп, трупп. Та тим самим дають доказ, що вони лиш теоретично уживають української мови, а не практично.

 

Не потрібую додавати, що такий спосіб писання чужих слів не український, тому належить його закинути.

 

___________________

¹) Пор. кн. II, ст. 173-176 і кн. VIII, ст. 164-171 з 1922 р.

²) Як швидко можна навчити дітий писати отсе л? А таких непослідовностий повно у теперішній придніпрянській правописи!

³) Сей спосіб писання доволі розповсюднений, тому в неодній книжці, чи часописи Придніпрянців, знайдемо: пьять, пьєсою, хлопьячий, вьяжуться обовьязки, кровью, памьятки і т. д., а навіть зьявляються, де ь заступає апостроф.

 

[ЛНВ, 1922 (річник XXII) т. LXXIX, книжка II (за лютий), с.178—182]

 

 

 

Волод. Гнатюк.

В справі української правописи.

 

13. Двоєнне співзвуків в українських словах¹).

 

До ріжниць, що відзначували придніпрянську правопись від галицько-української, належить часте двоєннє співзвуків. Щоби зрозуміти, на скілько те двоєннє потрібне, або непотрібне, треба приглянутися, звідки воно взялося.

 

Б старих наших літературних памятках є багато імеників середного роду з окінченнем нє, ьє, які з бігом часу почали прибирати инший вигляд: самозвук і (и) почав у них ослаблятися, змягчуючи попереднпй співзвук, а звук j почав уподібнюватися до попередного змягченого співзвука: житиіє — жить-je. жить-тье, життє (у Москалів лишилася форма: житье, що читається: жить-je). Розуміється, що така переміна не відбувалася ні на цілім етноґрафічнім просторі, ні у всіх говорах. У давних памятках пишуться ось як такі іменики: В Изборнику Святослава з 1073: прадѣдьніє имѣниіє (77), съпасєниіє (22 б), крьштєниіє (22 б), приіѧтьіє (47), житьіє (116), питиіє (22 б), въправьдьіє (36): в Изборнику з 1076: житьіѧ (4), въ житьи (7), милосєрьдьіє (188). В пізнійших памятках бачимо двояке писаннє: будованє, писанємъ, имѣнє, хованє, стоянє, оповиданє, покрытє, питє, питя; і: пожаданье, оповѣданье, збитье, смѣтье, перехрестье, покритье, листье. Така правопись удержалася аж до XIX ст. В сім століттю усталили Москалі свою правопись, і вона приймила другий спосіб писання: житье. В галицьких українських виданнях приймився перший спосіб писання, що зійшовся з народньою вимовою в цілій західній Україні²): безвідє, Поділє, весїлє, насїнє, подвірє, безхлїбє, прислівє. На Придніпрянщині були ріжні проби писання, але від пядесятих років XIX ст. починають постійно писати такі іменики з подвоєним співзвуком, особливо коли се було н, т, а опісля й л, с: коханнє, життє, весіллє, волоссє. Коли читаємо давнійші українські видання, подибуємо на сторінці ледви кілька таких подвоєнь. Та чим близше підходимо до наших часів, те подвоюваннє розтягається на чим раз більше співзвуків (д, з, ж, ц, ч, ш, р): безвіддє, пониззє, Запоріжжє, клоччє, подвіррє, а в останніх часах навіть на губні: б, в, м, п. Також розтягається се двоєннє на инші іменики, як ось закінчені давнійше на -ія, прим, судія (московське: судья) — суддя — і двоїться співзвук уже в цілій відміні перед я, є, ю, отже: суддя, судді, суддю, суддів; Поділлє, Поділля, Поділлю, Поділлі. Розтягається двоєннє й на іменики жіночого роду, як: рілля, ріллі, ріллю, але заразом: ріле, рілею (а не рілле, ріллею)! В урядовій придніпрянській правописи, принятій уже й галицькою пресою, подається таке правило для двоєння співзвуків: Співзвук подвоюється тоді, коли не лише перед ним, але й по нім стоїть самозвук: насіння, колосся, зілля, обличчя, життя. Коли перед співзвуком, що має подвоїтися, або по нім, стоїть инший співзвук, тоді не подвоюється його: щастя, здоровля, безхлібя ³). Коли подвоюється шипячі співзвуки, тоді не пишеться по них я, є, ю. але а, е, у: збіжжа, палічча. безгрішшя; в деяких околицях шипячі звуки мягчаться, тому урядова правопись допускає й такий спосіб писання: Запоріжжя, клоччя ⁴).

 

Двоєннє співзвуків допускається навіть при імениках жіночого роду деклінації і, хоч що правда, обмежено, бо тілько в шестім відмінку: На базарі торгували сіллю, маззю, міддю. Стіни обвішано папороттю. Вчепилися віссю тай зламали її. Не женися за тінню, не здоженеш. Не хвалися міццю, а розумом. Темною ніччу (і: ніччю) не блукай.

 

І ось тут ми попадаємо на слід того, як Придніпрянці укладаючи свою правопись. оглядаються все, як се або те виглядає у московській мові. Річ ось у чім. Коли будемо відміняти іменик »тінь« або »ніч« і прикладати до нього повисше правило про двоєннє співзвуків, то повинні ми подвоїти н і ч не тілько в 6 відмінку, але і в 2, 3 і 7 (а навіть 5) однини, та в цілій множині. Чому треба писати тінню, ніччу, а тінні, ноччі, тінням, ноччам, тіннями, ноччами — вже ні, тілько один співзвук н, ч. не подвоєний? Тому, що в московській мові тілько в 6 відм. однини пишеться ь перед самозвуком ю (тѣнью, ночью), а в инших не пишеться. Колиж тепер пригадаємо собі, як із житиє повставало життє, то прийдемо до переконання, що при формі ніччу укладачі придніпрянської правописи не притягали для порівнання староукраїнську форму, тілько московську і нею орієнтувалися, чи писати один співзвук, чи два. Оттак орієнтувалися вони ще і в инших випадках і тому в теперішній правописи так багато подвоєних співзвуків: що від них аж кишить кожда сторінка друку. При сім нема певної консеквенції, бо коли пишеться: рілля, ріллі, ріллю — то вже: воля волі, волю — пишеться тілько з одним співзвуком. А яка граматична ріжниця між сими двома словами, щоби в однім писати два л, а в другім одно ?

 

Ось яке двоєннє подибуємо в теперішних виданнях: волосся, колосся, Запоріжжя і Запорожжя, оружжя, бездоріжжя, побережжя, подружжю, друззями, знаряддя для куріння, оруддя, погруддя, довірря, зневірря сузірря, подвірря, пірря, надвірря, матіррю, силоміццю, сторічча, обличчя, клочча і клоччя, недостаччу, річчу, ніччу, січчу, за поміччю, безліччю, півріччя, наріччя, безгрішша, сіллю, приглаголля (а побіч: булла, вілла), руббя (шматки), кроввю, любоввю, раммя (шматки) і в чужих словах: сумма, труппа, оффіціяльний, діфференціяція, та такі форми 2 відм. множини: булл, вілл (пор. москов. виллъ), сумм (пор. москов. суммъ), программ (пор. москов. программъ), колонн, панн, хитаннь, поясненнь, одвідуваннь, казаннь, обличчь, групи (пор. москов. группъ), трупп! Кілько з тих форм годен вимовити голосно й виразно Українець?

 

Дехто уважає двоєннє співзвука дуже важною прикметою української мови, якою вона відріжняється від московської, тому й радить заховувати його. Та українська мова має багато инших відзнак, що відріжняють її від московської і не вводять замішання в правопись, як се діється з двоєннєм, тому належить оглядатися на них, а не на двоєннє співзвуків, яке і з практичних причин небажане в літературній мові. Подвійні співзвуки забирають дуже багато місця, збільшують без потреби обєм книжки і підвисшують її ціну. Правопись, що не признає потреби писати подвійні співзвуки, не впливає ще тим самим на місцевий селянський виговір; селяне можуть двоїти собі поодинокий співзвук при читанню книжки, коли їх говір вимагає сього, та літературна мова не потрібує зазначувати того, як не зазначує багато инших подробиць, що приходять у ріжних говорах.

 

Навязуючи до двоєння співзвуків, згадаємо ще, що Придніпрянці дуже часто пишуть подвійний співзвук у таких словах, де його зовсім не може бути, як Галиччина, несподіванно, переннятий в данну добу, даннина, оддісланий, відданні матеріяли, — а пропускають його там, де він повинен стояти, як: священик (сеж церковне слово!), гостиниця, козачина, паночки. Се вказує тілько на правописний хаос та на брак консеквентности у правописи.

 

______________________

¹) Пор. Л. Н. Вістник, кн. II, ст. 178—182.

²) Галичина, Холмщина, Волинь, Поділяє, Бесарабія, Буковина.

³) В деяких говорах іменики середного роду мають замість окінчення є, окінченнє я: весіля, листя, житя: урядова придніпрянська правопись викинула окінченнє є і каже писати всюди я. Теоретично не можна мати зовсім нічого проти окінчення я. бо воно і доволі старинне і жие до нині в народі. Та з практичних причин ліпше писати є, яке не менше старинне і жиє в народі на великім просторі, а то тому, щоби не накопичувати занадто багато форм на я: коли уживаємо форми „весілля“, то на 14 відмінків однини і множини маємо аж 7 (отже половину) відмінків на я; колиж уживаємо форми „весіллє“, тоді маємо тілько 4 відмінки на я.

⁴) Іменики з окінченнєм є стрічаються навіть на великім просторі Придніпрянщини. Ось кілька виписок:

А в Івашка весіля,

Їк на павоньці пірє.

(П. Чубискій. Труды, IV, 233).

Косо, моє коханє,

Тяжкоє моє здиханє (Тамже, 259).

Да доленьку давав,

Щастєм наділяв. (Тамже, 302).

Нехай почує рід-племя

І твоє вірне діверє. (Тамже, 327).

Тилькі її весілє гуляє (Тамже, 370).

Деж наше годованє.

Миле, любе да коханє? (Тамже, 449).

Нате вам, дружечки,

Дівованє моє!

(Терещенко. Бытъ рус. нар. II, 529).

 

[ЛНВ, 1923, річник XXII. книжка III. Т. LXXIX. (за март), ст. 273—276]

 

 

Волод. Гнатюк.

В справі української правописи.

 

14. Лученнє слів разом.1)

 

В українській мові пишеться кожде самостійне слово окремо, а що кожда частина мови без огляду на те, з кількох складів або з кількох букв складається, вважається самостійною і то навіть тоді, коли стоїть із другою у тісній звязи, тож кожду частину мови пишемо окремо, приміром: ас, біб, вік, Дон, лід, ніч, пир, ніч, рік, ум, яма; рад, сив, зла; я, ти, ми, се, їх, він, хто, що; два, три, сім, сто, оба, двоє; маю, мне, жиє, дай, три, мри, орю; в, до, з, із, на, о, об, по, при, про, у; де, еге, зле, не, он, там, тут, ще; а, або, аж, бо, же, і, мов, та, хоч, гей, чи як: ах, гей, гоп, ех, ов, трах.

 

Два слова, або більше, лучимо тілько тоді разом, коли хочемо надати їм відмінне значіннє, як вони мали поодиноко, отже: котолуп (коти + лупити); Медобори (меди + брати); дідовід (діди + водити); Варивода (варити + вода); Перебийніс (перебити + ніс); ходити і: ви+ ходити, за + ходити, при + ходити, до + ходити, над + ходити, під + ходити; два + най + пять (два + на + десять); вісім + десять: три + ста: пять + сот; з + давна, до + світа; на + борзі; на + вгад; на + тще; на + поперек; стрім + голов.

 

На сій основі належить писати окремо: 1) Заіменик ся при дієсловах: хвалю ся, чешу ся, бавлю ся, а не разом, як у московській мові. Москалі пишуть разом ся з дієсловом тому, що на нього не паде ніколи наголос. Але і в инших європейських мовах не паде наголос на зворотний заіменик, а проте всюди пишуть його окремо. Про се говорю ще на иншім місця.

 

2) Помічне дієслово: му, мені, ме, мемо, мете, муть (скорочене з іму, імеш...), яке ставлять замість буду, будеш... І як не пишеться разом буду читати, бо часом можна поставити бyдy і по дієслові (читати буду), так само не належить писати разом читати му, бо часом можна поставити його і перед дієсловом: му читати, і так уживається воно в деяких говорах навіть частійше.

 

3) Слівце би, при якого помочи творимо можливий спосіб, і то не тілько тоді, як воно уживається вповні, але і в скороченню, отже: я читав би, вона читала б; він ніс би, ти несла б; ти кидав би, вони кидали б. Се слівце би є останком давного аориста. Як уживається слівце би в народній поезії, побачимо з отсих виписок:

 

Як би нас просили,

То би ми ся поживили. (П. Чубинскій, Труды, IV, 202).

Як би не Данило,

Світилоньку б вдавило. (Тамже, 205).

Же б мені лижечка новая,

Як то капуста добрая:

То б я їв, то б я їв. (Тамже, 304).

Ой як би я їла,

То б смутна не сиділа;

Як би я пила,

То б весела була. (Тамже, 458).

Нігди би м ся не здрімала,

Хоць би день біленький. (Тамже, 494).

Він би мені настругав, я в місто понесла,

Сама м би ся поживша, ще й йому принесла. (Тамже, 522).

А тепер я блукаюсь, як в полі билина,

Давно би м ся утопив, що б не Україна. (Тамже, V, 328).

 

4) Слівце же і скорочене ж, яке додаємо для поставлення натиску: дай же спокій; бери ж уже ту книжку; що ж діяти; кинь же раз перо. З народньої поезії наведу хоч отсі виписки:

 

На Бога ж ви гляньте

Та нам горілки дайте! (Чуб. IV, 216).

Вітай же, вітай же,

Наш коруваю румяний! (Тамже, 231).

Ми ж були коровайнички. (Тамже).

Ой пойду ж бо я да до коваля. (Тамже).

Да спасибі ж тобі попоньку. (Тамже, 275).

Та доненько ж моя,

Не Господь же я. (Тамже, 281).

 

5) Заперечне слівце не пишеться то разом, то окремо.

 

Разом пишеться тоді, коли зливається з другим словом зовсім і задержується у цілій відміні при тих словах, що відміняються, як ось: нероб, нероба, неробови, неробом, неробі; неволю, неволиш, неволить, неволимо, неволять; по + не + волити; при + не + волити ; невільник; неволя; недоля; нелюб; нечисть; небезпека; неохайність; нещирий; недобрий; нечесний; ненавидіти; непорушно; непотрібно: Ой хоче мене мати за нелюба дати. — Праця тяжка стан недужий мій гне. — Годі скніти рабами, час кормигу нечесну знести. — Цілісінький день пролежить нерухомо.

 

Колиж воно стоїть при присудку для перечення, то чи сей присудок є дієсловом, чи иншою частиною мови (імеником, прикметником... із помічним дієсловом бути), не пишеться все тоді окремо: Не лінуйся рано встати. — Не люди наші вороги, хоч люди гонять нас і судять — Ще не вмерла Україна і слава і воля. — Хиба я вам коли правду не сказала? — Чи я в лузі не калина була, чи я в лузі не червона була? — Теплий кожух, тілько шкода, не на мене шитий.

 

Так само пишеться не окремо, коли одну річ або гадку протиставимо другій: Ой пізненько, не раненько із улиці ходиш. — Ляхам своїм коханим розказуйте, а не мені. — Ой чи ти, чи не ти на гриби ходила? — Не посій, не вродиться. — Хоч по шапці, не по шапці, то по козирочку.

 

6) Як слівце не, так само приіменики пишуться то разом, то окремо від другого слова.

 

Разом пишуться тоді, коли вони є приставками, зіллялися з другим словом в одно і можуть разом із ним відмінятися: задаток, задатка, задаткови, задатком; додаток; придаток; наддаток; віддавати, віддаю, віддам, віддав; вхід; вступ; вмерти; убити; убогий; відлюдок; відмододніти; добір; доробитися; зріст; зійти: сусід; зустріч; зупинити; заспів; зайти; наперсток; накинути; надмір; надуживати; надлюдський; обхід; обірвати; оженити; передмістє; передбачити; підбрехач; піднести; підземний; понеділок; попросити; полегкий; прибігти; продув; пробачити; прозорий.

 

Колиж приіменики стоять тілько при словах (іменах) і не зливаються з ними в одну цілість, тоді пишемо їх окремо: доки жив у батька, в матери; відійшов від родини; довели його до того, що згинув із голоду; заспівай за селом пісню; наноси на оборіг сіна; надморські оселі стоять над поверхнею моря високо на 100 метрів; кинь об землю лихом й оженися; перед тобою поле, за тобою передмістє; підсунув вагу під хату; посидь трохи по роботі; той придуркуватий сидить усе при хаті; люде оповідають про нього, що пропив усе майно.

 

7) Невідмінні слова, головно прислівники, зложені з двох, чи більше, пишемо разом тоді, коли можна заступити їх якимось незложеним синонімом, як: адже (бо), себто (значить), наборзі (швидко), навманя (сліпо), натще (порожно), завидна (днем), зночі (вечером), досвіта (раненько), безліч (багато), надаремно (дарма), почасти (трохи).

 

Щож бачимо з сього обсягу у придніпрянських виданях? А ось як у них пишеться: безперестанку, вбік, вбрід, ввечері (і: увечері), вгору, вдень, вдома, взімку, вкупі, вміру, вночі, вранці, всередині (але: в собі), всетаки; віднині, відразу, відчогож; добезсорому, довподоби, додому, докраю; закордоном, зате, защот; згори, зсередини; набік, навік, навіки, насилу; надвечір, надусе; невпору, недоречі, немачого, несила, нехотіло; передним (не від слова: передний, тілько: перед ним), передтим; повсякчас, позмозі, попорядку; притім, причім; таксамо, тимбільші, тимпаче; угору, удень, упень; цимби (= сим би); щоночі.

 

Не хочу збільшувати прикладів, та думаю, що і з сих стане кождому ясно, що наведені написання не оперті на ніякім законі мови. Їх писано так, як кому впало на думку. А тимчасом у мові є так само закони, як у цілій природі, вони обовязують так само і не можна кождому зміняти їх довільно. Та треба мати охоту пізнати їх, треба їх бачити і розуміти, тоді не тяжко буде пристосовуватися до них.

 

15. Зложені слова.

 

Як усе живе в природі повстає, жиє, розвивається, осягає найвисшу кульмінаційну точку й опісля спускається в низ та в кінци гине, оттак діється і з мовою. Жадна жива мова не стоїть на місци. В ній відбувається постійна праця. Одні слова старіються, забуваються і виходять цілковито з ужиття, инші, нові, витворюються на їх місци. Чим більше слів в якій мові, тим вона богатша, культурнійша. Українська мова визначається великим богацтвом слів.

 

Слова не витворюються довільно, тілько на основі докладно означених законів. Прості люди витворюють нові слова несвідомо, учені свідомо. Та нові слова учених приймаються в мові тілько тоді, коли вони відповідають законам мови, всі инші гинуть безслідно.

 

Слова можуть бути первістні, коли вони зложені тілько з коріня й наростка, й похідні, коли складаються з пня й наростка. Можуть бути також прості (поєдинчі) і зложені з двох слів. При творенню слів відограють найбільшу ролю приставки і наростки, які надають словам значіннє.

 

Наростки самі собою не означують нічого, але додані до пня, надають словам бажані відтінки, як: дід, дід-о, дід-усъ, дід-усик, дід-уньо, дід-уник, дід-уничок; риб-а, риб-ка, риб-очка, риб-онька; лиц-е, лич-ко, лич-енько, лич-ечко. Всі отсі слова називаємо простими.

 

Инша річ із приставками. Вправді й між ними є такі, що самостійно не уживаються (ви-, най-, пере-, пра-, пре-, роз-), але є й такі, що мають окреме значіннє і уживаються окремо як приіменики. Як вони зміняють значіннє слова, побачимо на прикладі. Возьмім слово дати і додаваймо приставки: дати, в-дати, в-дача, ви-дати, ви-дача, від-дати, від-дача, до-дати, з-дати, з-дача, за-дати, за-дача, на-дати, над-дати, об-дати, пере-дати, пере-дача, під-дати, по-дати, при-дати, при-дача, про-дати, про-давець, роз-дати, роз-дача, роз-давець. Може бути при однім слові також дві, або й три приставки, як: від-про-дати, за-про-дати, пере-про-дати, по-про-дати, роз-про-дати; по-на-ви-думувати, по-роз-по-зичати. Чи приставка є одна, чи більше, ми відчуваємо в мові, що слово з приставкою не просте, воно зложене. Таких сприставкованих слів в українській мові дуже богато, вона любується в них. Инші мови не люблять зложених приставок (як: по-роз-по-зичати), а московська не знає їх зовсім.

 

Українська мова має й такі зложені слова, що повстали з двох готових уже слів, стягнених в одно. Складаються іменики з імениками (гліг + рожа — глогорожечка; верба + лоза — верболіз), прикметники з іменинами (чорний + брови — чорнобровець: великий + день — великдень; крива + рука — криворучка), числівники з імениками (один + стрій — однострій; три + зуб — тризуб), заіменики з іменикамп (свій + рідність — своєрідність), дієслова з іменинами (пройти + світ — пройдисвіт ; палити + копа — паликопа; падати + волос — падиволос), іменики з дієсловами (сіно + жати — сіножать; горло + різати — горлоріз; хліб + робити — хлібороб) й инші слова (ні + се + ні + те — нісенітниця; не + робити — нероб). Особливо радо уживаються такі зложені слова в прізвищах, що означають прикмети людини і часто мають сатиричний відтінок (Твердохліб, Варивода, Давибіда, Рябовіл, Рябошаика, Перевернигора, Покотигорошок, Вирвидуб, Кривоніс, Безручко). Та загалом таких слів не багато в українській мові і вона не любується в них так, як любувалася старогрецька, або теперішня німецька, в якій два якінебудь слова, зложені разом, дають третє, а навіть десять слів зложених разом, дадуть одинайцяте. Тому при творенню нових зложених слів належить бути дуже обережним, бо коли усяке пересолюванне недобре, то тут особливо. Та деякі придніпрянські письменники иншої думки, коли творять ось які слова: богошукання — шуканнє Бога; великодержава — велика держава; виноробство — виріб вина; взаємовідносини — взаємні відносини; взаємоконтроль (дає змогу взаємоконтролю) — взаємна контроля; гостеприємство — гостинність; деревообробщик — тесля, стельмах, лісовий робітник; життябудівництво України — відбудова України; життєздатність тканини — здатність до життя, а тут: тривкість тканини; життєрадісний гумор гумор, повний життєвих радощів; землевласник — власник землі, дідич, хлібороб; землекористування — користованнє землею; згуконаслідування — наслідуваннє звуків; зерносклеп — зсип зерна, збіжа.; злодієхапство — злодійство; квартиронаймач — комірник, чиншівник; кредитоздатність —; кредітоспособний —; місцеблюститель (патріярха) — заступник; нежиттєспосібний — нездатний до життя; обрядовіря — обрядовість; основоположник — основний, оснуватель; отаманодержавіє — отаманське самовластє; охочекомонний — добровільний, доброволець; переможнодужий — переможний: платежоздатний —; правопорядок — правний порядок; працездатний — здатний до праці; працездатність — здатність до праці; самокошти — власні кошти: самонаростання —; самопідбадьорювання —; свійособливість — своєрідність; світознання —; сонцесяйний — ясний як сонце, соняшний ; товарообмін — обмін товарами; фарбовесельчатий — барвистий, ріжнобарвний; хрестоподібний — хрестиковий; цукробураки — цукрові бураки.

 

Я певний, що такі новотвори не удержуться в літературній мові і потонуть у Леті зовсім заслужено, та всеж вони засмічують хвилево мову і роблять її отяжілою, шорсткою та немузикальною. Чиж не ліпше оминати їх і вистерігатися?

____________

¹) Пор. Л. Н. Вістник, кн. III, ст. 273—276.

 

[ЛНВ, 1923 (річник XXII.) Т. LXXX. книжка VI. (за червень), ст. 175 — 180]

 

 

Волод. Гнатюк.

В справі української правописи.

 

16. Скорочення слів.¹)

 

В українській мові, як у всякій иншій, уживано до недавня трояких скорочень, які можна було зачислити до трьох ґруп.

 

До першої ґрупи, дуже нечисленної, належали такі скорочення, які уживалися дуже часто, тому були зрозумілі кождому читачеви, як отсі: вп. (високоповажаний); д. (добродій); др. (доктор); і т.д. (і так далі); і т.и. (і таке инше); і т.п. (і тому подібне); п. (пан): пп. (панове); пор. (порівнай); р. (рік); св. (святий); ст. (сторона); т. (товариш); тт. (товариші); т.зв. (так званий); чит. (читай); с.м. або м.м. (сього або минулого місяця); с.р. або м.р. (сього або минулого року); н.пр. (на приклад); пр. (приміром); укр., поль., ром., мад., нім., рос. (український, польський, ромунський, мадярський, німецький, російський); ур. і пом. (уродився і помер; звичайно у біоґрафіях); т.є. (то є) і ще деякі инші.

 

До другої ґрупи належали скорочення імен власних, подаваних при прозвищах, як; М. Старицький, Ів. Франко, Ор. Левицький, Ол. Кониський, Б. Грінченко, Л. Глібів, П. Куліш і т. д. Їх скорочувана тому, бож се загально відомі особи, а кому були навіть невідомі, тому легко було догадатися, що під М., Ів., Ор., Ол., Б., П. криються імена: Михайло, Іван, Орест, Олександер, Борис, Панько.

 

До третьої ґрупи належали скорочення, що уживалися у граматиках, словарях та инших спеціяльних і наукових виданнях. Догадатися їх не було легко читачеви, а послугуватися ними треба було, щоб не забирати богато місця при ненастаннім їх повторюванню; тому раджена собі так, що на початку книжки подавано скорочені і повні назви, а коли читач пізнав їх, умовні скорочення в дальшім тексті не робили йому ніякої трудности. Належить при сім зазначити, що такі скорочення кождий міг легко пізнати, бо по них усе стояла точка і їх не лучена ніколи ні з иншими скороченнями, ні з повними словами.

 

В часі великої війни появилися ріжні інституції, заклади, уладження, яких назви складалися з кількох слів, що нераз трудно було стямити, тому для них підшукувано скорочені назви. Деколи уживано таких скорочень уже й перед війною, але рідко, тому вони не разили нікого. Так приміром революційна українська партія називалася зразу Р. У. П., а потому Руп; товариство українських поступовців — Т. У. П., а потому Туп. У часі війни почало появлятися більше таких скорочень, але вже без точок, через що творилися ніби то нові іменики, які перебирали на себе всі прикмети звичайних імеників і навіть почали відмінятися, як вони. Замість С.р. (соціаліст-революціонер) появляється есер (есери, есерів і т. д.); замість с.ф. — есеф (есефи, есефів і т. д.); так само повстає з початкових букв нове слово: Оцукс.

 

Москалі пішли ще дальше в витворюванню нових слів. Вони почали уривати з двох або більшого числа слів по одному складови або по два і з тих відорваних складів творити нові слова, прим. губернскій исполнительний Комитет став називатися губисполком, а по заміні букви и буквою і став українським словом: губісполком! Особливою штукою творення таких слів визначилися большевики, бажаючи при цілковитій реформі громадсько-суспільного життя зреформувати й мову на свій лад. Тому що все, що походить від большевиків, ідентифікується з революцією і поступом у некритичних умах; що на твореннє таких слів прийшла мода, а кожда мода, хочби не знати, яка нерозумна, дуже заразлива, тож придніпрянські Українці, йдучи слідом за Москалями і за модою, почали стілько витворювати сих новомодних слів, що просто засмітили ними свої статі по часописах та журналах. На доказ, що їх дуже багато, наведу такі, що повторяються дуже часто, при чім не задумую зовсім визбирувати їх у комплеті. Отже:

агітпотяг

бронпотяги

бумком (паперовий комітет)

виконком

Віднорос

військом (військовий комісар)

воєнрук

воєнспец

всегалвидат

всеиздат

Всеувито

всеукркомпраця (статя п. н. Завдання всеукркомпраці)

Вукопспілка

Всеукраїнська кооперативна спілка)

галарком

галревком (галицький революційний комітет, галицьке радянське правительство)

гамкрамтам

главковерх

главкомпраці

главкомтруд

главлеском і главліском

главцукор

горкомком

госконтроль

губбюро

губвоєнком

губісполком

губком

губнаробраз

губпродком

губсоюз

добрармія

домком

Дніпросоюз (Дніпровський союз)

Донбасе

евсек

електрострой

ендек (народній демократ) ерефесер

есдек (соціялдемократ)

есер (соціялреволюціонер)

есеф (соціаліст-федераліст)

завгубпочтель

завпотель

заготсел

закупабут

замкомпоморді (= заміститель комісара по морським ділам)

земгорські і земсоюзні установи

земгусари

желеском

іскомітюз

ісполком

іспот

когорсоюз

команешторг

комбіди (комітети бідноти)

комком

культпросвет

кустарзбит

Масткомдрам

Москвотоп

многолавки

нарком (народній комісар = міністер)

наркомздрав (титул статі в часописи : Діяльність Наркома Здравоохорони)

наркомпрод (титул статі: Праця Наркомпроду)

наркомпрос

наркомфін (титул статі: Праця Уповноваженого Наркомфіна)

наробраз

нафтохоз

овсаг і осваг

Одобсоюз

опродком

опродкомюж (Ізвестія Опродкомюжа)

опродкомюгзап

Опукс

парком

Петросовіт

повітревком (візваннє в часописи: Письма пересилайте через повітревкоми до Галревкому. Всегалвидат)

політвідділ реввоєнради

політком (політичний комісар)

політроб (політичний робітник)

Поюр

пролеткульт

промбюро (титул: голова Профбюро)

Протофіс

профсоюз

раднарком

райсоюз

реввійськрада (революційна військова рада)

реввоєнрада

ревком (революційний комітет)

ревкомець, винницькі ревкомці

Ропіт

Румчерод

Руссаґен

санмайно

совдеп

совдепія

совнарком

совнархоз

Сорапоюз

соцсобез

Союзбанк

Союздонбасс

Туп (товар. україн. поступовців)

трамот

центроснат

Центробежплен

цік

Чека

Чік

юготоп

южфронт

ужедострой

укострахсоюз

укррадтрудармія

українбанк (Український банк)

Умна

упроводком

харчком (харчовий комісаріат)

 

Всі отсі слова відміняються і уживаються в письмі як іменики, прим, юготоп, юготопа, юготопови, юготопи і т. д. До Галичини поки що не закралося ще таке ориґінальне збогачуваннє літературної мови і тут пишуть іще Земельний Гіпотечний Банк, а не Земгіпбанк і ин., але при передруках уживається вже всяких ревкомів, совдепів, комбідів, і т. д. Тому не тяжко, щоби ся найновійша творчість не перейшла Збруча і не стала й тут засмічувати та опоганювати мову.

 

Коли реформи, то реформи, і я думаю, що ось тілько що не видно, як появиться якийсь кубіст або инший реформіст та запропонує, щоби вірш Т. Шевченка:

 

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні,

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісенько мені!

 

Читати так:

 

Меочибу

Яжитьвучині,

Чихтозгачиза

Мевсніначу —

Одме!

 

Розуміється, що всіх письменників будуть так читати в новій, зреформованій школі, і тоді витвориться не тілько нова, наскрізь оригінальна мова, але й поезія, та заощадиться паперу, чорнила, коштів ДРУКУ — і навіть розуму!

 

Побіч отсих нових слів є ще й давнійші скорочення буквові, але їх також так богато, що звичайному читачеви трудно в них орієнтуватися. Для прикладу наведу деякі:

 

Р.С.Ф.Р.Р. (Російська соціалістична федеративна радянська република).

У.С.Р. Р. (Українська соціалістична радянська република).

Г.С.Р. Р. (Галицька соціалістична радянська република).

К.П.У. (Комуністична партія України).

К.П.Г. (Комуністична партія Галичини).

Р.К.П. (Російська комуністична партія).

Ц.К. (Центральний комітет).

Ц.К.К.П.Г. (Центральний комітет комуністичної партії Галичини).

 

В Москві є інституція, що займається розділом продуктів і предметів першої потреби та називається: »Московское Потребительное Общество« — у скороченню: М.П.О. Отсі букви відчитують:

 

Для большевицьких головачів: Мы питаємся отлично.

Для рядових співробітників: Мы погибаем окончательно.

Для завідателів складами: Мы продаєм оптом.

Для горожан Москви: Маємся, пока околѣем.

Для совнаркома: Маненько просят обождать.

 

По причині пристрасти до скорочування назв винайдено окремий уряд, що зветься: »Идіот при мопсѣ«, що читається: Исправляющій должность инструктора отдѣла транспорта при Москов. Округѣ Путей Сообщенія.

 

Такі скорочення можна збільшувати, кілько хто схоче.

 

Пригадую собі, як то я ходив колись до народньої (так званої: нормальної) школи в Бучачи і як старші ученики з ґімназії задавали нам буквові загадки відгадувати, прим. Н. П. В. С. Ч. П. С. Коли ми впали на думку читати: Неділя, понеділок.... субота, нам говорили, що зле, а ось як треба читати: Не пий, попе, вина, сиди, читай письмо святе. Відчитувано сі букви ще й назад, від правої до лівої руки, але не тямлю вже нині, як саме. З инших таких загадок пригадую собі відчитуваннє вісім К одно по другім по польськи, та ся відгадка не надається до прилюдного оголошування.

 

Подібно стараються гумористи відчитувати й большевицькі загадки. Так приміром Ч. И. К. або Чик (по українськи Чік), що значить : »Чрезвичайный исполнительный комитет«, відчитують: Честь имѣю кланяться.

 

Р.С.Ф.С.Р. значить: Россійская соціалистическая федеративная советская республика. А відчитують: 1) Россійскаго сала фунт сто рублей. 1) Распустили салдат, формируют совершенных разбойников.

 

3) Рѣдкий случай феноменальнаго сумашествія Россіи.

 

І се дійсно »феноменальное сумашествіе« тих творців, що такими всякими скороченнями опоганюють мову, а ще більше тих, що все те приймають безкритично і наслідують.

 

_______________

¹) Пор. Л. Н. Вістник, кн. VI, ст. 175 — 180.

 

[ЛНВ, 1923 (річник XXII), Т. LXXXI, книжка X. (за жовтень), с.176—180]

 

 

17.10.1923