Перекладені тут зразки китайського моралізаторського гумору були написані понад 2000 років тому старою літературною мовою «вань-єн», яку можна порівняти хіба до нашої церковнослов’янщини. Відомо, що за допомогою отаких анекдотів даоістські монахи (даоси) повчали народ моралі і мудрости, а вчені писали на їхній підставі філософські трактати.
Авторство книги «Ле-цзи» дослідники приписують Ле Юй-коу, даоістському філософові, що жив десь між 450 і 375 роками до нашої ери, в пізню добу династії Чжоу. Дехто, однак, це оспорює й твердить, що ця книжка — апокриф, бо в ній є й елементи буддизму, який прийшов до Китаю з Індії значно пізніше.
Переважна більшість оповідань, списаних у книзі «Хань Фей Цзи», належить філософові Хань Фею, який жив десь у 280-233 рр. до н. е. Хань Фей належав до школи т. зв. законників (леґалістів), яка в добу фавдального роздрібнення Китаю й постійних війн між князями пропаґувала створення сильної централізованої держави та виправдувала всякі засоби репресій, виходячи з засади, що людина є злою й поганою від природи і її потрібно тримати під владою сили для її власного добра. Тому в кпинах Хань Фея відчуваються неприязні до людини нотки. Він сердито картає людей за їхню глупоту й інші вади.
Книжка «Шо Юань» («Сад анекдотів») належить ханьському історикові й літераторові Лю Сянові, що жив у І в. до н. е. Моралізаторських повчань у ній менше, а натомість більше звичайного «конячого глузду» й простонародного гумору.
З «Ле-цзи»
ВТРАЧЕНА СОКИРА
В одного чоловіка пропала сокира. «Це робота сусідського хлопця», вирішив він. «Бож тільки глянь на нього! І мова в нього, і хода, й обличчя, кожен його рух, кожен вчинок, словом — все, що б він не робив, зраджує, що сокиру потягнув таки він!»
Незабаром заходився цей чоловік копати землю у долині. І тут він знайшов свою загублену сокиру...
А коли якогось наступного дня він знову побачив сусідського хлопця, йому здавалося, що не було нічого ані у хлопцевому поводженні, ані в його ділах, що вказувало б на те, що то він украв сокиру.
В ПОГОНІ ЗА ЗОЛОТОМ
Колись у давнину одному чоловікові з князівства Ці закортіло мати золото.
Рано-вранці, накинувши на плечі свитку й натягнувши на вуха шапку, вирушив він на ярмарок.
Прийшовши до крамаря, що торгував золотом, він миттю вхопив жменю золота і в ноги! Урядники, однак, наздогнали й схопили злодія. Допитуючи його потім, вони дивувалися:
— Як же ти наважився хапати чуже золото, коли в крамниці було повно людей?
— Коли тримаєш в руках золото, ніяких людей не помічаєш... — відповів той.
З «Хань Фей Цзи»
ЧАТУВАННЯ НА ЗАЙЦЯ ЗА ПЕНЬКОМ
У Сумському князівстві жив собі один землероб. Посеред його поля стирчав пень. Одного разу гнав тим полем заєць. З розгону налетів він на пень і розбився на смерть, зламавши собі карк.
Вздрівши такий щасливий випадок, орач покинув плуга й причаївся за пеньком. Він сподівався ще одного зайця придбати собі в такий легкий спосіб.
Та вдруге дістати зайця йому не вдалося, і він став посміховищем цілого Сунського князівства.
СПИСИ ТА ЩИТИ
У князівстві Чу був собі один чоловік, що торгував щитами й списами. Хвалячи свій товар, він переконував:
— Мої щити такі міцні, що жодна річ у світі не в стані їх пробити. А мої списи такі гострі, що немає в світі такої речі, якої вони не пробили б!
А на це хтось йому й каже:
— А що б воно вийшло, якби апробувати пробивати твої щити твоїми ж списами!?
На ці слова відповіді продавець не знайшов.
Бож щити, що їх ніщо не може пробити, і списи, що можуть все пробити, одночасно існувати не можуть.
НОСІННЯ ПУРПУРОВОГО ОДЯГУ
Князь Хуань з Ці кохався в пурпуровому вбранні, і всі в його князівстві робили те саме. Це були часи, коли й за п’ять звичайних убрань не дістати було й одного пурпурового! Занепокоєний таким станом, князь Хуань звернувся за порадою до Ґуань Чжуна:
— Що люблю я носити пурпурове, то люблю, нема де правди діти. Алеж пурпурова одіж надто дорога! А тут ціла країна закохалася в пурпуровому, і кінця цьому не видко... Що ж мені діяти?
— Якщо Ваша Світлість бажає покласти цьому кінець, то чому б не спробувати Вам самому перестати одягатися в пурпурове? А почтові, що оточує Вас, візьміть, наприклад, і скажіть щось отаке: «О, як же то нестерпно тхне від пурпурового кольору!»
— Отак я й зроблю! — зрадів князь Хуань. Якраз тут нагодився хтось із його свити, вбраний в пурпурове.
— Відступись но подалі від мене, — скривився бридко князь. — Запах пурпурового мені просто осоружний!
Того ж дня в палаці не стало нікого вбраного у пурпурове. Наступного дня не знайшлося вже нікого і в цілому князівстві. А на третій день в цілій країні не залишилося жодного чоловіка в пурпуровому вбранні...
БАГАТІЙ З СУНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА
В Сунському князівстві був собі один заможний чоловік. Одного дня линула велика злива та й зруйнувала йому паркан. Син його тоді й каже:
— Якщо не полагодимо паркана, то конче вберуться до нас злодії.
І старий батько сусіди сказав те саме.
Справді, коли осмеркло, так і сталося: чимало добра стратив дука тієї ночі!
Відтоді всі в його пограбованій родині стали визнавати мудрість сина. А на сусідового батька стали дивитися з підозрінням.
ЧОЛОВІК ІЗ ЧЖЕНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА КУПУЄ ЧЕРЕВИКИ
Один чоловік з князівства Чжен задумав купити собі пару черевиків. Перш за все зняв він собі мірку із своєї ноги. Однак, ненароком поклавши її під себе на стілець, він забув взяти її з собою, коли вибрався на базар. Аж уже вибираючи собі черевики, згадав він про неї.
— Ох, лишенько, забув я мірку прихопити! — промовив він, обернувся і пішов за нею додому. Та коли він повернувся, базар уже розійшовся. Так чоловік цей і лишився без черевиків.
Хтось потім запитався в нього, дивуючись:
— Чому ж ти не поміряв черевиків на базарі по своїй нозі?
— А тому, що я волію довіряти мірці, а не собі! — відповів той з переконанням.
З «Шо Юань»
ДЗІНСЬКИЙ КНЯЗЬ ПІН ДОПИТУЄТЬСЯ В ШИ КУАНА
Князь Пін з Дзіня говорив Ши Куанові:
— Вже сім десятків ось мені стукнуло. Хочеться мені почати вчитись, так боюсь, чи не запізно вже ...
— Чому ж Ви не засвітите свічки? — відповів йому на те Ши Куан.
— І де це видано, щоб міністер кпив із свого володаря?! — обурився князь Пін, не зрозумівши його відповіді.
— Та хіба ж сліпий міністер посмів би насміхатися з свого князя? — чемно завважив Ши Куан. — Я просто чув, що хотіти вчитися у молодому віці — це немов би проміння сходячого сонця; у зрілому віці це схоже на сонячне сяйво у полудень; а в старому віці наука — як світло від засвіченої свічки. А що ж є кращим — світло свічки чи темнота?
— Добре говориш! — похвалив Ши Куана князь.
ДЗЄН, ВОЛОДАР ЧЖАО, ВИРУШАЄ ПОХОДОМ НА ЦІ
Чжаоський володар Дзєн збирав своє військо в похід проти Ці. В наказі, що він видав, сповіщалося, що коли б котрийсь з його воїнів посмів щось висловити проти князевих намірів, цей воїн буде скараний на смерть.
Був серед воїнів один на ім’я Ґун Лу, який, глянувши на князя, почав реготатися.
— Ти чого ото регочеш?! — гримнув князь Дзєн.
— Та пригадався мені один старий жарт, — відповів воїн.
— Якщо роз’ясниш його, нічого тобі не буде, а якщо ні, то помреш! — наказав йому князь.
— Під час збирання шовковиці, — почав Ґун Лу, — сусід мій вибрався із своєю жінкою в поле. Побачивши серед дерев шовковиці дівчину, він погнався за нею, але дігнати не зміг. Коли ж він повернувся додому, жінки своєї там уже теж не застав: у гніві вона його покинула. Так я оце й сміюся з того, що він залишився сам.
Вислухавши це, князь Дзєн подумав: «Йдучи походом на чужу країну, я втрачаю свою власну країну. Це значить, що я залишуся сам». Князь розпустив своє військо й повернувся додому.
СОВА СПІТКАЛА ГОЛУБА
Спіткалися якось сова з голубом.
— Ти куди це вирядилася? — питає голуб сову.
— Та збираюся переселитися на схід, — відповіла та.
— І що це тебе туди несе? — здивувався голуб.
— Та крик мій став осоружний тутешнім людям. Тому й вирішила я переселитися в східні краї...
— Якщо ти можеш кричати по-інакшому, то чого тоді подаватися на схід? Ти ж і тут могла би жити. А якщо не можеш змінити свій голос, то навіть якби ти й переселилася на схід, однаково люди тебе й там не полюблять.
