Міленко Єрґович. Іншалла, Мадонно, іншалла / Переклад Катерини Калитко. Львів: ВСЛ, 2018. 528 с.
Дев’ятнадцять текстів: у кожного свій час – від Османської імперії і Австро-Угорщини до Соціалістичної Югославії і війн на Балканах в 1990-х; у кожного своє місце дії – від огородженого високою стіною трояндового саду до спальника під зірковим небом і чоловічого монастиря; кожен населений своїми героями – від дівчини-транcгендера до старого прапорщика і одержимої багатодітної матері. Їх можна читати як окремі оповідання, можна – як частини роману.
Певно, друге правильніше, бо ті дев’ятнадцять складають зрештою один сюжет, в котрому уже направду і не важить, де саме і коли саме розквітнуть ті чарівливі троянди. Головне, хто саме їхнє цвітіння побачить. Ні, не побачить – почує напевно. Цей погляд організовує розрізнені оповідання у цілісний роман-в-новелах. Ні, не погляд – а звук все таки. Зрештою, ті «побачити» і «почути» в цьому світі все одно не розрізнити. В цьому світі все схоже на все, тим більше коли ним не є. Звук тут мусить бути побаченим.
«Іншалла, Мадонно, іншалла» (Inšallah Madona, inšallah, 2004) Міленко Єрґовича – приватна колекція найвідоміших севдалінок, прозові парафрази (ба, перифрази) тужливих боснійських пісень. За сюжетом севдалінка – це «жорстокий» міський романс, де є любов, втрата, злочин, смерть і ніколи немає щасливого фіналу. Мелодія вишукана і навіть витончена, виконання має продемонструвати всі потенції голосу співака. А є ще й севдах – особливий емоційний та інтелектуальний стан, який спричиняє слухання севдалінок. Щось середнє між печаллю і насолодою, тугою і пристрастю, щось близьке до посторгазмічного спустошення (не буквально ясно що). От Єрґович взяв два десятки таких пісень і написав за їхніми мотивами два десятки історій, самі пісні-взірці при цьому часто не називаючи і не цитуючи (аж до самої післямови).
Багацько севдалінок знаєте так, щоби, наприклад, на слух оцінити відтворений звукопис в прозі-рецитації, і щоб побачити, де сучасний автор принципово відходить від сюжету пісні? Ясно вже, що ми читатимемо не той твір, який сприймали оригінальні читачі, і скоріше за все не той, який Єрґович написав? Те, що для оригінального читача є простими фактами з традиційної культури Боснії, буде нам часом здаватися чи не фантастичною умовністю. Так от, все це – не фантастика, не містика, а варіації традиційних баладних сюжетів, нічого фентезійного. Хіба магія тут таки присутня, бо це все ж проза Єрґовича.
Момент для прикладу. У кількох історіях «Іншалла» жінки прикривають зап’ястки і долоні, щоб в небезпечній ситуації інші не впізнали їхнього походження. Можна відчитати якось дуже поетично: сховати руки, на яких лініями на долонях зафіксована наша доля і наше призначення. А треба читати буквально: жінки-християнки на Балканах ще до десь 1970-х робили татуювання, які містили так чи інакше хрест. Це був здебільшого давній солярний символ, але прийнято вважати, що така прикраса запобігала викраданню християнки у турецький гарем. Татуйовані хрести робили її тіло «нечистим» для чужинців. Так само, як не варто читати метафорично, коли герої пропонують один одному пити з однієї склянки. Це, до речі, та склянка води, яку традиційно подають до ракії. І коли радять за таких умов звернутися за порадою до старшого в компанії – то теж ідеться про витриманий алкоголь. Ритуали і звичаї, а не поетизація буття. Такого в книжці чимало, зауважте, це цілковито реалістична і дуже точна щодо культурних кодів проза.
Боюся, що поза тим тексти таки наполегливо просять порівнюватися із «Тисяча і однією ніччю». Боюся, що цього і Єрґович сам боїться. От словосполучення «тисяча і одна» тут стрінеться, і не раз. В ідіомі «тисяча і одна гвоздика», якою прислуговуються різні розповідачі «Іншалла», вона означає намагання приховати спокусливе в чомусь невинному, ганебне в прекрасному, сморід у благоуханні. Шайтан ховається в тисячі і одній гвоздиці, коротше (це не тільки квітка, а й пряність). Структури окремо взятих оповідок діють, так здається, якраз за тим принципом, яким написаний цикл арабських казок: «китайська шкатулка», де один сюжет є рамкою для іншого, і так до плюс-мінус безкінечності.
Скажімо, в Сараєві 1928 року влаштовують вечірку, на якій вперше виконують танго, за партнеру професійному танцівнику – емігрантка-біженка Сонєчка (плюс її історія). Розпутний танок бентежить автохтонів (плюс історія адвоката Саво), але танго поступово приживається. На хвилі популярності танцю до Сараєво завітав Карлос, відомий співак танго, якого зурочили (плюс його історія). Щоб зняти вроки, Карлос звертається за допомогою до Ібрагіма (плюс історія ходжі). Разом із Карлосом ходжу візитує єврей Моріц, який колись жив у Сараєво, але тепер давно і надовго залишив батьківський дім (плюс його історія). А все місто обговорює убивство проклятої дівчини, в якому підозрюють ходжу (плюс її історія). Блукаючи кварталом, де виріс, Моріц зустрічає дівчинку Палому (плюс її історія). А взагалі-то це сюжет – про смерть Сонєчки, і як змінилися би всі ці життя, якби Карлос свого часу зауважив свою випадкову зустріч із росіянкою, чи може навіть сам би повів її до того невдало експортованого танку (мінус їхня історія). А вроки зняти, до речі, так і не вдалося.
Це оповідання «Запис», і тут є двоє реальних біографічних персонажів: співак і ходжа; та це не їхня, либонь, історія. Пісня, яку тут переспівує Єрґович, розповідає про злочин Ібрагіма; навіть не так: про покарання Ібрагіма, бо в пісні він жодного разу не названий злочинцем. Покарання є, злочину немає. Такий-от сюжет про наслідки без причин. Тому автор, адаптуючи його, все більше і більше переплутує біографії персонажів, що от-от мають вплинути один на одного, і цього все не стається і не станеться зрештою. Тільки занурюються все глибше одна в одну фабули їхніх «перпендикулярних» життів.
А між тим, якщо за таким принципом відчитати не кожен окремий твір, а всю книжку, виявиться, що ні про яку безкінечність історій не ідеться; і те, що один розділ надає додаткові пояснення до іншого, є буквально рамкою. Буквально обмеженням. Позірно ускладнюючи потрактування, тобто даючи більшу свободу читачу, Єрґович ту свободу відбирає у героїв. Те, що виглядає структурно як «Тисяча і одна ніч», є повною її змістовною протилежністю. Це не «матрьошка», а «подвійна спіраль», де кожен новий виток спростовує попередній, кожна наступна історія робить «непотрібною» попередню.
Складно це все. Книжка взагалі має нереально складну і разом із тим нереально майстерну структуру. Як же якнайпростіше поміркувати про неї? Подивимося для прикладу перший твір «Іншалла».
«Ґурбет» названо за прізвиськом героя-розповідача – це буквально перекладається як зайда, чужинець, блукач. Він народився тут, у цьому будинку, він тут живе все життя, навіть не виходячи за браму, навіть з будинку у свій пишний садок він вчащає на короткий світанковий час, коли ніхто його не може побачити, і він мало кого бачить. Ото вже блукач і чужинець. Але він таки – Чужий. Ґурбет – потвора, має жахливі фізичні вади. З народження йому дали благословенне ім’я батька, Мустафа. Він добровільно від того імені відмовився. Батько зрікся сина-чудовиська, син зрікся імені батька. Юнак вирощує троянди, його квіти славні на все Сараєво: запах розноситься далеко за межі його саду, а вітер вкриває пелюстками навіть віддалені квартали. В садку є криниця – закрите від інших джерело, яке напуває квіти. До тієї криниці має доступ, окрім потвори, тільки одна людина: дівчина-сирота, прекрасна сусідка. Ґурбет свого часу обіцяв її нині покійному батьку, що дівчина не побачить його лиця, і сам він не дивитиметься на її красу. Але чоловік не притримався обіцянки. І тепер він щоранку чекає, коли серед пишно квітучого садку зранку з’явиться жіноча постать.
Пісня, про яку Єрґовичу ідеться, розповідає про мить до того, як зустрінуться поглядом розлучені коханці. Це мить очікування. Яка в оповіданні приречена тривати вічно. Красуня тут ніколи не погляне у відповідь на потвору, її засліпили прекрасні квіти. І історія Єрґовича написана якраз про те, що стає на заваді побачити впритул красу світу: про потворність, про зречення, про зраду і про те, що у кожного з них є своє заслужене ім’я.
Отже, повторність. Явна фізична вада героїв в «Іншалла» (а таких персонажів тут чимало) вказує на те, що перед нами живі люди, а не типажі. Вони не надаються до узагальнення. От так це працює: взяти розповсюджений, навіть «загальний», фольклорний сюжет і написати за його мотивами гранично індивідуалізовану історію. Потворність тут же є виходом за межі уявлень про людину. Людина Єрґовича подвійна: і людина, і нелюдина нараз. Як міркує про це один із героїв книжки: «Люди смертні, але ж не настільки», і щоб бути щасливим такому смертному створінню весь час чогось бракує, точніше «бракує всього потроху». Потворність в «Іншалла» – привід поміркувати про різницю між вродженими і набутими вадами (а це одна з головних тут тем). Потвора і самітник з першого оповідання (де вроджене і де набуте?). В іншому творі буде дівчина, яка від народження не відчуває болю (вроджене), і їй довелося стати трасгендером, бо в родині немає синів (набута, ба накинута вада). Ще є старий, який присвятив все життя армії, на старість має стати убивцею, від нечистих сумлінь погони і військові накази не врятують (що тут вроджене?). І тощо, тощо. І навіть ще один скаже: «Не звіть мене Мустафою!», а він – убивця, між іншим.
Той пишний трояндовий сад не раз озветься в книжці, і в одній із оповідок проведе різку межу між вродженою потворністю і набутою. Один із прохідних персонажів – затятий садівник, вирощує прекрасні троянди. Під час Другої світової він був наглядачем у в’язниці, і по доброті душевній допомагав всім без винятку ув’язненим. Після війни з нього за те зробили героя, і система взяла його в оборот. Герой війни змушений стати катом. І навіть знаючи, що страчує невинних, не годен їм допомогти. А всі його біди почалися тоді – від природного імпульсу помогти стражденним. І от нині старий ростить троянди. Троянди – між іншим, це символ ідеальної краси Аллаха. Перед якою людина – потвора.
Отже, імена. Герої «Іншалла» часто міняють імена (навертаючись в іншу релігію, наприклад). Не рідше вони просто починають називатися інакше – за якимись прізвиськами, що позначають їхній поточний стан. Скажімо, родина розпадається надвоє, і звуться ці дві групи уже по різному, бо половина з дітей родини повірила в ангела, що впав на землю, а друга половина припустила, що мати, яка бачила ангела, божевільна. Рід розпався на «коліна» за зразком Ноєвого, братовбивча війна не за горами. І навіть ті з героїв «Іншалла», які носять одне ім’я від народження до смерті, послідовно його відчужують. В книжці, де рекомендується читачу чи не кожен другий персонаж, не буде репліки типу «мене звати так-то». Будуть фрази: «звіть мене», «мене звуть», «ім’я, яка мені дали при народжені», «мене знають за ім’ям». Людина пасує перед іменем. Ім’я тут – суто зовнішня обставина, яка має владу вирішувати подальшу долю людини, але ніколи цілком і повністю людині не належить.
Одну з дівчат тут звати Йилдуз, так же зветься оповідка про неї. Дівчина – сьома донька в родині, за вимогою батька вона стає єдиними сином й іде на війну. Здобуває воєнної слави і закохується у побратима, якого не раз рятувала своєю вправністю. Нічим хорошим ця історія не закінчиться. Ще й тому, що Йилдуз – першопочатково сакральна жертва, призначена офіра. На попередній війні її батько в густому чагарнику вночі убив когось (в Україні, до речі). Гадки не має, кого, і тим страшніше його покарання і глибше його каяття. Син має полагодити в цьому світі те, що встиг зіпсувати батько. Синів у грішника не родилося, а це значить: «Те, що котрийсь світ гірший, не дає людині ані втіхи, ні бажання жити у менш страшному із двох». У дівчини-юнака вишукане і дуже рідкісне ім’я, так зветься одна з зірок, яка бачила злочин її батька, ім’я це і значить «зірка». Настільки рідкісне ім’я, що в післяслові автор зізнається, що вигадав його. Цю історію розповідає хтось сторонній, якого так жодного разу і не назвуть за ім’я. Це той, кого убили в чагарнику.
Імена у Єрґовича – це вічні і відтак неповнозвучні відзвуки фрази, з якої починаються сури Корану: «В ім’я Бога, милостивого, милосердного». Поставити під сумнів ім’я – значить сумніватися в милості і милосерді. В Судний день всіх розпізнаватимуть по земних іменах, але це ще питання, чи зберігають в раю душі свої імена. Зрештою, саме за ім’ям і насамперед за ім’ям вираховують в балканських війнах противників, тут в іменах відбирається походження і релігія. Мати ім’я – значить, мати ворога і можливість бути убитим за щось, чим тебе обдарували по факту народження. То ж безпечніше звучати так: «Всі знать мене за ім’ям» і не лежати безіменним у братському поховані загиблих на полі бою. Аллах милосердний, але нікому нічим не зобов’язаний.
Отже, зречення батька і батьковбивство. В книжці чимало є історій про батьковбивство, зречення родини, добровільну втрату батьківщини. «Тато — це її рідний край, її місто, її мова й батьківщина. Все інше — ілюзія». І конче важливо: зрікаються батька не тим, що ідуть з його дому, а тим, що залишаються і позбавляються можливості прожити інше життя. І от двоє між собою говорять: «Де ти був під час війни? – В задниці». Про яку з війн в цьому діалозі ідеться, знаєте, не так уже і важливо.
В родині партизана-комуніста зростає донька і двоє синів – улюблений і небажаний. Це історія батьковбивства, син жорсткого зарубав батька, і його стратили за вироком суду. Це оповідання «Халал» – мусульманську концепцію чистоти Єрґович трактує як прощення насамперед. Там важливий момент, що нелюбий син був ревним мусульманином (це за часів Тіто, між іншим). Те, що покараний не той, хто убив, ясно чи не з першого речення. До кінця неочевидно інше: чергуються різні учасники події з прямою мовою свідків, і остання говоритиме сестра. Вона знає, хто убивця. І вона про це мовчить до фіналу. Чому? Бо її брат просто випередив її бажання, бо вона просто не встигла убити першою. Найчастіше в цьому розділі випливає слово «зректися». Зректися тут – не відняти життя, а позбавити людину змоги зробити те, на що вона здатна. Навіть якщо ідеться про убивство.
Батько в цьому світі моє бути убитим і забутим. Це убивство з ревнощів і заздрості. Це убивство із милосердя. Батьки в цьому світі мають колосальну перевагу: «Добре батькові: оминуть його прийдешні часи». Убити батька – значить, розказати до кінця історію батька. Уберегти його від прийдешніх нещасть, зробити людину завершеною, себто досконалою.
Бо «Іншалла» насправді – суцільний світ непрожитих і нещасливих тим життів.
Про що тепер, нам здаватиметься, написана історія потвори з першого розділу (скажу ще, що це найпростіша і найнаївніша історія в книжці)? Невже і тепер вона читатиметься як романтична історія потворності, «незаконно» закоханої в красу? Або тепер вона буде звучати так: різниця між потворою, яка вирощує прекрасні квіти і таїться від чужих поглядів, і красунею, яка забирає у тих квітів певну кількість потрібної для життя води і змушена бути весь час під навалою чужих поглядів… Чи насправді аж така та різниця разюча?
Ми різні, – каже один із розповідачів (і за ним повторять ще кілька), – хтось створений Аллахом, хтось Яхве, хтось поклоняється півмісяцю, хтось хресту, хтось зірці, але спільне одне: ми легко гинемо на подив богів, що нас створили, бо не цінуємо саме життя. Оте, як перетікають одна в одну історії «Іншалли», саму ту думку про розбіжність між нами спростовує. Людей Єрґовича об’єднує не тільки те, як легко вони гинуть, а й історії, які вони розповідають, поки живуть. В цьому світі, де один одному Інший, інакшості (а не відмінності) гостро бракує. Кожен тут страждає за себе, і тому кожна битва – програшна: «Ми страждали кожен за себе, а не як зараз — усі разом. У цьому, мабуть, відмінність між програними й виграними битвами» .
В книжці багато міркують про зіткнення релігій, що цілком природно для твору, місце дії якого – Сараєво. От одна історія, побудована всуціль на зіткненні протилежностей: жінки і чоловіка, людини і тварини, відлюдників і керманичів, мусульман і християн тощо. В чоловічий монастир нахабно вривається жінка-мусульманка. Вона огидна, потворна і, здається, божевільна. І у неї біда: на ній – прокляття, імам безсилий, вона пришла за християнськими молитвами. Монах-натураліст (такий собі аватар Святого Франциска) їм допоможе. Вона спричинила шкоду хижій пташці, має просити вибачення, подарувати тій нове гніздо, і тоді до жінки повернеться її краса і молодість. Але сіль оповідки в іншому: поки монах і мусульманка виконують свою місію, в келії монаха поселяється сокіл, якого насельники монастиря сприйнять як реінкарнацію зниклого брата. Пташка, явлене чудо перетворення, укріплює їхню віру. Аж поки не повернеться настоятель і добірно не пояснить, які вони всі забобонні ідіоти.
Нам всім бракує того ідіотизму, щоб сприймати розбіжність між нами як чудо. Але вистачає розуму називати когось чужим. А наймудріші у Єрґовича назвуть чужинцями самих себе. «Легко зробитися іншим, якщо ніхто тебе до цього не примушує». І тоді-от почнеться пісня. Без щасливого фіналу, щоправда.
30.07.2018