СТУДІЯ РЕЛІГІЙНОГО АВАНГАРДНОГО МИСТЕЦТВА ПРИ НОВІЦІЯТІ ОО. ВАСИЛІЯН У КРЕХОВІ (1993-1994 р.)
ІІІ-й відкритий науковий семінар кафедри богослов’я УКУ з богословського авангарду
Вступ
В основу цієї статті покладено матеріали третього відкритого наукового семінару з «Богословського авангарду», організованого кафедрою богослов’я УКУ 17 жовтня 2016 р. Семінар відбувався напередодні святкувань 400-ліття заснування Василіянського чину св. Йосафата (OSBM) і, власне кажучи, спонтанно став першою подією визначного ювілею. Головні заходи ювілею оо. Василіян відбувалися у 2017-му, зокрема 14-17 вересня з цієї нагоди проходила міжнародна конференція, де більшість доповідачів були істориками, а левова частка їхніх доповідей стосувалась XVII-XVIII століть¹. Натомість про проблеми духовного життя, зокрема в непростих реаліях підпілля, а відтак відродження Василіянського чину наприкінці ХХ століття, організатори конференції висловилися спорадично. Зі змісту переважної кількості доповідей може скластися враження, що мова йшла про музейний експонат XVIII століття, а не живий духовний організм Василіянського чину, котрий нині продовжує свою діяльність.
У презентованій статті йтиме мова про студію авангардного релігійного мистецтва, яка спонтанно виникла на зламі 1993-1994 рр. Учасниками студії були кандидати й новики монастиря св. Миколая у Крехові, більшість з яких не мали жодного досвіду в царині мистецтва. Тим часом, поєднання графічної техніки з духовними практиками дали швидкий результат, для досягнення якого студентам художніх училищ та академій необхідний не один рік праці. З перспективи 400-літньої історії Василіянського чину короткотривалий період існування студії можна зарахувати до подій марґінального характеру. Утім, більшість ідей, які нуртували в рамках студії, починаючи з 2010 року, почали втілюватись у сучасному інтелектуальному напрямку, ім’я якому «богословський авангард». Останнє підтверджує, що малих подій не буває, бо за певних обставин наймарґінальніша подія може набути непередбачених масштабів.
Статтю ілюструватиму роботами учасників студії, хоч безпосередньо про неї йтиметься в останній частині цього тексту. Дивним чином у мене збереглися копії більшості робіт учасників студії. Оригінали мали б бути десь в архівах Крехівського монастиря. Оскільки не всі роботи підписані, і я не пригадую імен, поруч з роботами, авторство яких непевне, ставитиму «?». Більшу частину робіт вдалось ідентифікувати за ілюстраціями до опублікованої в часописі «Місіонар» моєї статті «Таємний світ людської душі»². Остання стала своєрідним маніфестом крехівської студії.
З усіх учасників студії, достеменно можу сказати, що в чині перебувають о. Прокопій Юрій Лотоцький та о. Роберт Лисейко. Не можу з певністю повідомляти про статус Євгена Горобця. Останнього відшукав у мережі під іменем о. Олексій Євген Горобець-Долматов.
Роботи Євгена Горобця
Те саме стосується о. Натанаїла Гарасима, який дотепер перебував у Португалії. Його несподівано зустрів у Львові тижнем швидше семінару, і перше, про що згадав о. Натанаїл, – крехівські практики з абстрактної графіки під медитативну музику гурту «Кітара». Останню деталь, відверто кажучи, я вже й не пам’ятав. Не запам’ятав я й робіт самого о. Натанаїла, і жодна з наявних у мене копій не підписана його іменем. З усіх учасників студії о. Прокопій Юрій Лотоцький виявився не лише одним із найздібніших, але чи не найпліднішим. Крім цього, він винятково зберіг оригінали своїх робіт, копії яких нещодавно мені надіслав. До числа найздібніших належав і о. Роберт. Його «хрестопоклонну графіку» вдало використала методист кафедри богослов’я УКУ Галина Борова для оформлення афіші третього семінару з «Богословського авангарду». Наскільки пригадую, це була єдина робота о. Роберта, але, поза сумнівом, одна з найкращих.
Пропоновану увазі статтю суттєво доповнив персональним епосом участі в есхатологічній духовній «авантюрі» 90-х минулого століття, яка привела до мурів Крехівського монастиря. Свого часу о. Григорій Планчак (про нього більш детально йтиме мова в розділі «Крехівський патерик») жартома казав, що Україна ввійде в історію за двома катастрофами кінця ХХ століття. Перша – це Чорнобильська катастрофа 80-х років. Друга трафилась тоді, коли на початку 90-х до Крехівського монастиря прийшла сотка кандидатів і новиків.
Крехів. Великдень, 18 квітня 1993 р.
Духовний клімат 90-х
На початку 90-х минулого століття ми всі вважали, що маємо якесь покликання, ба більше – весь український народ вважав, що його покликання – розпрощатися з комуністичним минулим та розпочати нову сторінку в історії. Тож і я вважав, що маю покликання – спочатку до науки, зокрема історичної. Це було дуже природним для 90-х, адже нас усіх, в тому числі і тих, хто не планував своє життя пов’язати з історичною наукою, цікавили історичні питання, ревізія історії радянської доби, відкриття невідомих сторінок забороненої тоталітарним режимом альтернативної історії. Тим більше, що на той час я працював у відділі Давніх актів ЦДІА України у м. Львові, тому не відаю, чи то мури монастиря Бернардинів, чи клімат 90-х посприяли тому, щоб, окрім історії, почав цікавитись і релігією. Символічно, свою першу наукову статтю з дослідження церковної сфрагістики³ я подав до часопису «Місіонар», випуск якого відновили оо. Василіяни в львівському монастирі св. Онуфрія. Опубліковану тоді статтю «До питання про українську церковну сфрагістику»⁴ історики досі подають в числі перших досліджень церковного напряму в царині «розвитку національного печаткознавства»⁵.
Щоправда, конфесійними проблемами переймався мало. На питання про приналежність відповідав: «Просто християнин». Велелюдний похід 17 вересня 1989 року за легалізацію УГКЦ сприйняв із деяким розчаруванням: переслідувала думка, що це не має нічого спільного з духовним життям та релігійними проблемами людини. Принаймні, ззовні мені так видавалось. Я не заперечую, що багато з побачених мною в процесії підпільних священиків, а також сільські жінки, могли розповісти про живий досвід Христа, про силу Його присутності, яка дала можливість вистояти в непростих обставинах. Згодом я обурювався, коли прибуле з діаспори духовенство почало пояснювати людям з підпілля, що вони неправильно молилися, бо адорація Найсвятіших Тайн та почитання Серця Христового є невідповідними для нашого східного обряду практиками.
На превеликий жаль, історики, які найбільше займалися збором інформації про духовенство та інших діячів греко-католицького підпілля, не вникали в особливості духовного життя й досвіду, фіксуючи лише поверхові автобіографічні дані. Тому в інтерпретації істориків підпільна ГКЦ подається як одна із форм спротиву радянському режимові⁶. Але в такій, по-позитивістськи презентованій істориками «формі спротиву», немає місця для духовного досвіду – за винятком спорадичних згадок про «відправлену Службу Божу» чи «уділені Святі Тайни». Натомість для мене, особливо тоді, на початку 90-х минулого століття, першочерговим був духовний досвід. Пригадую, як одного разу мене вразили слова протестанта, що розповсюджував християнську літературу під стінами «Львівської політехніки»: «Чи віриш ти, що Христос пролив за нас свою кров? Якщо так, тоді ти – мій брат».
Роботи Олексія Витіва (?)
Звісно, згодом я зробив і конфесійний вибір, але не завдяки стовідсотковій галицькій ідентичності, а радше на основі тієї ж історії та бажання поєднати європейський контекст із візантійською традицією. Унійна Церква (Греко-Католицька Церква) саме такою мені й видавалась, як Церква східного обряду з європейським обличчям – чи пак Церква, що повертала візантійську традицію у європейський контекст. Я був переконаний, що на місце старих, вимучених підпіллям священиків та літніх сільських жінок, яких побачив у поході 17 вересня, прийдуть молоді з європейською освітою духовні лідери, й основу греко-католицьких спільнот становитиме молодь.
Цікаво, що в процесії 17 вересня на чолі колони йшла моя майбутня дружина Катруся – молода студентка львівської консерваторії, несучи ікону Матері Божої Неустанної помочі. Однак тоді я був настільки розчарований характером події, що навіть зодягнена в білий плащ творча постать юної Катерини – котра гостро контрастувала із літніми, переважно сільського походження учасниками походу – не привернула мою увагу. Згодом Катруся мені розповідала, як її ледь не виключили із консерваторії за участь у поході, позаяк того дня програма «Время» показала її в топ-новинах на першому плані. Тоді викладачка з кафедри марксизму-ленінізму попередила її про обережність щодо одного студента, про якого було відомо, що підробляє в органах «стукачем». (Згодом цей «студент» став греко-католицьким священиком, тепер душпастирює в Канаді й дуже ображається, коли йому нагадують про виконувану ним «відповідальну місію» у львівській консерваторії).
Катерина Мичка-Гірник під час походу 17 вересня 1989 р.
Натомість священики, ченці і черниці з різних згромаджень, які прибували з української діаспори, підсилювали сподівання на невпинний приплив молодих сил та оновлення Церкви. Завдяки підтримці діаспори не лише було започатковано відродження духовних центрів та монастирів, а й організовано навчання, реколекції для мирян, різні тематичні лекції для молоді. Пригадую, яке незабутнє враження на мене справили перші катехитичні курси, що відбувались у 1991 р. в приміщенні львівського медінституту. Нас тоді можна було легко «купити» банальними речами. Чистий, акуратний габіт (підрясник) ченця, від якого віяло ароматом європейського прального засобу, чи запах квіткового шампуню, що певний час витав в аудиторії після черниці з Канади – діяли на нас достоту магічно. Розумію, наскільки це звучить приземлено й побутово, але багато речей – в першу чергу засоби гігієни, які «там» були звичайними, – «тут», у постсовковій Україні, сприймались на рівні метафізичного буття, що на благородній матерії чернечого одіяння вибухало з додатковою силою. У совкову добу нам доводилося бачити монахів чи монахинь (якщо взагалі коли-небуть доводилось) лише в не надто привабливому московському виконанні занедбаних обитателів Києво-Печерської чи Почаївської лаври.
Утім, найбільше враження на нас справляла інформація про європейську освіту: якщо священик, а ще краще сестра-монахиня здобули освіту в папському університеті із майже сакральною для нас назвою «Gregoriana» – буть певен, маєш справу зі спеціалістами найвищого ґатунку, і не лише в питаннях духовних, а й із експертами в царині культури та наукових знань. Інакше бути й не могло, адже царина духа охоплює і проймає все: і мистецтво, і науку, і культуру. Принаймні, так ми тоді думали.
У лекціях духовників з діаспори нас захоплювала не тільки почута інформація, але й артистизм її презентації. На одній із них о. Григорій Планчак розповідав епізод сотворення Адама із книги Буття. Коли ж зайшла мова про те, як Бог вдихав душу в Адама, о. Григорій зробив паузу й активно видихнув у мікрофон. Ми ж спрагло всотували символіку його подиху, а він лагідно всміхався.
Роботи Євтимія Губенка
Між семінарією й монастирем
Тож я почав роздумувати про «освіту духовну»; точніше, не стільки про освіту – духовний досвід мене цікавив першочергово. Саме тому єпархіальні семінарії, які щойно розгортали свою діяльність, не надто приваблювали мене. Не знаю, чому, однак парафіяльний священик в моїй уяві не асоціювався із духовним життям, тим більше – духовним досвідом. Парафіяльний священик, в кращому разі, нагадував працівника соціально-харитативної установи; в гіршому – вииглядав людиною, яка шукає шляхів, аби зручно прилаштуватись, без великих зусиль отримати впливовий суспільний статус. І це не теорія зловмисних антиклерикалів. Це, на жаль, пересічний рівень сприйняття того, що з проповідальниць патетично звучить як «високе покликання до священичого служіння».
Тепер часто переповідаю історію, яку назвав «Притчею про “катафальну” семінарію». Одного разу звернулася до мене бабця з питанням, чи знаю я, «де у Львові знаходиться “катафальна” семінарія»? Саме «катафальною» назвала семінарію УАПЦ бабця з причини, що старшим людям важко вимовляти складні грецькі слова на кшталт «автокефалія», тому вони їх спрощують до рівня близьких за звучанням і більш відомих. Проблеми автокефалії для бабці були далекими, а от «покійник на катафалку» – це реальність, з якою доводиться мати справу часто, особливо по наших вимираючих селах. Так-ось, від сусідки Ганьки бабця неодноразово чула історію успіху її сина, виняткового балбеса, який заледве скінчив школу. Останній попри те, що село було цілковито греко-католицьким із твердими традиціями з часів підпілля, пішов «вчитись на священика» до семінарії УАПЦ. Пройшовши дворічний «курс молодого бійця», спритний молодик зумів якось домовитись із єпископом про ієрейство. До справи долучилась і любляча матуся, щоб якось (оце багатозначне галицьке «якось» часами вказує на дуже конкретні шляхи вирішення проблеми) подбати про парафію, і бажано не з гірших. За пару літ молодий ієрей гордо в’їхав в село на дорогому авті, а вчительки місцевої школи цілували руки, які ще недавно їхній учень поливав чорнилом, аби несправністю авторучки оправдати невиконання домашнього завдання. Тож бабця забажала, щоб і її онук, який «з тяжкою бідою» закінчував школу, пішов шляхом успішного сусіда. Хоча бабця була активною учасницею греко-католицького підпілля, знала особисто о. Василя Вороновського, брала участь в історичній маніфестації 17 вересня 1989 року, вона мала один важливий аргумент не на користь греко-католицької семінарії: ніяк не могла зрозуміти, що можна сливе сім років вивчати в семінарії; невже для того, аби «читати з книжки» службу Божу та Євангеліє, треба стільки вчитись? Тим більше, що «читати з книжки» її внук сяк-так навчився у школі. Залишалася проблема конфесійна, для якої бабця швидко відшукала незаперечні аргументи, поруч з якими бліднуть усі екуменічні проекти церковної єдності: Бог є один, усі ті поділи поробили «ксьондзи», а коли йдеться про реалізацію, бажано в найближчій перспективі, «найвищого покликання» її внука – конфесії не мають жодного значення.
Робота Юрія Лотоцького
Я також пробував «експериментувати» із семінаріями. Пригадую моє розчарування після відвідин Івано-Франківської духовної семінарії, яка на початку 90-х минулого століття знаходилась в якомусь «особняку». Досі не збагну, чому поїхав саме туди, зголосившись на аудієнцію до владики Іренея Білика ЧСВВ, який паралельно виконував обов’язки ректора семінарії. Я зайшов до тимчасового кабінету владики якраз тоді, коли він благословляв двох молодиків на навчання до Риму. Пригадую, як вони в якомусь екстатичному пориві – мені їхня поведінка видалась аж надто по-рабськи фальшивою – впали на коліна перед владикою, цілуючи його руки. За мить вони вийшли з імпровізованого кабінету, який одночасно виконував функції семінарійної бібліотеки (приміщення вщент було заповнене книгами, які, мабуть, щойно прибули з діаспори), і я залишився на розмову з владикою, поруч з яким метушився його секретар. В процесі розмови з’ясувалося, що я ще ніколи не сповідався. Однак владика, пильно глянувши, повідомив, що готовий мене прийняти до семінарії, бо щось є в мені «священичого». Відтак він витягнув з якоїсь пачки дві щойно надруковані брошури: одна була про те, як робити іспит совісті й сповідатись; друга називалась «Як молитись на вервиці». Він взяв з мене слово, що у вересні прибуду на навчання. Позаяк я вперше в своєму житті спілкувався з єпископом, подумав, що «ритуал клячання й цілування рук», який перед тим виконали два фальшиво-побожні молодики, є обов’язковою складовою церемоніалу прощання з єпископом. Я також клякнув, поцілував руку владики, пообіцявши при дверях, що неодмінно прибуду у вересні. Пригадую, вертався зі змішаними почуттями і думкою: «Щось тут не те і не так». З роками, вже ставши священиком, я так і не навчився розмовляти з єпископами, хоч і намагався засвоїти екзистенційне повчання двох закарпатських молодиків, які після закінчення семінарії прийшли до одного правильного висновку: «Необхідно навчитися триматись за єпископа».
Напередодні
Будь-яка перехідна доба супроводжується сильними есхатологічними відчуттями й досвідами. У моєму випадку ці відчуття визріли в лавах совєтської армії, де я потрапив в одному з останніх призовів держави, що закінчувала своє існування. Однак тактичні навчання в ракетній бригаді, де я довершував агонію патріотичного обов’язку «пєрєд родіной», все ще враховували перспективу війни з НАТО: відпрацьовували ядерні контрудари по танкових бригадах та зенітно-ракетних комплексах «Patriot», які встигли зайняти позиції під Львовом. Пригадую, як спонтанно намалював у записній книжці хрест і просто дивився на нього (я ще не знав навіть «отченашу») акурат тоді, коли під час одного із навчань ракети середньої дальності з потенційними ядерними боєголовками в проміннях вечірнього сонця займали вертикальне положення, щоб завдати умовного удару у відповідь по позиціях військ противника. Після такого апокаліптичного досвіду з перспективою Армагеддону мене не зворушували жодні церковні маніфестації, в тому числі й наростаюча політична боротьба із факельними ходами загонів УНА-УНСО. Все це було не те. Вже тоді було зрозуміло, що без потужної духовної революції нічого не зміниться – совок не вичавити з радянського раба, в тому числі з життя церковного.
Робота Юрія Лотоцького
Працюючи в Історичному архіві на початку 90-х, доводилося часто стрічати отців, які прибули з недалекої української діаспори, зокрема о. Теодозія Янківа (Польща) та о. Григорія Планчака (Хорватія). Обидва робили тоді перші кроки з відродження Крехівського монастиря. Саме о. Григорій одного разу запитав мене зненацька: «Коли йдеш до Крехова?». Тож у липні 1992-го я вирушив пішою ходою зі Львова на новіціят до чину Василіян.
Крехівський патерик
Попри те, що древній Крехівський монастир св. Миколая доводилось суттєво відбудовувати після перебування там радянської виховної установи для неповнолітніх хлопців, епоха початку 90-х виявилась золотою добою цієї василіянської обителі. Головна причина полягала не лише в особливій атмосфері того часу, але, у першу чергу, в дуже харизматичних духовних провідниках, які перебували в монастирі. Немає сенсу говорити про студію авангардного мистецтва без характеристики отців, що визначали тоді стиль духовного життя.
Отець Теодозій Янків на початку 90-х поєднував функції ігумена і магістра новиків. Він належав до польської провінції оо. Василіян. Власне на плечі о. Теодозія ліг весь тягар організаційних питань, облаштування в монастирі елементарних побутових умов, пошук засобів для існування. І це відповідало його харизмі типово європейської прагматичної людини. В розумінні о. Теодозія не могло бути мови про якість духовного життя, якщо належним чином не облаштований туалет і лазнички. Пригадую, багато й кепкували, мовляв: у туалет можна ходити будь-де і як-будь, вмиватися часто взагалі шкідливо з точки зору монашої аскези, головне – аби було де молитись. Багатьох згіршував шлейф одеколону після гоління, який, мов кадило, супроводжував о. Теодозія в каплицю на вранішню молитву. Ми були совковим поколінням, з досвідом «общака» совєтських бань, армійських вмивалень, «душових» спортивних комплексів ЦСКА, які дуже нагадували газові камери нацистських концтаборів. Більшість із нас, особливо хлопці зі сільських місцевостей, вперше в житті побачили лазничку з окремими кабінами й пахучими засобами для миття унітазів. І хоч задивлялися на Європу, мріяли про закордонні поїздки, головне правило – що Європа і назагал цивілізація починається облаштуванням туалетів і купалень, було чимось далеким і незрозумілим. Трагічно, що цю совкову ментальність успадкував у ХХІ столітті «відкритий для світу» Львів. Достатньо завітати в туалет під Ратушею, або ще краще – в огидний нужник на початку парку Івана Франка, що законсервував в собі як визначну пам’ятку всі смороди львівських туалетів часів «дрімучого совка» з важкими металевими дверима туалетних кабін, які легко можна трансформувати у карцери гулагівського зразка.
Окрім європейського прагматизму, в о. Теодозія була розвинена власна форма духовності, котра була далекою від екстрем і надривів. Часто говорив про необхідність уникати пересади й приступати до духовних питань з перспективи чесноти второпності, яку вважав чи не найважливішою. Отець Теодозій володів і своєрідним даром духовної прозорливості; особливо, коли примружував одне око, було відчуття, що бачить наскрізь, у тому числі залаштунки твоїх хитрих намірів, прихованих за цілком невинними проханнями і потребами. Власне о. Теодозій дав мені на новіціяті ім’я Лев і зініціював те, що спонтанно переросло в студію авангардної графіки.
Новик Лев Гірник, Крехів 1994
Через заклопотаність організаційними й побутовими питаннями він не завжди мав можливість проводити передбачені денним розпорядком у передобідню пору лекційні заняття, особливо з кандидатами до новіціяту. Тож одного разу, «просканувавши» мене примруженим оком, спитав: «Слухай, Олюсь, чи не міг би ти почитати якісь лекції кандидатам?». Я відповів, що можу запропонувати щось з історії сакрального мистецтва, архітектурних стилів. Отець Теодозій на це радо погодився. Згодом до теоретичних лекцій додались і практичні заняття, метою яких було поєднати практику малювання з молитвою.
Якщо рушійною силою монастиря був о. Теодозій, то його душею – о. Григорій Планчак, принаймні на той час, коли я прибув до монастиря. Він походив з т. зв. югославської віце-провінції оо. Василіян, що мала осідок у містечку Кула в автономному краї Воєводина (Сербія). Народився о. Григорій в м. Прняворі (Боснія), але згодом його батьки перебралися до Хорватії в Славонський Брод. Василіянську формацію проходив у новіціяті американської провінції, а філософсько-богословські студії – в славнозвісному Папському університеті «Gregoriana». Отець Григорій був найбільш харизматичним із усіх тодішніх крехівських отців і цілковита протилежність до о. Теодозія. Про нього ходили різні легенди, зокрема про проживання на самоті в гірському скиті під керівництвом духовного наставника – брата Олександра, який тепер зажив слави прозорливого старця, приймаючи в Унівській лаврі сотні прочан. З іншого боку, говорили й про невторопні практики тривалих постів о. Григорія, після яких він заробив виразку шлунка.
Роботи Юрія Лотоцького
Ні вдень, ні вночі о. Григорій не мав спокою від численних сестер, мирян, а крехівські брати допізна вистоювали під дверима його келії в надії на швидке вирішення своїх невирішальних, дуже важливих духовних проблем. В особі о. Григорія було щось магічне, притягаюче, в чому одночасно полягав і його ключовий недолік: він дозволяв до себе «прив’язатися». При чому ця ніби духовна прив’язаність згодом переростала у своєрідну залежність. Прийшовши до монастиря, я став свідком істеричних приступів з боку окремих братів, які вимагали негайної зустрічі з о. Григорієм, бо зволікання може призвести до втрати ними духовного покликання. Такі випадки можна сприймати по-всілякому. Але слід врахувати і те, що у більшості з нас совок знищив нормальне родинне життя й стосунки. І щойно в Крехові близьке співжиття з духовними провідниками повертало праобраз втраченого родинного затишку, відчуття батьківської опіки та любові.
Без сумніву, о. Григорій був дуже талановитою й обдарованою людиною. В нього був природний артистизм, а голос вібрував глибоко на рівні серця. І це магічне звучання його голосу більше проймало тоді, коли він служив читану Літургію, чеканячи кожне слово, ніж коли виспівував ектенії. На мою думку, в нього була харизма викладача богослов’я, і дуже шкода, що її він не зреалізував. Отець Григорій був неперевершений у мистецтві давання реколекційних наук. Принаймні, мені невідомо, щоби на сьогодні хтось це робив краще, аніж він.
З іншого боку, о. Григорій дуже легко піддавався стороннім впливам, навіть давав собою маніпулювати. В монастирі довкола отця гуртувалися прихильники «відродження автентично східньої духовости» (цю фразу аж до зануди повторювали діаспорні духовники, тож і я її вживатиму частенько, але з почуттям сарказму), симпатики «православ’я» – іншими словами, «восточники». Прийшовши до монастиря, побачив дивовижну картину: кандидати й новики носилися з московською православною літературою, особливо популярним був бестселер «Рассказы странника духовному отцу». Сам же отець, попри свою незрілість і недосвідченість, почав практикувати на православний кшталт т. зв. «вичитки» (екзорцизм). Управа Василіянського чину запідозрила о. Григорія в намаганні розколоти чин, запитуючи: чи не хоче він повторити те, що зробив о. Гавриїл Костельник в 1946 році? Зрозуміло, останнє було дуже далеким від істини. Отець захоплювався не лише православ’ям, і не конче російським. Почитував сучасних християнських гуру на кшталт відомого єзуїта з Індії Ентоні де Мелло, а у новика Сави Сибірного над ліжком замість ікони Христа висіла копія фотографії Свамі Вівекананди. Досягнувши за короткий час найвищого стану духовного просвітлення «самадхі», новик Сава вважав Свамі Вівекананду інкарнацією Христової любові. За таким світоглядом молодого крехівського новика, очевидно, стояв релігійний синкретизм о. Григорія, засвоєний із писань єзуїта де Мелло та інших викладачів римського університету «Gregoriana». Але так склалося, що на момент 1992 року лише московська православна література була єдиним і найдоступнішим джерелом, звідки можна було почерпнути бодай якісь ази духовності й досвіду життя в Христі, що для отця було першочерговим. Зрештою, для мене також, тому в якомусь часі і я взявся не лише вивчати, але й практикувати прочитане в православному бестселері.
На мою думку, о. Григорій був значно ширшого світогляду – можливо, аж надто широкого, до якого наше совкове покоління не було готовим. Пригадую, як одного разу вирішив випробувати о. Григорія, вказавши йому на традиційний образ Серця Христового, що висів в одній із келій монастиря. Очікував від нього почути на кшталт того, що чув від крехівських прихильників «очищення нашої традиції від латинських нашарувань». Натомість отець якусь хвилю вдивляючись у лик Христа, відповів: «А що? Дуже гарний і містичний образ». Його відповідь лише підтвердила мої інтуїції щодо універсальності о. Григорія. І навіть цей, згодом нав’язаний кимось збоку, православний декор широких рукавів та специфічних «банякоподібних з чорною панчохою» православних головних уборів якось не тримається постаті о. Григорія, «не сидить» на ньому. Та в одному о. Костельник і о. Планчак достоту були схожими – в прагненні живого духовного досвіду й цікавості до різних явищ парапсихологічного характеру, що в обох, в кінцевому рахунку, виявилося слабкою ланкою. Пригадую, як о. Григорій запросив у Крехів жінку-екстрасенса, чи не з Дрогобича. До неї по черзі підходили брати, а вона «бадала» їхню енергетику на предмет шкідливих впливів. Нарешті екстрасенс виявила, що в монастирі в одного з братів є хом’ячок, в якому, на думку «ясновидиці-пророчиці», оселився «нечистий дух». Отець Григорій повірив її «духовному дару» і наказав хом’ячка спалити, щоб не завдавав шкоди молодим покликанням.
Виглядає, вже відтоді о. Григорія непокоїла ідея пошуку «жінки-пророчиці», яка б вказала подальший шлях. І тут він достоту схожий на о. Костельника, який вивчав потойбічний світ крізь призму спіритичних явищ «появи духів у Бродах», вишукував «Божі сліди» в екстазах стигматички Насті Волошин, сподіваючись у них побачити духовний месіанізм Унійної Церкви в умовах грядущого апокаліпсису Другої світової.
Робота Василя Шеремети (?)
Але окрім цієї духовної спорідненості з о. Гавриїлом Костельником (у тому числі й генетичної, адже з боку батька о. Григорій належав до бачванських руснаків), у біографії о. Григорія є ще одна деталь: він прийняв єрейські свячення з рук Папи Івана Павла ІІ 29 травня 1988 р. А днем швидше папа повідомив про намір надати титул кардинала одному з найвизначніших теологів ХХ століття Гансу Урсу фон Бальтазару, котрий, до слова, не дожив двох днів до офіційного чину отримання кардинальського капелюха, померши 26 червня 1988 року. Наданням титулу кардинала фон Бальтазару Папа хотів морально компенсувати приниження і непорозуміння, яких зазнав теолог з боку Церкви: попри те, що фон Бальтазар належить до найвизначніших теологів ХХ століття, лише його Церква проігнорувала, не запросивши до праці у богословській комісії ІІ Ватиканського собору. Однак в історії швейцарського теолога була ще одна деталь: на його світогляд сильно вплинула зустріч із медиком й містиком-провидицею Адріенною фон Шпейр. Її містично-екстатична складова доповнювала те, без чого богослов’я набуває академічних рис «сухого, канцелярського звіту про Бога». Власне разом з Адріенною о. Бальтазар заснував «Спільноту св. Йоана», за що його видалили з ордену Єзуїтів. Як вихованець папського університету «Gregoriana», о. Григорій знав про теолога Ганса Урса фон Бальтазара та його сподвижницю Адріенну фон Шпейр, ймовірно, читав їхні твори. Адже, з одного боку, о. Григорій говорив про необхідність заснування автентичного східного монастиря уставу св. Теодора Студита, що зрештою зреалізував у Колодіївці з благословення блаж. Любомира Гузара. З іншого боку, він часто висловлював новаторські ідеї, вважаючи, що класична форма монастиря себе вичерпала, тож настав час для творення родинних спільнот змішаного чоловічо-жіночого типу. Останнє, ймовірно, о. Григорій запозичив із містично-новаторських ідей фон Бальтазара та фон Шпейр. Врешті-решт, о. Григорій був дитиною ІІ Ватиканського собору.
Роботи Василя Шеремети
Однак щось не склалося зі спільнотою монастиря св. Теодора Студита в Колодіївці, основу якого на початках формували новики Крехівського монастиря з числа прихильників «відродження автентично східньої духовости» за московським православним типом. Свого часу професор Папського орієнтального інституту Софія Сеник так прокоментувала отцеві його ідеї щодо монастиря: «У тебе нічого не вийде, ти не вмієш сказати “ні”». (До слова, професор Сеник у пошуках «автентично східньої духовости» подалась у московський патріархат, покинувши сестер чину св. Василія Великого). Особисто з о. Григорієм востаннє бачився, мабуть, у 1996 р. в Колодіївці. Пізніше чув про цей монастир як місце, куди зверталися численні паломники із проханням про зцілення від важких недуг. Повідомлення про заборону церковним трибуналом в служінні о. Григорію Планчаку та позбавлення його монашого статусу за «поширення і пропаганду об’явлень с. Марії Баран» мене шокувало⁷. Не можу нічого стверджувати, бо не знаю змісту цих об’явлень. Також мені важко повірити, щоб о. Григорій був до такої міри наївний. З іншого боку, я вже тоді зауважив, що отці та ченці з діаспори були назагал дуже наївними, і ступінь їхньої наївності зростав пропорційно віддаленості країни їхньої діаспори від України. Дуже скоро біля таких отців з’являвся відверто окультний елемент агентурного походження, і чомусь у більшості з них були російські прізвища. Наївні отці й ченці з діаспори дуже часто сприймали цей сформований переважно з числа курсисток «зцілення молитвою Ревуцьких» (наприкінці 80-х й початку 90-х подружжя Ревуцьких з Києва читали у Львові лекції з езотерики «Зцілення молитвою») як особливо обдарованих духовних лідерів, з перспективою на провідні посади в освітніх церковних структурах та інституціях – що, варто визнати, «курсисткам» вдалося. Показово, що «курсистки Ревуцьких» не дуже були налаштовані щось почерпнути від духовників з діаспори, а навпаки, із запалом свідків Єгови самі роздавали поради: як правильно харчуватися, дихати, як обрати місце для монастиря і розташувати в ньому ліжка, як правильно вимовляти церковнослов’янські слова (а правильно, звісно, лише з російською вимовою!). До певної міри, діаспорян можна було зрозуміти: їм було важко зорієнтуватись у країні, в якій після совка панував неймовірний духовний голод. Тоді хапалися за все: вранці ставили перед телевізором воду, щоб «зарядити» від Алана Чумака, потім у православно-екзальтованому пориві читали «Рассказы странника» і вирушали на езотеричні лекції «Зцілення молитвою», щоб ввечері поринати в гіпнотичний транс Кашпіровського. Коли совок почав валитись, весь цей агентурний елемент інститутів з вивчення паранормальних явищ та антирелігійної пропаганди залишився без роботи. За принципом «якщо процес неможливо зупинити, його слід очолити», всі вони перепрофілювалися у «експертів з питань релігії і духовного життя», використовуючи мережу авдиторій совкового товариства «Знання». Пізніше Катруся переповідала, що залишилася поза тим лише завдяки музиці. Скрипка виробила в ній природний детектор релігійної фальші, що реагував спонтанним вибухом сміху на вдавані православно-екзальтовані практики «курсисток» – на кшталт лежання хрестом у храмі чи знаменування уст знаком хреста, щоб не впасти в гріх «гортанобєсії».
Робота Юрія Лотоцького
Все, що розгорталося довкола о. Григорія Планчака, весь цей дивовижний мікс православ’я, орієнтальної езотерики й парапсихології з претензією на «відродження автентично східньої духовости» жодним чином не стосувалося третьої харизматичної постаті золотої доби Крехівського монастиря – о. Августина Тенети. В Крехові він був наймісцевіший з усіх місцевих, достоту «місцевий абориген», бо походив із сусіднього села Руда Крехівська. А що може бути доброго з Руди Крехівської? Про отця знали все і нічого. Знали, що в дитинстві, пасучи корову, він натягав коц на плечі наче ризи й імпровізованим з консервної банки кадилом обкаджував своїх рогатих молокодійних «парафіян», молячись «літургію» й виголошуючи їм, немов св. Франциск, «проповідь». Знали про його цьотку, яка по вранішньому «отченашу-богородице» дорогою до стайні кроку не могла ступити, щоб, м’яко кажучи, не «поблагословити» сотворений світ, що плентався, скавулів, нявкав, цокотів під її ногами, в тому числі й корову, яка прикликала її до себе звуками єрихонської труби. Знали, що отець був психіатром і утвердився у своєму священичому покликанні, лікуючи пацієнта з Ризької римо-католицької семінарії. Остання тоді була єдиним католицьким учбовим закладом на весь совок, де згодом здобув освіту в миру Богдан, згодом о. Августин Тенета. Утім, вжите у стосунку отця слово «знали» найчастіше може означати легендарну оповідь. Справді, його особа більше подобає на якогось блаженно-дивакуватого персонажа із відомої збірки про отців пустелі «Apophthemata Patrum Aegyptiorum». Вже назва келії отця «Паки і паки» випирала на тлі біблійних «Вифлиємів» і «Таворів». Побожній душі, яка щойно переступила поріг монастиря, отець міг зненацька вцідити: «Ти чого сюди прийшов? Губи капці звідси, поки не пізно». Власне о. Августин впровадив мене в апофатичне таїнство «Ночі духа» св. Йоана від Хреста. Ініціація відбулась однієї недільної пообідньої рекреації, коли всі походжали тополевою алеєю монастирського саду. Отець підійшов до мене і знічев’я почав викладати вчення іспанського містика. В одному моменті він несподівано змінив траєкторію руху, вискочивши з алеї на посаджені стареньким братом Тимотеєм грядки з цибулею і буряками, продовжуючи тлумачити духовний «шлях на гору Кармель». Я на якусь мить остовпів, але повалив вслід за ним.
Отець Августин був віртуозом несподіваних траєкторій і циніком. Останнє, швидше всього, не було рисою його характеру, а радше захисною духовною реакцією, своєрідним modus vivendi в умовах совка. Тому поруч із ним важко було уявити цей агентурно-окультний елемент «зцілених молитвою Ревуцьких» курсисток, котрий маячив довкола діаспорних отців. І не лише тому, що о. Августин був «місцевий абориген» і їх не цікавив, а тому, що таке в принципі було неможливим. Всезнаючі курсистки найбільше боялися по-психіатричному цинічного діагнозу їхнього духовного профілю, який безсловесно демонстрували лукаво примружені очі о. Августина та ледь помітна на крайчиках уст цинічна посмішка. З цією самою посмішкою він вдавався до ріжних експериментів, вправляючись у методиці психодрами. Одного разу о. Августин вніс до монастирської каплиці православний хрест з косою перемичкою і поставив його на тетраподі. Сам же сховався у кутку в передчутті розгортання бурхливої духовної драми. Це було пополудні, коли традиційно молилися шостий, чи пак дев’ятий час. У каплицю почали сходитися брати, а відтак надійшов хтось із висвячених у підпіллі отців, котрий, власне кажучи, і мав провадити молитву. Зауваживши зміни конфесійної символіки, отець вибіг з каплиці, а разом з ним і решта прихильників ультракатолицького угруповання «латинників», і подались делегацією до ігумена з протестом проти засилля православ’я в католицькому монастирі. Тим часом о. Августин з рештою братії жваво обговорював характерні зміни фізіогномії та імпульсивність поведінки, що їх викликала зміна маленької деталі в хресті. Іншим разом о. Августин підсів до когось з братів, що в рефектарі (трапезній) смачно наминав картоплю із великими шматками гуляшу зі свинини. Отець прочитав цілу лекцію про шкідливість споживання м’яса, особливо свинячого, з якого походять свинячі думки. Від останньої порції інформації у бідного брата ледь не застряг кусень м’яса в горлі, після чого він зробив урочисту постанову в монастирській каплиці, що більше не споживатиме субстанції, чиї акциденти провокують брудні думки. Але за якусь мить, повернувшись до своїх обов’язків на кухні, бідний брат пережив чергову психодраму: за столом перед велетенською тарелею гуляшу сидів о. Августин, тримаючи в руці замість хліба півпалки московської ковбаси. Така непередбачена поведінки отця лякала крехівську братію. Тож, випурхуючи, мов пташенята, з келії о. Григорія вони всіляко пильнували, аби їхній благодатний порив не потрапив в тенета духовного цинізму о. Тенети.
Робота Юрія Лотоцького
Пригадую, як я по прочитанню «рассказов странника» почав вправлятись в «умном дєянії», походжаючи ритмічно акурат в коритарі поруч з «Паки і паки» о. Августина. Несподівано в дверях келії з віником в руках з’явився о. Августин і, змірявши мене цинічним поглядом, запитав: «Що це ви, брате, такі штивні? Молитесь? Ну моліться, моліться». Відтак, вхопивши віник, почав демонстративно мести коритар, виспівуючи відому гаївку «Ой, зацвіли фіялоньки». Іншим разом (сам не знаю, як мені таке взагалі спало на думку) вирішив похвалитись отцеві, що у мене від молитви з’явилась «сердєчная тєплота». Отець, нічого не відповівши, виніс з келії краплі валер’янки, попросивши їх негайно зажити задля сердечного спокою. На якусь мить я зніяковів, але згодом тактику духовного цинізму о. Августина визнав правильною. На короткий час отець став моїм духовником, адже незабаром він покинув Крехів, вирушивши на новіціят до італійських єзуїтів. Однак і цього короткого часу виявилося цілком достатньо, щоб закласти правильний фундамент духовного життя, після якого духовний провідник, власне кажучи, більше не потрібний. Такий фундамент формують з дуже простих речей, що завдяки своїй влучності врізаються глибоко у пам'ять і душу, а їхній зміст поступово розкривається в процесі життя. Після котроїсь сповіді о. Августин дав мені як покуту помолитись сьому молитву, що її мовить на Утрені священик під час стихословлення псалмів. Отець просив звернути особливу увагу на наступні слова молитви: «Бо молитися як слід не вміємо, якщо ти, Господи, святим твоїм Духом не навчиш нас». Оце одне речення стало духовною програмою на ціле життя. Після цього я вже не розумів тих надокучливих розмов, на кшталт «у мене проблеми з молитвою», з якими «денно і нощно» нудили о. Григорія Планчака новики й невгамовні сестри численних згромаджень. В цьому полягала принципова ріжниця між о. Григорієм та о. Августином: перший легко «прив’язував» до себе людей, роблячи їх цілковито безпорадними й несамостійними; другий після дружньої розмови міг холодно пройти повз, наче взагалі тебе не знає, в такий спосіб готуючи до жорстоких реалій ночі духа. Однак була одна категорія людей, поруч з якими о. Августин не дозволив би собі на експерименти в стилі психодрами. Неодноразово помічав, як отець якось дуже тепло й з особливою увагою бесідував з простими, вимученими колгоспними трудоднями сільськими жінками. Це був, мабуть, єдиний випадок, коли він міг бути цілковито щирий, не вдаючись до набутого захисного цинізму…
Завершуючи оповідь про отців золотої доби Крехівського монастиря, не можу не згадати про о. Йосафата Воротняка, на жаль, уже покійного (помер після важкої недуги 22.10.2008). Отець Йосафат також народився у Боснії, а новіціят розпочав у Кулі, хоч фактично проходив його в отців єзуїтів у Заґребі (Хорватія). Як і о. Григорій, о. Йосафат належав до числа обраних щасливчиків, що прийняли свячення від самого Папи. Щоправда, у випадку в миру Павла Воротняка, це був Папа Павло VI. Зовнішньо, як людина, о. Йосафат був надзвичайно привабливий, а його голубі очі на тлі сивого волосся випромінювали шарм французького актора. Вірю, з такою зовнішністю він мав неабияку популярність у жіночої статі. Але одразу мушу зазначити, що попри відкритість і комунікабельність, о. Йосафат вмів філігранно зберігати здорову дистанцію. Ще з єзуїтського новіціяту він засвоїв багато аспектів, які визначали його зовнішню поведінку. Зокрема, він засвоїв правило, що лице ченця повинно за будь-яких обставин випромінювати радість, чи принаймні нейтральний стан, але в жодному випадку не смуток. Ця «єзуїтська посмішка» стала своєрідною візитною карткою о. Йосафата, вона його супроводжувала під час важкої недуги – вірю, що з цією посмішкою він і помер. Погляд отця, особливо під час розмови, був дещо відсторонений, точніше, його неможливо було піймати, він дивився повз співрозмовника. Останнє також належало до правил єзуїтської аскези: під час бесіди очі слід фіксувати на рівні підборіддя співрозмовника, уникаючи прямих поглядів у вічі. Очі о. Йосафата можливо було «впіймати», мабуть, лише на фотографіях.
Отець Йосафат прийшов у Крехів десь наприкінці 1992-го, перебравши від о. Теодозія функцію магістра новіціяту. На той час у Крехові вже не було ні о. Григорія, ні о. Августина. «Восточницька» партія сприйняла о. Йосафата вороже – як єзуїта, котрий, на противагу курсу о. Григорія на «відродження автентично східньої духовости», прийшов запровадити «єзуїтські порядки». Особисто я не заперечував проти «єзуїтських порядків», що більше, сприймав Василіянський чин як аналог єзуїтів у східному обряді, на яких покладено в Унійній Церкві дуже важливий апостолят науки і мистецтва. Тоді я наївно сподівався, що через років десять докторовані в європейських університетах молоді ченці-василіяни зможуть заснувати в Україні католицький університет рівня тих, що були в Римі. Нині ченці-василіяни дуже далекі від цього ідеалу, і за стилем життя нагадують звичайних парохів.
Що ж стосується о. Йосафата, за харизмою він був типовий місіонер. Попри обов’язки магістра, часто був відсутній, присвячуючи більше часу сестрам ріжних згромаджень. Це був довголітній стиль життя отця, чиї рідні сестри й племінниця перебували в згромадженні сестер Служебниць. Він намагався і мене залучити до своїх «проєктів», по-єзуїтському випробовуючи місіонерську харизму. Одного разу взяв мене в жіноче відділення психіатричної лікарні на Кульпарківській, залишивши на півдня з групою хворих жінок провадити духовні бесіди (мовляв, подивлюсь, як ти собі даєш раду в такій ситуації), а сам пішов у імпровізовану каплицю сповідати. Іншим разом ми відвідали ледь не всі жіночі монастирі Львова. Пригадую, як о. Йосафат хотів «забігти на хвильку» ще до сестер св. Йосифа на пл. Ринок, а я, зробивши незадоволену міну, проскиглив: «Отче, а може, вже досить на сьогодні сестер?». На загал о. Йосафат був дуже доброю й незлопам’ятною людиною. Власне за його сприяння після новіціяту з групою інших василіян я потрапив до єзуїтського колегіуму в Заґребі на студії філософії (т. зв. схоластикат), де згодом – щоправда, вже в іншому статусі – закінчив теологію та післядипломні студії релігійної культури. Але це вже інша історія…
Крехівська студія
Весь попередній текст був необхідний для розуміння атмосфери, в якій виникла й короткий час існувала студія. В першу чергу, це творча атмосфера, яка панувала після падіння совка, зокрема і те, що називали «духовним відродженням». На жаль, останнє асоціювали переважно із побудовою храмів та створенням нових парафій. Якщо ж йдеться про внутрішній духовний аспект феномена Крехова, то у формуванні світоглядної складової студії помітний вплив о. Григорія Планчака та о. Августина Тенети. Символічно, що саме в тих числах часопису «Місіонар», де я під іменем Левко Гірник опублікував своєрідний маніфест крехівської студії «Таємний світ людської душі», опублікована низка інтерв’ю о. Григорія Планчака, де він наголошує: «Не є важливе відбудувати найскорше храми, не є важливе їх позолотити, поставити іконостаси і золоті ікони – важливе позолотити душі. Те все, що ми робимо зараз, то є дуже скромне у порівнянні з тим, що можна було б зробити, коли б ми найперше посвятили увагу душі» (Місіонар 7, 1994, с. 9). Говорячи про духовну кризу на Заході, о. Григорій вже тоді застерігав: «Я болію і журюся тим, щоб ми, зрозумівши те, що сталося там, не повторювали помилки. Розбудови храмів і монастирів знизили духовність священиків і тих, які у тих храмах, монастирях служили. Певно, треба відбудовувати, але не коштом душі. Бо втрата буде велика» (Місіонар 8, 1994, с. 12). На жаль, останні слова о. Григорія виявилися пророчими, бо вже стоїмо на порозі цих великих втрат.
Робота Юрія Лотоцького
Акцент на інтуїтивному пізнанні, вимога внутрішнього заглиблення й розкриття таємного світу душі – все це однозначно походило від о. Григорія. В цьому легко переконатися, якщо порівняти згадані інтерв’ю отця з ідеями крехівського маніфесту, що закінчувався наступними словами: «Людство за весь період свого існування досить добре навчилось відтворювати зовнішній світ; досить добре є вивчені закони перспективи, світла й тіні. А яку перспективу має людська душа, які там світла й тіні? Мабуть, прийшов час і туди заглянути» (Місіонар 10, 1994, с. 17).
Натомість від о. Августина походив апофатизм св. Йоана від Хреста, звідки акцент на нереалістичному, побудованому на засадах духовної інтроспекції абстрактному мистецтві. Згодом я доповнив свої знання із традиції західної апофатики з літератури польською мовою. Її, завдяки о. Теодозію, в монастирі було достатньо. Вже на кандидатурі прочитав польською «Семиярусну гору» о. Томаса Мертона і якусь книгу Юрія Новосільського. Пригадую, як я довго вивчав репродукції ікон останнього і мучився з його гностично-єретичними теоріями трактування Бога не як Трійці, а як «четвірці».
Що ж стосується походження тих, хто прибував до Крехова, закономірно, що більшість з них були з Галичини. Незначна частина походила із центральних регіонів України, здається, хтось був із Києва. Не знаю, чи був хтось із східних та південно-східних областей, зокрема Криму та Севастополя. Було двох білорусів. Один з них полишив Крехів ще на кандидатурі, другий – Йосип Радзюк – полишив чин вже будучи на студіях у Римі.
Робота Йосифа Радзюка, інспірована текстом Євангелія (Мт. 15:18)
Досвід у братів був різний. Були такі, що прийшли одразу після школи. Були зрілі, дорослі, навіть з кримінальним минулим. Пригадую, як один із них запитав мене, чи я часом не родич Паші Гірника – кримінального авторитета з вулиці Варшавської. Релігійний досвід також був розмаїтий. Дехто був з підпілля. Були такі, що вже встигли побувати в новоявлених сектах, на кшталт московської секти «богородичників». Лише кілька днів у монастирі пожив хлопчина із Калуша, що належав до греко-католицької апокаліптичної секти т. зв. «покутників». Оскільки він відмовився будь-що споживати, окрім хліба й води, о. Теодозій відіслав його домів. Пригадую, як владика Софрон Дмитерко привіз до Крехова з десяток семінаристів з Івано-Франківська, яких відрахували із семінарії за неуспішість. Владика чомусь вирішив, що з них будуть монахи. Тим часом, вони не втримались і тижня. Хлопцям важко було збагнути, чому вони мають вставати о шостій ранку, коли сніданок о восьмій. Один з них повідомив своєму батькові, що за «успішне» навчання в семінарії йому запропонували «вчитись у Крехові на єпископа». Батько повірив, бо всі єпископи, яких він знав (Софрон Дмитерко й Іреней Білик), були василіянами, тож на радощах розніс по всьому селу вістку про єпископське майбутнє свого сина, не підозрюючи, що вже за тиждень його попросять і з Крехова. Приїхавши до монастиря по сина, батько ніяк не хотів погодитись з реаліями і не переставав запитувати ігумена: «Як таке може бути? Невже мій син не буде єпископом?».
Окремо хочу згадати про Міхаеля Штефанека, котрий був із Словаччини. Його десь підібрав о. Йосафат Воротняк і привіз до Крехова. Перебуваючи в Меджугор’ї (відоме паломницьке місце в Герцеговині), Міхаель мав сильне духовне пережиття, можливо, навернення. У всякому разі, в Крехові він був у якомусь постійному екстатичному стані, його нутро вібрувало. Часами амплітуда вібрацій наростала так, що ним починало трусити, тяжко дихаючи, він впадав у своєрідний екстаз. Тоді ламаною російською, трохи словацькою він нам намагався пояснити якісь апокаліптичні речі, на кшталт: Богородиця ледь стримує меч Божого гніву, який ось-ось страшними вогняними карами впаде на цей грішний і безбожний світ. Міхаель постійно носив в руках образок із зображенням Діви Марії, в серці якої, як він стверджував, намагався перебувати. Від постійного екстатичного напруження він був дуже кволий, практично вичерпаний. Котрогось дня, коли я чергував на монастирській фірті, він несподівано увійшов і, впавши на коліна, почав молитись, важко дихаючи. Відтак повідомив, що незабаром його заберуть з монастиря, тому хоче щось особливе сказати, а саме, щоб постійно молився «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мя грішного» (до слова, «Рассказов странника» Міхаель не читав і в «умном дєянії» не вправлявся). Відтак він простягнув мені образок із зображенням намальованого з видіння св. Фаустини Ковальської Ісуса Христа, додавши, що так хоче Богородиця. І справді, незабаром Міхаеля забрали з монастиря, щоб повернути до Словаччини. Хтось пізніше мені переповідав, що дорогою він намагався втекти, але його таки доправили домів й помістили в психіатричну лічницю. Чи справді Міхаель Штефаник мав психічні проблеми, особисто вагаюсь сказати. Знаю, що там, де триває інтенсивне життя в Божій присутності, трапляються речі, які виглядають чудернацькими з перспективи буденного життя. Взагалі, з точки зору сучасної психіатрії, всі святі є кандидатами до психіатричної лічниці. Уявіть собі св. Франциска, який ходить голий перед єпископом або голосить Євангеліє рибам. Чи кульгавого св. Ігнатія Лойолу з хворобливо-червоними від постійних сліз очима. Цілком можливо, що св. Йоан від Хреста виглядав так само, як Міхаель Штефанек, важко дихаючи й тремтячи під час духовного сходження на гору Кармель.
Начерки робіт, можливо Олексія Витіва (?)
Отже, в такій загальній атмосфері монастиря й епохи спонтанно виникла студія. Як швидше зазначав, вона виросла із теоретичних лекцій з історії сакральної архітектури, які я також публікував у «Місіонарі». Власне, крехівський маніфест розпочинається як продовження статей, написаних на основі лекцій: «Із попередніх статей про християнську архітектуру Візантії мали ми нагоду пізнати, що мистецтво завжди займалось проблемою показування того, що є недоступне для людського ока, того, що через свою постійну заклопотаність людина просто не помічає у своєму буденному житті. Художній твір, не залежно чи літературний, мистецький, музичний, є заглядування у таємний зміст якогось предмету, природного чи історичного явища, події тощо. Душа художника наче поглинає предмет зацікавлення, оглядає його з усіх боків. Це ніщо інше, як медитація. Відтак наступає зворотній процес – інтроспекція» (Місіонар 7, 1994, с. 29).
Метод малювання був заснований на дуже простих принципах. Розпочинали з елементарної вправи: акуратно заштрихувати квадратик. Але не просто класти штрихи, а робити це з молитвою, образно кажучи – «втискати» молитву в кожен штрих.
Приклад молитовно-графічних вправ Юрія Лотоцького та Євгена Горобця (?)
Потім на заштрихований квадрат накладали якусь іншу фігуру і т. д. Наступний ключовий принцип ґрунтувався на досвіді, з яким у буденному житті, мабуть, зустрічався кожен. Розмовляючи довго по телефону або слухаючи лекцію, паралельно знічев’я щось спонтанно малювали, не вникаючи в сюжет. Коли ж розмова чи лекція закінчувалась, виявлялось, що час не був даремно втрачений, бо під рукою визріла несподівана абстрактна композиція. Зазвичай, хвильку помилувавшись та подивувавшись самому собі, не роздумуючи, жбурляємо це до коша з паперами. А даремно. Коли наша свідомість включена у телефонну розмову чи пак матеріал лекції, підсвідомість спонтанно перебирає контроль над рукою. Тож матеріал, який тоді з’являється, є продуктом підсвідомості. Остання є чи не найбільшою таємницею людини назагал. Там ховаються архетипи релігійного життя, пророчі тексти, інтуїтивні прозріння, наші страхи або т. зв. «демони підсвідомості». Психіатри навчилися сяк-так розпізнавати останніх, решта залишається для них недосяжним. Поза всяким сумнівом, такий спосіб малювання мав і терапевтичне значення, зрештою, як і будь-яка творчість.
Роботи учасника крехівської студії, можливо Натанаїла Гарасима (?)
У роботі студії важливу роль виконував звуковий фон, під який відбувалося заняття. У крехівському маніфесті згадую, що це були аудіозаписи реколекцій о. Григорія Планчака. Часами це могла бути якась медитативна музика, на кшталт «Кітари», про що нагадав о. Натанаїл, або записи літургійних співів. Однак вкотре хочу наголосити – практично ніхто з учасників студії, окрім шкільної програми, не мав попереднього досвіду з малювання. Про знання в царині авангардного мистецтва взагалі не може бути й мови. Наскільки пригадую, і я не мав особливих знань у царині авангарду, знав лише про абстракціонізм.
Роботи Євгенія Горобця (?)
Але є одна цікава деталь: на наявній у мене копії поданого вище малюнка Євгена Горобця (цей, що ліворуч із абстрактними хмарочосами) зберігся в кутку ледь видний напис «авангард».
Пригадую, як один протестантський священик із Швеції, відвідуючи монастир, був неймовірно вражений цими роботами, забажавши мати їхні копії. Згодом до монастиря прибула велика посилка із фарбами й олівцями із Швеції. На жаль, на той час студія припинила своє існування. Частина новиків поїхала на навчання Риму, Варшави і Заґреба, інших розприділили по монастирях. Отець Теодозій невдовзі пішов розбудовувати монастир у Києві; о. Григорій, залишивши василіян, з частиною крехівських братів взявся організовувати життя в Колодіївці на Тернопільщині; о. Йосафат якийсь час був парохом у церкві св. Андрія, потім редактором «Місіонаря», відтак духовно «згорів», відбудовуючи монастир на Закарпатті. Типово, як для українця, склалося життя о. Августина. По новіціяті в єзуїтів працював редактором української редакції радіо «Ватикан» (я захоплювався його аристократично-духовними коментарями Хресної Дороги й пасхальної Меси з Ватикану), потім брав активну участь у підготовці візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну, відтак у нього не склалось життя у Василіянському чині, й він очолив російську редакцію радіо «Ватикан». Тепер його коментарями й програмами милуються російські римо-католики.
Так закінчилася золота доба Крехівського монастиря св. Миколая, і він нарешті став «нормальним» монастирем без ріжних ексцесів, угруповань та інших дивацтв, поринувши у монотонну рутину. Із перспективи останньої можна в черговий раз пошкодувати над втраченим шансом – що, знову ж таки, типове для української історії, яку дехто з відомих українців радив читати, запиваючи бромом. Бо можна лише собі уявити духовну перспективу Крехова, коли б там залишилися трійко або, ще краще, «божественна четвірця» згаданих тут отців. Звісно, завжди важко знайти компроміс, коли на одному місці опиняється кілька непересічних, творчих особистостей. В цьому випадку конфлікти й непорозуміння є закономірним явищем. Утім, до чесноти мудрості проводу якраз належить вміння розпізнати не лише харизму кожного, але й неможливість її реалізації без підтримки іншої харизми. Бо зачарований блиском української душі духовний романтик о. Григорій справді довго не витримає без приземленої практичності о. Теодозія. Натомість зусилля останнього, вміння організувати побутову сторону життя – нічого не вартують, якщо їх не наповнити змістом духовної романтики й таїни Божої присутності о. Григорія. Обидва без набутого цинізму та психодраматичних вправ о. Августина впадуть у крайність. В свою чергу, про о. Августина не вигадають чергових «апофтегм» без живого контакту з людьми: радіо хороша річ і дає доступ до великої авдиторії, але там не запропонуєш при потребі крапель валер’янки, не заспіваєш «Ой зацвіли фіялоньки», замітаючи коритар, і не оповіш розгубленому новику екзистенційну «притчу» про згубну дію свинячого м’яса. Неодноразово я робив спроби відновити практики малювання, але згодом зрозумів, що це неможливо реалізувати без творчо-духовної атмосфери андеґраунду, яка панувала тоді в Крехові.
Крехівська студія й богословський авангард
З перспективи попередніх семінарів, тепер однозначно можна сказати, що акцент «Радикальної готики» (конструктивістський фланг богословського авангарду) на пошук духовних практик походить від ідейного клімату о. Григорія Планчака та о. Августина Тенети. Що ж стосується «Кіберсередньовіччя» (футуристичний фланг), це зродилося із знайомства з духовністю св. Ігнатія Лойоли, яке сталося завдяки о. Йосафату Воротняку. А все разом є реакцією на нудну атмосферу «канцелярських звітів про Бога», яка панує в академічному богослов’ї, бажання в наростаючій есхатологічній атмосфері актуальної доби віднайти духовно-творчий клімат андеґраунду. Попри те, що богословський авангард існує як постійно діючий науковий семінар в рамках кафедри богослов’я, з огляду на домінуючу тепер рутину й безідейність, все частіше охоплюють сумніви в перспективність його існування в таких умовах. Хіба знову, як тоді, напередодні Крехова, переживши солодко-моторошне відчуття зухвалого залишення «стовпів богослов’я» й «ваківської макулатури», піти і тихо щезнути. В цьому випадку дуже би придалася практична приземленість о. Теодозія…
_______________
¹ Див. програму Міжнародної наукової конференції: http://osbm.info/wp-content/uploads/2017/08/36-programa-konferencii.pdf (дата звернення 17.07.18).
³ Допоміжна історична дисципліна, що досліджує печатки історичних документів як історичне джерело.
⁴ О. Гірник. До питання про українську церковну сфрагістику // Місіонар 6, 1992, с. 26-28.
⁵ В. Перкун. Українські сфрагістичні студії 1991-2008 рр.: стан та перспективи досліджень // Український історичний журнал 1, 2010, с. 202.
⁶ Н. Шліхта. УГКЦ: як вижити в (пост)радянській державі // https://zbruc.eu/node/77416 (дата звернення 17.07.18).
⁷ Див.: Заява з приводу «об’явлень» с. Марії Баран, які поширює о. Антоній Григорій Планчак // news.ugcc.ua. (дата звернення 17.07.18).
28.07.2018