Таємний світ людської душі

“Хто вірує в мене, як Писання каже, то ріки води живої з нутра його потечуть!”

(Ів. 7-38)

Із попередніх статей про християнську архітектуру Візантії мали ми нагоду пізнати, що мистецтво завжди займалось проблемою показування того, що є недоступне для людського ока, того, що через свою постійну заклопотаність людина просто не помічає у своєму буденному житті. Художній твір, не залежно чи літературний, мистецький, музичний, є заглядування у таємний зміст якогось предмету, природного чи історичного явища, події тощо. Душа художника наче поглинає предмет зацікавлення, оглядає його з усіх боків. Це ніщо інше, як медитація. Відтак наступає зворотній процес - інтроспекція. Об’єкт медитації проходить через призму душі і перевтілюється у фарби, музику, пластику, дію. Все це можна назвати творчістю. Творчість - це прикмета Бога, бо Він Творець, котрий постійно творить. Людина - архитвір творчості Бога і як архитвір вона була також наділена цією здатністю. Всюди, де тільки присутня творчість, присутній зв’язок з Богом. Будь-який художній твір, вставлений у рамки гармонії і порядку, є наче зашифрованим кодом, ключем до заглиблення у таїнство Бога. І справді, оглядаючи довго пейзаж, чи слухаючи музику, темою якої є, наприклад, весна, можна остаточно дійти до тої щасливої хвилини, коли захочеться вигукнути: “Благослови душе моя Господа, Господи, Боже мій, Ти вельми великий”. (Пс.103).

Ніхто не заперечить, що найскладнішим об’єктом людської творчості є сам Господь Бог. Сакральне мистецтво ставить собі за мету допровадити людину до безпосереднього контакту з Богом. У християн найбільш могутніми середниками до пізнання таїнства Бога була церковна архітектура, спів і ікони. Але кожна епоха має свої притаманні риси. Тож і теперішня епоха стала перед проблемою творення нового сакрального мистецтва. Однак все, що є нове, дуже часто виявляється давно забутим старим.

Робота Василя Шеремети, Крехівський монастир

Вся проблема сучасного сакрального, тобто релігійного мистецтва заключається у тому, що за його відродження беруться люди, котрі є фахово вишколені значно краще ніж духовно. Дуже часто такі митці не мають найелементарнішого поняття про Святі Тайни, чи інші основні засади Католицького Християнства. Часто художник більше зацікавлений у чисто бізнесових питаннях і справі задоволення власної гордині, ніж у прославі Бога. Тим часом початковою і єдиною метою культового мистецтва має бути прослава Бога. Якщо ж існує інша мета, то краще за це не братися. Пощо ображати Бога і випробовувати його довготерпіння.

Зрештою, немає нічого дивного, що у митців існує інший підхід від того, котрий повинен бути, адже усі мистецькі школи (у всякому випадку у нас в Україні) переважно будують свій фундамент на класичному, тобто античному, а якщо сказати ще точніше, то на поганському мистецтві. Певна річ, що основні надбання не тільки античного мистецтва, але і філософії використовувались вже від самих податків християнства. Але ці надбання не ставилися окремо від християнства, а' вступали в органічний зв’язок з християнством, одночасно очищаючись від принципів, котрі суперечили християнству.

Роботи Юрія Лотоцького, Крехівський Монастир

Початково творцями сакрального мистецтва були якщо не монахи, то звичайні християни, котрі жили дуже глибоко релігійним духовним життям. Найперше у їхньому житії існував інтимний контакт з Богом. Відчуття близькості Бога, його краси поривало людську душу на непізнані висоти духа. Чим вище душа піднімалась у тому містичному пізнанні, тим глибше митець усвідомлював свою нікчемність, безсилля, гріховність і в кінцевому рахунку йому нічого не залишалось іншого, як крізь сльози молитись.

Рисунок Прокопія ЛОТОЦЬКОГО, Крехівський монастир

Чим вище душа піднімалась у тому містичному пізнанні, тим глибше митець усвідомлював свою нікчемність, безсилля, гріховність і, в кінцевому рахунку, йому нічого не залишалось іншого, як крізь сльози молитись: “Господи, я є негідний того, щоб будувати святиню, посвячену Твоєму Святому імені, малювати святу ікону, складати поетичний гімн на Твою прославу. А все добре, що коли-небудь я вчинив у своєму житті, то це не я, а Ти. Ти правду казав, що ми без Тебе нічого чинити не можемо. Так і я, найбільший грішник серед грішників, припадаю на коліна перед незбагненним Світлом Святого Обличчя Твого і благаю: краще згинути мені відразу від пекельного вогню, ніж будь-що приписати собі. Віддаюся Тобі цілий. Вчини мої руки слухняними натхненням Твого Святого Духа, і нехай вони гідно прославлять Твоє святе ім’я. Амінь". Відтак після такої молитви народжувався справжній шедевр, котрий досі не перестає притягати і дивувати сучасних митців, і вони, бідні (інакше не скажеш про них), повзають, як ті нікчемні комахи з циркулями і лінійками, шукають “золоте січення”, чи якихось інших закономірностей, роблять спектральні аналізи, намагаючись своїм тілесним розумом збагнути те, як той простий монах міг витворити такий шедевр, звідки у нього були такі знання. І, певно, будуть так “повзати” до кінця своїх днів, якщо не спробують жити тим життям, яким жив той монах-іконописець, чи простий будівничий дерев’яних церков. Ніколи вони того не зрозуміють, якщо не повернуться радикально до Євангелії, якщо не скинуть із себе стару людину, якщо не відречуться диявола і тілесних пристрастей. Бог не любить половинчастості. Бог потребує цілу людину. “Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю” (Мт. 22,37). Щоб могти зреалізувати ті слова, необхідно зректися себе самого. Наскільки більше людина зрікається свого его, настільки більше вона уподібнюється до Бога, настільки більше вона повертає втрачений колись у Едемському саду образ. Основною вимогою християнства є наслідування Ісуса Христа, котре без самозречення є неможливе, бо “Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною”, - каже Христос (Мт. 16,24). Саме у цьому самозреченні відкривається таїнство душі. По мірі цього зречення вона припиняє свою експансію у зовнішній матеріальний світ, і з кожним разом все більше занурюється у внутрішнє царство Духа Святого, бо людина, за словами апостола Павла, є храмом Духа Святого (І Кор. 6,19). Великий іспанський містик св. Тереза Авільська уподібнює людську душу до замку. У найпишнішій кімнаті цього замку, котра знаходиться у самій середині його, живе Цар Христос. Щоб потрапити на аудієнцію до того Царя, необхідно пройти через сім кімнат. У кожній тій кімнаті подув Духа Святого наче зриває з людини одну із семи сорочок, котрі вона на себе натягнула, щоб прикрити своє грішне тіло після трагедії у Едемському саду і тим самим себе ув’язнила. Так відбувається процес самопоглинання, самоочищення душі, котрий переважно буває дуже болісний, і його радше можна порівняти до здирання семи шкір. Але невимовна краса Бога і передсмак повної свободи спонукує людину іти далі і попри страшний біль вона кожен раз серед усіх дверей вибирає найвужчі, бо “...тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя” (Мт. 7,14).

Рисунок Євтимія ГУБЕНКА, Крехівський монастир

І так, крок за кроком, стікаючи кров’ю, людина досягає останньої кімнати і знесилена падає біля стіп Спасителя. Будучи повністю оголеною, вона наче розчиняється у світлі, котре випромінює маєстат Пресвятої Трійці. Відтак за словами другого визначного іспанського містика св. Івана від Хреста людська душа видається більше Богом ніж душею. Тоді душа повертає собі втрачений образ і подобу Божу, однак не можна сказати про неї, що вона є Богом, бо все-таки залишається тоді у неї природа створіння. У тому стані душу можна порівняти до дзеркала, котре хоч поглинає і відображає ясність сонця, однак залишається річчю цілком відмінною від сонця. Тоді творча енергія Бога наче проектується від чистого дзеркала душі на ікону, архітектурний проект церкви, ноти нового релігійного твору. Людина стається середником, реалізатором задумів Божих. Вона співпрацює з Великим Архітектором Всесвіту, з Тим, котрий має у собі все знання і не потребує жодного навчання, жодного розмірковування і вираховування, котрий постійно перебуває у стані практичної реалізації своїх задумів.

Рисунок Євгена ГОРОБЦЯ, Крехівський монастир

Питання євангельського відречення і аскетизму стосується всіх, хто величає себе ім’ям християнина. Христос не розподіляв своєї науки на категорії людей, а ставив всім вимоги однакові. ^;‘Це, що вам кажу, всім кажу” - говорив Христос до своїх апостолів (Мрк. 13,37), Тож у якій великій мірі Христова наука про відречення стосується тих, котрі вирішили посвятити своє життя сакральному мистецтву, незалежно чи вони монахи, чи світські люди. “Бо неможливо є щоб душа зайнята клопотами життя і засліплена пристрастями... могла прийняти просвітлення Святого Духа” (Василій Вел., Лист 210). Щоб бути носієм святих творчих ідей, необхідно статися немов чистою посудиною, адже до “святих речей треба святого чистого посуду. Складати святі речі в брудну посудину це те саме, що прирікати їх на змарнування, зіпсуття; трошки квасу все тісто заквасить” (Вас. Вел., 2-а Аскетична бесіда). Необхідно прийняти слова Ісуса Христа, повірити у нього так, як каже Писання (тобто зректися себе), тоді за словами Євангелиста Івана ріки води живої з нутра потечуть (Ів. 7,38). А тими ріками є ніщо інше, як творча енергія Бога, котра відновлює, одуховнює, дає нове забарвлення, нове призначення всьому навколишньому матеріальному світові.

Рисунок Йосифа РАДЗЮКА, Крехівський монастир

Виходить та енергія з очищеного від пристрастей і пожадливостей людського серця. Це і має стати в основі відродження древніх традицій і творенні нових, а Дух Святий сам вкаже відповідні форми, кольори, пластику і музику.

Рисунок Василя ШЕРЕМЕТИ, Крехівський монастир

Але нажаль наразі “творець нового сакрального мистецтва”, “великий знавець візантійської спадщини у чорній беретці, з бородою і розумним виглядом смокче каву з коньяком десь у Львові в районі вулиці Вірменської, або у барі готелю “Жорж”. Відтак почерпнувши творчого натхнення від кави, коньяку і спілкування з різного роду “культурним і інтелегентним львівським шумовинням” іде до своєї майстерні і з пристрасним серцем починає писати лик Христа.

Рисунок Василя ШЕРЕМЕТИ, Крехівський монастир

Незабаром повстає ціла серія пародій на ікону, котрі невдовзі появляються на черговій престижній виставці. Всі вітають “творця нового сакрального мистецтва”, добачаючи у спотворених пропорціях ікони, світлових ефектах, зроблених за допомогою анелінових фарб, —модерну ікону, нову сторінку в історії сучасного іконописання.

Чути запах жіночої помади, французького одеколону, пригорілої кави, але не Духа Святого.

Рисунок Євтимія Губенка, Крехівський монастир

Тим часом у Крехівському монастирі була зроблена спроба через малювання за посередництвом молитви і медитації заглянути у таїнство душі. Ми пішли за тим принципом, котрим послуговувались монахи - іконописці. Ще у попередній статті про архітектуру Візантії говорилось, що малювання ікони було радше актом релігійним, ніж мистецьким. Строга канонічність ікони допомагала віддатись більше внутрішній молитві. як інтелектуальному мудруванню. Тому одним з найважливіших принципів нашого малювання мало бути збереження внутрішньої тишини, аби бути максимально чутливим на порушення Духа Святого. Крім того, в процесі малювання ми слухали або якусь духовну музику, або реколекції о. Григорія Планчака у магнітофонному записі. Фундамент нашої системи малювання мали творити три головні теологічні чесноти:

ВІРА. Я вірю, що я є храмом Духа Святого. У глибинах моєї душі приховані неймовірна сила і творча енергія, і тільки віра у те здатна вивільнити ту силу.

НАДІЯ. Я надіюсь, що Дух Святий буде мене провадити, тому буду намагатись бути найбільш чутливим до його делікатних порушень.

ЛЮБОВ. Нехай кожен мій рух, кожна моя лінія будуть проведені в мирі, плавно і з любов’ю. Я буду намагатись наче втискати у кожну лінію мою молитву, а значить любов, щоб кожна лінія була наповнена любов ’ю.

Ми не починали із вивчення пропорцій, малювання гіпсових фігур і т. д. Почали ми із простої вправи, завданням якої було заштрихувати квадратик. Зверталась основна увага не на якість ліній і квадратиків, а найперше на те, щоб кожен порух руки супроводжувати молитвою і медитацією. За дуже короткий час у братів на папері почали появлятись цікаві абстрактні сюжети. Цікавим є те, що переважна більшість братів ніколи професійно не займались малюванням, а деякі навіть не любили малювати. Але, занурюючись у таїнство власної душі* несподівано відкрили там таємничий світ. Тож сподіваємося, що наша система могла б служити доброю базою для творення справді нової іконописної школи на давно забутих принципах.

А якщо серйозно, то людство за весь період свого існування досить добре навчилось відтворювати зовнішній світ; досить добре є вивчені закони перспективи, світла й тіні. А яку перспективу має людська душа, які там світла й тіні? Мабуть прийшов час і туди заглянути.