Anthropologia crucis: де творча трансформація страждання?

Частина І

500-літтю навернення св. Ігнатія Лойоли і

400-літтю його канонізації

Відколи існує людина – біль і страждання її завше супроводжували. Війни, епідемії і голод у всі віки були на порядку денному, ставлячи під питання існування країн, народів, ба навіть великі цивілізації. Але ніколи їм не вдалося загальмувати творчого пориву людини. В цьому легко переконатися, відвідавши будь-яку світову картинну галерею, на кшталт Прадо, Лувру, Ермітажу тощо. Те, що ми там побачимо, створене у надзвичайно важкі часи, коли під час постійних епідемій вимирало ледь не більше половини Європи. Що більше – те, що вдалося зберегти, становить, мабуть, 10–20% із того, що було і загинуло під час пожеж і повеней. Складається враження, що в ці часи людина володіла мистецтвом трансформувати свій біль і страждання у творчий процес. На якомусь етапі – можливо, у першій половині ХХ століття – людство почало втрачати цю здатність. Сьогодні на побутовому рівні людина живе незрівнянно краще, ніж у минулих епохах. Але при цьому людський дух більше не здатен випродукувати шедевр на рівні музики, архітектури, живопису, мистецтва, поезії. Все найкраще, на що спромоглось людство, стосується минулих епох. Людство продовжує робити великі наукові відкриття, створює нові неймовірні технології, але при цьому втрачає здатність бороти страх перед невеличкими випробуваннями, а найголовніше – більше не здатне трансформувати біль і страждання у творчість. Чи можливо відродити цю духовну здатність у сучасній людині? Якщо так, що для цього слід зробити? Цього року Католицька Церква відзначає 500-ліття навернення Ігнатія Лойоли – засновника ордену Товариства Ісуса, більш відомого під назвою «єзуїти», а наступного року відзначатиме 400-ліття його канонізації. Вплив заснованого св. Ігнатієм ордену на християнську духовність і європейську культуру важко оцінити. В чому полягає секрет успіху ордену, заснованого впертим баском, пораненим в 1521 році під час оборони Памплони від французів? Звідки святий черпав силу мотивації і творчої інспірації, що надихала його послідовників на достоту лицарську звитягу? Яке таємне знання, чи пак наукове відкриття передав св. Ігнатій своїм духовним синам – єзуїтам? Насправді нічого особливого з точки зору сучасної секуляризованої людини, а саме – методологію молитви і життя в постійній Божій присутності, яку стисло виклав у невеличкій книжечці під назвою «Духовні вправи». Поданий нижче текст нещодавно опублікував на порталі «Християнин і світ». З незначними змінами пропоную його увазі читачів «Zbruča».

На світанку третього тисячоліття

Чом побиваєшся, душе моя,

і тривожишся в мені?

Пс 43:5

Здається, майбутнє нічого поганого не віщувало. Ба навпаки, п’ятьма роками швидше історик Єврейського університету в Єрусалимі Ювал Ной Гарарі розпочинав бестселер «Homo Deus» вельми оптимістично: «На світанку третього тисячоліття людство прокидається, розминає м’язи й протирає очі. Рештки страшної мари все ще тривожать його мозок. “То було щось обтягнуте колючим дротом і з величезними ядерними грибами. Що ж, це був страшний сон”. Людство вмиває своє обличчя, розглядає себе в дзеркалі, готує горнятко кави й розгортає щоденник: “Погляньмо, що в нас сьогодні?”» (Гарарі, 9). Ще б пак, тисячоліттями порядок денний людства був незмінний, позаяк в ньому завше фігурували три головні проблеми: голод, епідемії, війни. З притаманним для аґностика сарказмом історик іронізує, що тисячоліттями людство благало різних богів, ангелів, святих звільнити від цих проблем. «От повітря, глада, огня і войни ізбави нас, Господи», – саме так колись молились наші предки в Галичині в «Суплікації» («Благальній пісні»), якою зверталися до Бога і святих покровителів в особливо важких ситуаціях. Під «повітрям» мали на увазі власне згубні епідемії на кшталт чуми, холери й тифу. Однак із початком третього тисячоліття, на думку Гарарі, людина не має вже потреби покірно схилятися перед фатальним розвитком подій, промовляючи «На все воля Божа»:

Графік демонструє, що на початку ХХІ століття недоїдання (голод) і хвороби опустилися на порядок нижче в переліку головних проблем

«Радше, коли голод, чума чи війна виходять з-під нашого контролю, ми відчуваємо, що хтось наробив дурниць, створюємо слідчі комісії та обіцяємо собі, що наступного разу все піде краще. Уперше в історії більше людей помирає від переїдання, аніж від недоїдання, дедалі більше помирає від старості, аніж від інфекційних хворіб, і дедалі більше – через самогубства, аніж від дій солдатів, терористів і злочинців разом узятих. На початку ХХІ століття пересічний індивід із більшою ймовірністю помре від страв Мак-Дональдса, аніж від засухи, вірусу Ебола чи нападу Аль-Каїди» (Гарарі,10).

Історик свідомий, що багатьом теза про існуючий контроль над голодом, епідеміями і війною може видатися скандальною, наївною, ба навіть бездумною: «Не стверджуватиму, що голод, чума чи війна повністю зникли з лиця Землі і що можна не турбуватися стосовно них. Якраз навпаки. Протягом усієї історії люди вважали, що це проблема не для розв’язання, тож не було надії, що можна їх зупинити… Ті, хто стверджує, що світ 2016 року такий самий голодний, хворий і насильницький, яким був у 1916-му, підтримують цю стару поразницьку позицію» (Гарарі, 30). При цьому Гарарі добре усвідомлює, що будь-який прогрес неодмінно супроводжують нові виклики, прецінь «історія не терпить вакууму». На зміну голоду, епідеміям і війнам, які людство за бажання може вже тепер подолати, на порядку денному ХХІ століття можуть з’явитися інші фронти. Книжка Гарарі присвячена можливим сценаріям майбутнього, в якому розвиток штучного інтелекту й біотехнології може трансформувати світ і міжлюдські стосунки до невпізнання. «Ера, коли людство було безпорадним перед лицем природних епідемій, схоже, закінчилась. Однак, можливо, ми ще згадуватимемо її», – загадково підсумовує епідеміологічну тему єрусалимський історик (Гарарі, 24). Дивлячись з актуальної перспективи коронавірусних подій, в останньому Гарарі не помилився.

За кілька років до зламу

«За кілька років до зламу» – під такою назвою «Збруч» опублікував тези доповіді історика Ярослава Грицака «Пандемія, рік перший: перші висновки», яку він виголосив на початку травня цього року в «Центрі Андрея Шептицького». На думку Грицака, масштаби актуальної пандемії колись прирівняють до Першої чи пак Другої світової війни. Цілком можливо, адже одна з найбільш поширених теорій змови трактує пандемію саме як гібридну форму Третьої світової війни. Втім, українському історику більш до вподоби теза з «Короткого путівника до кінця світу» Браяна Волша, котрий подає сім реальних загроз сьогодення: падіння астероїда, вибух вулкана, атомна загроза, зміна клімату, пандемія, біотехнології, штучний інтелект. З усіх наведених факторів загрози, на думку Грицака, «найстрашніший фактор – власне пандемія», бо найбільше жертв людство зазнало не від голоду і воєн, а саме пандемій: сумнозвісна «іспанка» забрала в 1918 році приблизно 25 млн життів, що вдвічі більше, ніж кількість військових, загиблих на всіх фронтах Першої світової війни. Тож Ярослав Грицак закликає розглядати проблему пандемії дуже серйозно, прецінь у випадку актуального коронавірусу його експоненціальна форма накладається на таку саму експоненціальну формулу розвитку людства. Масштабності поширення вірусу посприяла глобальна мережа і швидкість транспортних комунікацій: до початку ковіду авіасполученнями денно користали до 12 млн пасажирів. Іншими словами, велике переселення народів, яке колись тривало століттями, ще зовсім недавно завдяки мережі авіакомпаній відбувалося в один день. Для порівняння, погляньмо на транспортну схему поширення вірусу «іспанки», яку подає Гарарі. Смертоносний грип розпочав свій хід із фронтових траншей на півночі Франції:

«Лінія фронту була кінцевою точкою найефективнішої у світі мережі постачання за всі часи. Люди й боєприпаси надходили з Британії, Сполучених Штатів, Індії й Австралії. Нафту привозили з Близького Сходу, зерно і м'ясо – з Аргентини, каучук – з Малазії, а мідь – з Конго. В обмін на це всі вони отримали вірус іспанки. За кілька місяців захворіло близько пів мільярда людей – третина населення Землі. В Індії цей вірус убив 5% населення (15 мільйонів людей). На острові Таїті померло 14% населення, на Самоа – 20%. На мідних копальнях Конго загинув кожен п’ятий робітник. Загалом менш ніж за рік пандемія з летальним кінцем охопила від 50 до 100 мільйонів людей. Перша світова війна за 1914–1918 роки вбила 40 мільйонів» (Гарарі, 18).

Натомість у низці проблем, які сприяли актуальній пандемії, Ярослав Грицак не згадав про ще одну, не менш важливу, ніж масштаби транспортних перевезень, – а саме швидкість і масштаби поширення інформації. Облишмо дискутовану «за кілька років до зламу» проблему «постправди», рівно ж як і риторичне питання українського історика: чому ніхто не взяв до уваги інформацію про виявлених 2013 р. в печерах Південного Китаю летючих мишей, кожна четверта з яких була заражена небезпечним вірусом; ба навіть після того, як Біл Ґейтс намалював у 2015 р. можливий сценарій смертоносної пандемії за участю химерних крилатих істот, котрі, щоправда, мали рознести вірус (тут видатний філантроп прорахувався) не з Китаю, а Бразилії.

Що би було, якби було?

Свобода публіцистичної статті дозволяє застосувати сценарій «що би було, якби було» й уявити, що потужний інтернет з можливістю миттєво транслювати відеоматеріали на всю планету людство мало в розпорядженні вже на початку ХХ століття. Тож під час пандемії «іспанки» мешканці Землі замість невиразних чорно-білих газетних фотографій і німих документальних стрічок масово оглядають прямі трансляції з розгорнутих польових госпіталів, в яких помирають десятки тисяч людей, а працівники санітарно-епідеміологічних служб скидають тіла померлих у велетенські братські могили, засипаючи їх вапном. Страх і паніка, спричинені медійним представленням пандемії «іспанки», додали б до числа жертв вірусу хтозна чи не таку саму кількість жертв суїцидів, серцево-судинних та інших захворювань. Відома українська приповідка «очі не бачать, серце не болить» влучно передає антропологічну проблему психосоматичного взаємозв’язку між візуальним сприйняттям і розвитком внутрішніх патологій організму людини. Минулого року під час розпалу пандемії американський лікар Кеннет Ремі виклав у соцмережі відео під назвою «Що бачить пацієнт, вмираючи від коронавірусу». Очевидно, лікар, який у цей час перебував на передовій боротьби з небезпечною хворобою, зробив цей короткий відеоролик в доброму намірі, з метою спонукати людей до дисципліни і пильності, якої потребує будь-яка загроза людському життю. З іншого боку, питання психологічних наслідків пандемії, в тому числі спричинених її висвітленням у медійному просторі, належать до сфери досліджень, які не варто відкладати на майбутнє. Натомість з точки зору історії нині в зовсім іншому світлі постають визначні події минулого, особливо, якщо вони мали місце під час великих епідемій. Читаючи про повернення митрополита Андрея Шептицького з російського полону, відтак про листопадові дні у Львові 1918 року і ЗУНР, неодмінно супроводжує думка: «Все це відбувалось тоді, коли в світі вирувала пандемія іспанського грипу». На додачу цьому з окопів Першої світової вийшов ще й тиф, який в 1919 став фатальним для Української Галицької Армії, охопивши 80% її бойового складу. Читаючи свідчення учасників драматичних історичних подій і співставляючи їх із реакцією сучасних людей на актуальну пандемію, виринає питання: «Як їм вдавалося за таких умов продовжувати жити і, найголовніше, будувати плани на майбутнє?»

Що робити?

Коли інтелектуал подає аналітику подій, пов’язаних з актуальною пандемією, до нього неодмінно скеровують запитання: «Що робити? Як жити далі?» На закінчення свого виступу Ярослав Грицак зацитував фрагмент написаної в 1948 році Клайвом Льюїсом статті «Про життя в атомну добу», наголосивши, що все сказане ним у доповіді прозвучало задля однієї цитати: «Якщо ми всі помремо від атомної бомби, то нехай бомба знайде нас за звичними людськими заняттями – молитва, робота, читання, слухання музики, купання дітей, гра в теніс, розмова з друзями, гра в дартс, а не в заціпленні, як перелякані вівці, чи в думанні про бомбу. Вона може зруйнувати наше тіло (мікроби теж можуть це зробити), але вона не повинна домінувати в нашому розумі». Цим Грицак закінчує не лише свій виступ, але й ставить межу власній компетенції історика. Адже без попередньої духовної формації навряд чи можливо в умовах екзистенційної загрози людству демонструвати внутрішню рівновагу і здатність продовжувати жити звичним життям, не кажучи вже про творчі зусилля. І насамкінець, вміння розпізнавати токсичність певних ідей і не дозволяти їм стати вірусними – це вже справа конкретних духовних практик, на кшталт «духовного розпізнавання» і «умного діяння». Останнє, очевидно, вже не є цариною історичної науки, а радше порівняльної антропології духовності.

Я свідомо вжив такі поняття, як «токсичність» і «вірусність», щоби звернути увагу на їхнє використання в сучасному медійному просторі, де почуємо не лише про «токсичних людей», «токсичні стосунки», а й про «токсичну владу», політиків і олігархів, які «стали токсичними до України». Натомість коли журналісти проголошують відеоролик чи пост у соцмережах «вірусними» – це означає, що продукт за короткий час набув шаленої популярності. Для прикладу, «вірусним» став відеоролик американського лікаря, про який була мова швидше, позаяк на сьогодні у нього 257 тисяч переглядів, більше чотирьох тисяч поширень, сім тисяч вподобань і більш як п’ятсот коментарів. Факт використання медійним простором біохімічної термінології свідомо, чи пак підсвідомо натякає на природу самого простору, в якому цензура діє парадоксальним шляхом «переповнення людей недоречною інформацією». Якщо якесь явище характеризують як «токсичне» або «вірусне», це означає, що воно має здатність не лише охопити велику кількість людей, а й проникнути вглиб людського єства. Тому, на думку Ювала Ноя Гарарі, «нині влада полягає у знанні того, що слід іґнорувати» (Гарарі, 487). Насправді історик з Єрусалиму не озвучив нічого нового, а лише нагадав про давно відому аскетичну практику, що лежить в основі «Правил розпізнавання духів». Останні св. Ігнатій Лойола включив у «Духовні вправи», щоб допомогти своїм послідовникам «відчувати і розуміти, принаймні до певної міри, різні порухи, викликані в душі» – котрі з них «добрі, щоб їх прийняти, і погані, щоб їх відкинути» (Лойола, 118). Остаточна мета цих правил полягає в досягненні найважчої форми влади, влади індивідуума над самим собою: «Спостерігаючи за тим, що з нами відбувається, ми усвідомлюємо, що підлягаємо дії різних імпульсів, прагнень, внутрішніх натхнень, почуттів… Те, що на перший погляд здається добрим, може виявитися тільки ілюзією добра; і навпаки, те, що спонтанно оцінюємо як непотрібне або навіть погане, може виявитися справжнім добром» (Августин, 5). Втрата влади над самим собою належить до числа найбільших викликів сьогодення: «Сучасна людина через велику кількість зовнішньої інформації і вражень, які отримує через привабливі аудіовізуальні засоби, наражається на небезпеку жити поза собою, поза своїм внутрішнім “я”» (Августин, 9). «Святе місце порожнім не буває», каже народна мудрість. Якщо сучасна людина опиняється поза собою, тоді її внутрішнім «я» панує хтось інший. Про таку людину кажуть, що вона «не при собі», «не при тямі». Повернути людину до себе самої, допомогти їй отямитися – завжди було ключовим завданням духовності, в першу чергу християнської. Але це питання настільки актуальне, що поради про те, як знову бути «при собі», «при тямі», лунають вже з-поза меж Церкви і духовних установ. Найбільш влучну рекомендацію, як на мене, дала під час одного круглого столу письменниця Оксана Забужко. Вона складається з трьох, на перший погляд, дуже простих вимог: вимкнути телевізор, читати добрі книжки і часто дивитись на небо. З усіх трьох, як не парадоксально, найскладнішою є саме третя. Чому сучасній людині так важко дивитися на небо – важче, ніж вимкнути телевізор і примусити себе читати добру літературу?

Пояснення до ілюстрації

Минулого року, акурат в травні місяці, на балконі помешкання зауважив дивну істоту, яка вчепилась крилатими кігтями за рожеву спинку розкладного крісла. Це був чорний кажан. З цими створіннями пов’язано багато народних забобонів і не конче позитивних прикмет. В умовах пандемії кажани, чи пак летючі миші додатково отримали негативну характеристику як потенційні розповсюджувачі небезпечного вірусу, про що згадує історик Ярослав Грицак, покликаючись на прогнози Біла Ґейтса. Попри негативну конотацію цього створіння, я чомусь не надав події негативного значення. Можливо тому, що перебував під враженням від біографії Юрія Новосільського, яку польська дослідниця Кристина Черні назвала «Кажан у храмі». Окрім цитати польського поета Тадеуша Ружевича, котрий порівнював Новосільського до «кажана, завислого у підземеллях покинутого храму», мене зацікавили інші особливості цього створіння, зокрема здатність кажанів, летючих мишей і всіх лиликоподібних до орієнтації в темряві за допомогою ехолокації, себто на основі еха надісланих ними в простір звукових сигналів. Колись кажани колоніями проживали в містах. Їх можна було побачити, як вони спритно полювали у вечірніх сутінках за комарами. У 90-х роках я натрапляв на кажанів, які зимували в архівних шафах, а часами вони пролітали акурат над моєю головою, ширяючи коридорами колишнього монастиря Бернардинів…

Коли зникло Небо?

Уяви, що небес не існує

Спробуй, це дуже просто.

Джон Леннон

Сльози мої стали мені хлібом

удень і вночі, коли день-у-день

мені говорять: «Де Бог твій?»

Пс 42:4

У французького філософа-нонконформіста Мішеля Сьорана (Чорана) є коротесенький есей під назвою «Секуляризація сліз», в якому констатує суттєву переміну людського духу: «Лише за часів Бетховена музика почала звертатися до людини: раніше вона розмовляла з Богом» (Сьоран, 30). Крізь призму класичної музики філософ виявляє симптоми «людяності та фальшивої титанічності, що після смерті великого Глухого отруюють найчистіше мистецтво». Останнє з усією силою й очевидністю продемонструвало свою токсичність у першій половині ХХ століття. «Викривлені бажання замінить ніжність; суперечливі почуття – наївне піднесення, шаленство – дисципліновані зітхання: з музики зникло небо, замість нього там засіла людина» (Сьоран, 31). У минулому залишився Бах і все, що було пов’язане з епохою, яка передувала йому: «Млосність космогонії; драбина сліз, якою деруться наші прагнення Бога; архітектура нашої тендітності, позитивне – і найвище – розчинення нашої власної волі, небесна руїна Надії; єдиний спосіб втратити себе і не впасти, зникнути й не вмерти» (Сьоран, 31).

Витіснивши собою Небо, людство витворило культуру, котра, як влучно зауважив сучасний британський бібліст Том Райт, «боїться горя, але не просто тому, що вона боїться смерти». «Наша культура боїться, тому що вона, видно, боїться самого страху, перелякана, що навіки зазнає краху від самої згадки про горе» (Райт, 74). І зрозуміло, чому. Заснувавши своє майбутнє на такому крихкому фундаменті, як людина, повіривши у власну геніальність та незаперечний прогрес, цивілізована людина страхітливо боїться ознак, що все може бути зруйнованим в одну мить. Адже на рівні індивідуального досвіду кожний відчуває свою ущербність і ранимість. Щоби знечулити крихку антропологію, сучасна культура застосовує сильні подразники: окрім традиційних алкоголю і наркотиків (географія легалізації марихуани щорічно розширюється, а «закладки» для синтетичних екстазі ростуть мов гриби), стрімко розвивається культ Матриці аудіовізуальних технологій. Остання з одного боку притлумлює відчуття і думки, а іншого забезпечує віртуальну певність всемогутності. Ще цілком недавно людина була здатною спинатися «драбиною сліз» до самого Неба, бо до цього її спонукала культура та її геніальні представники на кшталт Баха. До чого тепер спонукає культура і чи існує вона сьогодні взагалі?

У доповіді «Пандемія, рік перший: перші висновки» Ярослав Грицак звернув увагу на періодизацію, яку запропонував відомий колумніст New York Times Томас Фрідман. Останній назвав пандемію «великим водорозділом», який ділить історичний простір на «before coronavirus» і «after coronavirus». Але якщо записати ці поняття у скорочені формі «ВС» і «АС», отримуємо абревіатуру, якою в англомовній літературі скорочено позначали грандіозний поділ на дві велетенські епохи історії людства, котрі визначав історичний прихід-воплочення особи Ісуса Христа: «before Christ» і «after Christ». «Тепер буде новий BC і AC – тільки замість Христа мається на увазі коронавірус. Тому що він щось дуже серйозне робить із нашим суспільством», – підсумовує історик. Чи можна ставити на одну скалю колосальні зміни, які сталися у випадку воплочення Ісуса Христа, із тим «дуже серйозним», що робить коронавірус? Питання дискусійне. Але сам факт порівняння сигналізує про зміну, яка сталася на рівні антропологічному, коли людина втратила потребу творити не лише музику, а й назагал культуру, котра б спонукали дух до діалогу з Богом. Якщо Христос прийшов звільнити від страху смерті, то коронавірус навпаки, судячи з усього, мав би людину цілковито підпорядкувати цьому страху, залишивши її віч-навіч зі смертю. Останнє можна порівняти з людським організмом, в якому зруйнована імунна система: навіть легка застуда для такого організму смертоносна.

Danse macabre

В Середньовіччі був популярний сюжет під назвою «Danse macabre» (фран. танок смерті), в якому зображали представників усіх верст суспільства в жвавому танку з людськими костурами, що зображали смерть. Це була своєрідна суспільно орієнтована педагогіка, котра ставила за мету виховання усвідомлення неминучої смерті, що не щадить нікого. В макабричних сюжетах смерть особливо нахабно поводиться з представниками впливових верст: володарями, єпископами, пріорами й абатисами, багатими купцями, шляхтичами і т. д. В поданій нижче ілюстрації з Любека смерть шарпає за рамено алхіміка-науковця акурат тоді, коли він затамував дух перед колбою, наївно сподіваючись побачити в ній ознаки довгожданої вакцини проти смерті.

Carl Julius Milde

Попри суспільно орієнтовану інтенцію соціальної рівності всіх перед лицем смерті, «Danse macabre» мав і психотерапевтичне значення. Завдяки включенню смерті в громадський ритуал танцю, котрий в усіх культурах виконував роль групової психотерапії, на рівні підсвідомому формувалися стійкі механізми подолання страху смерті. Особливо, коли «Танок смерті» з полотен і фресок перейшов на сцену драматичних постановок, які виконували навіть у храмах.

Чи можна уявити «Danse macabre» в сучасній культурі? На мою думку, постапокаліптичний кліп «Шум» українського техно-фолк гурту Go_A, зроблений у стилі кібер-панку з хореографією в ковідних комбінезонах, може слугувати за сучасну версію «Танку смерті». Запозичений з ковідної реанімації спільний обладунок на символічному рівні скасовує всі соціальні відмінності: за синтетичною оболонкою із прикритим маскою обличчям не видно ні соціального статусу, ні характерних рис індивідуума. Немає потреби окремо зображати смерть у вигляді костура – це не цивілізовано і не гігієнічно. Смерть тепер стерильна і довершує свою естетику кінчиками пальців операційних рукавичок. Остаточно вона повністю нівелює власну індивідуальність, всотуючи її в комбінезон санепідеміологічної служби.

Втім, із танцювальної екіпи – остання, включно із солісткою гурту, на початку демонструє скутість у рухах – таки виокремлюється одна постать, що імітує змієподібні рухи особи в стані галюциногенного трансу. Якщо в більшості над чорною маскою бодай виринають прорізи очей, лише в галюциногенного персонажу чорні окуляри, які, зливаючись з чорною маскою, ховають під капюшоном чорне провалля обличчя. Можливо. це і є смерть власною персоною, динаміка рухів якої вельми нагадує вихиляси кістлявих костурів «Danse macabre» з Любека? Ритм поступово наростає, і макабрична постать з обличчям-проваллям опиняється в центрі хороводу, витикуючи обіруч вказівними пальцями в обличчя потенційних глядачів.

З усього гурту одинокий сопілкар, попри ковідні обладунки, демонструє автентичність завдяки сопілці, позаяк остання – єдиний елемент ще неелектронного і нековідного світу. Сопілкар, немов янгол на драбині видіння патріарха Якова, крізь рожеві окуляри взирає на макабричне дійство, сподіваючись сопілковими тріолями зійти до Небес.

Втім, наприкінці постать з чорним проваллям в обличчі краде «драбину сліз», немов би цитуючи гасло з Дантового Пекла: «Надії збавтесь, як сюди ступили». Довкола густа вірусно-епідеміологічна мряка, з якої виринають не прориси готичних соборів ілюстрації з Любека, а потопає депресивний силует радянського постапокаліптичного міста.

Так закінчується сучасна українська версія ковідного «Танку смерті» від гурту Go_A, вторуючи Бодріяровим страхам напередодні ХХІ століття із симптомами пневмонії: «Ейфорія, демпінг, прискорення поглинають увесь довколишній кисень і залишають нас без дихання, як риб на піску. Бракує не надії, свободи чи цілей, а повітря. Це скидається не стільки на камеру, в якій бракує простору, скільки на стерильний ковпак з розрідженим повітрям. Це не гніт, а задуха… Ми страх як тішимося перспективним прогнозуванням, аби зачарувати відсутність перспектив» (Бодріяр 2007, 123). На весь цей ковідно-санітарно-епідеміологічний кліп парадоксально накладається текст композиції «Шум», взятий з веснянки про лісового духа Шума (в південнослов’янських народів болгарів, македонців, сербів і хорватів ліс так і називають «шума / šuma»), в якій розповідають про весняний звичай приносити з лісу (шуми) зелене віття і прикрашати нею домівки («зелену шубу порвали»). Ця традиція поступово інтегрувалась в християнські свята Зіслання Св. Духа і Трійцю, які в народі називають «зеленими». Що більше, в східно-християнській традиції зелений колір стає символом життєдайної сили Святого Духа, його животворящого «всюди єси і все наповняєш». Останнє, рівно ж як веснянка, кореспондують атмосферу радості й оптимізму життя, контрастуючи з макабричним санепідеміологічним танком офіційної версії кліпу «Шум». В окремих випадках драматичний контраст може викликати терапевтичний ефект: коли темп музики і танцю досягає максимальної швидкості, солістка гурту Катерина Павленко зриває з лиця санітарно-епідеміологічне забороло і жбурляє його геть…

Але що означає такий жест для світу, який полюбляє фольклор, прадавні народні звичаї і, найімовірніше, не заперечуватиме супроти нової інтерпретації «before Christ» і «after Christ», де під абревіатурами BC і AC «замість Христа матимуть на увазі коронавірус». Адже останній, як зазначає історик Ярослав Грицак, «щось дуже серйозне робить із нашим суспільством». Мав рацію Жан Бодріяр: «Віднині ми дивимося не на зорі й не в небо, а зазираємо в підземелля, що загрожує нам обвалом в порожнечу» (Бодріяр 2010, 19).

Бути добрим самарянином

Аналізуючи актуальну пандемію, більшість аналітиків акцентують увагу на соціальних питаннях, бо саме цей аспект найбільш очевидний. «Чого вчить пандемія? До чого схиляє пандемія? – запитує Ярослав Грицак і відповідає. – Бути добрим самаритянином. Це наша біблійна правда. Тому що ніхто не може спастися сам, якщо не допоможе біднішому». Як на практиці виглядає ця «біблійна правда» в актуальних обставинах, ілюструє пародія студії «Квартал 95» на ту саму композицію гурту Go_A. Розумію, що фактом покликання на «Квартал 95» наражаю себе на шквал патріотичної критики і звинувачень, що підтримую кпини з чудової композиції українського етно-гурту, який мав усі шанси взяти перше місце на конкурсі «Євробачення». Але пародія скандального «кварталу» не далека від реальних подій глобальної соціальної політики «добрих самарян» і «філантропів»: «А в нашу країну завезли вакцину, наче від ковіду, а там буде видно. Вакциную, вакциную АстраЗенекою. Ой спасибі, ой спасибі, зеленесенький! Винайшли в Європі, а зробили в Делі. Колять нам на ґанку, воду взяли з Гангу. Сіють-віють, сіють-віють тупу паніку. В теле-шоу, на прямому, на каналіку». Тут знову міг би втрутитись історик Грицак з тезами: про брак інституційної довіри, характерний для нашого «рідного», саркастично кажучи, «колишнього радянського простору», що забезпечило значний відсоток відмови від вакцинації; про небезпеку авторитарних режимів – таких, як Китай і Росія, котрі «насправді є великою загрозою для спроможності боротися з пандемією». Відповідно, продукція студії «Квартал 95» – це «рука Москви» і т. д.

По-перше, в глобальному світі практично неможливо розібратись у питанні, «де і чия рука була», прецінь у будь-якій справі світового масштабу, особливо поганій, зазвичай рук багато, і переплітаються вони між собою, виходячи з цілком протилежних ідеологічних і цивілізаційних контекстів. Так, поруч із головною, т. зв. «екологічною» версією про походження ковіду від кажанів (її прихильником є Біл Ґейтс, а судячи з усього, до неї найбільше схиляється і Ярослав Грицак), все більше обертів набирає теорія про штучне походження вірусу з китайської лабораторії. Останню вважали малоймовірною, позаяк її висунув Дональд Трамп. Але сьогодні до цієї версії все більше схиляються аґенти західних спецслужб, включно із британською М16, котра ще цілком недавно її відкидала. По-друге, ніщо так не дискредитує вакцинацію, як спроба перетворити процес в розважальний захід з безплатним пивом, грошовими бонусами на шопінг у супермаркеті, азартну гру на кшталт соціальної лотереї – себто проєкт «доброго самарянина» від держави.

Проблему соціальних пріоритетів у рамках державно-церковних заходів розвиває і відомий бібліст Том Райт: «Комусь треба встати й зачитати, мабуть, не грізне попередження, а 72-й псалом. Це список пріоритетів, які повинна озвучити Церква не лише на словах, але рівні практичних пропозицій, що мають стати головними в порядку денному» (Райт, 99). В згаданому псалмі бідні й потребуючі очолюють список пріоритетних верств суспільства: «Він бо спасе вбогого, що кличе, і бідного, і того, що допомоги не має. Над бідним він змилується і над нужденним, і урятує душі бідних» (Пс 72:12-13). Далі британський бібліст малює ідеальну і дещо наївну картину нагальних потреб: «Нам терміново потрібен державницький мудрий провід, у якому християнським очільникам, які живуть молитвою, відведуть належне місце, щоб вони, беручи до уваги і перспективу, і реальний стан справ, змогли продумати наперед ті виклики, перед якими постанемо в найближчі місяці» (Райт, 101-102). Суспільно орієнтованому оптимізму Райта немає меж, і він завершує свою невеличку книжку «Бог і пандемія» сподіванням «на мудрих та ініціативних лідерів, котрі, як Йосип в Єгипті, запровадять нову і зцілювальну політику та діятимуть у великому і зраненому Божому світі» (Райт, 103). Особисто сподівався від відомого бібліста значно глибших оцінок і порад в стосунку до актуальної ситуації.

Людський фактор

Суспільно орієнтований проєкт «доброго самарянина» зі ставкою на «мудрих та ініціативних лідерів» натрапляє на суттєву антропологічну проблему, яку озвучує Ярослав Грицак: «Знаєте, в нас весь час є віра, що всі технології, весь поступ є позитивними і нас винесуть. Нікуди не винесуть. Тому що не зникає людський фактор. Людська природа, на жаль, дуже мало міняється – а може, взагалі не міняється». Тут з істориком важко не погодитися, бо саме про цей «людський фактор» дуже виразно говорить духовність Отців Пустелі: «Попри нашу люб’язність до ближніх, у нас часто виникають думки, що найохочіше ми би їх вбили. Було б наївно вважати, що досить виконувати заповіді та прагнути чинити добро. Бо в нашому єстві нуртує боротьба між добром та злом, світлом та темрявою, любов’ю та ненавистю» (Ґрюн, 33). Для людини, яка вважає себе філантропом і вірить у добро, науковий поступ і технології, така правда про людський фактор звучить достоту скандально. Натомість сучасний духовний письменник, монах-бенедиктинець Анзельм Ґрюн вважає таке розуміння в монашій духовності нормальним явищем, що більше: «Сьогодні ми сказали б, що така людина живе свідомо, бо ж знає свої хиби і зважає на те, що в її підсвідомості живуть сили, яких вона ще не знає, але мусить дуже обережно з ними поводитися» (Ґрюн, 33).

«Демони терзають св. Антонія» — перша робота італійського митця епохи Ренесансу Мікеланджело Буонарроті (1475-1564), яку виконав у 12 років

Сирійський аскет, авторство творів якого приписують першому послідовнику Антонія Великого – преподобному Макарію Єгипетському, в IV столітті так описуватиме стан людини після гріхопадіння: «Від часу переступу заповіді Сатана і сили та князі темряви возсіли в серці, в умі й тілі Адама, як на власному престолі» (Горяча, 211). Така макабрична правда лякає сучасну людину, і вона списує її на рахунок грубого і примітивного світогляду єгипетських і сирійських самітників. Тепер світ став освіченим і цивілізованим, а головне науково секуляризованим – вільним від міфів і релігійного обскурантизму. Насправді, як підтверджує приклад сучасного клінічного психолога Джордана Пітерсона, все залежить від того, наскільки людина налаштована «казати правду чи принаймні не брехати» – саме так звучить восьме правило його бестселера «12 правил життя: як перемогти хаос». Там, окрім решти, психолог згадує, що за кілька років до початку до своєї клінічної практики мав низку дивних ситуацій: «Я виявив, що схильний до деяких жорстоких імпульсів (жодному з яких я не піддався). Як наслідок, вирішив, що погано знаю, хто я насправді такий і на що здатен» (Пітерсон, 184). Про які саме «жорстокі імпульси» йдеться, Пітерсон детальніше описує у вступі до книжки «Карти сенсів». А саме, слухаючи викладача під час лекцій із вступу в клінічну психологію, він постійно ловив себе на думці, що його переслідує дивне бажання встромити вістря ручку в шию колеги, який сидів попереду. Згодом, асистуючи викладачеві з клінічної психології під час візиту до ув’язнених за особливо важкі злочини, потрапив у некомфортну ситуацію, з якої йому допоміг вибратись невеликого росту й інтелігентної зовнішності в’язень. Опинившись на безпечному місці, Пітерсон із жахом дізнався, що цей ззовні лагідний з професорською борідкою в’язень відбував довічне покарання за жорстоке вбивство двох поліцейських, яких змусив перед смертю викопати собі могили. Все разом змусило канадійського клінічного психолога по-іншому трактувати злочини тоталітарних режимів: не з перспективи відстороненого спостерігача, який жахається злочинами нацистських і більшовицьких катів, а радше «усвідомлюючи, що я, можливо теж здатен діяти як нацист, вертухай із ГУЛАГу чи кат» (Пітерсон, 177). Тож, підсумовуючи пандемічний контекст людського фактора, головна небезпека походить не від «фейків», «теорії змов», «браку довіри до інституцій» чи авторитарних режимів на кшталт Китаю і Росії. Небезпека на людство чигає всюди, де є людина. Головна небезпека полягає в тому, що людина досі погано знає, хто вона насправді і на що здатна.

Час збирати каміння

Хай там що, але коронавірус таки «щось дуже серйозне робить із нашим суспільством». Це «щось дуже серйозне» особливо було відчутне минулого року, коли раніше повні туристів вулиці враз спустіли, торгові й розважальні заклади замкнулись, транспорт припинив свій рух навіть між районними центрами, а міський транспорт курсував за зміненим графіком з обмеженою кількістю пасажирів. Освіта в той час зіткнулася з цілковито новою формою навчання – «онлайн». Якщо для вищих учбових закладів останнє завдало трохи мороки, то для середньої шкільної освіти це стало справжньою катастрофою, наслідки якої вже видимі тепер. В куточку моніторів комп’ютерів і телевізорів неодмінно з’являлось грубувато-наказове «Сиди дома!». Те саме повторювали ведучі телепередач, музиканти і артисти під час онлайн-концертів. На міських банерах і сіті-лайтах можна було побачити розгорнуту версію пандемічного імперативу, до якої додавалось ще «Збережи життя!». Достоту «щось дуже серйозне» коронавірус зробив з духовним життям Церкви: раніше онлайн-богослужіння були резервовані для старих, хворих і немічних. На час активної фази навіть невеличкі парафіяльні громади перейшли в режим онлайн-трансляцій. Мабуть, вперше в історії Церкви священники і єпископи після недільних богослужінь дякували не тим, які прийшли в храм, а тим, які залишилися вдома. Тобто загальний досвід динаміки людського життя нагадував двигун, який після тривалої фази шаленої роботи почав раптово сповільнювати оберти, майже затихаючи.

Зрозуміти, що відбулося, – а відтак спрогнозувати, що нас чекає, – можливо, лише поставивши «ковідні» події в ширший контекст великих трансформацій, які на зламі ХХ–ХХІ ст. почали відбуватися на рівні свідомості, духовності, культури і технологій. Мається на увазі перехід від цивілізації, що базується на експлозивних (відцентрова дія) технологіях, до цивілізації, в основі якої технології, побудовані на принципі імплозії (доцентрова дія) (Слотердайк, 476). Класичним прикладом першого типу є двигун внутрішнього згорання, а до другого типу належать сонячні батареї. Тобто в основі першого принципу – розпорошення енергії, а другого – поглинання, накопичення енергії. Образно цивілізаційні епохи можна описати цитатою з книги Проповідника: «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: …час розкидати каміння і час каміння збирати» (Проп 3:1-5). В цьому випадку ковід і супутні йому наслідки пандемії – це лише signum temporis (лат. знак часу) переходу від індустріальної цивілізації до цивілізації, що ґрунтується на законах створеної Богом природи. Прецінь саме в живій природі найвиразніше присутній принцип імплозії – нагромадження і заощадження енергії – наприклад, кажани, які залягають в зимову сплячку. Натомість вплив на стиль життя та мислення людини технології, побудованої за принципом визволення енергії, тобто за принципом вибуху (експлозії), допіру тепер доведеться осмислити. Всі дотеперішні зусилля цивілізації були спрямовані на те, щоб перехитрити вибухову хвилю, скерувавши її руйнівну силу на корисну дію (Слотердайк, 478). Завдяки цьому існує швидкісний наземний, повітряний, морський транспорт. 12 мільйонів денно – це шалений потік пасажирів, яких нещодавно перевозили лише авіакомпанії. Але сам принцип дії двигуна внутрішнього згорання, чи пак атомного реактора, глибоко позначилися на структурі мислення сучасної людини: напрямок мисленої експансії скерований переважно ad extra – назовні. На цьому принципі заснована матриця сучасного розуміння свободи, яка передбачає швидкість переміщення не лише в реальному просторі, а й швидкість доступу і завантаження інформації у віртуальному просторі. На рівні тілесному метафора двигуна внутрішнього згорання диктує сприйняття свободи як трансґендерного конструктора людини, чиє право передбачає корекцію-заміну репродуктивних деталей. Відтак на рівні психологічному структура експлозивної експансії ad extra двигуна внутрішнього згорання нав’язала одну з головних проблем офісних працівників – проблему професійного вигорання із супутнім відчуттям внутрішньої порожнечі. Останнє рекомендують лікувати зміною середовища з метою наповнення новими враженнями. Але порожнеча не зникає, вимагаючи все новіших і сильніших вражень.

Ще цілком недавно таке явище, як туризм, для більшості було зовсім незрозумілим, позаяк відпочинок ніколи не асоціювався зі швидкісним доланням тисячокілометрових дистанцій, що стало тепер нормою в час літніх відпусток. Стома роками швидше більшість людей де жили, там працювали і відпочивали. Але цей відпочинок був побудований на чергуванні фізичної праці з активною фазою внутрішньої, духовної діяльності. Тобто відпочинок не передбачав свободу зовнішнього швидкого переміщення, а полягав у досвіді внутрішнього стану свободи перебування в мирі з самим собою. Сучасній людині важко збагнути, як представник якогось тубільного африканського племені може годинами сидіти навпочіпки, нічого не роблячи, або навпаки – тупцювати на одному місці в екстатичному танці, повторюю ті самі рухи. Антропологи стверджують, що представники архаїчних культур бачать неймовірно яскраві, фантастичні сни. Тим часом у сучасної людини, цивілізованої динамічним активізмом ad extra, всю внутрішню різнобарвність поглинають зовнішні враження, особливо віртуальний світ аудіовізуальних технологій. Цивілізованій людині важко збагнути, що тубілець, котрий ніколи не покидав околиць рідного села, на рівні внутрішньому може жити настільки різнобарвним життям, якого не в стані забезпечити жодна кругосвітня подорож екзотичними країнами. Цікаво, що стан збудження під впливом зовнішніх вражень скептично сприймали окремі поети і письменники ще в першій половині ХХ ст. Найбільшу зневагу до мандрівок продемонстрував французький письменник Раймон Руссель (1877–1933), який радив під час подорожі заплющувати очі і всіляко оберігати себе від зовнішніх вражень. Прибувши до Китаю, письменник залишився в своєму спальному вагоні і не покинув його, допоки потяг не вирушив назад (Слотердайк, 484).

Чи не найкраще побудована на доцентровій динаміці імплозії цивілізація, висловлена у чернечій духовності, яка добре усвідомлювала переваги стабільного перебування на одному місці при одночасному зануренні в глибини внутрішнього життя.

«Стабільність, витривалість, тобто вміння перебувати зі самим собою та залишатись собою – це умова кожного поступу в духовному розвитку людини. У дотриманні стабільности та витривалости святий Венедикт вбачає ліки для хвороби свого часу, епохи переселення народів, постійного руху та невпевнености. Для нього стабільність – це тривале перебування у спільноті, до якої людина вступає. А також – потреба закоренитися, щоб розвиватися далі. Святий Венедикт уживає образ дерева: постійне пересаджування може сповільнити його ріст», – писатиме один із найвідоміших сучасних духовних письменників, чернець-бенедиктинець Ансельм Ґрюн (Ґрюн, 23). Народна мудрість каже, що «все нове – добре забуте старе». Можливо, «стабільність, витривалість, тобто вміння перебувати зі самим собою та залишатись собою», які демонструють імплозивну динаміку ad intra (всередину) і лягли в основу чернечого життя, можуть стати ліками від коронавірусу нашого часу? Адже актуальну добу також можемо назвати епохою «переселенням народів, постійного руху та непевности». «Уже запізно вчитися такому безпам’ятству? Та й чи потрібно далі мучитися не під звуки органу?» – ставить риторичне запитання Сьоран (Сьоран, 31). А чи є інший вихід? Допоки екологи, західні спецслужби, науковці і політики сперечаються про походження коронавірусу, християнин намагається мислити, виходячи з перспективи Божого Провидіння: ніщо в світі не стається випадково і без Божого допуску. «Щось дуже серйозне робить із нашим суспільством» не коронавірус, як вважає історик Ярослав Грицак, а Бог за посередництвом епідемій та пов’язаних з ними заходів і обмежень. Можливо, після песимістичної «секуляризації сліз» Бог хоче нагадати, що «Небо починається в тобі» – саме так називається книжка Ансельма Ґрюна, присвячена мудрості Отців Пустелі IV–VII століть. Хтось потрактує такі думки наївними, ба навіть дорікне – мовляв, не час тепер на розмови про духовність відлюдників. Тепер слід демонструвати динамічну, суспільно орієнтовану позицію – таку, як у перших християн: вони під час епідемій не втікали в гори, де чисте повітря, а залишались в уражених епідемією містах доглядати хворих і вмираючих. Це правда. Як правдою є і те, що таке рішення перших християн ґрунтувалось на глибокому досвіді особи Ісуса Христа. Зрештою, маємо приклад тепер уже святої матері Терези з Калькутти: лише досвід зустріч з особою Ісуса Христа, якого побачила в лику жебрака під час подорожі, змусила її прийняти радикальне рішення і поміняти затишне перебування в стерильному монастирі на життя на вулиці між хворими на різні заразні хвороби, в тому числі й на проказу. Без цього глибокого досвіду Христа мати Тереза і дня не витримала б у смертоносній антисанітарії індійських міст. Згодом, уже заснувавши своє згромадження, вона надавала великого значення молитві євхаристійної адорації. Часто переповідають історію про те, як сестри, повернувшись пізно після важкого дня служіння ближнім, просили скоротити вечірню молитву адорації. На це мати Тереза відреагувала тим, що подвоїла час молитви, арґументуючи, що стояння на молитві перед особою Ісуса Христа – це єдине джерело їхньої сили і здатності бути добрими самарянами в цьому жорстокому світі. Те саме стосується і нашого «заковідованого» в пандемію надміру суперечливої і фальшивої інформації світу, котрий, всупереч побажанням секуляризованих аналітиків, залишається світом «after Christ» і «before» Його другим пришестям, коли «прийде зі славою судити живих і мертвих, а Його Царству не буде кінця».