В совєтській школі вчителі історії, мови й літератури зазвичай не вирізнялися інтелектом. Хоча були й рідкісні винятки. Винятками були також викладачі російської літератури, вони були куди підкованіші за своїх колег з української літератури. Та й те сказати – вчителі з російської мови і літератури були «гарадскіє житєлі», а наші – селюхи.
Те саме можна було бачити і навчаючись на філології. Недарма викладач мовознавства казав: «На російському філфаці я відпочиваю, а з вами, баранами, тільки час витрачаю». Серед пів сотні баранів було лише двоє з Франика і кілька з районних міст. Решта – село. На російському філфаці хоч етнічних росіян було небагато, зате майже всі були з міст. Вони краще вбиралися, там були вродливіші дівчата, і рівень їхнього розумового розвитку був вищий. Їх не відправляли після закінчення навчання вчителювати в села Сходу і Півдня, як нас.
Викладачі гуманітарних дисциплін всього боялися. З літературою було взагалі сумно. Та, зрештою, і є. Бідні діти й далі вивчають у школах «Дєті подзємєлья» В. Короленка і «Швачку» П. Грабовського. Викладач української літератури якось заявив, що «радянська література – найкраща в світі». Коли ж я здивовано запитав: «Хіба французька чи англійська гірші?» – він довго обурювався і страшенно нервував, добре знаючи, що хтось про це донесе, що він не зумів свого твердження достатньо арґументувати, аби навіть такий штурпак, як я, зрозумів, що нема літератури понад совєтську.
Тому якісь ази національної самосвідомості нам прищеплювали не гуманітарії. Викладач історії партії, який носив вишиванку, з першого дня заявив, що буде читати не історію партії, а пригоди партії. Він і справді читав пригоди, при цьому дозволяв собі розповідати і про репресії та концтабори. Але не довго – скоро його послали на пенсію.
Вперше на вірш Павла Тичини «Як упав же він з коня та й на білий сніг» звернув увагу вчитель математики Євген Княгиницький. Ми його кликали поза очі Ґєньо. Він це знав, і сам себе інколи так називав. В п’ятому класі він підніс мені до носа свою долоню і сказав: «Ти будеш в шестій клясі, як тутка-во волосся виросте!»
Але нічого. Волосся в нього на долоні не виросло, а я плавно переходив з класу в клас.
Так-от, він одного разу зацитував цей вірш:
Як упав же він з коня
та й на білий сніг.
– Слава! Слава! – докотилось
і лягло до ніг.
І з хитрою міною, наче сам у себе, запитав:
– Гм... Хто ж то «слава» кричав? Ніхто вам не пояснив?
Але де би нам наша Клізма чи Кобра щось таке пояснили! Дідусі мої вже на ту пору померли, хоч обоє були на Першій московсько-українській війні. В кого запитати? Батьки, може, й знали, але надто мене берегли, тому допитатися в них було неможливо.
Але жив у нас на вулиці старий дід, який отримував австрійську пенсію, всі знали, що він теж був на фронті. Виходячи з хати, він вдягав чорний костюм з камізелькою, з кишеньки якої визирав срібний ланцюжок дзиґарка. Вітався з сусідами, злегка піднявши чорний капелюх. З його онуком я товаришував. От я й запитав його, хто міг кричати «Слава!».
В руці пана Льодзя диміла люлька, а сам він сидів на порозі своєї хати. Він подивився на мене з задумою. Видно, ніхто його про таке досі не питав. Але він був такий старий, що вже нічого не боявся, і сказав:
– То наші, Юрцю, кричали «Слава!», наші. А тоті, жиби вони віздихали, кричали «Ура!».
Ну, і так стало все на своє місце. Наші на всіх фронтах Першої світової і Московсько-української війни кричали «Слава!», а колонізатори кричали «Ура!». Наші мали гасло «Слава Україні!» і в регулярних військах, і в повстанських. Я тут не буду наводити цитати зі спогадів Петра Дяченка чи Юрія Горліс-Горського, ви їх легко знайдете в інтернеті, аби переконатися, що це гасло існує вже понад сотню років.
А потім з'являється Олег Тягнибок і разом з іншими партайґеноссе починають волати, що то бандерівське гасло. Бо в них жодного іншого завдання нема, окрім провокацій і підкидання дров для російської пропаганди. З їхньої легкої руки інформація про бандерівське гасло перекочовує до зарубіжної преси.
Ну, і тепер маємо: на хорватів, які озвучили це гасло, влаштували нагінку. Бо залісян «Слава Україні!» корчить і плющить. А на підтвердження того, що це гасло злочинне, наводять брехливі цитати свободівців: «під час Революції гідності уперше з часу Незалежності націоналістична ідеологія стає реальною революційною зброєю. Велелюдний, багатотисячний Майдан – то правдивий бандерівський Майдан. Його обереги – чорно-червоні бандерівські прапори. Його привітання – традиційне бандерівське "Слава Україні! – Героям Слава!", яке тепер звучить по всій Україні».
Тут ще одне безглуздя стосується чорно-червоного прапора, який мали запорізькі козаки і якого можна побачити на відомій картині Рєпина. А ще заки з'явився Бандера, то цей прапор був прапором пластового куреня «Лісові чорти»:
Прапор червоно-чорний – то наше знамено,
Червоне – то кохання, а чорне – пекло-дно,
Усі дівчата знають чарівні барви ці,
Забути їх не можуть. Чорти ми лісові!
А як прийдеться стати із зброєю в руках,
Маршалок поведе нас, замає гордо стяг!
І сипнемо сто тисяч у груди сатані,
Люциперові решту! Чорти ми лісові!
Так співалося в пластовому гімні, якого написав Тарас Крушельницький ще в 1930-му році. Пізніше маршалка замінили на Бандеру, але від цього прапор не перетворився на бандерівський.
25.07.2018