Я не знаю

 

Стівен Сломан, Філіп Фернбак. Ілюзія знання / Переклад Мирослави Лузіної. Київ: Yakaboo publishing, 2018. 328 c.

 

Такий є старий жарт, який не став менш прекрасним від частого вживання: «Яка різниця між невіглаством і байдужністю? – Я не знаю, і мені все одно». Книжка Стівена Сломана і Філіпа Фернбака на додаток до звабливого оксюморону в самій своїй назві «Ілюзія знання» має красивезний підзаголовок: «Чому ми ніколи не думаємо на самоті» (The Knowledge Illusion: Why We Never Think Alone, 2017). Таке найменування – це «я не знаю, і мені все рівно» за версією двох виняткових фахівців із науки-когнітивістики. Коротше, «ми підкорили вогонь, створили демократичні інституції, побували на Місяці і створили генетично модифіковані помідори». Ми – молодці!.. Або ні.

 

Чи не в кожній книжці по когнітивістиці є опис експерименту, чия позірна простота і очевидно непрості результати шокують (тож він посиленої уваги до себе вартує). Вимірювали так звану ІГП – ілюзію глибини пояснення, це класичний дослід Френка Кайла кінця 1990-х. Власне, тест на невігластво. Різним людям поставили три завдання. Спершу просили оцінити, на скільки від 1 до 10 вони розуміють принцип роботи чогось – зіпера, наприклад, чи унітазу. Потім рекомендували цей принцип роботи детально пояснити. І знову питали: як ви оцінюєте свою поінформованість? До того, як піддослідні намагалися пояснити, як же там працює зіпер чи унітаз, вони були свято переконані, що мають такі знання. Цифри у першому і другому завданні розбігалися кардинально. Таке ж робили і з абстрактнішими речами – питали про ліберальні свободи, скажімо, чи про виборче право, чи законопроекти про евтаназію. Ті самі результати.

 

Але одно «але». Коли ішлося не про знання, а про політичні погляди і особисті принципи, то розбіжність між показниками в першому і третьому питання була значно меншою. Ба більше: коли змінили умови і просили в другому питанні пояснити не принципи роботи унітазу чи законодавства, а описати своє до них ставлення, то показники в третій вправі перевищували початкові. Розумнішими піддослідні ясно що  не ставали, зате ставали афектованими самовпевненими невігласами.

 

Отже, ідеться насправді про «ту саму ілюзію, під вплив якої потрапляли всі ми: що ми розуміємо, як працюють речі, навіть тоді, коли ми цього не розуміємо». ІГП – це і тема, над якою розмірковують Сломан і Фернбак. Це і метод, у який вони те роблять. Зрештою складається та ситуація, коли дорослий, втомлений численними «А чому?» від цікавої дитини, рано чи пізно скаже: «А тому що!», і закінчить надокучливу розмову.

 

На індивідуальному рівні жодна людина на землі не знає всього, це ясно. Але от в чому сюрприз: ми не знаємо того, що, нам здається, ми знаємо, а ще: ми не знаємо того, про що ми навіть не здогадуємося. (От я таки намагалася пояснити вголос принцип роботи зіпера. Спробуйте й ви, ще те задоволення. А це всього лише банальна застібка. Тепер давайте з процедурою евтаназії те саме зробіть!). Речі, які нас оточують, дуже складні. Окремі з нас ще здатні пояснити принцип роботи, скажімо, реактивного двигуна, але бути експертом у всіх питаннях будівництва і експлуатації реактивного літака – таких уже немає. Питання: якщо кожен із нас – невіглас рівня «унітаз працює, бо я тисну на оту пімпочку», то у який спосіб людство досягло такого технічного і технологічного прогресу? Поодинці ми – ідіоти, а от разом – генії? Ціле, яке не дорівнює сумі всіх його частин, – це один із парадоксів зворотної логіки, це абсурд за визначенням (цей парадокс часто звуть «парадоксом Шенді», за ім’ям героя-дивака роману Лоуренса Стерна). Але автори «Ілюзії» наполягають: така і є правда нашого існування. Наш цивілізаційний і науковий поступ базується на вихідному нонсенсі, прогресу не мало б існувати в принципі. Але ж все таки «як трапляється, що люди можуть одночасно ошелешувати своєю винахідливістю і розчаровувати своїм невіглаством»?     

 

Як же ми мислимо? Точніше: як ми приймаємо рішення? Ще точніше: завдяки яким мисленнєвим процедурам ми взагалі здатні щось вирішувати, апріорі не розбираючись у вихідних умовах? От що з цього приводу кажуть викривачі ілюзій такого колосального масштабу як Сломан і Фернбак.

 

Пункт перший: ми мислимо причинами і наслідками.

 

Когнітивістика як наука працює не з потенціями, а з обмеженнями. Вона детально пояснює не те, що ми вміємо, а те, чого наразі не можемо. «Ілюзія» не становить винятку, вона працює з обмеженнями людського мислення, але її автори якось так оптимістично налаштовані, що можуть наші вади описати як надбання. От, наприклад, те, що людина вміє мислити від причини до наслідку (і навпаки), Сломан і Фербак пояснюють як ціннісне надбання, хоча зовсім не переконані, що ту навичку люди таки набули, а не отримали у «автоматичний» спадок від попередніх гілок еволюції. Насправді ж причинно-наслідкове мислення – це те, що вирізняє саме людину з-поміж інших тварин (конкуренцію нам тут складають – сюрприз-сюрприз – хіба ворони). Всі наші знання – так складається – це виключно знання про причинно-наслідкові зв’язки. Одна подія завжди призведе до іншої, а от те, що ми знаємо, у який саме спосіб це стається – уже ілюзія.

 

Мислення розвинулося у людини як біологічного виду, бо воно забезпечує нам ефективність дії. Ми вчимося робити щось, що дає бажаний результат, і закріплюємо це уміння. Мислення існує і регулюється саме результативною дією. Це ще одна надважлива теза «Ілюзії». Скажімо, якщо поставити якесь завдання шульзі, і примусити його виконувати те завдання правою рукою, то ефективність буде нижчою. Наче все ясно? А от якщо завданням є розпізнати на картинці газонокосарку, якою ясно що ніхто косити газони тебе зараз не змусить, то як бути? Тоді вмикається ще одна опція суто людського мислення. Ми не потребуємо всіх знань світу, але в загальних рисах можемо уявити собі механізми взаємодії між речами і подіями, бо на відміну від тварин здатні до абстрагування. Абстрактне мислення – оце уже суто надбання людства і вельми корисна наша навичка. Автори «Ілюзії» кажуть, що абстрактне мислення проявляється  в тому, що люди передають дослід, розказуючи історії. Зав’язка – кульмінація – розв’язка є не тільки схемою художнього твору, так працює і обдумування реалій і фактів повсякдення.  

 

Тут, між іншим, автори «Ілюзії» припускаються помилки у ланцюгу «причина-наслідок». Якщо вірити антропологічним дослідженням дописемних культур, то не історії, які записують і розказують, формуються у фабули, організовані за моделлю «причина і наслідок». А саме письмо спонукає і навчає наш розум сприймати світ як стимул і подальшу на нього реакцію, як вмотивовану чергу причин і наслідків, як лінійно-часову проекцію зрештою. Дописемні культури (їх звуть «холодними») такого не практикують, їхній світ – одномоментний і тривалий, тут причина і наслідок збігаються в часі, що триває і триває. Цьому всьому, що про мислення стверджують Сломан-Фернбак, отже, саме вчить читання історій, а не навпаки.

 

А от щодо навпаки. Люди мислять від причини до наслідку цілком природно і порівняно легко. Ми здатні до прогнозування. Більше того: ми потребуємо його – передбачати наслідки наших дій робить нас людиною розумною. Зворотний процес уже значно і значно складніший. Це різниця, – кажуть автори «Ілюзії», – між передбаченням і діагнозом. А добрих діагностів (навіть серед виключних експертів) завжди менше за тих, хто прогнозує. Це, правду кажучи, різниця між інтуїцією і роздумуванням – і відповідними мисленнєвими процесами, обидва з яких важливі безвідносно. Втім, скажу я вам, довіра до доброго лікаря і до доброго метеоролога – за результатами і наслідками все ж таки процес очевидно різний. Але це уже питання про контекст. І теж надважливе питання, позаяк «здатність діяти в новому контексті вимагає розуміння лише глибоких закономірностей, а не поверхових деталей того, як працює світ». І тут активується наступна опція мислення.

 

Пункт другий: ми мислимо колективно.

 

Саме так, мислення – дія, її активний агент – колектив. Людська думка є продуктом спільноти, і тільки так! Сломан і Фернбак говорять про сучасний світ як про спільноту знань, не перші вони таке говорять, але звучать на диво переконливо саме вони. Людина мислить за рахунок ресурсів, які містяться у її власному тілі, але й у тілі інших людей спільноти і навіть поза наших фізичних тіл. Коротше: коли ми чогось не знаємо, то звертаємося до експертів чи шукаємо відповіді в бібліотеках. І чим ефективнішим буде цей процес, тим швидше ми приймемо рішення, яке дасть практичний результат. Все правильно? В теорія – правильно, на практиці – суцільний єралаш.

 

Ще один експеримент, проведений і описаний авторами «Ілюзії». Перед тим, як ставити питання, що мали виміряти компетентність дослідного, науковці одним групам дозволяли користуватися гуглом, іншим – ні. Питання, за якими зверталися люди до пошуковиків, і питання, на які вони згодом відповідали, не збігалися, навіть стосувалися різних галузей знання. Втім, ті, хто нагуглився наперед, були переконані: вони мають більший обсяг знань у всіх сферах і не можуть помилятися. Тобто, якщо я уважно щойно почитала про принципи холодного синтезу, то все відтак знаю про лікування раку підшлункової. Наївно? Але саме так це працює, доведено і підтверджено.

 

Доступ до знань, які зберігають інші люди (книжки, електронні енциклопедії, тощо), автоматично складається у переконання, що ці знання доступні і безпосередньо нам. Ми вважаємо відчужені від нас знання власними, при чому в повному обсязі. Якщо хтось на 100% розуміє, про що там пише Стівен Гокінс, це не значить, що особисто я це розумію. Але це значить, що надскладна теорія Гокінса є надбанням людства. Згрубша: освіченою людиною бути значно складніше, ніж освіченим людством. Автори «Ілюзії» насправді є відчайдушними оптимістами, схоже. Компетентність мислителя в окремо взятому випадку біографічної людини – це адекватна робота того, що прийнято називати соціальним інтелектом. Ми не комп’ютер, радше, а пасіка зі складною структурою вуликів і надскладною соціальною ієрархією бджіл в них. І якщо раптом нам випадає між собою домовитися, то людство розшифровує геном, придумує вакцину від віспи чи запускає атомну бомбу. Але для цього треба пройти два послідовно етапи: ми мусимо колективно усуспільнювати мету (це позірно легко), а головне – усуспільнювати наміри (а оце уже пекло комунікації). Ми від немовлячого віку маємо здатність розпізнавати наміри інших людей більш-менш точно, і цього не вміє жодна жива істота, крім нас. Але уявити на мить, що ми точно знаємо, чого хоче і прагне інша людина, з якою наразі співпрацюємо, не годна навіть багата уява окремо взятого невігласа. Повторю ще раз слідом за «Ілюзією»: найчастіше ми просто не знаємо того, чого не знаємо. «Люди не є сховищем знань». А речі, які нам потрібні в житті, – неймовірно складні між тим. Від мікрохвильовки до права на приватну власність.   

 

Один момент пов’язаний із тим, що людський інтелект – це «робота разом». Ми його добре знаємо, коли хоч раз брали участь у груповому проекті. Немає жодної можливості вирахувати відсоток індивідуального внеску кожного учасника в колективний продукт, тим більше якщо він – нематеріальний. Кожній стороні здається, що саме вона претендує на контрольні 51% акцій. Кумедне опитування (його в «Ілюзії» наводять): у подружніх пар спитали по одному, хто скільки відсотків домашньої роботи виконує. Жоден показник не рівнявся 50%, а тільки 55% і вище; жодне подружжя не створило в своїх відповідях 100%, але значно більше за сто. Наслідок такого упередження щодо роботи гуртом проявляється в тому, що ми охоче і наввипередки знецінюємо роботу один одного. Теж нікому тут нічого пояснювати не треба, прикладів із професійного життя у всіх достатньо.

 

Механізми знецінювання не є головною темою «Ілюзії», але до них повертаються весь час автори, та і нема ради, щоб до них не повертався і читач. Зрештою, «Ілюзію» написали двоє людей, ця книжка – результат роботи в команді. А ми хіба знаємо, що обоє вони – батьки дорослих дочок, були присутні на пологах, і один із них сильно любить солодке (бо прикладів багато пов’язано із неконтрольованим поїданням тістечок-тортів), а другий – либонь, велосипедист (бо теж чимало прикладів із цієї галузі). А от хто з них до нас говорить про те, що в колективній роботі успішність визначається здатністю окремого виконавця знеособитися гранично за потреби? Хтозна. Книжка ж їхня – насправді успішний проект.

 

Якщо відкинути думку про можливість виміряти внесок окремої людини в досягнення людства, це змінить не лише інтелектуальні і соціальні структури спільноти, а й сам спосіб писати історію людства, наприклад. «Коли ми усвідомлюємо, що не все знання зберігається у нашій голові, що воно є загальним набутком спільноти, у нас з’являються інші герої. Замість зосереджуватися на окремій людині, ми починаємо зосереджуватися на ширшій групі». І це, між іншим, не футорологічний проект, це уже наявна реальність. Тому автори «Ілюзії» звернуть, наприклад, увагу, що фінансову підтримку останні років двадцять отримують стартапи не з яскравою і прибутковою ідеєю, запропонованою одиночкою-генієм, а спрацьовані і збалансовані команди. 

 

Треба спробувати щось собі пояснити. Не змогти цього зробити. І потім знайти людину, яка вміє те пояснити. А тоді згрупуватися і працювати разом. Оце і є революційна думка «Ілюзії знання», так? Та навряд, бо «ми витримуємо складність завдяки тому, що не помічаємо її. У цьому сутність ілюзії розуміння».

 

Modus ponens, власне причинно-наслідкова модель в логіці виглядає схематично так (автори «Ілюзії» на неї часто посилаються): Якщо A, то B. Є A. Отже, є B. Отже, чому книжки, які переконливо доводять, що нам точно забракне інтелектуальних ресурсів правильно їх прочитати, є такими звабливими? – Я не знаю. І, чесно кажучи, чи мені не все одно?

 

25.07.2018