ОПОВІДАННЯ
До Нью-Рошел біля Нью-Йорка прийшла зима.
Снігу намело так, що навіть пасажирські потяги, проїжджаючи, не зупинялися на залізничній станції. Минали її, тягнучи за собою білі простирадла куряви. Падало і падало. Безперестанку. Дві доби. І тільки третього дня міські служби розпочали чистити головні вулиці. А до вулички, на якій мешкала Малка Тауб, снігозбиральні машини дісталися аж під кінець тижня.
А за якийсь час знову почало сипати снігом. І так тривало ще дві доби.
Життя у Нью-Рошел завмерло. Мешканці сиділи вдома. Доїхати куди-небудь було неможливо. І час у Нью-Рошел призупинився.
Вуличний ліхтар світив Малці просто у вікно. Від жовтого масного світла сніг, наче його полили риб’ячим жиром, був жовтий і масний.
Езра спав, а Малка стояла і дивилася на снігопад, який заворожував. Їй здавалося, що світ, в якому вона живе з Езрою, тоне серед снігів. «І коли Творець сипле на наші голови сніг, то він ділиться з нами тишею», – приходило Малці до голови. Вона заздалегідь приготувалася до снігової облоги. Накупила продуктів і заладувала ними холодильник. Приготувала – про всяк випадок – свічки, якщо б від снігу обірвалися дроти на електричних слупах. Свічки були дешеві – бо дорожчі, ханукальні, зужила під час свят. «Сиділи ж минулорічної зими, – згадала Малка, – два дні без світла».
Перед сніговією Малка годинами розмовляла з Манє Гаммерштайн. Манє була єдиною Малчиною подругою, якій та звіряла свої секрети. З Езрою говорити було неможливо, який з нього тепер співбесідник? Малка і Манє жили у різних околицях міста. Їх рятував телефон. А познайомилася багато років тому, коли Малка тільки-но потрапила до Нью-Рошел. І хоча Манє народилася у Бруклині – її батьки виїхали з Німеччини після Першої світової війни, – але у Нью-Рошел мешкала давно. Малка зустрічалася з Манє, приїжджаючи раз на тиждень до синагоги Анше Шолом. Манє, на відміну від Малки, жила з родиною сина, тому весь побут на себе брали її невістка й внуки. У Манє їх було шестеро. Зважаючи на прогноз погоди, обидві розуміли, що до синагоги цієї суботи в таку негоду не доїдуть. Манє сказала, що невістка з внуками повернулися з супермаркету Шоп Райт. До Малки через телефон долітали голоси Манєних внуків. Там, на іншому кінці міста, у домі Манє, було гамірно. Діти, очевидно, раділи снігові, їм було весело. У Малки було тихо, навіть Езра не шарудів паперами листівок.
На тиждень, тобто на час, що Нью-Рошел опинився у сніговій облозі – на місто зійшла тиша. Малці здавалося, що у цьому беззвучному спокої Творець перегортає сторінки днів. «Він перегортає кожне життя, – думала Малка. – Моє, Езрине, наших із ним дітей, внуків, Манє Гаммерштайн...» Вітерець здував із синіх кучугур сніговий пил. Здавалося, що ними хтось іде, ставлячи легко свої стопи на невинність снігу, не порушуючи її. Тоді Малка читала псалми і годувала Езру, який страждав від безпам’ятства. Малка казала, що Езра збився з часу. А Манє Гаммерштайн знайшла краще пояснення: Езра заблукав у часі. Вицвілими очима Езра дивився на світ, але не бачив його. Ось чому Малка була прив’язана до Езри. Але щосуботи вона відвідувала синагогу. І якби не працівниця соціальної служби Джанетт, то через Езру їй довелося б сидіти вдома. Джанетт навідувалася всього на дві години. І цього Малці було достатньо, щоби поїхати до синагоги і повернутися.
А сьогодні після суботньої молитви Малка вийшла з синагоги – і помітила, що сніг, який припорошив парківку, підтанув. Після сніговії несподівано потепліло. По дорогах зробилася каша. «Сніг випав і підтанув», – зраділа відлизі Малка. Здалося, що це були не її слова, а слова Тори. І якби Малка їх промовила вголос, то у просякнутому колючим морозцем повітрі вони б розтанули. Просто зробилися парою. Її теплим подихом.
Дехто уже прогрівав авта – з вихлопних валував білий дим.
Гаммерштайни сиділи у своєму «Шевролє». Малка підійшла до них. Манє Гаммерштайн відхилила шибу – і вони побажали одна одній: гут шабаш. Уже схопившись за дверну ручку свого авта, почула, що Гаммерштайни від’їжджають.
Малка повернула ключ стартера і легко змела «двірниками» заліплене мокрим снігом переднє скло «Каділака». Поки чистилося лобове скло, застебнула ремінь безпеки і обережно рушила з місця. Не любила довго прогрівати двигун.
Від синагоги Малка поїхала до залізничної станції, щоби зустріти невідому їй жінку з України, котру Малці порекомендували знайомі поляки з Йонкерса. Вона домовилася з Джанетт, що та посидить з Езрою на дві години довше. І наперед виписала чек.
Малці було за сімдесят, а Езрі, чоловікові Малки, – вісімдесят. Віддавати Езру до старечого будинку вона не хотіла. Дочка мешкала в Ізраїлі, а обидва сини – у Каліфорнії: старший у Сан Дієґо, а молодший у Сан Франциско. До батьків, Малки і Езри, діти приїжджали рідко, а внуки надсилали картки на свята і дні народження. Потім тими картками, підписаними дитячими почерками, бавився Езра, коли сидів на диванчику.
Від Бучача до Нью-Рошел Малка прожила двісті життів.
Коли вона про це думала, то зупинялася на першому десяткові. Інших вона не хотіла торкатися. І коли Езрі поставили діагноз хвороби Альцгаймера, і він перестав впізнавати навіть її, Малка подумала, що Творець полегшує Езрі старість, протерши його пам’ять, як запітніле вікно. Витерши все, що було в Езриному житті. Одне своє життя Малка могла втопити у Стрипі, інше могли продірявити кулі під час розстрілу євреїв на Федір-горі. Могла здохнути від голоду у ґетті в Чорткові. Могла заразитися тифом. Могла проковтнути мамин перстень і захворіти, якби перстень застряг у задньому проході. Могла бути арештованою у Товстому – але, втікаючи із одноруким шевцем Зейликом, сховалася у зимній ямі, накрившись мерзлою бараболею. Побоялися попроситися до кого-небудь в теплу хату. Могла загриміти за спекуляцію самогонкою у 1945 році. Могла ніколи не зустрітися з Езрою, якби не дівчина, що служила у домі Езриних батьків. Дівчину зустріла на ринку, а Езра перед тим написав на бучацьку адресу, розшукуючи рідних. Проживши з Езрою у Польщі, з фальшивими паспортами виїхали з Катовиць. Їх могли спіймати, коли переходили з групою втікачів польсько-німецький кордон. Потім було багато чого. Але кожного разу, коли вона розпочинала нове життя, їй хотілося забути попереднє. Малці здавалося, що саме це забуття приходить, коли снігові бурі звалюються на Нью-Рошел, коли тиша дзвенить морозом і чиясь стопа торкається снігових кучугур. Мороз дзвенів, як накривка супниці, яку колись у Бучачі мама вносила до вітальні. Хохля постукувала об накривку. І пахло курячою юшкою.
Інколи Малка згадувала Федора Господина. З ним плавала Стрипою. Того, який казав їй, що може пірнати з відкритими очами і бачити річкових риб. Але Малка йому не вірила, бо боялася розплющити очі під водою.
Федора, який вдарив її кольбою по голові, рятуючи від транспорту до Бєлжця.
Колись лікар запитав Малку, чи вона у дитинстві не пережила якої-небудь травми, бо з роками скаржилася на головні болі. Але Малка нічого не відповіла тоді. І живучи з Езрою, і народжуючи йому дітей, заборонила собі згадувати навіть Федорове ім’я. Але Федір приходив до неї, коли голова тріщала від болю. Частіше це траплялося на зміну погоди. І тоді вона читала Каддіш. «Можливо, – думала Малка, – Творець через Федора дарував мені життя». А коли біль минав і родинні клопоти заполонювали її дім, то знову торохтіла швейна машинка у крамниці. І Малка, наслинюючи нитки, якими зшивала штори, церувала своє життя.
Ірка Красножон після того, як дитячий садок, в якому вона працювала вихователькою, викупили під місцевий ліцей, опинилася на вулиці. Здавалося, Бучач пригадав собі, що колись його називали містечком купців і книжників. Ірку, схоже, було покликано до купців. Ув одній вузькій вуличці біля Ратуші вона торгувала панчохами, колготами і вовняними шкарпетками. Місце їй відвоювала Валька. І також принесла паперову пачку, на якій Ірка й порозкладала свій крам.
У Бучачі Ірка жила, як казали, на жидівському ґрунті, у домі, що залишився від євреїв.
Той єврейський будинок стояв на вулиці, на якій жила колись родина мами. Але родину і вуйка Федора вивезли до Воркути. Їхній родинний дім заселили східняками, які під час голоду в 1946 році прибилися до Бучача. Єврейська хата чомусь довго пустувала. І коли Ірка залишила маму з вітчимом у Дніпропетровській області й приїхала до Бучача, їй сказали, що поселитися у хаті її діда не можливо, але от є ця, єврейська, порожня. Ірка погодилася. Пам’ятала: на підвіконнях грубі шари засохлих мертвих мух, від яких було чорно. Багато років потому, перемуровуючи хату, Ірка з чоловіком натрапили на сховок у пивниці. Мулярам потрібно було піднести фундамент, і вони почали розбирати камінну кладку. У сховку знайшли порцелянову супницю, обмотану вовняною хустиною. Там знайшлися папери на купівлю-продаж будинку на ім’я Лейби Ройта. Був ще срібний столовий прибор на дванадцять персон – ножі, видельці, ложки. Були гроші – польські злоті, радянські рублі і сто п’ятдесят сім долярів. Ірка швидко спродала видельці і ножі. А супницю у неї перекупила Валька з чорним піднебінням, яку так прозивали за брехливу вдачу. Валька працювала колись офіціанткою в ресторані й зналася на гарному посуді. Потім навіть казала, що знайшла в супниці два надщерблення. «Переплатила’м, – молола Валька, – але тому, шо ми колєжанки, Ірцю, то відбирати гроші за ґандж не буду».
У день Ірчиного виїзду до Америки, коли чоловік з сином проводжали її на автобус до Тернополя, з розмови двох жінок дізналася, що Вальчин кіоск цієї ночі спалили.
Малка приїхала у Нью-Рошел в 1962 році. З Польщі, де з чоловіком пережила дванадцять післявоєнних років, їм вдалося дістатися до Америки. Тоді, на початку їхнього життя у Нью-Рошел, Малка влаштувалася кравчинею у магазинчик, в якому продавали штори і фіранки. Для зручності клієнтів потрібно було все допасувати до розмірів вікон і висоти стель. А Езра влаштувався аґентом у «Вестерн Юніон».
У той час серед американських євреїв поширився рух виїзду до Ізраїлю. Виїжджали цілими родинами, спродуючи будинки, меблі, кухонне начиння, порцеляну і срібло. І власник Малчиного магазинчика пан Натан Розенберґ також вирішив їхати. Він запропонував Малці купити його крамницю. Малка, коли розповіла про пропозицію Розенберґа Езрі, не могла перебороти свого хвилювання, бо ціна, яку потрібно було заплатити Розенберґам, була занадто високою.
«Скільки він хоче?» – допитувався Езра.
«Багато», – відповідала Малка.
«Ну, а все-таки скільки?» – не здавався Езра.
Малка ковтнула слину і сказала:
«Десять тисяч долярів».
Тиша заповнила помешкання Таубів.
За якийсь час Езра сказав:
«Будемо купувати», – і подивився Малці в очі рішучим чоловічим поглядом, таким, як тоді, коли просив у неї згоди на шлюб.
Тауби назичили у знайомих й взяли позику в банку. Малка пам’ятає той день, коли вони з Езрою принесли до магазинчика п’ять тисяч готівкою і п’ять чеком. І як підписували папери у присутності адвоката. І як Розенберґ зняв з вказівного пальця срібний наперсток. І як поставив його на стіл. І як наперсток покотився і впав на підлогу.
Триста долярів Розенберґ таки спустив.
До прибуття потяга з Нью-Йорка залишалося десять хвилин, коли Малка під’їхала до станції. По університетах канікули, тому було багато студентів з лижами. «Їдуть у Кесткільські гори», – подумала Малка, зачепившись поглядом за групку молодих людей, котрі піднімалися сходами до платформи.
Потяг, яким Ірка їхала до Нью-Рошел, був переповнений.
Довелось їй простояти цілу дорогу в тамбурі біля туалету, вдивляючись у незнайомі пейзажі. Її повинна була зустріти якась Малка. Так назвалася та жінка, до якої вона їхала влаштовуватися на працю. Щоби не забути назву станції, Ірка записала її на авіаційному квитку, який чомусь не викинула. І у Нью-Рошел на станційній плятформі Ірку зустріли зимні потоки вітру, а потім – Малка.
Місіс Тауб, елеґантна жінка, приємно всміхаючись, звернулася до Ірки українською, якою балакала в Галичині. Вона впізнала Ірку, яку видавав одяг і тремтячий страх в очах.
«Я сє називаю Малка».
«Ірка Красножон», – відповіла тлуста у заячій шапці жінка й блиснула червоним золотом горішніх зубів, які вставила рік тому в Бучачі.
«Повнувата, – подумала про неї Малка, – але приємна».
Дорогою до Малчиного дому Ірка, притулившись щокою до скла, мовчала. Дивилася риб’ячими очима, повними сліз.
Увійшовши в дім, Малка й Ірка побачили у вітальні Езру і Джанетт. Працівниця соціальної служби сиділа навпроти Езри і переглядала з ним листівки внуків. Езра ніяк не зреагував на появу дружини і незнайомки. Він лише на мить зупинив свій погляд на Ірці – і одна листівка випала з його рук. Джанетт піднесла і повернула Езрі.
Малка виділила Ірці кімнатку, показала лазничку. Майже годину розповідала на кухні, які продукти у холодильнику повинні зберігатися окремо від інших. І щоби молоко ніколи не було біля м’яса. Головний же Ірчин обов’язок – доглядати за Езрою і вчасно його годувати.
Перші місяці минули для Ірки в тумані. Згодом вона освоїлася і за якийсь час вивчила усі закамарки Малчиного дому. Їздила з Малкою до супермаркету і навчилася пакувати у целофанові чорні мішки сміття. Езра також звик до Ірки.
Манє Гаммерштайн, довідавшись, що у Малки з’явилася помічниця, поцікавилася, скільки Малка їй платитиме і звідки вона приїхала. Малка сказала, що з України і що платитиме їй шістсот долярів у тиждень. Манє глибоко вдихнула повітря – була астматичкою – і запитала, чи не краще було б найняти когось з Філіппін. Дешевше, мовляв, і безпечніше.
«А як ви спілкуєтеся?» – гуділи бронхи Манє.
«Українською», – відповідала Малка.
«О Боже, – Манє знову затягнулася повітрям. – Я забула, що ти звідти».
«І ти їй довіряєш?»
«Та вона мила жінка... ну там в Україні...»
«Знаю, знаю...» – відповіла Манє, переконана у тому, що в Україні живуть самі антисеміти.
На Мулярській, куди родина Малки перебралася під кінець 1938 року, мешкало п’ять єврейських родин. Малка із заплющеними очима могла б пройтися вулицею і пригадати всіх. Там мешкали ще поляки й українці. Вздовж Мулярської плила Стрипа. Малка навчилася плавати, коли їй було сім років. Ніхто з її сестер плавати не вмів, а Малка вміла. Її батько, благословенної пам’яті Лейба Ройт, орендував млини. І Малка виростала на берегах річок. Перед війною родина Малки змінила троє сіл над Дністром, аж поки не перебралися до Бучача. Батько вирішив змінити свій фах – і відкрив на вуличці, котра впиралася у Стрипу, невелику крамничку. Стрипа для Малки, після Дністра, виглядала занадто малою, і Малка, щоби показати перед своїми сусідами свою перевагу, перепливала річку три рази – від берега до берега.
Якогось ранку – Малка переконана, що це було за півтора року до приходу совітів – її батько їхав до Коропця на ярмарок. Малка кожного разу намагається пригадати якусь дрібницю, але все в її пам’яті розпливається, наче в тумані. Батько сидів з мамою на кухні. Малка навіть пам’ятає, про що вони говорили, хоча їхні голоси тепер – наче виблякла від сонця акварель. Вони радилися про крам, який батько повинен був купити у Коропці. Іцик, наймолодший у родині Ройтів, прокинувся тоді, і мама вийшла, щоби його заспокоїти. Іцик плакав. Він часто плакав уві сні й прокидався на мокрій від дитячих сліз подушці. Мама заспокоїла Іцика і повернулася до батька, який стояв уже у дверях. Мама сказала, щоби він не затримувався – і якщо не буде що купувати, то гроші на вітер пускати не потрібно. Мама постійно йому нагадувала про це, а він, повертаючись з ярмарків, ніколи не вертався голіруч. Батько, здається, обняв маму – а може, мама притулилася до батька. Рипнули двері – заскреготіла клямка. Двері рипіли, особливо восени, коли тумани котилися бучацькими вуличками. І все.
Ройти чекали на батька три дні. Молодші Малчині сестри не галасували, перепитуючи по сто разів про що-небудь маму чи батька. І навіть не ревів малий Іцик. Малка пам’ятає, як вони з мамою прийшли до поліційного постерунку. Вийшли – знаючи, що батька пограбували й убили, а тіло прикопали на виїзді з Коропця. Відтоді мама з Малкою днювали й ночували у крамниці, бо потрібно було годувати родину і сплачувати банкові позику. І хоча у крамницю вклали свої заощадження, але половину таки позичили.
Зовсім випадково Малка вимовила слово «Бучач», зронивши його, наче чашку зі столу. Нехотячи. А трапилося це так: переповідаючи про сніговію, котру вони з Езрою пережили за два тижні до появи Ірки в їхньому домі, Малка сказала:
«Видите, Ірко, такі сніги я кимлю з Бучєчи».
Ірка тоді подивилася на Малку так, наче та відкрила їй велику таємницю.
«А ви з Бучєчи?»
«Я... так, – підтвердила Малка. – А Ви?»
«І я з Бучєчи...»
«А я перепливала Стрипу три рази», – перебила, не стримавшись, Малка.
«Стрипу? Та вона вузька».
«Вона була широкою...»
«То Ви сє там вродили?»
«Ні, ми там мешкали до війни».
«Йой, якби’м знала, то шось би вам з Бучєчи привезла».
«А що?»
«Не знаю, – розгубилася Ірка, – коньяк “Бучач”».
Ірка розповіла, що народилася у Воркуті і що її родина повернулася в Україну в середині п’ятдесятих.
«Всьо то через вуйка Федора».
«Федора?» – стривожилася Малка.
«Федір Господин, мій вуйко, мамин брат, – продовжила Ірка, – був у поліції і бандерах. Як його судили, то цілу родину вивезли до Воркути».
«А що з ним?» – тихо зронила Малка.
«А мамі з вітчимом, – торохтіла далі Ірка, захопившись своєю розповіддю, – не дозволили після Воркути повернутися до Бучача, і вони осіли у Дніпропетровській області. Наш з братом рідний батько помер у Воркуті. Мама вийшла вдруге за дядю Колю. Сидів у Воркуті. Дядя Коля був кримінальний, сам десь з-під Білої Церкви. Мама розповідала, що його батьків виморили голодом, а він спочатку як безпритульний тинявся Україною, а потім дістався аж до Молотовської області, там у посьолку пограбував продовольчий магазин. Ось тоді у дяді Колі трапилася перша ходка. Ви знаєте, дядя Коля ніколи не став для нас з братом батьком. Він був невисокий, але міцний як ґудз. Може, тому й вижив у зонах з тюрмами. Але любив чифір! Мама купувала йому по п’ять-шість пачок чаю».
Малка відчувала, що з цієї випадкової розмови їй відкриється смерть Федора. І почала випитувати Ірку, називаючи імена бучацьких людей, але та нікого з них не знала. Вона не знала ні Зейлика Розенблата, ні Соломона Чортковера, та й ніколи не чула про родину Ройтів.
«А що з тим Федором...? – нарешті видавила з себе Малка. – Він живий?»
«Нєа, – відповіла Ірка. – Його засудили на двадцять п’ять років. Добував вугілля у Речлазі. Мама казала, що у 1953 році, як вмер Сталін, у Речлазі було якесь повстання. І Федір загинув останнього дня, коли зону розстрілювали з кулеметів».
«А коли це було?» – перепитала Малка.
«У 1953 році», – повторила Ірка.
Малка з Езрою тоді була вже в Катовицях.
У потязі до Кракова задрімала: їй приснився Федір, обоє перепливають Стрипу. Федір, допливши до середини, бо річка раптом стала широкою, вибившись із сил, йде під воду. А Малка, допливши до берега і стоячи по коліна у воді, не може зрушитися з місця. Вода у сні була в’язка, наче клей.
«Дядя Коля, – продовжувала Ірка, – знов був сів. Порізав шофера у чайній на криворізькій трасі. Після цього ми його не бачили. Переказували, що помер в тюрмі. При кінці 60-х нам дозволили повернутися до Бучача. Колись мама казала, що якби було можна, то на колінах би повзла до Бучача і цілувала б там пороги. Але не поїхала з нами. Бо так само померла».
«Дім, в якому не чути слів Тори вночі, пожирає полум’я», – сказала Малка на івриті.
«Що ви кажете?» – не зрозуміла Ірка.
«Я кажу, що коли знайшли у Стрипі мертвого німецького солдата, казали, що його прохромив вилами поляк, бо німак почав залицятися до його дружини, то спочатку розстріляли перших бучацьких євреїв; а потім, коли знайшли ще двох мертвих німців – зловили п’ятнадцять українців і поляків, котрі прийшли того дня на ринок. Після цього мама роздала всім нам свої коштовності. Нас було п’ятеро сестер. Найменший – Іцик. Я – найстарша, далі Хая, Манє, Зальма, Ніна. Усім мама вклала у долоні коштовності і сказала сховати. А де ми їх мали ховати? Я отримала перстень, Манє – ланцюжок, Хая – кульчики, Зальма – брошку, Ніна – батькову масивну обручку. Малого Іцика мама тримала за руку, як найдорожчу коштовність. Що залишила мама собі, ми не знали. Були ще гроші. Трохи злотих, трохи рублів і німецьких марок. Батько також мав кількасот долярів, які, як і золото, трималися на чорний день. Коли я потрапила у чортківське ґетто, то перстень я запхала у задній прохід. Ходити з ним спочатку було важко. Я боялася, що він випаде, і, йдучи, стискала м’язами сідниць той перстень. Коли йшла до виходку, виймала його і, сидячи, тримала в руці. З того часу я золота не ношу – воно смердить. Потім я безліч разів його ковтала. Євреїв розстрілювали на Федір-горі. Звідти було видно частину міста. І, мабуть, усі, хто стояв перед розстрілом, чули Стрипу. Коли я про це думаю, то останнє, що ті нещасні чули – це була дзвінка тиша, бо Творець посилає нам усе, навіть тишу. А про що я ще не сказала? Ага. Про вуличку – ні-ні, я хотіла згадати Федора, який мешкав з братами на нашій вуличці. Коли ми переїхали, Федір перестрів мене і сказав, що жиди розіп’яли Христа, але його батько все-одно по суботах буде розпалювати у нашій печі. І Федір з ним приходитиме. Федір сказав тоді, що чув, як мій батько просив про це його батька. З Федором я купалася у Стрипі. Потім ми перший раз поцілувалися. А потім почалася війна. Одного разу Федір прийшов до нас і сказав, що йде в українську поліцію. Коли українці у Бучачі вітали німців, я сиділа на березі Стрипи і чекала Федора».
«І він прийшов?»
«Прийшов, прийшов, але пізніше… – продовжила Малка. – Ще пам’ятаю, як однорукий Зейлик Розенблат, що підбивав на ринку капці, бідкався, що за москалів не було цвяшків і пришв. “Може, за німців покращать постачання?” – запитував Зейлик. “Зейлику, а ви думаєте, що німці дозволять вам підбивати їм чоботи?” “А чому ні? – дивувався Зейлик. – Мій дідо у 1916 році підбивав австріякам чоботи, поки вони стояли у Бучачі, а тоді – москалям, а потім знову австріякам. Усім потрібні підбиті чоботи”, – тішився Зейлик».
«Відозва
До українського населення Галичини!
Пан Генеральний Губернатор наказав організувати Українську Поліцію під службовим наглядом командира Німецької Порядкової Поліції в галицькім дістрікті.
Завданням названої Української Поліції являється удержання, під проводом Німецької Порядкової Поліції, загального порядку і публичної безпеки в галицькім дістрікті.
Мущин-Українців від 20–38 літ, що є готові співпрацювати в цих великих завданнях і котрі відповідають нище вичисленим вимогам, взиваємо зголоситися до служби.
І. Станиці зголошень находяться:
У Львові при Камандо дер Шуцполіцай
Станиславові
Тарнополі
Бродах Цугфрер дер Жандармері
Раві-Руській
Стрию
Дрогобичі
Рогатині
Галичі
Коломиї
Городенці
Кременці
Бучачі
ІІ. Умовини прийняття:
1. Українська національність,
2. Вік від 20 до 38 літ,
3. Ріст – найменше 1,65,
4. Докладне знання укр. мови в письмі і слові (неграмотні – виключені),
5. Некаральність за кримінальні злочини,
6. Лікарське свідоцтво,
7. Військовий вишкіл,
8. Члени якоїнебудь комуністичної організації – виключені.
ІІІ. Винагорода:
Обов’язують ставки і постанови аналогічні, як для Української Поліції в дістріктах Краків і Люблин.
Львів, 10. серпня 1941.
Worm
Oberst der Schultzpolizei,
Kommandeur der Ordnungpolizei
im Distrikt Galizein»
І коли всі вийшли догори, у кінець вулиці, то Федір схопив Малку за лікоть. Вдарив кольбою по голові й попхав, зм’яклу, ногою у стрімке урвище до Стрипи.
А коли Малка пересилить себе і ковтне мамин перстень, то вперше з широко розплющеними очима пірне під воду.
Так, як вчив її Федір.
2017
16.06.2018