Без тринадцятого

Одного разу такий собі Малінер з Любліна, молодий на той час польський поет, прислав мені свій вірш, де були й такі рядки:

«Сім фіналів Чемпіонату світу з футболу –

це двадцять вісім років мого життя!»

Сьогодні Малінерові вже далеко не двадцять вісім, а кількість його фіналів зросла щонайменше до десяти.

Малінер має рацію: багато хто зі справжніх уболівальників вимірює своє життя не роками, а футбольними мундіалями, що, як відомо, відбуваються раз на чотири роки. Коли згадати, що в моєму житті перший такий мундіаль, за яким я стежив уже як свідомий і пристрасний початківець, випав мені 1970 року (хто пам’ятає – в Мексиці), то цьогорічний мав би стати моїм тринадцятим.

Деякі з них я запам’ятав виразніше, деякі не надто. Найперший (той, що 1970-го) назавжди пов’язався з Пеле: я ще встиг побачити його неймовірну гру, й за це вічно дякуватиму футбольному Провидінню. Другий (Німеччина, 1974) – з летючими голландцями і несподівано блискучими поляками, хоча чемпіонами з нього вийшли німці. Третій (1978, Арґентина) я зустрів студентом наприкінці першого курсу, і його мені затьмарили всілякі інші проблеми, зокрема з курсовою та нещасливим коханням. Але мені знову було прикро за улюблених голландців, які знову програли у фіналі, і знову господарям.

Що далі?

1982 року (Іспанія) всіх переграв – у переносному сенсі також – спеціально для цього звільнений із в’язниці Россі. 1986-го (ще раз Мексика) я так уболівав за «команду Лобановського», що новину про виліт її з однієї восьмої сприйняв як несмішний жарт. Далі були 1990-ті: німці, бразильці, французи. 2002-го на провідні ролі повилазили футбольні парвеню – японці, південні корейці, турки. 2006-го (Німеччина) я навіть побував на деяких матчах і в Ляйпциґу тяжко пережив ганьбу України проти Іспанії – 0:4. 2010-го (ПАР) та сама Іспанія вже ні в кого не залишила сумнівів, що вона таки найсильніша на світі. Тобто що програти їй 0:4 було не так уже й ганебно.  

Вчора в Росії стартував мій тринадцятий. Я не маю нічого проти цього числа, й чимось воно мені навіть подобається. Але стежити за цьогорічним чемпіонатом мені зовсім не хочеться.

Зрештою, я й за дванадцятим (2014, Бразилія) не стежив. Якось не до нього було – з відомих причин. Точніше, з однієї відомої причини, що її звати прізвищем російського президента. Він ішов у наступ на Київ усіма своїми шахтарями і трактористами.

Ще навесні 2010 року Кристофер Стіл, колишній британський шпигун, розповів світові шокову новину: «Владімір Путін, який усе життя полюбляв хокей, раптово зацікавився футболом». Віддаленим наслідком такої зміни став, зокрема, і всенародний бум національної вдячності, завдяки якому в березні цього року понад 75 відсотків росіян уже вчетверте віддали йому свої голоси. Тобто, як слушно зауважує американський журналіст Кен Бенсинґер у своїй статті для «The New York Times», ім’я головного переможця цьогорічного турніру вже відоме. Але безпосередньо до футболу це ім’я стосунку не має. Хоч футбол нібито і «вне политики», як люблять повторювати інфантильні хлопці з ФІФА.

Президент Росії виголосив свою вітальну промову перед ощасливленим натовпом уболівальників і заявив, що любов до футболу в росіян мало не з першого погляду. Вони ж загалом дуже люблять спорт. Під спортивні змагання, чемпіонати, олімпіади дуже зручно влаштовувати війни, воєнні конфлікти, злочинні оборудки, масштабні дерибани. Для цього вони, змагання, Росії й потрібні. Допінгові медалі й перемоги все одно потім скасують. Але слава і репутація залишаться в серцях васалів навіки. Як і награбоване в їхніх кишенях.

Перший в історії мундіаль, який пройде відразу у двох частинах світу. І водночас перший, що від самого свого витоку, від перших голосувань і жеребкування, заснований на підкупі та брехні. Втім, махінації з футболом – не такий уже й великий гріх порівняно із втручаннями в іноземні вибори, спонсоруванням кіберзлочинності, отруєнням ворогів за допомогою препаратів нервово-паралітичної дії, вторгненням в Україну та підтримкою диктатури в Сирії. Про політичних в’язнів та інших заручників так само знають усі. Попри те, мундіаль учора відкрився. Він відбувається.

Перший в історії мундіаль з таким нестерпно злочинним шлейфом. Можемо не сумніватися, що саме завдяки цьому він обов’язково увійде до підручників історії – як найганебніший з мундіалів. Як абсолютний прояв закривання очей і найпідлішої «політичної гнучкості».

А тому я охоче викреслюю його зі свого часовідліку. Тринадцятий? Такого не було й немає.