Полуничні галявини

З початком червня у місто починають навідуватись полуничні галявини. Ні, їх не перенесли з фермерських полів, просто запах достигаючих полуниць проникає з Лонґ Айленда, отже, полуничні поля увійшли у пору своєї зрілості.

Взагалі-то полуничні (суничні) галявини навіть стали сценарієм і фільмом. Шведський чарівник кіно і письма Інґмар Берґман зняв фільм «Сунична галявина» (Smultronstället, 1957). Нібито історію про старого професора Ісака Борґа, а насправді, як воно й трапляється зі справжнім мистецтвом, – про складний світ людських стосунків. Борґ їде автомобілем зі своєю невісткою до Лунду. Дорогою відвідує старий дім дитинства з суничною галявиною. І сидячи на місці, зарослому суницями, згадує своє дитинство і молодість. Потім у той автомобіль підсідають різні люди, діляться своїми життєвими переживаннями. Головного героя переслідують спомини і сни. При кінці фільму він знову в сні потрапляє у дім. І молода дівчина веде його – літню людину – на берег озера, бо він їй сказав, що не може знайти батька і маму. З високого берега Ісак бачить, як вдалині батько і мати сидять на березі. Батько закинув вудку, а мама поодаль, мабуть, читає книжку. Берґман ненав’язливо каже нам: у кожного з вас є суничні галявини, на яких ви вперше пізнали цей світ, свою родину, розкусили солодку суницю, сік якої забризкав вам білу дитячу сорочку. І її неможливо відіпрати, бо це ваша пам’ять, вона з вами назавжди.

Пісня бітлів Strawberry Fields Forever, на мою думку, не належить до найгучніших гітів групи, однак в полуничних полях вони також шукали солодощів молодості й кохання. Бо інакше чому ці поля назавжди? У фільмі Берґмана чи в пісні "Бітлз" сунична галявина і полуничні поля – місце відносного щастя.

Саме у червні фермери на Лонґ Айленді запрошують усіх охочих відвідати полуничні поля. Можна приїхати на цілий день. Ось – водонапірна вежа, сільськогосподарські будівлі, трактори, фермерські поля. Ось – кукурудза по котики, ось – персиковий сад, ось – висаджена довгими рядами полуниця. Деяким фермам по сто років. Протягом ста років якась родина оре землю, щось засіває, висаджує, вирощує! З покоління в покоління. Їхні обличчя обвітрені й засмаглі, а старі джинси пахнуть бензином і соляркою, вони прокидаються зранку, щоби упоратися зі всім. Вони щодня п’ють настояне на травах і зелі жирне повітря, як верблюже молоко. Воно пощипує язик, а від його лоскотання у носі хочеться пчихати. На початку літа їхнє життя пахне полуницею і персиками, а восени – яблуками. Взимку ж вони дозволяють собі посидіти в єдиному в їхній околиці барі, бо земля спить і чекає весни.

Полуничні поляни були також у селищі над Джуринкою. На полуниці казали трускавки. Як тільки достигали вишні, шовковиця, аґруст, порічки, малина чи смородина – діти сараною обглоджували дерева і кущі. Знали, у кого ростуть вишні, у кого – смородина, а в кого – добрі ябка. Полуниця росла тільки в одному місці – в саду, який пильнував сторож з псом. Кудлатий і страшний пес з нестрашним і п’яним сторожем могли їсти полуниці цілими днями, але вони їх не їли. Потрібно було дочекатися, коли сторож, покуривши, завалиться спати. Найгірше – коли він на ніч спускав пса, тоді дванадцять пар очей спостерігали за псом і ковтали густу слину полуничного голоду, боячись поворохнутися. Але коли пес залишав сад, бо у нього були свої собачі справи, то в суцільній темряві полуничні ряди спішно обривалися. За пазуху кидали, разом з обірваними плодами, полуничне листя й траву.

На ринок Чорткова полуниці привозили із Закарпаття й Чернівецької області. З газети скручувався конус і туди насипалися, зважені на вазі, червоні ягоди. Якщо довелося їхати додому з газетним кульком у переповненому автобусі, то крізь чорний газетний шрифт за якийсь час проступали червоні плями роздушених полуниць і пахло полуничним сиропом. Той автобус завжди зупиняється на зупинці галявини дитинства й роздушених полуниць.

Для декого полуничні галявини можуть перетворитися на полуничні плантації. От, скажімо, десь у Польщі або в Англії й дочка українського еміґранта опише в романі, сповненому гумору і сарказму, життя ґастарбайтерів, збирачів полуниць, зі Східної Європи. Вони земляки її батька, але такі незрозумілі, жорстокі, меланхолійні, нахабні й смішні. Вони дістаються до Англії на чуже полуничне поле, щоби втратити своє. Вони викликають до себе огиду, співчуття і жалість.

Тому в червні, коли надходить пора полуниць, можливо, варто пригадати професора Борґа з фільму Берґмана? І, можливо, варто виїхати за Нью-Йорк, глипнути на Бейтінґ Голлов і Монток, на фермерські поля і полуничні галявини нашої пам’яті?

Наступного тижня спробую вибратися.