Десь десять років тому одна акторка спитала, чому мені так подобається Таня Каспрук? і я оніміла, бо відповідь мені здавалася очевидною настільки, що навіть не знаходила слів для аргументів. Минають роки, а для мене Тетяна Каспрук, як і була, так і залишається однією із найцікавіших українських акторок.
За ці останні роки нею зіграно злочинно мало ролей, але це не заважає їй залишатися акторкою-символом свого часу, чи символом справжнього Львова, який виринає у нашій пам’яті. Тетяна існує, як видається на перший погляд – відсторонено, наче заглиблено у собі, сприймаючи світ як Будда. Вона пасує львівській сецесії, бо наче вийшла з її найкращих творів: неспішна хода, створена для львівської бруківки, погляд мрійливо-зосереджений, що концентрує неймовірну гаму почуттів…. Акторка з голови до п’ят, вона і жінка, мама, донька, господиня – також з голови до п’ят. Тетяна однаково натхненно кидається у копання городу і роботу над новою роллю, а її голос, магічно притишений, вводить в оману, малює образ примхливої незадоволеної пані.
Петро ГУменюк. Портрет Тетяни Каспрук
Зовсім недавно на персональній виставці Петра Гуменюка представили портрет Тетяни, який багатьом видавався зовсім їй невідповідним. Натомість, як на мене, він дуже точно передавав суть Тетяни, неймовірно сильної жінки, яка є берегинею роду і берегинею театру. На ній тримається Всесвіт, що складається з багатьох простих повсякденних речей. Це перш за все – родина, тривога за чоловіка – чудового живописця та воїна Андрія Гуменюка. Скільки безсонних ночей проведено в тривозі, в чеканні Андрія із зони бойових дій. А ще діти, мама… і кожен в Театрі імені Леся Курбаса, бо це – також її родина.
З родиною
Таня – смілива мрійниця. Мріяла стати акторкою і пішла до заньківчан, зачарувала своїм голосом навіть Любов Каганову, поступила в учбово-театральну студію при Театрі імені Марії Заньковецької, а після закінчення навчання стала заньківчанкою. Про що ще можна було мріяти? Ролей не так вже й багато, але більшість – знакові. Робота з цікавими режисерами, серед яких: Алла Бабенко, Олексій Ріпко, Збігнєв Хшановський, Анатолій Кравчук… Драматургія найрізноманітніша: від світової та української класики до сучасної драматургії. Настя («Украдене щастя» І. Франка), Христя («Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького), Софія, Дарина («Безталанна», «Суєта» І. Карпенка-Карого), Катерина («В степах України» О. Корнійчука), Маріанна («Тартюф» Ж.-Б. Мольєра), Дездемона («Отелло» В. Шекспіра), Ведуча («Декамерон» за Дж. Боккаччо), Пані Дольська, Зузя, Фрузя, Юзя («Дами і гусари» за О. Фредром)… Її творчої фантазії вистачає для створення різних образів навіть в одній виставі, тож кожен образ у виставі «Дами і гусари» мав свою родзинку, кожна панночка була незабутньою, не кажучи вже про образ пані Дольської. Їй вдавалося все, від гротеску до трагедії. Тільки глядач повірив, дивлячись «Декамерон», що Тетяна Каспрук – комедійна акторка, як вже доводилося плакати над її Дездемоною – ніжною дівчинкою, приреченою фатальною любов’ю на смерть.
Все складалосяякнайкраще, але молодість тим і прекрасна, що вміє мріяти і хоче творити щось своє. Особливо, коли поруч з тобою живуть однодумці. Перш за все - Володимир Кучинський, однокурсник, найближча людина, надзвичайно потужна творча особистість, який має своє бачення театру і готовий творити цілодобово. Спочатку це, наче забава: буденна підготовка уривків для студентських навчальних показів Володі в ГІТІСі, на курсі Анатолія Васільєва. А потім приходить розуміння, що треба творити свій театр і говорити своєю мовою. Вже тоді чітко знала, що хоче зіграти Марусю Чурай, розказала Володі про свою мрію. З цієї Марусі Чурай розпочався шлях Молодіжного театру у Львові. Вона – русявка з глибинним, поверненим у себе, поглядом, наче не відповідала означенню «справжня українська красуня». Але назавжди стала акторкою, творчість якої буде означена національним кодом, навіть її Раневська нестиме асоціативно український дух.
«Маруся Чурай», 1996 р.
Тоді, у 1988 році, «Маруся Чурай» Ліни Костенко, сприймалася як духовний вибух. Її розчулена емоційність зашкалює, її відкритість паралізує, вже не можна собі уявити іншу Марусю Чурай, вона – справжня, жива, вона – символ України. Від Ліни Костенко – до Дюма. Герцогиня де Гіз, Королева Медичі – її героїні з вигадливо-підступного світу французької історії. Здається, Тетяна створена для гри. Та й партнери під стать. «Двір Генріха ІІІ» О. Дюма – буяння молодості і гри. А далі Інна – із «Закону» В. Винниченка – жінка на розтанях почуттів. Тетяні таки вдається перетворити чужий біль на власний, і при тому розкошувати у театральній формі, запропонованій режисером. Її творіння-життя весь час балансуватимуть між гротеском і екзистенцією. У Тетяни вражаюча акторська і людська інтуїція, інколи здається, що саме інтуїція допомагає їй сягати суті. Бо коли потрапляєш в магію її акторства, то забуваєш, що знаходишся в Театрі імені Леся Курбаса, в якому кожна робота має перед собою ще безконечний тренінговий час. А в кожному тренінгу – все починається з початку. Кожного разу відкриваєш себе з невідомої сторони. Та це – театральна кухня, а глядач приходить за враженням, за емоціями, які інколи не покидають роками.
Вона вміє своєю енергією захопити весь простір. Навіть, якщо на сцені залишиться одна-однісінька, так як це було в «Забавах для Фауста» за Достоєвським, третє звернення-повернення до «Злочину і кари» Ф. Достоєвського. У двох перших вона – Соня, акцентований біль, у третій – Пульхерія Іванівна, філософія буття материнського серця.
Тетяна Каспрук чутлива до партнерів, але може перетворити у партнера навіть тремтливе світло свічки, бо все для неї в театрі є особою одухотвореною. Здається, їй неважливо, яку роль вона грає, найважливіше, що встигне в ній сказати. Варя і Раневська у «Вишневому садку» Антона Чехова – абсолютно різні ролі. Варю їй доводилося грати часто, бо у виставі Театру імені Леся Курбаса Раневську грали запрошені акторки Лариса Кадирова, Ада Роговцева, харків’янка С. Соловйова. Кожна – різна, кожна зі своєю правдою і сценічною реальністю. А в пам’яті виринає монолог прощання з шафою: спокійно, навіть без емоційного надриву звучить голос Раневської – Тетяни Каспрук, а сліз неможливо ані стримати, ані зупинити. Може, саме такі миті в театрі називаються катарсисом? Раневська Тетяни Каспрук – жінка-віхола, яка в одну мить хоче обійняти весь світ, а думками блукає десь поза реальністю. А її Варя – берегиня світу, який вважає своєю родиною. Шкода, що ця вистава вже давно канула у Лету і не викликала у Кучинського бажання ще раз пройти чеховськими шляхами, тим більше, що є гідні попутники.
«Memento vivere»
Але театр не живе минулим, приходять нові люди, народжуються нові вистави. У цих нових виставах пізнаємо нову Тетяну Каспрук. Так це сталося у «Лісовій пісні» Лесі Українки у постановці київського режисера Андрія Приходька. Там Тетяна Каспрук – мати. Для Тані це – не перша зустріч з цією роллю, бо вже зіграла її у виставі Вірляни Ткач з мистецькою групою Яра з Нью- Йорку. Між цими виставами майже два десятиліття. У першій виставі мати – декоративне зображення протистояння світів, у виставі Приходька – екзальтоване відображення прибитого горем зла. Зовсім несподівано творчі шляхи Тетяни Каспрук перетнулися з режисером Романом Вальком в роботі над виставою «Memento vivere» за Роменом Ґарі. Знову образ Матері, на цей раз – жертовної і цілеспрямованої. Акторка вміє довіритись режисеру і творити у запропонованих обставинах, говорити про наболіле у ритмі танку, але, на мій погляд, їй комфортніше у театрі акторському, де актор не лише фарба у руках режисера, але й співтворець. Де він має право на власну думку. В акторському театрі Таня має можливість бути відкритою, не вставленою в рамки дії, вона не боїться бути смішною чи негарною, або ж клоуном з трагічним усміхом на устах. Такою приходить до нас в ролі Лізи у виставі «Амнезія, або маленькі подружні злочини» за Еріком-Емануелем Шміттом. Її дует з Олегом Стефаном – історія дорослого подружжя, яке залишається дітьми. Весь час хочеться, щоб саме ця пара пройшла весь шлях маленьких подружніх зрад, але режисер Володимир Кучинський наче дарує нам маленьку виставу у виставі, такий собі пролог-епілог до довгої дороги буття жінки та чоловіка.
«Memento vivere»
Тетяну Каспрук можна назвати акторкою притчевою, бо в кожній ролі вона розповідає свою авторську життєву притчу. Ці притчі прочитуються і в образі Еродія в першій версії «Благодарного Еродія» Г. Сковороди, і в Мелхолі та Марції з вистави «Апокрифи» Лесі Українки, в Геї з «Хвали Еросу» чи Діотимі в «Silenus Alcibiadis» за твором Платона «Бенкет». І особливо в ролі Пані Ґазуль («Театр злочину» за Жаком Моклером), бо мова йде про найдорожче для акторки – про театр. Кожна зустріч з поезією, це – також притча. Здається, що поетичний світ набирає глибинної опуклості у звучанні голосу акторки незалежно від того, чи це поезія Антонича, чи Шевченка, чи Лесі Українки. Колись мала народитись вистава за гуцульськими притчами і Тетяна вже працювала над ними з режисером Євгеном Худзиком, але щось не склалося. І ось цей травень став для акторки прем’єрним з виставою «Королева краси» Мартіна МакДона у постановці київського режисера Ігоря Задніпряного, вихованця Театру імені Леся Курбаса. Серед партнерів – колишня акторка цього театру Оксана Цимбал (Квітка Дуняша з «Вишневого саду» А. Чехова). Таня - Мег Фолан. Оксана Цимбал – Донька. У цій переповненій мультимедійними розмальовуваннями виставі акторка грає агресивну старість, яка тремтить від беззахисності. Знову хочеться говорити про притчу, але ще лунають останні оплески, ще не вгамувалися емоції… ще стільки недомовлено.
Світлини Анастасії Канарської і з facebook
28.05.2018