Є в Івана Франка поезія «Конкістадори», досить несподівана й, на перший погляд, нехарактерна для автора «Захара Беркута».
По бурхливім океані
Серед пінявих валів
Наша флота суне, б’ється
До незвісних берегів.
Плещуть весла, гнуться щогли…
Ось і пристань затишна!
Завертай! І бік при боці!
І стерно біля стерна!
Кидай якорі! На берег
По помостах виходи!
Нічичирк! Ще ледве дніє…
Пусто скрізь… Ставай в ряди!
Сонний город ще дрімає…
Схопимо його у сні…
Перший крик – наш окрик бою
І побіднії пісні.
Та заки рушать, пускайте
Скрізь огонь по кораблях,
Щоб всі знали, що нема нам
Вороття на старий шлях.
Бухнув дим! Хлюпоче море…
Щось мов стогне у судні…
Паруси залопотіли,
Наче крила огняні.
Гнуться реї, сиплять іскри,
Мов розпалені річки…
Снасть скрипить… Високі щогли
Запалали, мов свічки.
Що за нами, хай навіки
Вкриє попіл життьовий!
Або смерть, або побіда! –
Се наш оклик бойовий!
До відважних світ належить,
К чорту боязнь навісну!
Кров і труд ось тут здвигне нам
Нову, кращу вітчину! [т. 3, с. 104, 106]
Чому ця поезія несподівана й, здавалося б, нехарактерна для Франка? Тому що в історичній повісті «Захар Беркут», написаній восени 1882 р., яскраво зображено, як тухольці чинять мужній опір монгольській навалі, а в «Конкістадорах», навпаки, опоетизовано європейських завойовників теперішньої Латинської Америки, їхній напад на мирний «сонний город». Та й у наукових і публіцистичних працях Франка подибуємо непоодинокі висловлювання, суголосні з оборонною патетикою «Захара Беркута». Чому ж поет створив вірш зовсім інакшого спрямування, як він уписується у Франкові розмисли про міжнаціональні змагання в історії?
За авторським датуванням, «Конкістадорів» написано в Кохавині 26 липня 1904 р. [т. 3, с. 106] й відразу ж надруковано в черговому – вересневому – номері «Літературно-Наукового Вістника» (1904. Т. 27. Кн. 9)¹. Саме в тих роках Франко знову, як і на зламі 1870–1880-х років, замислюється над проблемою сили в історії. Як і морська фольклоризовано-історична поема Тараса Шевченка «Гамалія», де оспівано добичницький і визвольний похід козаків до турецького міста Скутарі (передмістя Стамбула), вірш «Конкістадори», пройнятий романтикою добичницьких походів, – це яскрава героїзація сили й відваги в історії. Проте Шевченко в своєму уславленні бойової козацької звитяги наголошував на лицарському кодексі запорозької честі: «По морю гуляти, / Слави добувати, / Із турецької неволі / Братів визволяти» (рядки 149–152). Доречно навести те тлумачення Шевченкового ставлення до війни, яке дав Володимир Янів:
«<...> війна у Шевченка – це боротьба за загрожені вартості. <...> оборонна війна – священна, але завойовницька – злочинна. Така постава – етично цілком виправдана – далека від неусвідомленого гону в простір конкістадорів [тобто гону конкістадорів у нові простори. – Є. Н.]. Тому відчування боротьби й у Шевченка трагічне: це не надмір внутрішньої енерґії неминуче пхає нас в обійми боротьби як великої пригоди, як справжньої насолоди, як щастя, а тільки відчуття війни як драматичної конечности, як морального імперативу велить нам жертвувати справжнім щастям для обов’язку»².
Натомість у Франковому вірші опоетизовано цей «надмір внутрішньої енерґії», який «пхає нас в обійми боротьби як великої пригоди»³.
Та все-таки попри конкістадорську топіку вірш «Конкістадори» тільки на позір прив’язаний до історії завоювання Латинської Америки. Та й не про іспанських чи португальських конкістадорів Франкові йдеться. Вони йому далекі й чужі. Не їхній завойовницький героїзм славить насправді поет. Франко, який був такий чутливий до визвольної боротьби поневолених народів та осуджував загарбання чужих земель, не міг солідаризуватися із завойовницьким чином конкістадорів, які підкорювали й винищували корінне населення Америки. Того-таки року в статті «Подуви весни в Росії» (Літературно-Науковий Вістник. 1904. Т. 28. Кн. 12) він зазначив:
«Читайте найчільніших представників російської думки миколаївського часу – Пушкіна та Лермонтова, читайте те, що вони говорять про Кавказ – ані сліду думки, що ті кавказькі гірняки мають якесь право до самостійного життя в своїх горах і що війна проти них – се властиво наїзд і душення, затоплювання в кровавих потоках свобідних етнічних одиниць, а не ніяка цивілізація» [т. 45, с. 350].
А рік перед тим у критичному огляді «Що таке поступ?» (Поступ. 1903. № 2–26) Франко ілюстрував тезу «От якими крутими дорогами ходить іноді поступ людський!» таким, зокрема, прикладом:
«А буває й так, що нові зайди, як колись гунни та мадяри, приходять у заселений уже край і починають вигублювати давнішу людність так, як диких звірів, або повертати їх силою в невольників, щоб посісти їх землю. Так було з тими голландськими поселенцями в Південній Африці, що тепер називаються бурами. Вийшовши перед 300 роками з Європи, вони таким явним розбоєм прочистили собі місце при Розі Доброї Надії; коли там потім надійшли англічани і забрали край, часть бурів <…> подалася трохи на північ і знов вигубила пару муринських племен і осіла на їх землі <…>; коли й сю країну загорнули англічани, бури пішли ще далі на північ і знов розбоєм прочистили собі просторі країни “за горами” <…> та над джерелом Помаранчової ріки <…>».
За Франковим означенням, ті бури-завойовники – «малі розбійники» [т. 45, с. 314]. Тут Франко, простежуючи «круті дороги» «людського поступу», дає «зайдам»-завойовникам оцінку з погляду гуманізму, однозначно тавруючи їх як розбійників. А значно раніше в другій частині розвідки «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка» – статті «Темне царство» (Сьвіт. 1881. № 11/12. 10.ХІІ) молодий Франко так розтлумачував своє розуміння героїзму:
«В часах великого фанатичного засліплення людей бачимо багато таких випадків, від котрих здригається серце потомних поколінь, а котрі, проте, ніхто не думає зачислювати до діл геройських. Героїзмом можна назвати тільки таке діло, де мука й терпіння одиниці здобуває або окуплює добро цілого народу, цілої людськості» [т. 26, с. 136].
Таке розуміння героїзму Франко повністю повторив у власноруч зредагованому й перевиданому 1914 р. тексті студії «Темне царство», зробивши в цитованому уривку лише деякі лексичні та морфологічні зміни (цитую за другою редакцією). А в продовженні тої-таки статті «Темне царство» (Сьвіт. 1882. № 13. 25.І) він ставив Шевченка з його «сердечними словами» «сумирного братерства» у поемі «Кавказ» – солідарністю з визвольною боротьбою кавказьких народів – «вище <...> від Пушкіна, який у поемі “Кавказский пленник” зовсім похваляє війну проти черкесів зі становища величини та слави Росії <...>» (Франко називає цю імперську експансію «грабівницькою війною») (Покажчик купюр : [до Зібрання творів: у 50 т.]. Київ, 2009. С. 18).
Прикметно, що в поезії «Великі роковини. Пролог, говорений перед ювілейною виставою “Наталки Полтавки” в пам’ять столітніх відродин українсько-руської народности» (1898) Франко з осудом трактував утечу Енея з троянцями із захопленої греками Трої та пошуки «кращої долі», «розкошів», «І слави, й блиску, й злота» як зраду своєї вітчизни: «Тікає иншої шукати хати. // П’ятами накивав від тебе, нене! / Лишив тебе у ранах, у крови! / <…> / Пішли нової матері шукать» [т. 52, с. 173].
Тож відчайдухи-конкістадори для Франка – лише привід і засіб для поетичної алегоризації. З тієї самої причини автор абстрагується у вірші од страждань, інтересів та історичної трагедії американських тубільців. Сенсовною та актуальною для поета є проекція безумовної відваги й завзяття конкістадорів на українську ситуацію: для нього важливо виховувати в українців готовість до беззастережного, при потребі збройного, здобування своїх прав, своєї державності, зрештою, відвоювання своєї землі (у його розумінні це героїзм для «добра цілого народу»).
Богдан Кравців слушно вбачав у «Великих роковинах» образ «вимріяних і передбачуваних Франком походів новітнього Українства – вже не наймитів чи каменярів [натяк на ранні вірші Франка “Наймит” і “Каменярі”. – Є. Н.], але здобувців, конкістадорів з новими мечами у твердих правицях», а вірш «Конкістадори» трактував як присвяту «визнавцям нового здобувницького світогляду» і наголошував, що «здобувницькими мотивами, візіями про майбутніх здобувців української волі, правди і рівности пронизані й останні строфи поеми “Мойсей” <…>»⁴.
Відчайдушний героїзм конкістадорів Франко ставить за приклад українцям у сучасних йому національних змаганнях і в майбутньому революційно-визвольному зриві: у боротьбі за національну свободу треба йти рішуче до кінця, не вагаючись, безоглядно й безстрашно, не залишаючи для себе принизливого рятівного шляху до відступу, бо лише таким чином можна вибороти омріяну державну незалежність. Ось суть цього натхненного неоромантичного вірша, його здобувницької патетики:
Та заки рушать, пускайте
Скрізь огонь по кораблях,
Щоб всі знали, що нема нам
Вороття на старий шлях.
<...>
Що за нами, хай навіки
Вкриє попіл життьовий!
Або смерть, або побіда! –
Се наш оклик бойовий! [т. 3, с. 106]
Це вірш не про минуле завоювання Америки, а про грядуще здобуття волі України, не про давній завойовницький героїзм конкістадорів, а про майбутній визвольний, чи, кажучи словом Б. Кравцева, «здобувницький», героїзм українців.
Визнаючи, що в історії відбувається далеко не мирне змагання націй, Франко уславлює мілітарний, «бойовий» героїзм, здобування землі для свого етносу, збройну боротьбу за територію: «Кров і труд ось тут здвигне нам / Нову, кращу вітчину!». Раніше в націософському полілозі «На склоні віку» (Літературно-Науковий Вістник. 1900. Т. 12. Кн. 12) він назвав це вустами абстрактного диспутанта Іларіона «шуканням ширшого простору для власної нації» [т. 45, с. 291]. Передчуваючи майбутні визвольні змагання в Австро-Угорській та Російській імперіях, поет посилає своїй нації характерні імпульси⁵.
Тож не випадково афористичний вислів із цього неоромантичного вірша: «До відважних світ належить» – став одним із гасел Революції Гідності.
«Конкістадори» вписуються в один ряд з іншим тогочасним твором Франка – поемою «Мойсей», написаною протягом січня – червня 1905 р. Пролог до «Мойсея», соборницький і державницький за змістом, одразу починається зверненням до свого народу («Народе мій…») [т. 5, с. 214], після чого натхненно викладено авторський ідеал: об’єднаний і вільний український народ від Кавказу до Бескиду й Чорного моря. Якщо раніше Франко-публіцист, розчарований і розлючений своєю поразкою на виборах до Державної Ради в березні 1897 р. на Перемищині, Самбірщині, Мостищині та Дрогобиччині, того ж року в передмові польською мовою «Nieco o sobie samym» [«Дещо про себе самого»] до своєї збірки «Obrazki galicyjskie» (вийшла у травні) скептично зауважив: «<...> будущини [України. – Є. Н.] не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ» [т. 31, с. 31], то тепер Франко-поет натхненно пророкував:
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі. [т. 5, с. 214]
Вираження соборницько-державницької ідеї з подібним територіальним окресленням уже раніше траплялося в українській поезії, наприклад, у вірші галицького поета й політичного публіциста Ксенофонта Климковича «Великі роковини» (Слово. 1863. № 5. 16/28.І. С. 19–21). В ньому опоетизовано «край <…>, / Що розстелився скрізь гень-гень: / Із-від Дону та аж до Сяну, / Із-під Кавказу за Карпат, / До Чорноморя від Есмані». Вірш пройнятий патетикою єдності Наддністрянської та Наддніпрянської України, поділеної кордонами: «А родину розлучити, / Ніхто не розлучить: / Не розлучать гори, море, / А не то що Збручі; / Не розлучать государства, / Берла і корони; / Не розлучать хінські [китайські. – Є. Н.] мури, / А не то кордони / Розлучили б!..». На «сей гарний стихотвір», присвячений тисячолітньому існуванню Руси – України, звернув увагу й розлого зацитував його Омелян Огоновський у літературній сильветці К. Климковича в своїй «Історії літератури руської»⁶, яку Франко добре знав, бо відгукнувся на неї рецензією у львівській польській газеті «Kurjer Lwowski» (1889. № 188. 9.VII. С. 5). Правдоподібно, назва Климковичевого вірша ремінісцентно віддзеркалилася в однойменному заголовку Франкової поезії «Великі роковини».
Сам Франко в ранньому вірші «Розвивайся, ти, високий дубе...» (1883) пророкував, що постане «Україна, / щаслива і вільна, / Від Кубані аж до Сяна-річки / Одна, нероздільна» [т. 52, с. 23–24]. Подібні межі України з тими самими та іншими гідронімами й оронімами означено й у Франкових поезіях «Святовечірня казка» (1883): «Отсе моя держава <...>: Дністер, Дніпро і Дон, Бескиди і Кавказ» [т. 52, с. 36]; «В двадцять п’яті роковини смерті Тараса Гр[игоровича] Шевченка» (1886): «По Кавказ від Сяну» [т. 2, с. 400]. Певно, така соборницько-державницька патетика Франкової поезії впливала на формування відповідного мислення та самостійницького ідеалу молодого Юліяна Бачинського, який висунув гасло: «Україна для себе! <...> Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна – одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!»⁷. Навзаєм ремінісценція цієї патетичної фрази відчутна у пролозі до поеми «Мойсей», датованому 20 липня 1905 р.
Промовистий пролог дає ясно зрозуміти, що в поемі «Мойсей» під біблійними образами «Ізраїля» [т. 5, с. 214, 215, 228, 230, 235, 237–239, 258] та «вбогого народу», який «У батьківщині своїй <…> гість» [т. 5, с. 227], алегорично змальовано долю України та історичні митарства українського народу, закодовано думку про доконечність перетворення українців «із номад лінивих» на «люд героїв» [т. 5, с. 264], а юдейські ідеали «держави» [т. 5, с. 237], «чудового обіцяного краю» [т. 5, с. 215] і «вітчини осяйної» [т. 5, с. 262] проеціюються на виборювану українську державність (Франко-Мойсей до України-Ізраїля: «В тобі дух мій, будуще моє, / І краса, і держава» [т. 5, с. 237]). «Чи ж довіку не вирваться вже / Люду мому з неволі?» [т. 5, с. 258] – ось головна проблема, яка хвилює Франкового «пророка» [т. 5, с. 216, 249] і «проводиря» [т. 5, с. 251] Мойсея, дарма, що «гебрейськеє царство», яке «сліз / Коштуватиме й крові», «заважить у судьбах землі, / Як та муха волові» [т. 5, с. 255–256]. Так рідне, національне, попри його частковий характер і, здавалося б, незначний вплив на глобальні процеси, вивищується над загальнолюдським.
Біблійна оповідь про Мойсея має кілька вельми важливих для свого часу сенсів: антиязичницький (спрямована проти поганського багатобожжя, ритуалів, обрядів, вірувань, забобонів тощо); моральний, культурний (пропагує норми морального, гуманного і справедливого, чистоплотного співжиття ізраїльтян, громадського і родинного: категоричні заборони вбивства, крадіжок, лжесвідчення, чужоложства, кровозмішання, гомосексуалізму тощо, регулювання і приписи щодо споживання певної їжі); етнічний (вибраний народ; регулює відносини ізраїльтян з іншими народами, племенами; визвольний чин, захоплення землі для проживання, створення власної держави). З цього комплексу смислів Франко вибирає суто етнічний, проектуючи його на Україну й український народ.
Уже раніше в згаданих «Великих роковинах» поет з надією звертав погляд до молоді:
Таж не даром пробудився
Український жвавий рід.
Таж не даром іскри грають
У очах тих молодих!
Чей нові мечі засяють
У правицях у твердих. [т. 52, с. 178]
Впадає в око, що й у поемі «Мойсей» змальовано образ «дітвори», яка на подив «напівсонних батьків» «Дивні іграшки зводить: / То воює, мурує міста, / То городи городить» [т. 5, с. 215], то вбиває скорпіонів у степу [т. 5, с. 240]. У Біблії (Мойсеєвому П’ятикнижжі) зображення нових поколінь ізраїльтян, дітей, що, вирісши, піднімуться до визвольного зриву, немає. Певно, не без впливу спілкувань-суперечок із «молодими» радикалами-державниками (В’ячеславом Будзиновським, Юліяном Бачинським та ін.) Франко алегорично зображує, як підростають нові покоління українців, котрі слушного часу рішуче й завзято підіймуться до відчайдушної боротьби за здобуття національної державності. Поема саме завершується змалюванням такого національно-визвольного зриву народу на заклик молодого провідника, «князя конюхів» Єгошуа: «До походу! До зброї!» «До бою!» [т. 5, с. 263]. Останні строфи твору є поетизацією збройної сили, застосованої для здобуття «обітованого краю» [т. 5, с. 261]. Колишній соціальний революціонер, який допускав «війну криваву» за встановлення соціалістичного ладу (вірш «На суді», 1880), тепер суґестує майбутню збройну боротьбу за українську державність.
У Франковому «Мойсеї» (як і в Старому Завіті) ізраїльтяни діють як завойовники. Патетика поеми, спроектована на визвольний чин українства, схвалює це, тоді як у розвідці «Поема про сотворення світу», написаній наприкінці 1904 р. й опублікованій у січні – квітні 1905-го, Франко не виходив за межі стародавньої історії й осудливо відгукнувся про старозавітний юдейський етноцентризм:
«<…> в тих гебрейських книгах, бодай у значній їх часті, Бог виступає як Бог самих тільки жидів; він велить їм без пощади вбивати людей іншої національності і дуже гостро остерігає їх, щоб не піддавалися богам тих інших народів. <…> Усе те були речі які собі хочете, але певно не вияви найвищої мудрості і найвищої правди» [т. 35, с. 268].
Так тодішній Франко виважував пріоритети між гуманізмом і войовничим націоналізмом. Це був динамічний процес, продиктований письменниковим прагненням зорієнтуватися самому й дати чіткі орієнтири співвітчизникам для обстоювання власних національних інтересів у складному й суперечливому ході людської історії.
______________________
¹ До згадки М. Коцюбинського в листі від 14 червня 1905 р. з Цюриха: «Тільки й було гарної погоди, що у Львові та тоді, як ми їздили на село», – В. Гнатюк додав примітку: «М. Коцюбинський приїхав до Львова в дорозі до Берліна перед самим Великоднем. Бажаючи показати йому наше село, виїхав я з ним і д-ром І. Франком на самі свята до Яйковець, до тамошного пароха о. Сев[ерина] Борачка, де провели ми час дуже приємно. При повороті до Львова чекали ми довший час у Кохавині на поїзд, під час чого д-р І. Франко написав своїх “Конкістадорів”» (Коцюбинський М. Листи до Володимира Гнатюка / Михайло Коцюбинський ; З передмовою і поясненями Володимира Гнатюка. Львів : Накладом Видавничої Спілки «Дїло», 1914. С. 75). Насправді, як свідчить не лише Франкове датування, а й публікація «Конкістадорів» у вересневому числі «Літературно-Наукового Вістника» за 1904 р., вірш написано не на Великодні свята 1905 р. (Великдень тоді припав на 17/30 квітня), а 26 липня 1904 р.
Северин Борачок (1859–1923) — греко-католицький священик, громадський діяч на Стрийщині та Жидачівщині, один із засновників різних економічних товариств. Яйківці – тепер с. Антонівка в Жидачівському районі Львівської області. Кохавина – тепер передмістя містечка Гніздичева в тому самому районі.
² Янів В. Українська духовість у поетичній візії Шевченка // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. Париж; Нью-Йорк; Мюнхен; Торонто; Сідней, 1962. Т. 169: Збірник на пошану Зенона Кузелі. С. 526.
³ У такому самому сенсі поетизує конкістадорів героїня «Вальдшнепів» (1927) Миколи Хвильового Аглая, перехиляючи за них келих горілки: «Я випила, товариство, за відважних і вольових людей. Чуєте? Я випила за безумство хоробрих. <...> Я випила за те безумство, що <...> горить вічним огнем стремління в невідомі краї. Я випила за безумство конквістадорів…» (Хвильовий М. Вальдшнепи // Хвильовий М. Твори: у 2 т. К.: Дніпро, 1991. Т. 2. С. 244).
⁴Кравців Б. Від «Каменярів» до «Конкістадорів» // Свобода. Джерзі Ситі і Ню Йорк, 1956. № 155. 15.VIII. С. 6.
⁵ Слово «конкістадори» виринуло у Франковій творчості ще 1900 р. у згаданому полілозі «На склоні віку», але не в прямому, а в переносному значенні. Вустами вигаданого мислителя Іларіона Франко так висловився про ХІХ ст.: «Ми ввійшли в епоху нових конкістадорів, геройський вік таких завойовників у духовій сфері, як Гумбольд, Нібур, Гротефенд, Дарвін, або таких героїв техніки, як Стефенсон, Нобель, Едісон, Рентген» [т. 45, с. 292]. Слово «конкістадори» у поєднанні зі словом «геройський» у прямому розумінні стосується воєнних звитяг, у переносному – подвигів у розумовій сфері (наукових і технічних відкриттів). Таким чином, це слово у другому вжитку ушляхетнено, хоча контекст полілогу не дає підстав вважати, що в прямому сенсі воно містило для Франка негативні конотації. А у вірші «Конкістадори» цьому слову, що позначає завойовницький, здобувацький героїзм, поет надав позитивного змісту.
⁶ Огоновскій О. Исторія литературы рускои / Написавъ Омелянъ Огоновскій. Львôв: Накладомъ Товариства имени Шевченка, 1889. Часть ІІ. 1. вôддѣлъ. С. 613–614.
⁷ Бачиньский Ю. Україна irrеdenta (по поводу еміґрації): Суспільно-політичний скіц / Юліян Бачиньский. Львів: Накл. «Універзальної Бібліотеки», 1895. С. 74.
28.05.2018