Леонид Фризман. Иван Франко: взгляд на литературу / Леонид Фризман. Киев : Издательский дом Дмитрия Бураго, 2017. 606 с.
Відомий харківський літературознавець торік випустив у світ монографію російською мовою про Івана Франка як історика літератури та критика, що її, за власним свідченням, задумав ще 2 січня 2016 р. (с. 22) – очевидно, до 160-річчя від дня народження і 100-річчя від дня смерті нашого майстра слова. У ній простежується становлення Франка як літературознавця, з’ясовується, на що спрямований його погляд (на «явища дійсного життя» і «людську душу»), відтак докладно висвітлюються Франкові погляди на українських письменників – попередників (Іван Вишенський, Сковорода, Котляревський, Квітка, Шевченко та ін.) і сучасників (Куліш, Федькович, Руданський, Забіла, Нечуй-Левицький, Самійленко, Старицький, Марко Вовчок, Леся Українка), російських літераторів (Успенський, Добролюбов, Писарев, Чернишевський, Помяловський, Герцен, Тургенєв, Гоголь, Щедрін, Лев Толстой, Пушкін), західноєвропейських класиків (Золя, Данте, Шекспір, Ґете, Байрон) і польських поетів (Ґощинський, Каспрович, Конопніцька, Міцкевич). Принагідно порушуються проблеми Франкового ставлення до росіян, москвофілів, євреїв, до польського питання. У підході дослідника переважає інтерпретаційний переказ Франкових висловлювань про різних письменників. Вдало поєднано розкутий і легко доступний для сприймання науковий стиль з есеїстичним, блискучим майстром якого є автор книжки.
Леонід Фрізман почасти йде тим шляхом, що й автори «Франківської енциклопедії» в серії «Іван Франко і нова українська література. Попередники та сучасники», перший том якої вийшов 2016 року. Лише ми системно й всебічно розкриваємо взаємини Франка з тим чи тим письменником, зокрема й особисті зустрічі, листування, видавничі проекти, обопільні відгуки, а не тільки Франкову оцінку його. До того ж джерелом Фрізманових з’ясувань Франкових поглядів на письменників слугують майже винятково «Зібрання творів» у 50-ти томах, додатковий 54-й том і праці радянських літературознавців 1950–1980-х років. Дослідження наступних десятиріч у поле його зору не потрапляють.
Можна закинути авторові монографії необізнаність із найновішою франкознавчою літературою. Як і те, що багато переповідається або цитується Франкових висловлювань, переважно з доповненнями їх жвавими коментарями дослідника, але не завжди з глибоким аналізом (на такому тлі вигідно вирізняється вдумливий розбір неоднозначних суджень Франка про «Войну и мир» Толстого, поставлений у контекст перших відгуків російської критики про роман). Подекуди Леонід Фрізман стає на точку зору Франка там, де вона потребує всебічного осмислення і пояснення, як ось у випадках із його «неоднозначною, суперечливою і мінливою», за визнанням ученого (с. 389), увагою до творчості й діяльності Куліша або з упередженою оцінкою еволюції Каспровича в бік модернізму. Впадає в око, що в монографії питання Франкової рецепції модерністських письменників назагал обійдене увагою.
В одному місці закралася прикра неточність. Мавши на увазі галицького поета Маріяна Глушкевича, який віршував російською та українською мовами, дослідник помилково зазначає, начебто Франко в статті «“Ідеї” й “ідеали” галицької москвофільської молодежі» (1905) мовить «о давно умершем Глушкевиче так, как будто он был жив» (с. 469); за домислом дослідника, це «полемический приём, <...> полон глубокого смысла» (с. 470). Насправді Маріян Глушкевич на час появи Франкової статті мав 28 років, відтак іще жив довго й помер аж 1935 року (у 50-томнику в коментарі упорядників про Глушкевича замість дати смерті – знак запитання [т. 45, с. 551]; див. статтю про нього в першому томі «Франківської енциклопедії»¹).
Попри зазначені недохопи праця Леоніда Фрізмана варта гідного пошанування. Те, що російськомовний харківський єврей написав про Франка дуже прихильну до нашого письменника книжку, заслуговує на всіляку підтримку і схвалення. Особливо нині, коли в Росії українську літературу майже не досліджують (за виїмком кількох учених українського походження), а про Гоголя та галицьке москвофільство деякі російські вчені й публіцисти пишуть вкрай тенденційно, така російськомовна монографія особливо важлива. До слова, Леонід Фрізман, розглядаючи Франкове ставлення до галицьких москвофілів (підрозділ «Москвофилы», с. 454–471), підтримує його оцінку їх як «слуг русского правительства, “его агентов и агитаторов”» (с. 457), поділяє його «идейное неприятие» їх, до якого домішувалась «немалая толика откровенного презрения» (с. 457). Франкову антимосквофільську статтю «“Ідеї” й “ідеали” галицької москвофільської молодежі» автор монографії оцінює як таку, що «и по зрелости содержания, и по блеску формы должна быть причислена к самым ярким образцам его литературной публицистики» (с. 469). Солідаризується він і з докладно розтлумаченими в монографії Франковими характеристиками москвофільських письменників Гушалевича та Наумовича.
Дослідникам теми «Франко й Пушкін» знадобиться таке зауваження авторитетного пушкініста, яким давно є Леонід Фрізман: «Сегодня иные комментарии Франко к пушкинским стихам могут вызвать снисходительную улыбку» (с. 372). Справді, за сто років розвитку пушкінознавства частина Франкових коментарів застаріла. Водночас розгляд Франкового трактування пушкінських імперських маніфестів «Клеветникам России» і «Бородинская годовщина» автор книжки ставить у контекст критики їх з боку Герцена, Добролюбова й Писарева (с. 375–376, 379) і визнає слушність того, що в поетичній полеміці Пушкіна («Он между нами жил…») з Міцкевичем («Do przyjaciół Moskali») «Франко стал на сторону польского поэта: Пушкин увидел в стихах Мицкевича лишь озлобление, в то время как они были вызваны “страшной кровавой действительностью” – расправой с поляками, восставшими против своих угнетателей» (с. 378).
Вартим уваги є й таке цікаве спостереження Леоніда Фрізмана над літературознавчим стилем Франка: «<…> способность его [Франка. – Є. Н.] меняться поразительна. Большинство критиков обладает своей, только им присущей, узнаваемой манерой письма. Статью Добролюбова не спутаешь со статьёй Писарева. Но не таков Франко. Он бывал так изменчив, так не похож в разных статьях на самого себя, что атрибутировать их по стилю было бы делом совершенно безнадёжным. Но статья “Лев Толстой” открывает нам его умение менять манеру письма даже в пределах одного текста в зависимости от отношения критика к анализируемому материалу» (с. 361). Це спостереження, хоча, може, дещо утрируване, узгоджується із загалом подиву гідною надзвичайною варіативністю літературного стилю Франка.
З приводу Франкового зауваження у листі до Яна Бодуена де Куртене з другої половини лютого 1898 р. про те, що «подвійну етичну міру – одна для себе, а інша для других», він «знав уже раніше в євреїв» [т. 50, с. 105], Леонід Фрізман зазначив, що це «упоминание о евреях никакого антисемитского смысла не содержит» (с. 567). Голос авторитетного літературознавця – етнічного єврея особливо значливий на тлі недавніх нападок в Австрії на Франка за нібито антисемітизм.
Крім висвітлення суто історико-літературних питань у книжці Леоніда Фрізмана є й інші окремі цікавинки, як ось вказівка на те, що в рядках Бориса Чичибабіна «Я дышал историей России. / Все листы в крови – куда ни глянь! / Грозный царь на кровли городские / простирает бешеную длань» і т. д. (с. 34) типологічно (без контактно-генетичного зв’язку) відлунюють Франкові почуття, виявні у словах із передмови «Nieco o sobie samym» («Дещо про себе самого») до збірки «Obrazki galicyjskie» (1897): «<...> навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. <...> Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю <...>. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею» [т. 31, с. 31].
Дослідник звернув увагу й на те, що Франкова заява «не люблю русинів» у тій-таки передмові [т. 31, с. 30] знайшла несподіване продовження у вірші російського поета Александра Кушніра «Не люблю французов с их прижимистостью и эгоизмом…», у якому поет «как мыслитель с нетривиальным, порой парадоксальным складом ума» (за характеристикою Л. Фрізмана, с. 38) демонстративно зізнається у нелюбові до французів, арабів, євреїв, англійців, німців, італійців, росіян, іспанців, «північних» і «південних» «народностей» (не наводжу цього вірша, бо охочі легко знайдуть його в Інтернеті). Українці у вірші не фігурують. Може, тому, що Франко вже зазначив, за що не варто любити «русинів». Жартую, звичайно, бо навряд чи Кушнір склав свого вірша під безпосереднім впливом Франкової передмови, хоча якісь чи то реальні відголоски цієї резонансної статті, чи то її незбагненні інтелектуальні флюїди на якомусь позасвідомому (містично-архетипному) рівні могли дійти до російського поета. У кожному разі, він продовжив Франків мотив зізнання у нелюбові до певної нації, поширивши його зі своєї нації на інші, знакові. Як нема жодних підстав звинувачувати Франка в українофобії (навпаки, Франкове «не люблю» народилося «з надмірної любови»), так і не варто звинувачувати Кушніра в ксенофобії, то більше, що він, російськомовний єврей, пише про нелюбов і до росіян, і до євреїв, а врешті, зізнається у своєму космополітизмі (на відміну від Франкової передмови та його віршованого послання «Сідоглавому», в Кушніревому вірші виявнюється не біль, а поза). «Вряд ли найдётся здравомыслящий человек, который воспримет эти “не люблю” буквально», – зауважує Леонід Фрізман про вірш Кушніра (с. 39). Зрештою, такі зізнання в етнічній нелюбові – це спосіб покритикувати певні негативні явища в життєдіяльності й ментальності тої чи тої нації.
Шкода, що в книжці Фрізмана мало таких цікавих спостережень над несподіваними перегуками сучасної літератури із Франковою творчістю.
________________________________
¹ Нахлік Євген, Нахлік Оксана. Глушкевич Маріян Костянтин Теофілович / Євген Нахлік, Оксана Нахлік // Франківська енциклопедія : у 7 т. – Львів : Світ, 2016. – Т. 1 : А–Ж. – С. 357–360.
17.05.2018