Норман

 

Пригадалося таке: з Норманом Манею кілька років тому повертаємося з читання, яке відбулося у Вірменській церкві Holy Cross Church of Armenia, що на 187-ій вулиці. Їдемо сабвеєм.

 

Норман каже: «Цікаво б знати, що роблять два європейські письменники у цій божевільній країні?».

 

«Поки що їдуть у сабвеї», – відповідаю.

 

І ми розреготалися.

 

Лише на перший погляд цей діалог банальний. У ньому прихована письменницька туга специфіки вживання в Америку. Особливо коли ти пишеш, а твоя мова не англійська. Мені доводилося з багатьма розмовляти на цю тему, безліч разів відповідати на питання з цього приводу. Мабуть, не тільки мені. Мова – не лише повітря для письменника, це його нервова і кровоносна системи. Це все, чим він володіє. На щастя, мова – не записаний спадок, який можна відібрати через суд, якщо у заповіті щось не точно визначено спадкоємців. Вона завжди з тобою. Одначе, як не дивно, мова, до якої належиш, усе-таки існує в географічно означених кордонах, країни чи певної території. Інколи вона мандрує з якоюсь групою мовців, що вирішили з якихось причин переїхати до інших земель. У письменника ж мова завжди індивідуальна, незалежно в яких обставинах і за яких умов він нею послуговується. Захотілося поміркувати про усе це перед черговою зустріччю із румунським письменником Норманом Манею в Cafe Luxemburg, куди він запросив мене минулого вівтірка. Я згадав його есею «Мова у вигнанні», якою він, по суті, задекларував і визнав себе галерником румунської мови. Чи не дивно для народженого у буковинській Сучаві письменника писати румунською, хоча знає французьку, німецьку, трохи російську й українську? Може, й не дивно, оскільки історія вигнання його народу завжди супроводжувалася вживанням в інші мови. Така мовна амальгама цілком може служити мовною біографією Нормана.

 

Біля ресторану Cafe Luxemburg виставлено дві лавки. Я приїхав завчасно. Навіть з 72-ої вулиці перейшовшись неспішно до 70-ої – все одно до зустрічі залишалося півгодини. Норман вийшов зі свого будинку навпроти. З під'їзду до самої вулиці ажурне риштування нагадувало живопліт. У будинку, видно, щось ремонтують. Норман йшов, опираючись на палицю, ручка якої закінчувалася срібною головою качки. У ресторації Нормана знали: це було помітно, як офіціантки до нього вітаються і як він з ними жартує. Він попросив найкращий столик, але пора обідня – місця зайняті й нам запропонували сісти у правому кутку, біля господарських дверей.

 

Ми розмовляли про все, і раптом Норман сказав, що вдома у Сучаві вони розмовляли німецькою. Я розповів, що була така українська письменниця Ольга Кобилянська, котра починала писати німецькою. Норман про Кобилянську не чув, але зацікавився. Ми почали трохи про Чортків, оскільки нас міг би зв’язати Карл-Еміль Францоз. І це спрацювало. Норман сказав, що написав колись есею про Францоза, я зізнався, що також маю есею про нього. Тоді я витягнув свій телефон і знайшов в інтернеті пам’ятник Францозу в Чорткові. Якось це сусідство моєї Галичини з Нормановою Буковиною додавало нам відчуття спільного простору. Тут в Америці, в Нью-Йорку, на 70-тій вулиці ми мандрували, згадуючи містечка Галичини і Буковини й розуміли один одного, говорячи англійською, яка пручалася неповоротким язиком і кипіла слиною румунського та українського акцентів.

 

І ще у нашій розмові було спільне: життя в країнах розвинутого соціалізму. У них усім заправляв геній Карпат, у нас – полум’яний борець за мир у всьому світі. Я запитав Нормана про Нікіту Станеску. Чи він знав Нікіту? Виявилося, що вони дружили. Під час однієї розмови Нікіта вийшов на хвилю з кімнати і повернувся з трояндою, сказавши Норману, щоби той прийняв її як знак визнання прози, оскільки у поезії трапляється складніша мова для розуміння читачами, тому він, Норман, повинен зробити усе, щоби румунська мова його прози була прочитана у світі. Здається, це була їхня остання зустріч. Нікіта невдовзі помре, а Норман виїде з Румунії, взявши з собою мову та на спогад Нікітину троянду.

 

«Знаєш, – каже Норман, попиваючи червоне вино, – у 60-ті ніхто з румунських письменників не хотів їхати до Москви. Усі намагалися потрапити до Парижа, Мадрида чи Рима». У Спілці Норманові могли запропонувати поїздку винятково до Радянського Союзу, оскільки на Захід він ходу не мав. По-перше – молодий, по-друге – підозрілий. І от 1967 року він прилітає до Москви, відвідує Ленінград, Київ і Ригу. Здається, що за якусь там публікацію Норманові належався чималий гонорар в рублях. І він попрохав свого перекладача допомогти купити ікру. Кілограм чорної ікри був привезений до Бухареста. Запрошено друзів. Їли ікру до ранку. Можна тільки уявити собі це сибариство їди посеред румунської столиці, коли у той час не сплять ані геній Карпат, ані секурітате! Першого – не покидають думи про свій народ, других – підозри.

 

«Я тепер більше часу проводжу в Бард-коледжі, у Нью-Йорку з’являюся вряди-годи». Норман тривалий час викладав у Бард-коледжі. Він розповів історію з Філіпом Ротом. Чомусь ми згадали й цього письменника. Може, у зв’язку з Бруно Шульцом, а може, просто згадався. Норман каже, що вік примушує думати про місце вічного спочинку. І що він вибрав університетський цвинтар Бард-коледжу.

 

«І знаєш, я запропонував це Філіпу, тобто також там».

 

«І що?» –  питаю.

 

«Президент коледжу погодився».

 

 

За кілька днів імейлом я отримав вибачливого листа – Норман пообіцяв був мені щось надіслати, але натомість сповістив, що: «Я захворів і лежу в ліжку».

 

 

Мені завжди при зустрічі є про що поговорити з Норманом Манею. Принаймні ми подібно розуміємо, що означає мова для того, хто вийшов з дому, щоби повернутися кілька років опісля.

 

 

«Знаєш, Нормане, в Україні тих, хто виїхав, сприймають підозріло».

 

«Це ті, хто нікуди ніколи не виїжджав?»

 

«Мабуть, що так».

 

«Дається взнаки комуністичний період».

 

«Згода».

 

«А про мене писали, що я взагалі американський шпигун».

 

 

І ми розреготалися так само, як тоді у сабвеї.

 

 

12.05.2018