Книжку поезій Василя Махна «Схима», яка охоплює його збірки 1993 – 2023 років, висунуто на Шевченківську премію 2026 року. Вона є особливим підсумком поетичної творчости сучасного автора, його мистецького ужинку.
Творчість Василя Махна – віршника, прозаїка, мислителя – є свідченням поєднання в особі автора і філософа культури, й мистця, вартівника й доглядача мови, культурної спадщини, історії. Оселею його творчости-буття є українська мова, бо ж, переконаний він, «мова – останнє чого позбудешся».
Життя мистця ділиться на дві екзистенційні частини. Перша із них – в Україні. Друга – у Нью-Йорку, за тисячі миль від рідної землі. Цей поділ проходить і по його творчості. Вона є особливим ненастанним зшиванням його розколотого на два континенти серця. Його поезія і проза вібрує невпинним тамуванням прихованого фантомного екзистенційного щему минулого та сучасного. Він визнає, що «пам’ять – це те, що фіксує твій погляд; коли ти пишеш, ці речі активізуються і пробиваються, як гейзери. Із чого пише письменник – з уяви? А із чого уява складається? Вона складається зі скалок, емоцій, втрат, перемог, інших речей, із того всього ти починаєш конструювати дивний світ, який до тебе ніколи не існував. І ти стаєш творцем якогось нового словесного світу. Без пам’яті це зробити неможливо. Тому що, будьмо щирими, будь-який літературний твір – вірш, роман і так далі – це до певного сенсу списування з себе…».
Василь Махно не є еміґрантом-вигнанцем. Він живе і творить в одній із метрополій, де сходяться силові лінії творчих потуг різних народів та континентів, одній зі столиць світової культури: бібліотек, музеїв і виставок малярства, театрів і кіно, видавництв літературно-мистецьких часописів – усього того, що є незмінним зовнішнім виявом багатого мистецького життя. І водночас, він творить у цьому культурному просторі, який проростає його словами, фразами, поезією і прозою. В одному з інтерв’ю мистець переконує: «Думаю, що для письменника мова є повітрям, яким він живе, – тому якщо комусь зручно окреслювати мене письменником-еміґрантом, що тут вдієш. Сьогодні ці всі терміни втрачають сенс, бо світ розвивається так швидко і в таких різних напрямках, що будь-яке означення не передає змісту всіх змін».
Його творчість дає підстави сказати про нього словами віршника Єгуди бен Галеві, написаними дев’ять століть тому:
Я на Заході живу –
Але серце моє на Сході…
(переклад Григорія Латника)
Читання поезії мистця – мовби заглядання у глибокі лісові криниці, де навіть у сонячні дні панує глибинна затіненість. Лише нахилившись над свічадом поверхні води, призвичаївшись до світляних переходів і темних заводей дна, можна зауважити динамічний і глибиннний світ його метафорики. А іноді, у мерехтінні слів і їх фонічної симфонії, шукати загублені сенси і значення, бо ж «письмена як ікони зчорніли», і тоді вдасться запримітити мовби відблиск далеких зірок – «божих слів нерозгадані коди».
Метафоричність його віршів украй вибаглива. Тут «час догорає як хмиз», «зизо глипає пам’ять на мсту», «жінка – обточена глина», а «форма часу мов горіх пуста». Інколи око вихоплює й витончену звукову гру – «різдва дереворіз»; «із тиші в тишу прошмигає миш», а війна «корчить лихоліття лиховісну вічність» – занурену як у відлуння традиції поетики символізму, так і палімпсести імажинізму.
Його вірші – особливі простори, подібні до зораних нив чи неглибоких річкових заплав «олив’яних снів золотих», або «берега річки золотої глини», де читач, ніби «втікач самітний», намагаючись обережно ступати на пагорбки слів і коротких фраз, «і уздрівши не пагорб – а межі», відчуває під ними пливкість їх семантичних підтекстів, нестійкість, навіть зрадливість і плинність семантики й семіотики окремих образів. Йдучи-читаючи-перебираючись через ці слова-образи, їх асоціятивні ряди, постійно провалюєшся, зісковзуєш ніби до твердого ґрунту їх сутностей. І навіть тоді, вже намацавши-дошукавши цю глибшу основу сенсів і значень, відчуваєш, як під цим, здавалося б, спійманим єством образів і алюзій, і далі «блудиш по світах, петляєш» по метафоричних вузлах, які там гудуть і тремтять, таланіють, відкриваючи ще й інші глибинні заводі. Іноді густина значимости слів стає настільки непрохідною, що там, де «теплих запахів пущі – і квит / спорожнілих годин», часом бере сумнів, «чи годен / роздивитися як світовид / що нікого навколо – лиш води…».
Слова і образи, як на полотнах Рембранта ван Райна, покриті в поезії Василя Махна патиною тонів та напівтонів, затемених чи ледь освітлених, нагадують проминання, де «зелений листок почорніє в воді», а
із вічности плинного дива
в м’якій наче сніг золі
фонема звізди – олива
і піна прокислого пива
біліє як сіль землі.
Можна б, хоч і віддалено, шукати паралелей поетики й образности художнього світу Василя Махна в японській поетиці тисячолітньої давнини. Найпопулярнішими образами в цій поезії є квіти вишні, її квітування й проминання, опадання цвіту та червоне листя осінніх кленів. Ця проминальність і хуткоминучість є відображенням у мистецькому світі витончености-міябі засади моно-но аваре, себто «чарівливого смутку речей»:
нікого не запитуй – ключем замкнено їм уста
і ніхто не уздрить їх – і не почує
флейту голосу схожу на дзьобик жайвора
бо вони розтанули у білій млі – у молоці повітря –
наздоганяй тінь – і дивися на цвіт сливи –
складай свої пісні – в яких кожен звук – криниця смутку –
а лінії літер – золоті нитки світла – пряжа
соснового лісу…
І знову, ніби відлуння давньої японської традиції милування співом мацумусі – соснових цвіркунів, які, мабуть, ховаючись від людей, співають на повний голос або далеко в горах, або в соснових борах:
в якомусь столітньому вирі –
повітря проколоті діри
й над вухом сумний цвіркун…
Цей моно-но аваре – «чарівливий смуток речей» – характерний і для збірок «Схима / Книга пагорбів та годин / Лютневі елегії» із віршами 1993 –1998 років, і для «Плавників риби», що побачила світ у 2002.
Його поезія часом неначе оніричні мандри Ойкуменою людського буття, сповзання на цій дорозі на узбіччя, де вже проглядають прірви Потойбіччя. Анна Біла у книжці «Український літературний аванґард» назвала творчість Василя Махна «втягнутою у маґнітне поле сюрреалістичного образотворення». Саме з оковиду стильових парадиґм сюрреалізму можна шукати ледь вловимої розгадки таїни народження слова у метафоричному її розгортанні:
змислом – прив’ялими звуками – стеблом
що висохло і стирчить – наче дріт –
об яке зачепилось павутиння строфи
здувається вітром і прилипає до глини
летить – залишаючи срібну лінію –
тьмаве світло холодної блискавки
Прослідковуючи ці рядки у зворотньому порядку, ніби проходиш шлях народження вірша, поетичного образу: від громовиці-думки, спалаху неповторного метафоричного сплетіння, що розсвітлює значимість якогось образу, що ледь бринить вітром існування, до прозирання того, як на цьому висохлому стебелищі блискавки-здогаду, «стеблом, що висохло», раптом зачіпається павутиння строфи, що бринить новими, прив’ялими звуками, кристалізуючись у сутність і зміст поетичного буття. Бо ж неправда, «що усе нерухоме», бо ж
камінь мандрує
зберігаючи мову народження всесвіту
мову замислу де кожен звук – золота флейта.
Писання віршів, коли «ти пишеш / вмокаючи перо у морфій тиші» – це мовби пере-со-творення всесвіту, де поет
з’єднував часів напівпрозору сцену
півкруглий знак питань у коло замикав.
Це формування кола – досконалої фіґури – ніби новотворення, відновлення через вірші цілісности й довершености світу, й тому,
хоч книжників як маку – але голо
із ліній золотих стискаєш коло…
І запитання про загадку, таємницю процесу творчости, на яке немає відповіді:
навіщо поезія
хіба я можу переповісти таїну
яка і мені інколи відкривається
світлими пасмами золотої води
навіщо дерево
навіщо птах
навіщо золота шкаралуща слова…
Бо ж у творчості, як у «Книзі піску» Хорхе Люїса Борхеса, чи то «Чарівного пагорба» Ганса Крістіяна Андерсена,
кілька запитань полишаються без відповіді:
– білий папір – чи легше писати на піску
на камені в повітрі. Бути поетом
книги повітря поетом книги піску
поетом книги пагорба…
А далі в поезію входить океан, на березі якого
рибалки приходять до човнів перевернутих як мушлі
що гудуть гулом минулого; тиньк води –
вогкий запах і ластовиння солі – бридкі медузи –
розпластаними плямами покрили лінію берега
Порипують човни – вітер сушить їм ребра –
а позеленілі сіті розхитують тінями замість дерев
І на цьому березі вічного океану самотній ліричний герой, і
будиночок біля моря – тепла хвиля – пісок
посоловілі чайки – сомнабули сонного пляжу
хмари летять – і берег до тіла присох
і висихає серпень,
для якого найважливішим є
розлогі – мислі – мов хмари і кораблі –
і дивен солодкий овоч – віршів і снів –
і вже морська піна темніє в м’якій смолі
і тільки оте і кажеш – приголосні – голосні
Останній вірш збірки «Плавників риби» – «Елегія» – мовби моряцька пісня-шант, ніби прощання з особливим, без повернень, про-минулим, із ледь вловимими нотками настроєвости Артюра Рембо і Поля Верлєна, в якого
Найбільше знаджують серця нам
П’яні пісні, в яких з туманом
Ясна зливається блакить.
То за вуалем погляд милий,
То сонця опівденна гра,
То в час, як літо умира,
Зірок тремтіння злотокриле.
(«Поетичне мистецтво». Переклад Максима Рильського).
Ця «Елегія» – ніби провісник наступних збірок – «38 віршів про Нью-Йорк та дещо інше», «Cornelia Steet Cafe» й аж до «Одновітрильного дому», у яких
тутешній ландшафт – мов яструб – в сизій імлі; щоденник слів
укладений за абеткою мови; решта: приготування кави – запис витрат
споглядання пагорбів – і риб-летунів, що голкою часу зшивають дні –
постійне бажання мовчати – рибою смерти лежати на дні…
У цьому «щоденнику слів, укладениому за абеткою мови» – антиципація есеїстичної збірки «З голосних і приголосних…».
Вірші цих збірок свідчать про динаміку, трансформацію й зміну стильової палітри мистця, ніби натхненного Верлєновим «Поетичним мистецтвом», переходом до експресіоністського намагання відображати світ і людське буття в ньому крізь призму власних переживань і емоцій, крізь емоційний фільтр, сказати б, культурного й історіософського досвіду поета. У «Румунській ідилії» враження від Румунії накладаються й переплітаються із рецитаціями віршів Нікіти Станеску, із оглядинами «вузьких переходів у замку Дракули», із історичними алюзіями-леґендами про те, що румуни – це «залишки римського війська» на землях окупованої Римською імперією Дакії. І увесь художній простір вірша й справді нагадує згадуваний тут же театр абсурду Йожена Йонеско.
А простір океану, до якого знову й знову повертається слово поета, поєднується із минулим і сучасним, бо тут
повітря вбирає запах в якому присутній йод
у ньому також присутній чомусь Франсуа Війон
Задура і Шубер зі мною п’ють пиво також
і групу оцю малює місцевий Єронім Бош
Тут же «перечитані напам’ять Лі Бо і Ду Фу», і тут таки і спогад про «Нью-Йоркську групу», де
порожній East Village – зарóсла щока
Тарнавського – Бойчука й Рубчака
немає – Вони в 60-их
В каварні сидять попиваючи drink
забули про час і сидять отак рік
а може століття – Спитати?
І звичайно, їх величність, Нью-Йорк, місто, що ніколи не спить, не дрімає й живе в юдейській «Бруклінській елегії», у Мангетені «Музи», де
в зимі нью-йоркській – при воді та каві
в китайськім ресторанчику імлавім
епоха постмодерности – та кіч…
А загалом «Америка»
ця країна чужа – вона корабель між двох океанів
до правого борту прилипла рослина нью-йорк,
де
в якомусь із барів нью-йорка – мистецькій норі –
можна почути вірші та знати що цей вавилон
зібравши блукальців світу – множачи їх число –
племен і народів насіння яких поросло
у вічках сітей – у повітрі – і буйвола ріг
проколює сни україни…
У цих збірках – досвід пережитих мандрів країнами і книжками, інколи – ніби спроби увібрати в поетичні шати – майже за Умберто Еко – красу бридоти чи бридоту краси, еротичну пригоду як автомобільну мандрівку, й навіть обсценні вирази (англійською) – усе, як досвід існування у метрополії, спогади про дитинство, про юність, де переплітаються високе та низьке, сакральне та профанне.
І останні вірші – поезія війни. Це новий надлам у поетичному світі Василя Махна, де творчий тренос стає реквіємом над зруйнованими містами і убитими одвічним і довічним ворогом у часи Армаґедону мешканцями мирних міст і сіл.
Нині тут
завивають сирени – марширують полки
й пахне гливка земля
наш чорнозем і херсонський степ
і пролита кров навесні проросте
і заквітне навіть зола
Поет профетично поєднує нинішнє безврем’я люте із біблійним образом майбутнього проростання життя з обсипаних снопів:
я кажу: наші вірші нині такі
ми тепер не міста – батальйони й полки
Україна в огні
ми – пшениця зав’язана в тугість снопів
проросте наша кров з полів і лугів
бо усе пророста навесні
Реквіємом за загиблими є й «Псалом скорботи» і «Псальми Бучі», які виростають до крику крізь стиснуте тугом, жахом і жалем горло, до апокаліптичних символів і євангельських страстей, де, поруч з поетом, ридає Шевченко над розстріляними і замордованими у Бучі, Бородянці, Ізюмі:
я не знаю якою ж печальною
мусить бути печаль моя з псальмою
і яких ще потрібно слів?
Буча скручена скотчем й розстріляна
звірина із якою зустрілись ми
– десять рогів та сім голів –
перед тими страстями і Страсною
седимицею ми із Тарасом…
над Андрієм Петром Оксаною
що пливуть по небу ридванами
і гучними – як дзвін – риданнями
поклонімося Бучі псальмою…
Поезія Василя Махна – свічада слів, утривалення їх глибинної непроминальної сутности, бо ж мова – «гірний Тибет», на якому тримається всесвіт мистця:
я знаю що їй потрібен мій вірш
бо я її плоть і порох
мово – поети тоді живі
коли ти їм змочуєш горло…
Професор Леонід Рудницький якось висловив переконання, що Василь Махно, «український нью-йоркський поет, учень Богдана Ігоря Антонича та Федеріко Ґарсія Льорки, є поетом нашого ґлобалізованого суспільства». Його поезія й справді – прояв особливого універсалізму, де глибини людської душі, її біль і страждання не затираються скепсисом та іронією буття. Це поезія відкрита для світу, для всіх його мудрощів – від досвіду маленького хлоп’яти, що плаче при стриженні в цирульника (і, можливо, від того, що «саме тоді розлучалися батьки»), самотности, самозаглиблення, медитацій на березі океану, від представлення повсякдення життя у нетрях хмародерів Нью-Йорка, іноді – найбрутальніших виявів існування, до переживань часу Апокаліпису на рідній далекій землі.
Поезія Василя Махна – особливе продовження й вираження універсальности буття, екзистенції творчої людини у різні часи, у різних країнах. Він – мистець сучасного світу, поет і прозаїк його багатоманіття й культурної різнобарвности.
12.12.2025