Може видатися, що Томас Манн був улюбленцем долі. На перший погляд це так. Його письмо визнавалося вершинним досягненням німецької мови, його порівнювали з Ґете, він мешкав в чудових будинках, перебував на різних континентах, був громадянином (вимушено, звісно) кількох держав. Однак прихід до влади нацистів змінив звичний ритм та стандарт письменникового життя, з чого розпочався, так гадаю, процес переосмислення своєї батьківщини та нації. З мовою він нічого вдіяти не міг, вона була його повітрям. Манн не був властиво політичним есеїстом, ба радше навпаки, він готов був на початках свого письменства не бабратися в брудній політичній білизні. До того ж він пережив різні етапи становлення як письменник та політичний мислитель, починаючи від націоналістичного часопису Двадцяте століття, редагованого старшим братом Генріхом, до творів та есеїв, що припадали на останні роки життя. Той час, тобто початок двадцятого століття і далі до 1930-х рр., як політична круговерть Німеччини нам відомі: Перша світова, Веймарська республіка і прихід нацистів.
Спокушати нас може й таке: мовляв, Манн ніколи ні в чому не помилявся чи не сповідував на якомусь життєвому відтинку глорифікації німецького духу, чи навіть ніколи не страждав антисемітизмом. Зрештою, улюбленим композитором письменника був Ріхард Ваґнер. Це так, до слова. Дружина Томаса Манна Каті Прінґсгайм була німецькою єврейкою, тому в цьому питанні інтрига ще цікавіша. Протягом тривалого часу в нього був запеклий ворог – філософ Теодор Лессінґ. Манн вів щоденники. У них висловлювався про політичні та літературні події, зокрема про своє тривале протистояння з Лессінґом. До речі, уже перебуваючи у Швейцарії Манн забажав, щоби його рукописи, включно зі щоденниками, доставили йому. Цим займався один із синів Манна, а їхній водій, завербований нацистською таємною поліцією, допровадив спаковане саме до тайняків. Врешті Манн отримав бажане, бо політична поліція не знайшла там чогось небезпечного. До речі, до 1936 року Манн не висловлювався різко щодо нацистів та їхньої політики. Вичікував? Не розумів, що відбувається? На щось сподівався?
У листі до Каті Прінґсгайм від 1901 року, тобто майбутньої дружини, Манн виповідається на тему письменства, пишучи, що «талант – річ не зовсім легка, це не просто майстерність... В суті своїй – це потреба, це критичне уявлення про ідеал, це – невдоволення, яке через муку народжує і удосконалює майстерність». Що ж тут додати? Очевидно, молодий письменник прагне підготувати свою наречену до думки, що з письмом не все так просто – або, краще сказати, кепсько. А отже й майбутнє подружнє життя не буде устелено виключно трояндами.
У листах до певних адресатів, скажімо 1944–1945 рр., коли наближається кінець нацистської Німеччини, Манн усе частіше ставить питання про те, що чинити з Німеччиною після війни. Зрештою, це питання виринало не лише в його голові. Отож про виступ «Німеччина і німці» Томаса Манна, про який вестиму мову. Це була доповідь, влаштована в бібліотеці Конґресу США. Війна завершується. Країна його мови знищена і розбомблена. В повітрі не лише дими згарищ, але вітри усієї Європи, мови усієї Європи та війська союзників. Що може чи повинен відчувати письменник, який виступає перед авдиторією і мусить сказати їй пекучі слова про свою батьківщину, націю та, зрештою, самого себе? Усвідомлюючи свою бездомність, Манн свого часу скаже: «Німеччина там, де я». А от у листі від 24 квітня 1945 року до Аґнес Е. Меєр письменник присвячує цілий уступ власне самокоментуванню цього виступу й міркує, що «патріотична еміґрація, – а вона саме тепер надзвичайно патріотична, – ображена на мене за те, що я уважаю, що ця катастрофа поширюється на усе німецьке, на німецьку історію і німецький дух». Природно, що більшість із німецьких еміґрантів, які проживали в Америці, не вважали, що й вони винні. Вони відкидали звинувачення колективної вини. Однак Манн вирішує, що винні усі.
На початку 1930-х Томас Манн, збудувавши літній будинок на Ніді, три роки поспіль проводитиме там літні місяці зі своєю численною родиною. Місце для будинку вибрано на високому пагорбі, з якого відкривається чудова панорама Балтійського моря. Можливо, що шумовиння напливаючих хвиль і мандрування піщаних дюн, та ще сосни могли творити письменнику відчуття райського закутку. З німецького погляду ці землі, зокрема Куршська коса, завжди були німецькими, про що свідчили рибальські поселення, цвинтарі та інші артефакти присутності. Тобто Манн тут був вдома. Але вдома... Німеччина переживала непрості політичні пертурбації, і Європою вже бродив не лише привид комунізму, але реальний привид війни. Промине кілька років – і вдома для Манна буде геть кепсько. Він перебереться до Швейцарії. Нацисти, що були вже тоді при владі, планували влаштувати або автомобільний випадок, або отруєння. Манн для них був заяскравою фігурою, щоби його присутності не помічати. А будь-яке критичне слово у бік Гітлера та його режиму, звісно, псувало барабанний гул, освітлений смолоскипами. Ясно було, як білий день, що мирне життя закінчується і Німеччина готується до нової війни. Про це трубіла нацистська пропаганда, а починаючи з 1939 року, розібравшись з ненависною Францією та оголосивши війну Англії, Гітлер посунув на схід.
Томас Манн вирішує податися до Америки. Там доведеться відчувати увесь тягар катастрофи. Культура, якою тішилися й гонорувалися німці, перестала бути їхньою захисницею: на німців дивилися підозріло, усе німецьке викликало огиду. Спершу він у Принстоні. На його велике щастя, у нього впливова меценатка, чий чоловік – власник газети The Washington Post. У Принстоні письменник поселяється у великому будинку й отримує позицію викладача. Він також активно включається у писання політичних есеїв, друкуючи їх у найбільш впливових американських виданнях. Його брат Генріх Манн, також письменник, теж приїжджає до Америки, однак старшому ведеться в еміґрації не солодко. Обставини складалися несприятливі.
У наголовку питання письменник і нація передбачає поміркувати над конкретним часом і конкретним письменником. У такому ключі: чи відповідальна нація за письменника і чи творець слів відповідальний за націю. Знову ж таки, усе, якщо брати загальні поняття, видаватиметься нам відносним. Знаємо поширений вислів, що письменник нічим нікому не зобов’язаний, у нього єдиний обов’язок перед мовою, але тоді постають питання: а що це за обов’язок? Писати чи формувати? Тобто, пишучи літературні твори, чи письменник формує суспільну свідомість? Почасти так. Його голос у літературних творах, зважаючи на складність художньої мови, може не прочитуватися прямо, а отже есей як менш вибаглива форма (хоча хтозна) у всій своїй множинності здатен порятувати ситуацію. Тобто письменник може висловитися про важливі питання його часу і його нації. Сказати доступно і водночас зберегти привабливість письма і стилю. Я б радше проминув цю тему, яку надибав ув Манновій есеїстиці, якби не чимало обставин сучасного історичного циклу, в якому війна знову постала способом розв'язання територіальних і історичних проблем. Так-так, власне прочитаний текст «Німеччина та німці» в першу чергу для мене є цікавим з точки зору письменника нації, яка розв’язала Другу світову війну, тобто нації-аґресора. Після кровопролитної Другої світової війни виникло нове світове домовлення про кордони і порядок, а також про відчуття провини та способи спокути.
Культура тоді, як тепер, перестала виконувати роль стримуючого імперативу, тобто морального термометра, який мав би тривожно свідчити, до прикладу, що у нашого північного сусіда все зашкалює. Термометр свідчив – але ніхто усерйоз не брав до уваги, що реваншистські настрої у столиці колишньої розваленої радянської імперії знову зможуть прорости.
Якщо за часів Манна, також беремо це твердження з часткою умовності, письменник ще щось значив, то тепер слово, позиція, моральна відвага тощо перетворилися на торжище підміни, брехні та виродження. Усі аналоги з грецькою чи римською літературами – їхні міфологічні персонажі, кассандри та інші – залишалися красивими моделями-символами. Можна сказати, інтелектуальними забавками. Прихильники правих ідей в українському суспільстві, які стійко стояли на антиросійських позиціях і не допускали жодного послаблення щодо нуртуючих намірів путінської Росії, виглядали марґіналами учорашнього дня. Та й наша епоха уже такими категоріями мислити не хотіла. Мені видається, що нам пускали тумана в очі то єльцинським думай про Украину, то путінським, мовляв, ми визнаємо український суверенітет і непорушність кордонів. Кассандрине пророцтво було проявлено словами генерала Дудаєва про імперію та Україну – але й вони видавалися, як усе кассандрине, перебільшенням.
Томас Манн у тій промові намагається проговорити принаймні дві ключові тези. Перша – це історичні порахунки німецької нації зі свободою, і друга – чому німецький дух через культуру не впорався з новітніми викликами, що постали після поразки у Першій світовій війні. Звісно, не уникає наш автор і особистої відповідальності за письмо і свій народ, та все ж намагається загальне й особисте збалансувати.
Якщо б лінії розвитку політичних поглядів Манна були прямими і незмінними, то це б виглядало неправдоподібно. Не можна при здоровому глузді вимагати у будь-якого письменника такої стабільності. Які ж можуть бути закиди, що Манн був німцем, Цвейг – євреєм, а Мілош – поляком. Імена можна поназбирувати й інші, не це головне. Сутнісне – що кожен письменник успадковує з мовою і культурою історичний та соціальний багаж тієї нації, до якої належить. Не важливо, вельми цивілізованої чи менш. Власне цей багаж разом із національними міфами і фобіями творить для письма або ж рятівне коло, або ж замкнене. Що маю на увазі: американським письменникам, до прикладу, не шкодить винищення індіянців, бо вони формуються в переплавленій культурі, такому собі вариві з різних складників. Це дає їм спроможність, в переважній більшості, почуватися понаднаціональними, можна сказати ґлобальними. Для індійських, скажімо, питання колоніальності та соціальна кастова нерівність становить важливий сегмент національної свідомості. Вони навіть англійську мову привласнили для того, щоби нею розповісти про свої фобії та страхи. Для європейців до останнього часу, поки ідея мультикультурності ще блищала своєю привабливістю, тобто таким своєрідним американізмом (ось ще трішки – і ми також будемо понаднаціональні); так-от, для європейських письменників національне все ж становить наріжний камінь їхнього світогляду. Не націоналістичне, а саме національне. Якщо б ні, то звідки узявся цей есей у Манна? Чи тягар колективної вини легший за власну?
Завершу свої роздуми висловом того ж таки Томаса Манна: «Поета народжує не дар зображувати, а дар одухотворювати». Сподіваюся, що ви мене зрозуміли.
06.12.2025