Назустріч снігові

З восьмого поверху монреальського готелю виднілися засніжені дахи.

Будинки, що поруч – низькорослі. На місто насувається сніговія, а нам з дружиною потрібно повертатися домів. Небо тьмяніє, і прогноз місцевих телеканалів, схоже, справджується. Їхатимемо автом, і мене бентежить майбутня семигодинна подорож через гірський кряж Адірондак. Від першого містечка вже на американській стороні Чемплейн – і до Плеттсбурґа: власне там простягся той гірський кряж, який ніяк не об’їхати.

Позавчора Монреаль нас зустрів сніжком, а наступного дня – мокрим снігом. Ще один день проминув без опадів, а от у день від’їзду почало сипати. Незважаючи на те, що поселилися в самому центрі, вулички з хмародерів сусідять із двоповерховими будинками. Уживаються мирно. Нью-йоркської метушні нема. Над усім височіє мурал з Леонардом Коеном. Власне, мокрий сніг нас загнав до музею, який полишати не хотілося, і ми, блукаючи від зали до зали, роздивлялися картини, срібний посуд, модерні меблі тощо. Кілька полотен Пікассо, Далі, скульптури Джакометті, навіть інсталяція ковчегу – про всяк випадок.

Я стояв при вікні й розглядав сніг. Вуличка поміж нашим будинком та сусідніми була, що називається, внутрішня чи бічна, тобто по ній ніхто не перейшовся і не встиг наслідити. Це був внутрішній простір поміж тильними сторонами будинків. «Навряд чи хто взагалі тут ходитиме», – подумав я, і в ту ж мить з’явилася фігура в темній куртці, наталованій пір’ям канадських гусей. Я провів незнайомця поглядом і помітив, як від його черевиків втрамбувалися сліди. Згори ті сліди нагадували чаїні по мокрому піску.

«Справжня зима мусить бути зі снігом», – завжди кажу собі, коли надходить грудень. Очікування снігу – це якась дитяча упертість, непідробна віра, що зима і сніг невід’ємні. Звісно, що невід’ємні у певних широтах. Колись у лютому я бував то в Нікараґуа, то Мексиці, то кілька разів ув Домініканській Республіці – де все квітне, зеленіє й зими не існує апріорі.

Колись, як я дописував збірку «Зимові листи», світ потерпав від частих сніговій, що того року внадилися до Нью-Йорка. Чи то рік такий був, чи то я накликав їх своїми віршами, але замуровувало нас так, що авта доводилося відкопувати пластиковими лопатами, а сніг прогортали грейдери по кілька разів на день. Засипало мою веранду, кущі смородини, що тоді ще не перевелися, і, звісно, обтяту на зиму троянду, яка навесні вибухала десятками бутонів. Тиснув мороз. Поночі скрипів сусідський горіх. Білки ховалися в якихось дуплах або ще деінде. Провисали обліплені снігом електричні дроти, і життя, здавалося, завмирало на кілька днів. Особливо приємно було сидіти в товаристві кактуса, що красувався на підвіконні, наслухаючи протяжне свистіння чайника. Вірші писалися, і в книзі зимових листів падав сніг і курили заметілі.

У дні мого дитинства сніги накривали кущі шипшини. Червоні ягоди, не видзьобані горобцями, манили, і, йдучи вздовж Джуринки, ми вишукували їх, стрясаючи чубки снігу з нагого гілля кущів. Взагалі ми часто бродили вздовж річки, чорна вода якої примерзала до берегів. А як спокусливо було спробувати ступити хоч однією ногою! Якщо морозець був так собі, то крихка крига одразу обламувалася і рушала в плавбу. Її тягнув за собою неспішний зимовий плин річки. А якщо мороз кілька днів тримався міцний, то влаштовувалася ковзанка або ж гра у хокей. Хокейні ключки, виламані з кривих і грубих гілок, правили нам за справжні. Але все одно запам’яталися кислуваті ягоди шипшини над річкою з примерзлим берегом і тиша та поскрипування дерев. Найбільше взимку не хотілося відлиги. А вона почасти траплялася. Тоді сніг із синього перетворювався на брудну жовто-чорну масу. Він втрачав свою привабливість і первозданну красу, зіслану нам з неба. Здогади, що сиплеться пух з ангельських крил, мають право на існування. Без снігу ніхто не міг обійтися: ні вистигле груддя землі, ні примерзлі річки, ні стирти соломи, ні ми, дітвора, що найдужче чекали на нього.

Власне сніг через свою незвичну субстанцію схожий на поезію: бо тільки в поезії мозаїка, складена з окремих слів, перетворюється в смисли, як в природі – вода в зміст снігу. Від снігу вірші стають білішими, вони стають легкими й повітряними. Сніг, на диво, різнокольоровий, мінливий, а від доторку світла виграє, наче діамант. Як будь-яка природна стихія, він заворожує, тримаючи нас в заціпенінні. Вірші також, навіть після тисячного прочитання очима та подумки, не втрачають привабливості – якщо це поезія. Зимові вірші – засніжені, як тонка смужка берегової лінії або ж примерзлий білий чубок на шипшиновій гілці.

Сніги бувають легкі та важкі. Легкі пролітають і тануть, а важкі утрамбовуються й надовго стають камінними брилами і пам’яттю...

Зими, коли дідо перебував ще у Кривому Розі, а Федьо – на лісозаготівлі в Пермському краю, ми з бабцею переживали удвох. Зранку, коли у нас зночі сніжило, бабця довго молилася, заглядаючи у мережене морозом вікно й прохухуючи вузьке вічко, щоби переконатися, що сніг пустився ще й який. Тоді вона в суцільній темноті приxалапувала до грубки і, приклавши долоню до кафелю, промовляла: «Тепла, але до ранє вистигне». Я спостерігав, як скачуть язики вогню, і засинав. Зранку кімната вистигала і, накрившись з головою, я наслухав, як бабця, взуваючи валянки в кальоші, сама до себе говорила про сніг: «Але вже нападало. А по дорозі курит. Піду подивлюсє, чи пса не засипало в буді». У кухні потріскували патики, скроплені соляркою, і кімната поволі наповнювалася теплом. Бабця ще кілька разів виходила і входила до кімнати, вносячи зі собою пронизливий холод. Її обліплені снігом хустина і футерко свідчили, що завірюха продовжується. «Псови їсти дала, кури погодувала, – казала сама до себе. – Ага, а кіт?» Кіт, почувши згадку про себе, витягуючись виходив з-під бамбетля, де пролежав цілу ніч на старому засмальцованому светрі. Кіт не мав жодного імені, він просто кіт. Сорокатий, тобто білі і чорні латки, що розмістилися на його тілі так, як захотіли – нерівномірно і різного розміру. «Всьо сидит по хатах, – казала бабця, звертаючись до мене. – А ти сє виспав?» Я казав, що так, але залишати теплу постіль і перину мені не хотілося. Мені було чути, як кіт хлепче молоко. Бабця брала порожню путню і йшла по воду. Я таки змусив себе встати, одягнувся в байкові штани і таку ж вітрівку, а зверху бабцину стару камізельку. Чекав на воду, щоби змити лице та руки й пополоскати рот. Рипнули двері, потім ще одні. Врешті бабця увійшла з путнею, у якій плавав сніг. «Видиш, – сказала, – сніг пливає». Я казав: «Виджу». Вона зняла футерко, потім хустину і кинула їх на грубку, щоби сушилися. Її голова була сивою, наче притрушена тяжким снігом. Так, як тепер моя. Вона поставила рондель на блят. Чистила бараболю, сидячи на стільчику. Кіт сито дрімав біля теплої грубки. Ми поснідали, і я починаю крутитися. Бабця знає, що мені хочеться якнайшвидше вискочити на двір. Звісно, хотілося переконатися, що сніг падає і падає, і його вже стільки, що мені п’ятилітньому по коліна. Вона знає, що, вибігши з хати, я стрімголов полечу в пухнасту м’яку перину. Намочу штани і пальтечко. Наберу повні черевики снігу. Я розмовлятиму з псом, який ні за що не покидатиме своєї буди. Нагарцювавшись, залишати обору бабця мені заборонила, щоби я, не приведи Господи, не замерз, – повертаюся і застаю бабцю, що молиться, дрімаючого кота і щоденне булькотіння в баняках.

Які ж сині були сніги! Важкі та сині.

Монреальський сніг був ніякий. Звісно, що він був білий і намагався влізти в кожну шпарину, але не синій. Це був сніг з тих легких, що не запам’ятовуються.

Те, що ми в’їхали в гірський кряж, стало зрозуміло одразу: температура падала, хмари зробилися темно-фіолетовими і починалася хурделиця. Запрацювали «двірники». Гори, вкриті хвойними деревами, прийняли на себе першу снігову атаку і біліли. З-під коліс обганяючих нас авт, летіла снігова потеруха, особливо від дальнобійних вантажівок. Попереджувальні написи на електронних табло, що час до часу траплялися, попереджували про небезпеку цієї ділянки. Сніг, що починався в Монреалі, вирішив нас наздогнати й показати свою надприродну силу. По лобовому склі сікло протягом двох годин. Ми то долали пагорби, то знову з’їджали вдолину. Дорога нагадувала синусоїдну криву: гора – діл. Атмосферний тиск тиснув у скроні. І все ж білосніжні видива викликали не тільки тривожні відчуття, але й здивування. Ми їхали назустріч снігові, й він супроводжував нас – такий білий, важкий і волохатий, що не поміщався у коротке слово «сніг», бо був всеоб’ємним і всюдисущним.

Інколи собі міркую, що снігопади, утримуючи нас у своєму полоні, найближчі до поезії.

Чому? А хіба я знаю?