Володимир ГІНДА

 

Друга світова війна досі мерехтить сторінками, на яких вдало спекулюють політики різного штибу. В Україні до таких відносяться дивізія «Галичина» та Українська повстанська армія, які найбільшу масу негативу на свою адресу отримали за радянських часів, не припиняється він і досі. З нагоди Дня пам’яті і примирення хотілося б поговорити про життя солдатів дивізії «Галичина» в англійському полоні в Італії, при цьому уникаючи різних політичних і історичних оцінок, які зараз модно давати. Ми багато знаємо про створення дивізії, її бойовий шлях, поневіряння солдатів у радянських засланнях та життя в еміграції, але майже нічого про побут дивізійників у таборах військовополонених, а це понад три складні роки. У статті увага головним чином зосереджена на рімінському таборі. Наявний матеріал з окресленої теми не дає можливість втиснути його в невеличку публіцистичну розвідку, тому увага в ній зосереджена на найбільш цікавих моментах таборового життя: міновій торгівлі, харчуванні та релігії.

 

 

Напередодні капітуляції Німеччини генерал Павло Шандрук через посередників поінформував командування англійських військ, що наближалися із Заходу, про українську дивізію, яка тоді вже була перейменована в Першу Українську дивізію УНР, та її намір здатися в англійський полон. Події відбувалися біля місцевості Шпітталь. Коли Німеччина 8 травня 1945 р. капітулювала, українські солдати відійшли від фронту, щоб не потрапити до радянського полону і рушили назустріч англійцям. Навздогін їй рушили радянські війська та перерізали колони, що відступали. У результаті частина вояків, близько 1,5 тис. осіб, кинулися в інший бік і потрапили до американського полону, а понад 10 тис. здалися в полон англійцям. У травні на початку червня 1945 р., англійці переправили полонених до Італії та розмістили спочатку в таборі біля м. Белярія (представникам радянської репатріаційної комісії вдалося загітувати близько тисячі військових повернутися до Радянського Союзу), що на східному італійському узбережжі, а в жовтні 1945 р. поблизу містечка Ріміні.

 

 

У Ріміні створили великий табір для військовополонених різних національностей. Український табір був розташований окремо і поділений на полки, курені і сотні. За короткий час перебування в ньому українські вояки належним чином влаштували свій побут: збудували дві церкви, створили власний театр, ансамбль, ремісничу школу, «Просвіту», організували низку команд з ігрових видів спорту. Вояки намагалися все робити на український лад і за українськими звичаями. Навіть дві головні вулиці в таборі назвали – Київською та Львівською. На них двічі в день проходила перевірка полонених. Одним словом облаштували «за дротами невеличку Україну».

 

Вид бараків у таборі для інтернованих осіб в м. Беялярії, в якому утримувалися колишні вояки дивізії "Галичина", липень 1945 р

 

Громадсько-політичний діяч Зиновій Книш, побувавши у дивізійників із захопленням писав: «Наші хлопці в Ріміні не дармували, розбудували товариське й культурне життя, на душі так гарно стало, здавалося мені, що раптом на Україну перелетів. Оглянув я церкву, «Народний Дім», слухав промови полк. Долинського, водили мене до свого музею… зробило це на мене невисказане враження. Пробувши шість років між поляками, українське почуття виявлялося в мене тільки протестами, обороною свого імени і своєї національности, тепер же ж відчув я на собі подих України, що йшов від тієї маси молодих українців, від усіх тих виявів мистецького й культурного життя, що його вони так справно і так скоро зорганізували».

 

Роздача їжі полоненим дивізії "Галичина" в таборі для військовополонених

 

Вистачало у полонених і проблем. Однією з них було харчування, якого завжди не вистачало для молодих людей. За свідченнями дивізійників їх продуктовий пайок був значно менший від тих же німецьких полонених, але мусіли терпіти. «В усій нашій українській групі не було жодної польової кухні, – згадував вояк Євстахій Загачевський. – Доводилося гріти воду в їдунках, або принагідно знайдених пушках по консервах, щоб бодай напитися чаю, приділеного до нашої денної порції. Признаюся, що це був у мене перший від років, справжній чай, а не якийсь замінений, «ерзац». Чай, чи то вода була недостатньо переварена, через недостачу дров гріли її папером, роздобутим десь принагідно, переважно із опакувань харчів».

 

На гурт із десяти чоловік припадав один півкілограмовий буханець хліба, він єдиний, за спогадами полонених, становив «конкретний харч своєю величиною; все інше було в мініатюрному виді й кількості». Окрім хліба видавали по вісім «кексів», пушечку «корнетбіфу», або свинячих ковбасок, сухий чай, кусочок сиру, трішки цукру і сухого молока.

 

Колишні вояки в черзі за продовольчими пайками, липень 1945 р.

 

Кожен виробляв собі власний план, як виживати в такий ситуації. Одні намагалися розподіляти пайок на кілька частин і споживати упродовж дня, аби заспокоїти відчуття голоду, інші – з’їдали все за один раз і намагалися мало рухатися зберігаючи в такий спосіб калорії.

 

Таборові письменники доволі швидко щодо пайків склали жартівливу пісеньку на львівську мелодію «гоца, гоца», яка прижилася в «рімінському фольклорі». Ось кілька стрічок з неї:

 

…Хліб на десять – вісім кексів,

Нам Його Милість дає,

Хоч нема додатку, веселися братку,

Аргентина візи нам вже шле…

 

Під словами «Його Милість», полонені мали на увазі британського монарха.

 

Частенько солдати кидали кекси із пайків до чаю аби намокали. Робилося це для того, щоб звідти повилазили хробаки, яких зазвичай вистачало в них. «Голодна, та ще до того молода людина на такі дрібниці не зважала і просто викинувши з їдунки «непрошеного гостя», споживала «цінний дар», – зауважував Загачевський.

 

На таборовому жаргоні їх називали «намакальні». З часом, коли поміж полонених поширилася мінова торгівля, «намакальні» були ходовим товаром для обміну на цигарки.

 

На початку таборового життя, коли полоненні ще майже нічого не мали, окрім своїх продуктових пайків мінова торгівля, або як називали її самі полонені – «гандель», ледь жевріла. «Вже в Белярії був «базар-товчок», але в порівняні до базару в «рімінському» таборі він був нулем», – писав Загачевський. Справа в тому, що табір у Ріміні був набагато кращий від попередніх, також дивізійники отримали роботу як в таборі так і за його межами. А англійці доповнювали їх статки одностроєм, білизною, покривалами, теплими речами. Вояки, які їздили на роботу «за дроти», нав’язали контакти з італійцями, ну, і звичайно «гандель» почав розростатися. Вивозили з табору різні речі: взуття, однострої, білизну; до табору завозили переважно харчі.

 

Від початку 1946 р. до табору в Ріміні почали присилати посилки для полонених від рідних і знайомих з Канади й Америки, а в листах завжди знаходилися «зелені». «Після кожного нового прибуття пошти «з Риму» на «базарі» відбувався «гандель» не гірший за львівські «кракідани», – зауважував Загачевський. – Чого не було на тому базарі, – італійський хліб т. зв. «пан», тютюн, цигарки, цибуля, «пироги», чи то пак вареники, навіть для ласунів і тих, що мали «лірів» до волі, були справжні голубці. Залежно від якості «товару», як і від попиту його в італійців, ціни на них то підносилися, то спадали – справжня біржа!!! Пригадую собі, як на весну 1946 р. цілий табір отримав протимоскітні сітки на ліжка. Котрийсь із таборовиків назвав їх «бамухом», ну, і попит на ці «бамухи», був на базарі, аж гей! За один такий «бамух» таборовик міг мати курива на цілий місяць, та ще з два рази поласувати голубцями».

 

«Гандель» проводили полонені, що їздили на роботи «за дроти», а були й такі, які користувалися близьким розташуванням німецького табору. Вони тайком переходили туди і нав’язували «торгівлю» німцям. Останні приваблювали українських таборовиків тим, що, як уже зауважувалося, мали набагато кращий від них продуктовий пайок. Міни проводилися незважаючи на покарання англійців, які намагаючись це притишити, не пускали до табору чужих людей. Це призвело до того, що чимало співвітчизників, які мали намір допомогти полоненими, не могли потрапити без дозволу на територію табору. Тоді українські вояки проявили кмітливість та швидко налагодили дружні стосунки з місцевим італійським населенням, яке допомагало бажаючим потрапити до табору, переодягнувши в необхідний одяг. «Ходжу по дорозі і, продумую, коби бодай пачку якось передати. Надійшли якісь дивізійники з другого боку дротів, я пересунув пачку попід загорожу і просив передати Пальчукові й Богданові Дацковському, – писав про свої намагання потрапити до табору Зиновій Книш. – Знайшовся між ними старшина – Турко називався – і порадив, як дістатися до табору. Вже не один перед тим стояв перед такою перешкодою, і хлопці винайшли спосіб перепачковувати людей до табору і з табору. В недалекій хатині жили італійські дівчата і до них було гасло. Коли це гасло сказати, вони видають есесівський однострій, що його носять на собі полонені, і білу службову перепаску. Мені треба там передягнутися і сміливо йти до брами, не до тієї, куди не вдалося мені за першим разом, щоб не пізнали. Подав мені теж якісь незрозумілі для мене слова, що їх треба сказати вартовим у брамі.

 

Так я й зробив. Італійки вже розбудили в себе приязнь до українців і коли побачили в мене на рамені «Польща», косо споглядали на мене і майже не хотіли говорити. Розтлумачив я їм руками, що на рамені «Полянд», але в серці «Україна», вони подобрішали, видали речі і за годину я вже був у таборі».

 

Повертаючись до «гандляру», маємо зауважити, що одними з найкращих «гандлярів» були «хлопці» поручника М. Зайця, командира так званої «робочої команди», яка «спеціалізувалися» на вивозі нечистот із табору. Ніхто з англійської охорони не хотів заглядати до бочок, що смерділи за кілометр, тому вони й задавали тон міновій торгівлі в таборі, перевозячи в них товар.

 

Про статки спекулянтів-таборовиків красномовно писав у тижневику «Батьківщина» письменник-вояк Олексій Девлада: «Перебуваючи в таборі та маскуючись ім’ям українця, вони ставлять свій «гандель», «інтерес» понад усе і діють. Зразу ж відокремлюються від усіх таборовиків своїх хистом і матеріальним станом. На їх плечах і ногах бачимо вбрання та взуття далеко несхоже на звичайне таборове. На їх руках сяють золоті персні, годинники різних фірм і повні кишені грошей пачками. Та не задовольняє їх це. І вони діють далі. І увійшовши у довір’я своїх таборових «клієнтів», одержують від них для «комерчеських» цілей силу годинників та золотих і інших цінних речей, мандрують за дроти і, поторгувавши на «ринку», зі всим тим зникають. Швидко знаходять собі притулок, «сіньорин» та живуть он як!»

 

Загальний вид табору для військовополонених дивізійників.

 

Від початку 1946 р. з табору розпочали постійно втікати полонені. Звичайно для втечі в чужу країну потрібно було мати гроші, тому полонені частенько продавали на базарі сімейні коштовності чи амуніцію, а на виручені кошти облаштовували втечу. Ставлення італійського населення до втікачів було негативне. Зазвичай таких обдирали до нитки та віддавали до поліції. Неодноразово до табору привозили повішених на телефонних дротах втікачів, аби застрашити інших. Утім, втечі продовжувалися. Загалом за період перебування за дротами, втекла понад тисяча вояків.

 

На тему розквіту «чорного ринку», втеч, посилок із-за океану наспівували в таборі пісеньку на мелодії «Коломийок» та львівської пісні «рем бай, сєкай і уцєкай».

 

Ідеш за дроти до роботи,

Штани бери, завжди коц.

Може «Томик» не загляне,

Ти до «Макарона» зараз «гоц».

Будеш мати «пани», «кекси»,

І все, що душа бажа…

А як прийде травень, з тебе хлопець бравий

І з табору давай драпака…

Афідавіт і доляри, тітка вислала тобі,

Тепер можеш любий брате,

Жить в таборі, навіть у зимі.

 

Життя полонених зазвичай йшло доволі одноманітно, але до найбільшого пожвавлення мешканців «за дротами» призводив приїзд польового кіно, або музичного воза. Між собою дивізійними називали його «шафа грає». Неподалік від «рімінського табору» розташовувався жіночий табір в Річіоне, де перебували переважно медсестри дивізії «Галичина» та дружини старшин. Між таборами доволі швидко був налагоджений зв'язок. Дівчата неодноразово приїздили до Ріміні на танці, інколи на релігійні свята, окремі навіть брали участь в ансамблі таборовиків. Звичайно такі відвідини не могли минутися просто так, адже скрізь були молоді люди. Між хлопцями і дівчатами зароджувалися романтичні стосунки, з’являлися і таборові «Дон Жуани», які раз-по-раз втікали до Річіоне на гульки. Результатом таких відвідин стало створення кілька сімейних пар. Так 8 вересня 1946 р. обвінчалися хорунжий Б. Кондюк з Галиною Кравчук. Весілля за всіма українськими звичаями влаштували в таборі. Все це відразу викликало невдоволення англійського командування і такі контакти заборонили.

 

Колишні медсестри та дружини старшин дивізії СС "Галичина" в жіночому таборі Річіоне, 3 жовтня 1945 р.

 

Мали військовополонені і свою пресу в таборі – від серйозних газет – до жартівних. За підрахунками дослідника Миколи Тимошика в «рімінському таборі» функціонували 15 видань, які видавалися різним поліграфічним способом та різними накладами.

 

М. Тимошик також зауважує, що датою започаткування друкарської справи в таборі слід вважати 12 червня 1945 р., коли на одному з наметів з’явилася стіннівка з короткою назвою «Оса». «Ніхто й не підозрював тоді, що із цього розмальованого яскравими карикатурами одинокого примірника, коментарі до якого у віршованій чи прозовій формі були виконані на друкарській машинці, розростеться згодом у поважне періодичне видання-довгожитель. Уже з восьмого числа «Оса» отримує статус загальнотаборової гумористичної газети, друкується циклостильовим способом, «товстішає» від двох до 8-12 сторінок і поступово набирає наклад від 35 до 300 примірників», – пише дослідник.

 

 

Засновником та редактором «Оси» був поет-гуморист і художник-карикатурист Володимир Каплун, який всі свої тексти та малюнки підписував псевдонімом «Федя Юшка». Жартівлива газета настільки полюбилася таборянам, що виходила весь період існування табору, та продовжила видаватися вже у Великій Британії після розформування табору.

 

Окрім «Оси» в Ріміні популярними були такі видання як «Батьківщина», «Український козак», «Юнацький зрив», «Наш шлях», «Наша мета», «Наш голос», «Наше слово», «На старті», «Життя в таборі», «Таборовик», «Бюлетень об’єднаних таборових товариств “Просвіта”», «Хвалімо Бога».

 

Стрибки у висоту серед дивізійників під час змагань з легкої алтетики в Ріміні, 7 червня 1946 р.

 

Організували в Ріміні українські військовополонені і цех ремісників. У ньому найбільш знаними та авторитетними були майстри хорунжого Стрільчака. Вони майже всі були з Гуцульщини. Зазвичай майстри виготовляли різьбярським способом касетки, гуцульські топірці, папіросниці, про красу яких знали далеко за межами табору. «Головними нашими клієнтами були німці, вони замовляли в нас рамки, папіросниці, а найбільше касетки з подвійним дном. У таких касетках вони ховали золото та інші дорогі речі, щоб могти непомітно завести додому по звільненню з полону. Англійці, переважно старшини, часто замовляли різні речі, одначе ми старалися оминати їх, бо їхні вимоги були великі, але без винагороди. Наведу один приклад. Одного разу відвідав нашу майстерню англійський генерал та замовив касетку із спеціальними відзнаками. Виготовлення тієї касетки тривало цілий тиждень. Коли ми вручили касетку генералові, то у винагороду одержали одну пачку папіросів», – згадував дивізійник Степан Стрільчук, він працював у цій «артілі».

 

Окрім ремісників в Ріміні промишляли і «майстри», які прагнули нажитися на своїх виробах. Скажімо, доволі поширеним поміж полонених було так зване «українське золото». Виробляли підробку «винахідники» зі звичайних мосяжних трубок, які викручували з компресорів при гарматах. Відшліфувавши вироби якісно фарбували їх у необхідний колір, та для правдоподібності викарбувавши на ньому пробу, продавали італійцям, німцям, полякам, як золоті прикраси. Слава про «українське золото» поширилися на всю округу. Правдоподібності йому надавали плітки поляків, що українці встигли награбувати цього «золота» під час повстання у Варшаві. Італійці частенько ошивалися біля дротів українського табору випрошуючи у полонених «оро» (золото).

 

Набожні галичани не могли обійти релігію у своєму житті, тим більше поміж них були священики, які служили в дивізії. Загалом, релігійне питання в таборі перебувало в руках чотирьох греко-католицьких і одного православного священика. Власними силами вояки збудували з бараків «бочок» дві церкви, де кожної неділі, а інколи і в будні, відправлялося Богослужіння. Слово Боже викладали у всіх таборових школах і курсах. У храмах Божих існували церковні хори, греко-католицький і православний, які окрім співу в церквах, брали активну участь в організації світських імпрез.

 

Колишній вояк дивізії "Галичина" молиться біля польової каплиці в таборі Белярія, липень 1945 р.

 

У середині церкви були прикрашені іконостасами, виконаними самими полоненими. Згадуючи облаштування православної церкви Євгеній Загачевський писав: «Церковиця наша була уладжена так, як усі православні церкви всіх народів: був за іконостасом вівтар, у якому містився престіл і жертівник, намальовано образи, зроблено тетропод, ставники, навіть збудовано баню з восьми конечним хрестом. Над дияконськими дверима вояки варстатової сотні повісили для прикраси чудово виконані з бляхи та відповідно розмальовані копії орденів армії УНР – хреста Симона Петлюри та Залізного Хреста за Зимовий Похід 1919-1920 рр. Було перепроваджено до церкви електричне світло, а коло церкви збудовано дзвіницю. Замість дзвонів повісили сталеві криги з гарним голосом. Знайшовся теж досвідчений дзвонар. Це був Дмитро Мамчур з околиць Почаєва; дзвін своїм благовістям пригадував батьківщину та рідні святині. Ікони Спасителя та Божої Матері з українським орнаментом на ризах, а також плащаницю – намалював для нашої церкви під старшина артист-маляр В. Каплун».

 

У травні 1947 р., коли вояки почали ліквідовувати табір, церкви розібрали. Що могли спалили, металеві частини закопали, а решту забрали з собою до Великої Британії. За спогадами дивізійників ці реліквії довгий час перебували в англіканській церкві святої Марії Магдалини в м. Брадфорді.

 

«Рімінська ера» солдатів дивізії «Галичина» почала занепадати від весни 1947 р., коли англійці перемісти до Великої Британії значну частину полонених, де використовували їх на роботах у сільському господарстві. А від 1948 р., вояків почали звільняти з полону і більшість їх роз’їхалася по різним країнам світу. Найбільша «діаспора дивізійників» нараховується в Канаді. 

 

 

Всі підписані знимки — з ЦДКФФА України ім. Г. Пшеничного; інші — з видання "Оса: гумористично-сатиричний журнал Беллярія-Ріміні Італія 1945 - 1947" (Львів, 2013)

08.05.2018