Ярина Шумська

 

Документальний фільм данської режисерки Ельвіри Лінд «Боббі Джен» — це фіксація переломного моменту в житті американської танцівниці, перформерки Боббі Джен Сміт, котра після десяти років життя у Тель-Авіві, будучи солісткою відомої ізраїльської танцювальної групи «Батшева» (під керівництвом Охада Нахаріна) вирішує покинути все і повернуся у США, щоб знайти власне поле для творчості. Ця стрічка стала результатом знайомства у 2012 році  режисерки і танцівниці, двох жінок приблизно одного віку, для яких актуальним питанням є буття митця і спроби знайти свій шлях. Чи це фільм про мистецтво? Так. Про кохання? Так. І тут постають ще вужчі, глибші питання. Наскільки легко місце здатне відпускати і приймати? Яким є власний простір? Яке наше місце у світі? Як поєднати мистецтво і бажання заспокоїтися, осісти? Чим є дистанція в любові, і якою є любов на відстані? Що таке «правильно»? І чи варті зміни стількох зусиль?

 

 

Нью Йорк — це магніт для сучасного мистецтва, у ньому існує безліч можливостей для реалізації себе як самостійного митця. Він захоплює, інколи заковтує; він відкритий до самовираження, яке потребує зусиль, інколи й жертв. Але чи можливо сповна творити і жити всупереч серцю? Для Боббі переломним знаком змін стало відчуття, що вона не може розмежувати власну творчу роботу і те, що вона дає компанії, в якій танцює. Постало питання: «Що я хочу сказати світові?»

 

У фільмі яскраво відкривається внутрішній світ головної героїні, її творчі пошуки, переживання, кохання. Все це дозволяє побути, пожити з нею, відчути її правдивість, щирість цих спроб. Напевно, якби це був вигаданий сюжет з акторами у ролях, то ця стрічка сприймалася би зовсім іншою. Сьогодні фікція, поспіх і надмір є нормами сучасності, поняттями, які вдало характеризують теперішній час. Надмір інформації спотворює її комунікативний вплив, нівелює та стирає ідею спілкування і породжує шум. Ми живемо в оточенні хаосу звуків, вигаданих історій, шоу, котрі часто імітують реальність і правду. На контрасті до цього присутність справжньої Боббі підсилює її єдність з глядачем. Усвідомлення того, що зараз десь у Нью Йорку чи Тель-Авіві ця дівчина дихає, спить, кохає, що вона жива людина, що це її справжня історія, дає розуміння й усвідомлення її співіснування зі світом, наближає до глядача і нав’язує до перформансу, який виражається у творчості Боббі з танцювального аспекту.

 

Перформанс зобов’язує автора бути максимально присутнім. Якщо традиційні види мистецтва, які зорієнтовані на кінцевий продукт, дозволяють відволіктися під час роботи, подумати про щось абсолютно далеке, то перформанс — це просторовий рисунок, наповнений переживаннями, емоціями; стан, у процесі якого одна дія переходить в іншу; «перетікання», яке не можна зупинити, відійти і повернутися за годину, виправити чи скоректувати, — це дійство є тільки зараз, тільки тут, єдиний раз. Водночас цей жанр не дає грошової винагороди чи популярності як театральна вистава чи фільм. Можна записати одну пісню і з нею отримати статки. Перформери не мають цього. У світі сучасного танцю, коли вдається справді чудове соло, можливо, декілька людей його побачать.

 

Мова кожного перформера будується на його власному досвіді, зокрема й тілесному. Боббі Джен Сміт у групі «Батшева» працювала з інтуїтивною мовою руху, «Ґаґа», яка для неї є дуже природною. А що таке тіло, чим воно є? Це джерело напруги, спосіб вираження. «Тіло — це перший, найбільш природний інструмент людини» (Марсель Мосс), специфічна матерія, де масштаб, пропорції і анатомічні особливості відіграють дуже важливу роль у формуванні мови перформансу, стають силою руху. Тіло для автора є об’єктом, партнером і водночас самим виконавцем. Врешті, тіло і його досвід (фігура, постава, пам’ять) не лише творять знак довкола особи перформера, вони стають цим знаком. З’являється людина-скульптура, котра існує в процесі руху, є певною фіксацією змін (наслідком цього є й вуличні живі скульптури, та все ж тут розглядаємо інший аспект, більш індивідуальний, відмінний від комерційної першомети).

 

І найбільше притягує ситуація, коли саме тіло стає пунктом напруги, межі, опору. Як подолати стіну, коли її неможливо обійти чи знести? У творчих роботах Боббі чітко виражені пошуки енергетичного потенціалу, постійна боротьба зі стіною, навіть коли вона невидима, — а це провокує рух, присутність і неймовірну енергію цієї жінки. Така ситуація зумовлює величезну працю, і відповіддю на поставлену проблему буде вміння знайти задоволення в тому, що тебе обтяжує, болить, мучить: тоді відбувається народження нового.

 

Присутність оголеного тіла не кожен може споглядати; дехто бентежиться, хтось відчуває обурення. Але така форма презентації, коли вона доцільна, коли це виважене усвідомлене рішення, створює неймовірну атмосферу, котра виходить за межі близькості, інтимності, і є абсолютною щирістю, відвертістю. Перформанс Боббі Джен «Дослідження зусилля» поєднує її особисті випробування, попередні напрацювання та їх аналіз, в результаті чого вона зважується виступити перед публікою оголеною, прикриваючись лиш своїм довгим волоссям. Ця ситуація відокремлена від знайомої структури сорому, чистоти та скромності. Стан оголеності — зовсім інша ситуація, інше сприйняття людини людиною, що породжує глибші, сильніші образи і провокує чуттєвість середовища, де кожен рух, найдрібнішу деталь намагаєшся вловити. Це той момент, коли глядач і автор стають одним цілим; і в цьому проявляється якість роботи.

 

Перебування в тиші, занурення через зовнішні імпульси у власні думки, свій світ, для якого слів буває забагато, породжує поділ на приватний і публічний, явний і прихований простір, пошук межі між приватним і публічним жестом. За таких умов глядач стає важливим контекстом перформансу, який починається задовго до контакту з публікою, а потім, у її присутності змінюється відчуття простору: він наповнюється зовнішніми енергіями, що стимулюють ще сильнішу акцентацію процесу. І основна дія перформансу полягає в тому, що він зникає, він скороминучий, перетворюється у пам’ять.

 

На основі одного виваженого жесту може вибудуватися знак довкола перформера і його постаті. Для Боббі у процесі власних пошуків цей рух піддається повтору і в такій формі стає частиною окремого твору, стратегічним елементом дій. Наслідком цього постає ритм, що відкриває новий просторовий порядок. Повторюваний жест врешті втрачає інформативну функцію і породжує нові асоціації, значення. Багаторазовий повтор може зумовити створення знаку, що вичерпує твір — і таким чином в поле дії входить час як характеристика відкритого процесу. Ми замислюємося про час, про його роль і функцію в ситуації повторюваності, у постійно змінному просторі перформансу. Якою є присутність автора-виконавця у конкретному просторі? Яке його місце?

 

30 років стали знаковим пунктом в історії життя Боббі: це своєрідна межа, яка змусила її рухатися по-іншому, оцінити і відчути ситуацію довкола, прислухатися до себе і змінити власний творчий, життєвий шлях. Переїзд, нове середовище, позбутися попередніх зв’язків, нове кохання (Ор молодший від Боббі на десять років), почати все заново й самостійно — величезні ризики, які не підтримуються суспільством щодо усталеного бачення жінки. Коли тобі 30, то стереотипно треба мати сім’ю, дітей, будинок… стабільність. Але ця історія про любов до життя, про відданість собі і своїй справі, відвагу бути собою і не піддаватися спокусам суспільних норм. Великою мірою це фільм про пошук себе в мистецтві, в коханні, в світі: «Мені треба танцювати і тяжко працювати» (Б. Д. Сміт). Це фільм, який дивишся на одному диханні, ніби «летиш» з гори на велосипеді, а потім знову знаходиш в собі сили, щоб проїхати і прожити новий підйом. Прощання завжди несе смуток, але воно завжди веде до нового знайомства, до пізнання перш за все себе.

 

Можливість супроводжувати творчі пошуки Боббі — це величезний подарунок для глядача і відвага перформерки, адже не кожен погодиться відкрити свій внутрішній світ з усіма присутніми в ньому сумнівами, помилками, успіхами, хвилюваннями для всезагального огляду. Ельвіра Лінд під час роботи зробила все можливе, щоб зникнути, щоб бути невидимою. Тут дуже вдало виражено самодослідження, численні спостереження Боббі – як один рух хоч і не змінюється, а може докорінно змінювати значення (перевертатися). Це перебування у радості на межі смутку, і в цьому є щось неймовірно прекрасне.

 

Перформер є ініціатором суспільного перевтілення. Його творчість спонукає глядача переоцінити такі поняття як масштаб, відстань, мова, глядач та ін. Після завершення перформансу Боббі отримала чимало позитивних відгуків від професіоналів, хореографів, танцівників, рідних. Присутня в людині можливість чуттєвості, можливість бути щирим і правдивим відкриває нові емоції і відчуття у тих, хто вступає з нею в діалог. Думаю, це вартий уваги чинник для розвитку подібних практик. Як зазначає Боббі Джен Сміт: «Я розмовляю тілом, і мета моєї роботи з людьми у студії — дати їм можливість зрозуміти, наскільки великою силою вони володіють, наскільки гучними можуть бути їхні голоси».

 

Фільм «Боббі Джен» наштовхує глядача спостерігати за життям, і надихає йому віддаватися сповна. Це нагода відчути контрасти. І навіть коли ми однаково думаємо, то це не означає, що ми знаходимося на одному і тому ж місці. Це постійний пошук взаємодії, взаєморозуміння. Риба, щоб плисти, мусить рухатись, водночас її місце може залишатися незмінним. Тому фільм Ельвіри Лінд — надзвичайно цінний досвід для кожного, хто його побачив, прожив і отримав натхнення до власних пошуків у житті. 

 

***

У Львові покази DOCU/ХІТ відбудуться з 10 до 16 травня. На широких екранах буде запрезентовано документальні стрічки – фаворити міжнародних кінофестивалів. Це три фільми, що поєднують історії про боротьбу – про тіло й уразливість в сучасному танці, про порятунок уцілілих від бомбардувань, про дитинство серед звуків війни. У Львові покази триватимуть у Кінопалаці «Коперник».

08.05.2018