Світлана Ославська

 

Стрічку «Віддалений гавкіт собак» («The Distant Barking of Dogs») данського режисера Сімона Леренґа Вільмонта починаєш дивитися із сумнівами. Чи уникне вона звичних для такої теми штампів? Авторам фільму це вдалося. Фільм – не тільки про те, як тяжко жити під обстрілами, а й про те, що дозволяє там вижити і зберегти в собі людське. Герої стрічки мають для цього три головні речі: любов, турботу й обов’язок.

 

 

Олегові років десять. Він живе з бабусею в селі Гнутове біля Маріуполя. Більше в них майже нікого немає. Немає ані чоловіка Олександри, ані батьків хлопчика. Епізодично цю маленьку родину доповнює Альона, донька Олександри, Олегова тітка. Але молода жінка, яка сама виховує дитину, намагається облаштувати власне й синове життя з одним із військових, і то забирає Олегового найкращого товариша для ігор Ярика з Гнутового, то знов привозить його до бабусі. Окрім цієї родини, знайомимося з Костею – старшим другом Олега та Ярика.

 

Стосунки Олега й бабусі – це любов і турбота.

 

Вони піклуються одне про одного так, як можуть це робити тільки люди, які знають: інший потрібен мені, без нього чи неї мені не вижити. Інша, найближча, людина – підпора життя і його ж сенс. Під час війни загострюється усвідомлення крихкості людини, яка поруч. Тому така гостра й турбота про неї.

 

Є ще Олегова мама, і її стосується обов’язок.

 

Мами немає серед живих (що сталося – лишається за кадром), та є могила. Олег із бабусею приходять на цвинтар, порослий високими бур’янами. Через дорогу від нього – соняшникове поле. Перед дерев’яним, фарбованим на синє хрестом Олег розмовляє з мамою. Дізнаємося, що він був зовсім маленький, коли мама померла. Майже не плакав, згадує бабуся. Для хлопця, отже, все його життя і сім’я – це Олександра. А для них обох – обов’язок доглядати померлих. Можливо, через цей обов’язок вони не їдуть з Гнутового? «Наші душі вкорінилися в цьому будинку», – каже жінка. Що може бути гірше за недоглянуті могили рідних?

 

Олег і бабуся не їдуть з Гнутового, хоч їм і пропонують переїхати – до сусіднього, більшого селища Сартани. Але, як слушно зауважує Костя, Сартана – це також не найбезпечніше місце. Олександра порівнює їхнє життя з життям тварин, які завмирають, перечікуючи небезпеку, як звірі в зимовій сплячці. Поїхати до Сартани можна – і там збитися до купи, наче антилопи, в страху перед хижаком. Людям здається, що разом безпечніше.

 

Яка оманлива ця безпека чужих людей, що опинилися разом, показує Сергій Жадан у своєму останньому романі «Інтернат». Згадую сцену, де мешканці безіменного містечка збилися докупи в сіро-коричневу напівсонну людську масу в приміщенні залізничного вокзалу. Колюче роздратування, взаємна недовіра, страх, що отруює кожного, і брак елементарного комфорту перетворюють це перебування разом на безнадійну пастку. Натовп не захистить слабшого – навпаки.

 

Можливо, гіршими за недоглянуті могили можуть бути гуркіт вибухів та щоденний страх, вогкий підвал і порожнеча навколо? Здається, у Гнутовому майже нікого не лишилося. Всі виїхали? Хто загинув?

 

В кадрі майже не з’являються інші дорослі жителі села, окрім вчительок у школі, та й вони звучать трохи пародійно, коли пропонують дітям не розмовляти, коли ті сидять у підвалі. Вулиці Гнутового цікавлять лише підлітків. Неприкаяні, вони бавляться зі знайденою зброєю, і старші розважаються тим, що навчають цього молодших: Ярика й Олега. Молодші бояться здатися слабаками. «Навіщо ти вбив жабу?» – хлопець не знає. Олександра вчить Олега базових речей. Наприклад, не убивати.

 

«Віддалений гавкіт собак» дає глядачеві не тільки побачити життя впритул до боїв, а й відчути цю реальність шкірою, вухами, очима 10-річного хлопчика. Ми слідуємо за Олегом на цвинтар і на річку, біжимо за його засмаглою спиною, налякані, під гуркіт вибухів, ховаємося у підвалі. Разом із тим, спостерігаємо за Олегом дбайливими очима бабусі. Ось він коле дрова, бавиться з Яриком, замислено мовчить у вікно. І за бабусею ми спостерігаємо турботливим поглядом онука: як вона повільно виходить з подвір’я на вулицю, щоб подивитися на зруйнований сусідній будинок, як готує салат, іде засніженою дорогою з червоним гаманцем у руці.

 

Ми, майже як малі Олег та Ярик, відчуваємо себе незахищеними, коли бабуся хворіє. Для Олександри головне – не показати слабкість. Але от вона лежить у ліжку, в будинку темно і тихо. Невесело. І є страх. Та коли жінка прокидається – розвиднюється, і всі разом клеять фотошпалери на стіну: зелений ліс серед літа, сонце сліпить очі крізь листя. «Так і хочеться видертися на оце дерево», – вигукує один із хлопців. Усі усміхаються.

 

Фільм знімали у 2015 – 2017 роках. Ми бачимо, як змінюються пори року. «У войны – свои сезоны. Хлебное перемирие, школьное, пасхальное», – каже Олександра. Не змінюється лише один сезон – війна. Хоча з цим словом у фільмі поводяться ощадливо.

 

Політичні маркери також трапляються рідко. Час від часу дію переривають звуки повідомлень штабу АТО і новин – здається, це радіо. І ще одного разу Костя зауважить: «Если Путин очень сильно захочет, то... уже никуда не убежать».

 

«Віддалений гавкіт собак» – це не перший фільм про дітей у зоні конфлікту на Донбасі. Згадуються українсько-німецький фільм «Школа № 3» Ґеорґа Жено та Лізи Сміт чи «Поміж» Юлії Кочетової-Набожняк. Та ця стрічка демонструє найбільше наближення до героїв. Вони не говорять на камеру про те, як почуваються, живучи під обстрілами. Натомість глядач бачить, чує і відчуває, як вони живуть.

 

Стрічку завершує мирний кадр: Олег з бабусею сидять над річкою, заходить сонце. Тиша, не чути навіть віддаленого гавкоту собак. Олег дивується: яке все велике, як багато простору навколо. Коли він залишить бабусю, щоб іти в цей великий світ?

 

Проте, справжнім завершенням фільму є епілог – навмисне «недоречний» кадр, знятий, мабуть, на камеру смартфона. Це листопад 2017-го. Ми бачимо Олега та Ярика. Знову чуємо звуки війни, та Олег мовчки й зовні спокійно доїдає макарони, хоча на початку стрічки здригався, коли в новинах лунала лише назва «Гнутове». Режисер залишає глядачів із думками чи то про Олегове змужніння, чи то про травму – можемо трактувати цей напіввідкрити фінал так, як нам буде спокійніше.

 

***

У Львові покази DOCU/ХІТ відбудуться з 10 до 16 травня. На широких екранах буде запрезентовано документальні стрічки – фаворити міжнародних кінофестивалів. Це три фільми, що поєднують історії про боротьбу – про тіло й уразливість в сучасному танці, про порятунок уцілілих від бомбардувань, про дитинство серед звуків війни. У Львові покази триватимуть у Кінопалаці «Коперник».

30.04.2018