Весною 1919 р. загальний український протибольшевицький фронт складався з трьох фронтів: південного, східного й північного. Зокрема південна група наших військ мала ще й інше завдання — обсерваційне, це на всякий випадок, маючи на увазі війська Антанти, які не були щиро прихильні до України, як держави. Невеселі свята чекали нас. Армії УНР приходилося безперерви і вдень і вночі провадити бої з московською червоною армією, а до того ще й з большевицькими партизанськими та повстанчими бандами на Україні. Ворог у кільканадцять разів перевищував наші сили. І ось, десь у половині березня червона армія прорвала наш фронт на Поділлі. Штаб східного фронту та більша частина його війск, під натиском ворога, були примушені відступати з боями. Відходили згідно наказу, в південному напрямку. Цей наказ був викликаний такими міркуваннями. Командуючий східним фронтом генштабу генерал-хорунжий Колодій, від стації Бірзула командуючий південно-східним фронтом*) генштабу полковник Змієнко, обидва віддаючи свого часу накази своїм, одрізаним від північного фронту, військам, мали на увазі: перший — запорізький корпус, що наближався зі сходу до вузлової стації Вапнярка (на Поділлі) і був найбільш боєздатною частиною Армії УНР та південну групу наших військ у районі стації Бірзула. А разом один і другий брали ще на увагу й війська Антанти, передові сили якої займали уфортифікований район ст. Роздільна та інші місцевості на півдні України. Командування Антанти було наставлене проти большевиків і тому ще жевріла надія в нашого командування порозумітися з ними з метою спільних операцій проти большевиків.
На цьому місці треба зазначити, що в першій половині 1919 р. бойові операції провадилися — за деякими винятками — здовж залізниць. При чому піхота відходила переважно в поїздах.
І ось у кінці Вербного тижня штаб південно-східного фронту прибув уранці на ст. Роздільна, останньої вузлової стації перед Одесою. Відціля головна магістраль залізниці йшла на Одесу, а її галузь відходила на захід до Дністра, попри м. Тираспіль. Дністер був тоді кордоном між Румунією та Українською Народною Республікою, яку очолювала Директорія. І в мент прибуття штабу південно-східного фронту на ст. Роздільна війська Антанти вже втекли на за хід, кидаючи свої укріплені позиції. Як пізніше виявилося, деякі французькі частини, завдяки большевицькій агітації були вже здеморалізовані, а взагалі війська Антанти, що перебували в той час на півдні України, не виявили належної упертости, і в перших боях з військом**) отамана Григорієва***) були розбиті та поспішно відійшли на захід. З огляду на те, що на ст. Роздільна штаб південно-східного фронту не мав зв'язку з нашим урядом, який перед проривом фронту перебував у Кам'янці Подільському, то командуванню південно-західного фронту прийшлося приняти, на власну відповідальність надзвичайно важливе рішення: що робити далі, бо на території між залізницею Бірзула—Роздільна і Дністром, їх одрізали від решти українських військ, неможливо було втриматися далі на Україні. Командуючий фронтом, генштабу полковник Змієнко, щоб врятувати війська південно-східного фронту від розбиття та остаточного знищення, після військової наради вищого командного складу приняв рішення уповноважити отамана 8-го коша, генштабу генерала Зілінського вести переговори з румунською владою та представником Антанти в Румунії, аби було дозволено нашим військам у власних поїздах перейти через окуповані в той час Бесарабію й Буковину до Галичини (Заліщики), а відтіля на Волинь, де в той час продовжували безперерви збройну боротьбу українські війська північного фронту та деякі частини військ східного фронту, що приєднались до них. Генерал Зілінський виїхав до Румунії ще зі стації Бірзула (Херсонщина). Переговори затягувалися, наша ситуація на фронті з кожним днем становилась грізніша. Ворог натискав тепер не тільки з півночі і сходу на війська південно-східного фронту. З того менту, як війська Антанти залишили район Одеса—Роздільна, ворог натискав і з півдня. Прибувши вранці на ст. Роздільна, штаб південно-східного фронту не ночував тут, а смерком під охороною бронпотягу Годлило-Годлевського від’їхав у напрямку на Тираспіль. Біля стації Кучургани поїзд штабу змушений був зупинитися, бо стація була забита різними поїздами з майном наших частин, що раніше виїхали зі стації Роздільна. Тільки на другий день перед вечором поїзд штабу дібрався до Тирасполя. А тут чекала його прикра несподіванка. Від начальників багатьох ешелонів наспіли донесення, що паротяги їх залишились без палива. На стаціях же його неможна дістати. Отож, починаючи майже від Кучурганів до Тираспіля потяги почали зупинятися. Це сталося тому, що антантська адміністрація не тільки не забезпечила належно стації окупованого нею району паливом, а ще забрала й рештки його, коли виїздила. Таким чином від стації Роздільна до Тираспіля стації опинилися без палива, а тим самим і наші ешелони. При таких умовах дібратися до наміченого пункту було не так то легко.
*) Ще на стації Бірзула штаб східного фронту з'єднався з штабом південної групи наших військ. Від Бірзули командуючим військами південно-східного фронту призначений був генштабу полковник Змієнко, а начальником штабу — генштабу полковник Мишковський.
**) Українці по національности.
***) Начальником штабу в нього був тоді Юрко Тютюнник.
(Докінчення буде)
[Львівські вісті, 30.04.1943]
(Докінчення)
Від стації Кучургани до Тираспіля наші ешелони часто зупинялися й не могли рушити далі, поки самі, так чи інакше, десь поблизу стацій не роздобули якогось палива, щоб дібратися до Тираспіля. Та й штаб південно-східного фронту зо свого боку вживав енергійних заходів аби забезпечити потяги з військом та майно, яких було приблизно від 60 до 55, паливом.
Ще в дорозі між ст. Роздільна й Тирасполем штаб одержав відомості, що в першу ніч по виїзді штабу зі статі Роздільна ворог зробив наскок з боку Одеси на цю стацію з метою легко захопити її. Але не так сталось, як гадалось. Наше військо швидко зліквідувало тих, що вірвалися, а решта наступаючих втекла назад, відкіля прийшла. При ліквідації ворожого наскоку в ту пам'ятну ніч особливо відзначився старшина Твардовський, що командував бронепотягом.
Отож саме на Страсному тижні війська південно-східного фронту опинилися в надзвичайно критичному стані. Ворожі війська наступали з трьох боків, а тут багато ешелонів без палива. Положення ускладнялося ще й тим, що в нашому запіллі, недалеко Дністра повстали деякі села, як, наприклад, с. Плосківці та сусідні з ним і намагалися пограбувати майно наших потягів. Село Плосківці було населено здавна москалями-старовірами, що за давніх часів утекли з Московії від переслідувань московських царів за свою віру. Правда, ці повстання в запіллі наших військ швидко були зліквідовані, а паливо енергійними мірами було здобуто. Тепер залишилося тільки одержати дозвіл від румунської влади, аби рушити за Дністер. А власне цього дозволу румуни все не давали й не давали. Аби прискорити ту справу, на допомогу генералу Зілінському виїхав начальник штабу південо-східного фронту генштабу полковник Мишківський. Одначе у вояків деяких частин не вистачало терпцю чекати й серед них почалося нервування. Через те в командування тих частин повстало рішення силою пробитися на захід від Дністра. І ось власне напередодні одержання дозволу на переправу через Дністер, в одному з ешелонів 8-го коша зібралася з таких нетерплячих старшин "чорна рада", на якій було вирішено: в ту ж ніч по сигналу ракети вишикуватись частинам, командування яких брало участь у "чорній раді", рушити до переправи на Дністрі, захопити її силою й перейти на західний берег Дністра. Про ту постанову, винесену на "чорній раді", штаб південно-східного фронту нічого не знав і довідався про це тільки згодом.
На щастя, в ту ж ніч прийшов дозвіл від румунської влади почати переправу нашим військам через Дністер у власних поїздах, склавши зброю в вагонах тих же потягів. Вагони зі зброєю повинні були бути замкнені і до них поставлена румунська варта. Згідно умови румуни зобов'язалися видати нашим частинам зброю на кордоні Буковини з Галичиною. О 1-ій годині ночі, на четвер рушили наші потяги через Дністер. Поїзд штабу південно-західного фронту переправився на західний берег Дністра по черзі четвертим чи п'ятим і зупинився на ст. Бендери. Пам'ятаю, що то був Страсний Четвер. Увечері я і ще кілька старшин штабу пішли в супроводі румунського старшини на Страсті до румунської церкви, де Служба Божа правилась на румунській мові.
Та не всім потягам південно-східного фронту пощастило переправитися на західний берег Дністра. Коли пройшов через мінований міст на Дністрі 40-ий потяг, румуни несподівано підірвали міст. Мабудь боючись, щоб на плечах наших військ не ввірвались за Дністер большевики. З могутнім гуком пролунав вибух і вгору звився чорний густий дим; його було видко, а вибух — чути на стації Бендери. На східному березі Дністра залишилося ще до 15 наших потягів. Козацтво почало в потягах палити все, що можна. Звичайно, вояцтво не хотіло залишити майно ворогові. Перші запоріжці підпалили потяг з постачанням свого корпусу. Слідом за ними і в інших ешелонах. Самі ж, як кому пощастило, дісталися на другий бік Дністра. Останньою переплила на конях і зі зброєю Дністер, на північ від Тираспіля, кіннота, що охороняла переправу військ. Такий то був наш Страсний Четвер, але козацтво весь час було веселе. З усіх поїздів без перерви лунали пісні. Прибувши на стацію Кишинів, штаб південно-східного фронту зупинився тут порівнюючи на довший час. Там його застав і Великдень. За працею, яку штаб провадив безперерви, непомітно проминули й свята: без писанок, без крашанок, без паски. Було не до того. Навіть не пощастило бути в церкві, так склались обставини. Румуни пускали до міста обмежену кількість старшин і то по перепусткам, що до козацтва, то його взагалі не охоче пускали.
У місті Кишинові я був не більше, як два рази. Перший раз це було тоді, як Чорні Запорожці ховали з власною оркестрою свого старшину, що помер в шпиталі від ран. Чорношличинки зробили своїм виглядом імпонуюче враження на кишинівців. На тому похороні були присутні старшини штабу південно-східного фронту і тому числі й я. Сам Кишинів зробив на мене гарне враження.
Отак проминув Страсний тиждень та й Великдень в тому пам'ятному 1919 р. у чужій державі; ще не відпочинуте від недавніх боїв вояцтво; весь час в поїздах, на запасових путях, далеко від стацій, з їх рухом і життям або в дорозі.
[Львівські вісті, 01.05.1943]
01.05.1943