Вигнані з операції «Вісла» — інший погляд

„Сироп з полину. Вигнані з операції "Вісла", книжка Павела Смоленського, присвячена операції депортації українців, громадян Польщі, проведеної від квітня до осені 1947 року, видана видавництвом „Czarne”, була викуплена "на пень". Тому відразу з'явився її другий наклад. Однак, ще не було серйозного обговорення цього видання. Це мовчання виглядає красномовним, воно може означати відсутність сміливості взятися за незручні факти чи протистояти домінуючому нині в Польщі цілком іншому тренду щодо історії українців в Польщі чи операції "Вісла". 28 квітня маємо чергову, 71-у річницю цієї трагічної події. Ми подумали: полька і українець з сім'ї депортованих в операції "W", обидва громадяни РП, а спробуємо глянути на книжку Павела Смоленського не з поширеної нині подвійної перспективи, тобто з перспективи польської і перспективи української, а зі спільної. Операція "Вісла" є не тільки частиною історії української спільноти в Польщі, а й частиною нашої спільної історії, історії Польщі! І власне таку, рідкісну у нас, перспективу, і презентує книжка Смоленського.

Перспектива, запропонована П. Смоленським, особливо важлива нині, в ситуації, коли більшість польського суспільства знаходиться під величезним тиском історичної політики, особливо у сфері польсько-українських відносин. Проекція минулого, реалізовувана у рамках цієї політики інституціями держави, значною частиною медіа, інституціями культури, суттєво деформує складну картину історії наших відносин. Характерною рисою цієї ж політики є також жорстко етнічний наратив та домінування фальшивої кресової оптики. Внаслідок цих експериментів польсько-українські відносини у XX столітті, складні історичні процеси нині зводяться — в примітивний спосіб — до негативних понять-фетишів: Степан Бандера, УПА, та до сакральних поняття — Волинь 1943 року. В такій сильно спрощеній картині історії право бути жертвами мають тільки етнічні поляки. Цей образ зміцнюють видання величезними тиражами історичної белетристики, телевізійний наратив та інтернет.

Підзаголовок книжки: "Вигнані з операції "Вісла", відразу вказує, кого Смоленський ставить в центрі своєї розповіді. Тих, що безпосередньо перейшли через той травматичний досвід — бо є ще серед нас, живих, ті, що мають свідчити... після 70 років. Унікальність книжки полягає також в тому, що на польському ринку ще не було такої позиції, написаної польським публіцистом, журналістом, яка би настільки показувала людський вимір цієї трагедії. Не в макро-інтерпретації великої історії, а в мікромасштабі, на рівні окремих людей: дітей, жінок, духовних осіб. Саме цей, людський аспект, в польському сприйнятті, коли йдеться про тему депортації українців в Польщі, є майже відсутній. Зникає, коли говорять про нього історики, не кажучи вже про політиків. Спогади виселених українців в Польщі публікувалися, при різних нагодах, тільки фраґментарно. Смоленський це усвідомлює: "шматки розповідей, латки, кавалки. Так зшивають цю історію, хоч на полицях бібліотек стоять грубі книжки, написані визнаними істориками, повні документів (...), та багатьма правдоподібними тезами, які дослідники обґрунтовують механізмами історії і записаним в спогадах настроєм тих часів".

Але і нинішніх — відразу додає він. Так, він має рацію! Наслідки операції "Вісла" тривали цілий період ПРН, і — як показав минулий і нинішній рік — тривають надалі. Свідки і разом з тим жертви подій 70-річної давності просять Смоленського не подавати їхніх прізвищ, а тільки ініціали, бо антипатія до них через те, що вони українці, йшла за кожним з них через все життя. Говорять: "Вже нема сили гризтися. Хочу вберегли своїх від цього". Українців-в'язнів Центрального трудового табору в Явожно змушували підписати зобов'язання, що після виходу на свободу вонине будуть розкривати, через що перейшли. Багато з них, якщо ще живуть, далі боїться порушити це зобов'язання.

Смоленський питає сьогоднішніх мешканців III Речіпосполитої, чи вони усвідомлюють українську травму "операції Вісла", бо ж наскільки сильною вона мусить бути, якщо старі, зболені люди, громадяни цієї країни української національності бояться говорити в Польщі anno domini 2017 про свої переживання, про трагедії і смерть своїх найближчих кілька десятків років тому.

Книжка Павела Смоленської змушує вразливого читача поставити собі це питання та декілька інших. Бо книжки Павела — чи присвячені українцям (як "Похорон для різуна"), чи Ізраїлю, палестинцям, курдам — не є тільки репортажами. Читач не повинен залишитись байдужим! Він має переоцінити своє звичне мислення, свої стереотипи та історичні чи національні міфи!

Смоленський відображає в книжці голос перш за все вигнаних українців, а також ув'язнених і катованих в ЦТТ Явожно, колишньої філії концтабору Аушвіц. Смоленський запитує їх передусім про те, як виглядало їх життя за часів II РП. Найгірше вони згадують пацифікаційні операції 1930 і 1938 років, пов'язані з руйнуванням їхніх церков. Розповідають про те, як католицькі ксьондзи благословляли ці операції, або як навколишні польські мешканці їх підтримували! Значно більше їх спогадів стосується періоду між 1944 а 1947 роками. Живі ще свідки операції "W" є з пізнішого покоління, народженого в 30-х роках. Для багатьох з них спогади про пацифікаційні акції 30-х років XX століття та інші форми приниження українців, громадян II РП, були відомі в основному з сімейних переказів. Реальність же років другої світової війни і років напередодні вигнання 1947-го вони пережили самі і добре їх запам'ятали. Пам'ятають страх гітлерівської окупації, частина з них пам'ятає також і репресії за так званих перших совєтів, примусові депортації до СРСР 1944-46 років, психологічний тиск і терор польської влади, щоб вимусити їх виїхати. Згадують пацифікації, здійснювані Народним військом польським, чи партизанами підпілля, нелегальні повернення тих нечисленних, що пізнали реальність радянського раю. Вони переховувалися в навколишніх лісах так довго, як тільки можна було, з Бещад і Бескидів утікали на територію Чехословаччини, щоб перечекати.

Але тотальної вже операції "W" вони не уникнули.

Роки гітлерівської окупації та період 1944-47 років для співрозмовників Смоленського — це життя у безперервній атмосфері загрози, коли вигляд вдягненої в мундир людини викликав страх. Страх і жах не виникали нізвідки. Українські села часто повністю спалювали, їх мешканців масово вбивали: жінок, дітей, людей похилого віку. Траплялося, що за день гинуло від кількох десятків до кількох сотень мирних жителів. Різні відділи польського підпілля, Армії Крайової і Батальйонів Хлопських (як в Сагрині на Холмщині), Національні збройні сили (у Верховині), післяАКовські разом з самообороною (як в Павлокомі), Війська Польського, Міноборони, Корпусу внутрішньої безпеки і Війська оборони кордону в сотнях селах чинили класичні воєнні злочини. Назви цих місцевостей, числа жертв, ми знайдемо максимум в історичних публікаціях, що зазвичай при описі помічені словом-відмичкою — місце "польських операцій відплати". Павел Смоленський бореться також і з цим польським табу, наводячи спогади тих, які пережили — мешканців Павлокоми і Пискорович на Підкарпатті, люблінській Верховині, бещадських: Терки і Завадці Морохівській.

Ці розповіді дозволяють зрозуміти атмосферу операції "Вісла". "Як нині я на це дивлюся, то аж дивуюся, що ніхто з нас не втікав — згадує Марія. — За перших виселень ми йшли до лісу, бо поляки і росіяни робили облави тільки в селі, а лісу боялися. Там ми мали все: коні, корови, свині. У лісі було важко, зимно, мокро, голодно. Але безпечно. Потім вже — думає Марія — хотіли тільки спокою. Навіть не якоїсь певності, що з нами станеться. Люди мали досить безперервних втеч і переховування, життя по кущах, у страсі, що (...) вир знов закрутиться. Хай станеться, те, що має статися. (...) Неухильно".

28 квітня — вирвані зі сну люди, змушені під тиском озброєних солдатів зібрати жменьку речей, лишити весь доробок життя, застрашені картиною нищення і розкрадання доробку багатьох поколінь, стають учасниками наступної драми. Їх женуть в колонах, разом з майном до збірних пунктів — в тому числі і матерів з немовлятами, дітей, кволих старших людей, вагітних жінок. Після коротшого або довшого перебування в обгороджених колючим дротом таборах, весь час наражені на брутальність конвою, беззахисні. Після відбору їх завантажили до товарних вагонів, багато з них думало, що їх везуть на смерть. Так кілька років перед цим гітлерівці везли людей до концтаборів. Голод, спрага, втрата часто невеликого майна, яке їх вдалося забрати з собою: теляти, корови, одягу, ковдри... Розділення сімей, допити і побої батьків, особливо батька, але бувало що й матері.

Павел Смоленський розправляється також і з іншим, досить поширеним підходом, нелюдською холодною калькуляцією, за якою факт, що в Явожно загинуло "всього" 160 осіб, не заслуговує на глибшу рефлексію. П. Смоленський підкреслює, що реально через геєну табірну перейшло близько 4 тисяч українців, і засуджених під час операції "Вісла" і ув'язненних в таборі без вироку в 1947-49 роках. Серед них, ув'язнених, катованих, морених голодом, було багато жінок (у тому числі і вагітних), неповнолітніх дітей. Ми не знаємо, скільки виснажених в'язнів, покалічених фізично і психічно, після виходу з табору померло, а скільки вже були нездатні вести у міру нормальне життя. Цього напевно ми не дізнаємося ніколи. Все ще мало про це знаємо. Свідки з "Сиропу з полину" не надто говорять про свої переживання, особливо про тортури. Доля жінок, в тому числі вагітних і неповнолітніх, поміщених в Явожно, була особливо дошкульною. Одна з жінок народивши дитину і не маючи в що її замотати, порвала рештки спідниці, останньої, іншої не мала... Інша молода дівчина, нелюдсько катована під час допитів, кинулася на колючі дроти, щоб загинути і вже не терпіти...

Але депортація 1947 року має також і інші, не менш трагічні символи. Для частини українців таким символом є судові злочини, за допомогою яких всемогутня комуністична польська держава тероризувала своїх громадян. Смоленський наводить історію засудженої на смерть військовим судом опергрупи 22-літньої Розалії Мінько з Войткової в Бещадах. Її "злочин" проти держави полягав в тому, що за наказом українського підпілля вона передавала повідомлення і збирала зілля, щоб лікувати поранених членів УПА. Останки Розалії Мінько, ексгумовані в околицях села Лішна коло Сяноку, спочили в одній з двох братських могил біля могил петлюрівців, союзників Юзефа Пілсудського, на українському військовому цвинтарі в Пікуличах під Перемишлем. Спочили, але не дістали спокою. Для польських перемишльських псевдо-патріотів Розалія залишається злочинцем! Могилу можна безкарно плюндрувати (що сталося весною 2016 року), ніхто, на їх думку, не має права покладати на могилу квітів, палити лампадки, молитися. Так говорять звинувачені нині під час судового процесу в районному суді в Перемишлі, де вони відповідають за напад на релігійну процесію на могили петлюрівців в день 26 червня 2016 р. За їх свідченнями, ця процесія, що свою традицію починає від 20-х років XX століття, є проявом "бандеризму" і пропаганди "злочинної ідеології українського фашизму". Їх мало обходить той факт, що рішення про поховання, в тому числі Розалії Мінько та ексгумованих з орного поля в Бірчі, прийняла в 2000 році польська держава. Їхні аргументи є доказом живучості ідеї архітекторів і реалізаторів депортації 1947 року і повоєнних антиукраїнських етнічних чисток.

Смоленському вдалося показати неспостережуваний аспект повоєнних вигнань. Операція "Вісла" ж була кінцевим актом ширшого процесу, своєрідним вінцем політики репресій і дій, здійснюваних спочатку II РП, потім комуністичною владою, метою яких було усунути з території пограниччя компактну українську меншість. "Остаточно вирішити українську проблему в Польщі", ця коротка фраза міцно і правдиво обґрунтовувала цілі депортації. Не через фізичну екстермінацію, а через етноцид, цілковиту полонізацію, знищення місцевих українських етнічних і культурних спільнот, матеріальної культури і духовної традиції населення, що споконвіку проживало на цих територіях. До 1947 року українці були спільнотою, інтеґрованою перш за все навколо інституцій релігійного життя та суспільної самоорганізації: кооперативів, освітніх установ — читалень, бібліотек, аматорських театральних кіл, хорів. На сторінках книжки зі спогадів свідків видно, до якої міри операція "Вісла" — через виселення, терор і залякування, введення заборон, "дочищання" території і стеження, своєрідне приписування до ґрунту (на повернених від німців землях), довголітнє унеможливлення на практиці культивувати будь-які форми громадського життя в його національній, українській традиції та через усунення з громадського життя спільнот Церкви — непоправно знищила український спадок пограниччя. Велика частина доробку багатьох століть матеріальної і культурної присутності українців на цих землях, політика влади ПНР, від 1944 до 1989 року, безповоротно знищила!

Українці Польщі були, як в сталінських роках, так і цілий період ПРН, під постійним наглядом УБ, потім СБ. В середовищі української меншості розбудовано численну мережу сексотів, періодично вчинялись провокації (починаючи з відомої операції C-1 щодо утворення фіктивної структури ОУН в Польщі). Українською меншістю керували за допомогою страху, ізолюючи від контактів із Заходом, а навіть із сім'ями, виселеними після війни до СРСР. Про це також пише Смоленський. Нагадує, зокрема, справу вбивства в 70-х роках XX століття Яна Герхарда, одного з найбільш антиукраїнських пропагандистів в ПНР і автора роману "Заграви у Бещадах", "бестселеру", друкованого до 1989 року сотнями тисяч тиражу. СБ відразу розпочала тоді операцію посиленого стеження середовищ спільноти українців, в тому числі колишніх в'язнів з Явожно та колишніх членів УПА. Причиною була одна з версій слідства, за якою письменника мали вбити "українські націоналісти". Реально вбивство мало цілком інше підґрунтя [його вбив відкинутий ним наречений доньки — Z]. Це не була єдина такого плану операція перед 1989 роком, були й інші, — вироки за зберігання "неправильної" літератури, звільнення з роботи, переслідування, тиск до співпраці з СБ, змушування до еміграції. Перед лицем наведених Смоленським фактів важко дивуватися, що загальні переписи населення 2002 і 2011 років показали, що з приблизно 150 тисяч виселених українців залишилося тільки близько 30 тисяч. Ціль депортації частково була досягнута.

Однак, в 2017 р. після 70-и років з часу операції "W" виявилося, що це не кінець, що привид "українського націоналізму" в Польщі все ще може придатися. Про це було повно в медіа, в Сеймі РП, в книжкових виданнях.

Завершальним акцентом "Сиропу з полину", є розмова з д-ром Кшиштофом Персаком, колишнім працівником ІНП про те, чим була операція "Вісла" за міжнародним і польським чинним в Польщі в 1947 році законодавством. Висновок однозначний! Вона була злочином проти людства, у світлі аналізу юридичних актів у цьому нема сумнівів. Щодо польських громадян української національності застосовано принцип колективної відповідальності. Це не змінює того факту, що лиш після 2007 року, після того, як Об'єднання українців в Польщі виступило з судовим позовом, ІНП розпочав слідство у справі найбільшої після війни репресії, спрямованої проти громадян Польщі. Чим воно закінчиться лиш Господь Бог знає! Обави співрозмовників Смоленського, історична політика останніх років, мова ненависті, спрямованої на спільноту українців Польщі в останні два роки, висловлювання з антиукраїнськими акцентами деяких політиків і, врешті, голоси прокурорів сьогоднішнього ІНП, не заповідають швидкого закриття питання офіційної "державної" оцінки комуністичного злочину проти людства, яким, безсумнівно, була операція "W".

Однак, клямрою, яка зчіпляє, а може, радше, застібає, розповідь про долі вигнаних під час операції "Вісла", є події 2017 року, року 70-ої річниці операції "Вісла".

Павел Смоленський в останній частині книжки незвичайно пронизливим способом показує, як історія все ще значною мірою відбивається на житті української спільноти в Польщі. Жоден ж бо інший чинник так не визначає стан буття українців — польських громадян, як розосередження і соціальна інженерія, здійснені в 1947 році. Цей чинник надалі зумовлює як можливості розвитку цієї спільноти, так і визначає основні загрози, що постають перед нею. Серед іншого ситуацію українців в околицях Перемишля, Горлиць, Холму надалі визначають місцеві фактори, що своїми коренями сягають кінця 40-х років XX століття — українці на цих територіях в є в значній меншості і не знаходять тут розуміння польської більшості. Але від історичних обтяжень українці з Польщі не вільні також і тому, що багато середовищ в Польщі, а також політиків і парламентаріїв, які цей диктат історії їм накидують, роблять часто з цієї спільноти своєрідного заручника трагічних польсько-українських подій XX століття, перш за все 1943-1945 років. Ця настанова, негативні стереотипи і упередження, проектовані на співгромадян українців, приймають різні форми — від написів на стінах, до знищення пам'ятників матеріальної культури (символічним прикладом залишається знищення куполу на давній греко-католицькій катедрі в Перемишлі в 90-х роках XX століття), знищення українських пам'яток і могил в 2015 і 2016 році, нападів на процесію в Перемишлі (2016 і 2017). Надалі в центрі публічного дискурсу з'являється вигадана для політичних цілей загроза з боку "українського націоналізму" і "бандеризації", в яких звинувачувано частину української спільноті в Польщі. Завше можна зауважити, що в момент нівелювання їх іншими інтерпретаціями історії, прикликаються наступні звинувачення українців у "антипольських діях", які однією частиною середовищ закидуються відверто, іншими — в завуальовано (при відсутності сутнісних аргументів і відсутності готовності розрахуватися за власні провини)

Мова "Сиропу з полину" Павела Смоленського, починаючи від назви книжки, є дуже гіркою. Смоленський закінчує книжку словами одного з українців, які пережили депортацію: "Ну і знов ми прийшли в місце, з якого, як недавно здавалося, вийшли назавше, — говорить Симон. — Цю інформацію, що її дістав від мене, запиши і сховай, а публікуй її собі після моєї смерті. За ціле життя я не був на Україні, а за Україну був переслідуваний. (...) Знов є так, що всі поляки чисті, тільки українці брудні. Мені може бути з того лиш дуже прикро, можу боятися за молодих, але недовго, бо старий вже є. Полякам за те встид буде на цілі роки".

Це не випадкове закінчення книжки. Павел Смоленський свідомий, що ані в періоді ПНР, ані — на жаль — після 1989 року, українській спільноті не створено в Польщі умов для публічного спільно з поляками обговорення травми, що дало б можливість додатково "опрацювати" травму, якою була і є для членів цієї спільноти операція "Вісла". Адже це була і є умова sine qua non нормального і здорового існування для цієї спільноти! Не докладено належних зусиль, щоб польські громадяни польської національності "відшукали, спільно з українцями з Польщі, і теж польськими громадянами, у цій травмі символічний сенс. Дивлячись на ситуацію в країні anno domini 2016-2017, важко повірити, що ми це зробимо хай через багато років — якщо це нам не вдалося після 1989 року. Бо саме тоді був слушний час і були серед нас люди, які вклали багато зусиль, щоб це зробити: Яцек Куронь, Єжи Ґедройц...

І для того є ця книжка! Для того, щоб свідкам, котрі ще живі, і жертвам операції "Вісла" дати голос, щоб цей голос почули в Польщі, а також для того, щоб принаймні ті, які захочуть зрозуміти трагедію операції "Вісла", громадяни Польської Республіки "відшукали, спільно з українцями Польщі, в цій травмі символічний сенс", щоб ніхто з української спільноти не чув себе в Польщі винесеним за дужки, приниженим, а мав право на свою історичну пам'ять, на гордість історією власного народу, на співтворення нинішньої демократичної європейської Польщі.

Paweł Smoleński
Syrop z piołunu. Wygnani z akcji „Wisła”
Wydawnictwo: Czarne

Іза Хруслінська, публіцистка, активістка в справі України, української спільноти в Польщі.

Петро Тима, історик, публіцист, від 2006 р. голова Об'єднання українців в Польщі, автор рапортів про доступ середовищ національних і етнічних меншин до державних медіа в Польщі; редактор рапорту українська "Меншість і мігранти з України. Аналіз дискурсу", нагороджений Президентом РП і Президентом України за діяльність у справі української спільноти та заслуги для розвитку польсько-української співпраці. Батько П. Тими, Владислав Тима, народжений у бойківському селі Завіз Ліського повіту, мати, Стефанія, в селі Молодич Ярославський повіт.